2.4. Заплава Дніпра в Києві в період становлення України (від 1240 р. до сер. ХІХ ст.)
Парнікоза І.Ю.
«Чем ближе приезжать к Киеву по Московской дороге, то уже от города Козельца нечувствительно ко Днепру становится земля покатее, лесистее и между тем песчанее; за двадцать пять верст открывающиеся верхи Киево-Печерской лавры заменяют досаду скучного того пути. Наконец, переехав вышеупомянутую песчаную пред Киевом насыпь и спустився на днепровый луг, открывается в длину все пространство городских частей. Утесисто возвышенные горы, унизанные многими церквами, особливо позлащенная Лавра, между тем монастырские и другие белеющие к солнцу здания, а в праве видимый у подошвы гор стелющийся ко Днепру многолюдный Подол представляют воображению древнее его величество и достойное местоположение престольного града».
М. Берлинський, 1798-99 рр.
Зруйнування Києва Батиєм (1240 р.) загальмувало розвиток Києва й призвело до його тривалого запустіння. Руські князі пробували знову взяти Київ під свій контроль, але тут було все ще дуже небезпечно. Тодішній київський князь Михайло Всеволодович (Чернігівський) не наважився зайняти київський стіл і після того як монголи, сплюндрувавши Південно-західну Русь рушили далі в Європу: недовго поживши «Под Киевом во Острове», він «беже в Угри». Під час подорожі Данила Романовича у 1245-46 рр. до Орди в Києві сидів намісник Ярослава Всеволодовича – Дмитро Єйкович. Дослідники припускають, що відсутність князя в Києві обумовлювалася і цілеспрямованою політикою ординців, спрямованою на недопущення відродження старого князівського центру Русі. Втім, до середини XIV ст. Київ був столицею Київського князівства, залежного від Золотої Орди (Русина, 1998).
Переживши по монгольській навалі критичний етап практично повного занепаду, втративши своє попереднє значення великого торгового центру, місто тим не менш відновилося. Це відбулося на базі багатих природних ресурсів та клімату, в тому числі долини Дніпра. У XVI ст. німецький мандрівник Р. Гейденштейн писав про Київ:
«Клімат тепліше, ніж у Кракові чи Львові, так що раніше росте і дозріває» (Рибаков, 1997).
Рис. 2.4.1. Радість Дніпрових вод, гравюра Л. Тарасевича 1695 р., за (Ковалинський, 2008)
Рис. 2.4.2. Вид на Київ (Печерськ), гравюра Л. Тарасевича з «Києво-Печерського патерика» 1702 р.
Незважаючи на переказ про завоювання Києва литовським князем Гедеміном, реальне просування литовців на українські землі почалося лише з 1340 р. з початком князювання Любарта Гедеміновича на Волині та Галичині. В 1363 р. Київ був здобутий Великим литовським князем Ольгердом і перейшов під владу Великого князівства Литовського, проте за одночасного визнання залежності від Орди. Задокументовано князювання в Києві сина Ольгерда – Володимира (1362-1394 рр.), який карбував власну монету, наявність на якій ординського знаку підтверджує, що його князівство знаходилося у васальній залежності від Орди. Монети цього князя знайдено переважно в Середньому Подніпров’ї, де фактично сягала його влада. Після 1394 р. Володимир Ольгердович був вигнаний з Києва Вітовтом. Проте він, як і інші Ольгердовичі, які правили в Києві, похований в Лаврі. Наступником Володимира став князь Скиргайло Ольгердович (1395-1397 рр.), який був отруєний, можливо, внаслідок інтриги Володимира Ольгердовича, який бажав повернутися до Києва. Але Вітовт прислав сюди князів Гольшанських, які обійняли правління, ніби будучі воєводами, проте правили по династичному принципу. Дочка Андрія Гольшанського – Софія стала дружиною короля Польщі та Великого князя Литви Ягайла (Русина, 1998).
В кінці XIV ст. Київ був відремонтований Вітовтом. Йому надавалося велике значення в забезпеченні оборони прикордоння та планах експансії в бік ординських земель. Претендент за владу в Орді татарський хан Тохтамиш видав Вітовту ярлик на перехід України в литовське підпорядкування та припинення залежності від Орди. Саме в Києві збиралося військо для трагічного походу на р. Ворсклу 1399 р. Після смерті Тохтамиша за підтримки Вітовта за владу боролися його сини. Їх табори були під Києвом, що спровокувало хана Едигея напасти на Київ у 1416 р. Наслідки руйнування при цьому часто перебільшують. Київ був також місцем коронації татарських ханів – ставлеників Литви (Русина, 1998).
Син Ягайла і Софії Гольшанської – король Польщі й великий князь Литовський Казимир IV Ягеллончик відновив удільність Київського князівства, яке протягом 20-30-х рр. XV ст. перебувало під владою воєводи Михайла Гольшанського. Сюди, у своє родове гніздо, повернулися нащадки Володимира Ольгердовича. 1440 р. у Києві утвердився його син – Олександр (Олелько) Володимирович. Більшість вчених схиляється до думки, що за князювання нащадків Володимира Ольгердовича Київське князівство користувалося автономією, яка межувала з екстериторіальністю. Наступником Олелька був його син – Семен Олелькович (1455-1470 рр.). Його резиденція знаходилася не в Старому місті чи Подолі, а у валах давньоруського Городця Пісочного біля оз. Гнилуша на сучасній Троєщині (Івакін, 1996; Ілюстрована.., 2012).
Семен Олелькович контролював важливий на той час дніпровський торгівельний шлях, який з’єднував Північно-східну Русь із Кримом та країнами Сходу. Як зазначав у своєму щоденнику венеціанець Амброджіо Контаріні (1486 р.):
«сюди з’їзжається чимало купців із хутрами з Верхньої (Північно-Східної –авт.) Русі; об’єднавшись у каравани, вони прямують до Кафи».
Після цього князя «на Києві князі перестали бути, а замість князів воєводи настали». Такою була воля Казимира IV, який на звістку про смерть Семена Олельковича прислав до Києва свого намісника – Мартіна Гаштольда, брата дружини покійного князя. Однак Семен мав прямих спадкоємців — сина Василя та брата Михайла, який у той час перебував у Новгороді. Саме його кандидатура найбільше імпонувала киянам, котрі рішуче відмовилися прийняти М. Гаштольда як людину не князівського походження. За свідченням польського історіографа XV ст. Яна Длугоша, вони двічі не пускали Гаштольда до міста, заявляючи, що або всі «накладуть головами», або, якщо Казимир не поставить їм князем Михайла Олельковича, добудуть собі іншого — як не православного, то хоч католика. Це виразно засвідчує відданість киян традиції князівського правління. Та 1471 р. їй, однак, був покладений край – Київ під загрозою сили визнав владу Гаштольда. Так Казимир IV домігся свого і «царственний град Київ і княжіння його у воєводство перемінив». Перший київський воєвода Мартин Гаштольд заснував замок на Киселівці, господарською округою було розташоване на заплаві місто – Поділ та його околиці перш за все Оболонь (Івакін, 1996; Клімовський, 2002; Ілюстрована.., 2012).
Рис. 2.4.3. Казимир IV Ягеллончик – нагробок в кафедральному соборі Вавельского замку в Кракові
Рис. 2.4.4. Кримський хан Менглі-Гірей – після намовлянь Івана ІІІ, другий після Батия дощенту спалив Київ
Збереження попередніх свобод мешканцям Києва гарантував спеціальний привілей Казимира Ягелончика, який підтверджувався його наступниками. В привілею киянам вказувалося, що воєводам брати по шляхетським володінням:
«по паскам і по землях бортних медів собі брати, а по річкам не мають гонити бобрів і озер їх волочити (ловити рибу сітками), а ни по луках осетрів брати, ни по ловам всякого звіру ловити, ні стріляти, ні птах ловити…».
Вказана тут інформація певним чином характеризує тогочасні промисли киян (Русина, 1998).
Місто поволі відроджувалося аж до наступного спустошливого розорення, яке приніс 1482 р. місту напад татарського хана Менглі-Гіреєя. Напад був викликаний намовляннями його союзника московського князя Івана ІІІ. По нападу Менглі-Гірея Казимир організовує 60 тис. контингент для відбудови Києва:
«гды под паном Иваном Ходкевичем царь Менгирей Перекопский Киев жжегл» Казимир відрядив на «роботу киевскую» троцького воєводу Богдана Саковича «со всем Великим княжеством Литовским, тогда паном Бгоданом в Киеве были князь Мстиславкий, и князь Одоевский, и князь Вяземский, князь Трубецкий, и князь Козельский, и князь Друцкий, и вся земля Смоленская, и вся земля Витебская, и вся земля Полоцкая, и все новгородцы с Литвы, и все беляне и все дорогубужане, и все брестьяне. И князь каширский, и вся земля Волынская и подоляне, князь Можайский, князь Шемятич тогда были со всей землей Северской в Киеве. Всеого того войска конного тогда с паном Богданом в Киеве было болыше сорока тисяч».
Під цією охороною й розгорнулося будівництво нового київського замку, яке здійснювалося силами 20 тис. сокир робітників із подніпровських, задвінських і торопецьких волостей з Великих Лук і Ржеви. Та навіть цих сил не вистачило, щоб «оправить» Київ так «яко бы мело быть» Вже «после пана Богдановой работы» за воєводи Юрія Пацевича (1486-89 рр. Казимир «теми же волостями Киев поднес и добре заробил». Втім, дерев’яні укріплення міста були недовговічними й мали поновлюватися кожні 10 років.
Удар, який отримало місто був настільки потужним, що в подальшому аж до поч. XVI ст. міське життя спиралося виключно на ресурси міської округи, зокрема долини Дніпра. Описуваний занепад міста призвів до тимчасового зменшення антропогенного пресу на довкілля порівняно з давньоруським часом. Місто не швидко наздогнало, і перевищило домонгольські значення антропогенного впливу. Крізь період тривалого запустіння Києва (коли острови та прибережні урочища або не використовувалися зовсім, або на них були окремі невеличкі двори), історія дніпровської долини веде нас у час, коли дніпровські заплавні урочища та острови стали зоною боротьби господарських інтересів київських монастирів та міщан.
Рис. 2.4.5. Замкова гора, вигляд з Старокиївської гори
Рис. 2.4.6. Замкова гора у Києві, вигляд з Пейзажної алеї
Початково місто відновилося фактично в межах Подолу. Зважаючи на це його часто називали Києвоподолом. Нагадаємо, що статус центра міста Поділ напевне здобув ще в ХІІ-ХІІІ ст. Впевнено зберігав Поділ цей статус і в подальшій конкуренції з іншими відродженими центрами київської міської агломерації. Цьому зокрема сприяла локація, яку у випадку Києва слід розуміти надання міського права та строю поселенню, яке перед тим виконувало функції міського центру. Локацію було здійснено шляхом надання Києву великим князем литовським і руським Олександром Ягеллончиком між 1494-1498 рр. (найімовірніше в 1498 р.) Магдебурзьке право. Окрім того Поділ також набув складське право – тобто іноземним купцям дозволялося тут торгувати тільки в межах спеціального гостьового двору (т.зв. кравасару) і тільки оптом. Київський замок зведений на верхівці Замкової гори над Подолом та частина земель на Подолі підлягали владі воєводи, що на практиці означало юридичне двовладдя (Климовський, 2002; Білоус, 2008).
Рис. 2.4.7. Замок воєводи у Києві реконструкція, музей історії Києва, 2014 р.
Рис. 2.4.8. Замок воєводи у Києві на малюнку А. ван Вестерфельда, 1651 р.
З 1596 р. у зв’язку із створенням Речі Посполитої – об’єднаної держави Литви та Польщі, Київ, як і вся Україна, перейшов до Польської Корони. Київ ХVI – п.п. ХVIІ ст. являв собою розтягнутий в просторі комплекс з 6-8 окремих поселень, які відрізнялися розмірами, правовим статусом і були розтягнуті на 12 км вздовж берегової смуги Дніпра. Юридичну та функціональну окремішність цих поселень підсилював складний ерозійний яружний рельєф, що поєднував лесові плато з ярами між ними (Климовський, 2002, Білоус, 2008).
Головним елементом цього міського комплексу залишався Поділ, який разом із своїми передмістями і замком відігравав роль місто-утворюючого ядра. Над ним на узвишші лежало запустіле старе городище, колишній центр Києва Х-ХІІІ ст., а далі на південь Печерське містечко, а також поселення Пустинно-Микільського та Видубицького монастирів. Інші ж місцевості давньоруського Києва: Копирів кінець, Щекавиця, Дорогожичі, спустошені Батиєвою навалою 1240 р., та наступними розореннями 1416 та 1482 рр., залишалися в цей час практично не заселеними і разом з Оболонню, островами Дніпра і його заплавою функціонували як сільськогосподарська зона міста (Клімовський, 2002; Попельницька, 2003; Білоус, 2008).
Рис. 2.4.9. Засідання лавників, малюнок ХVIІ ст., за (Чернецький, 2003)
Рис. 2.4.10. Київський міщанин, малюнок Тимофія Калинського ХVIІІ ст.
Суттєві переваги саме Подолу під час відродження міста окрім Магдебурзького та складського права, надавали близькість до шляхів транзитної торгівлі, гавані та переправи на Дніпрі, а також розлога сільськогосподарська округа, яка включала Щекавицю, Оболонь, а також Дніпровські острови, в першу чергу, Труханів та Муромець (Климовський, 2002; Попельницька, 2003; Білоус, 2008).
В XVI ст. місто перестає існувати лише за рахунок ресурсів своєї округи, а починає спиратися переважно на торгівлю. В цей час більшість торгівельних шляхів від Києва скерувалися на захід через Галичину, Волинь та Поділля. Ними везли як східні, так і московські товари, такі як продукти місцевого господарства. У XVII ст. в західній Європі через інтенсивне зростання міського населення та наплив дорогоцінних металів із Америки відбулася так звана «революція цін». Вона практично не зачепила Центрально-Східну Європу, де ціни (передусім на збіжжя) були на порядок нижчими, це стимулювало експорт зерна, до якого активно долучилася місцева шляхта (Русина, 1998). Розпочався масовий вивіз збіжжя річками Дніпром-Прип’ятю-Бугом-Віслою до порту Гданська (див. ). Все це позитивно позначилося на економічному піднесенні Києвоподолу.
З численних монастирів Києва після 1240 р. остаточно змогли відродитися лише п’ять. Усі вони були розташовані на периферії давньоруського Києва. Печерський, Видубицький і Пустинно-Микільський знаходяться на південній околиці, а Кирилівський на північній. Михайлівський золотоверхий – єдиний з багатьох монастирів верхнього міста, який поновив свою діяльність, але й він ще на початку ХVI ст. знаходився на запустілому старому городищі. Необхідною умовою відродження була наявність вільних і придатних для сільського господарства прилеглих до монастиря земель. Скрізь бачимо навколо них оброблені залежними від монастиря селянами ниви. На значні сільськогосподарські землі, зокрема заплавні, спиралися і православні парафіяльні церкви. Саме це дозволяло Києву, незважаючи на входження в католицьку державу, бути ХVI –ХVIІ ст. найбільшим православним центром Речі Посполитої (Климовський, 2002; Ілюстрована.., 2012).
Поет Себастьян Кльонович з цього приводу відзначив в своєму творі «Роксоланія» (1584 р.):
«Знайте що Київ у нас на Русі значить стільки,
скільки давній Рим для старих християн,
Має таку ж він вагу».
Рис. 2.4.11. Структура міського простору Києва у період з 1482 до кінця ХVI ст. (за Климовським, 2002)
Рис. 2.4.12. Структура міського простору Києва у період з кінця ХVI ст. по сер. ХVIІ ст. (за Климовським, 2002)
Втім, особливого успіху поряд з Подолом вдалося досягнути лише Печерському монастирю, що створив навколо себе на кінець XVI ст. автономне Печерське містечко, яке почало відігравати роль місто-утворюючого центру. Печерський монастир активно використовував свій давньоруський статус – пустині відлюдників і центра святості. Це призвело до пожертвувань йому коштів й земель. А наявність власної Неводницької гавані й перевозу дозволяли йому конкурувати з Подолом у торгівлі. Печерське містечко поглинуло та перетворило на своє передмістя поселення при Пустинно-Микільскому монастирі, а Звіринець, Клов, Прилибідська частина Печерського плато, деякі дніпровські острови та лівобережжя виконували функцію його сільськогосподарської зони. Втім відсутність складського права та торгових привілеїв, які походили з магдебурзького права перешкоджали всебічному використанню зручності його топографічного положення (Климовський, 2002).
Треба зазначити, що інші райони давньоруського Києва, як наприклад Софіїівська Слобода в XVI-XVII ст. жевріли. Відсутність зручного положення біля Дніпра і доброї сільськогосподарської округи, зокрема на землях заплави, не давали їм розвинутися. Найбільш прибуткові галузі: шинкарство та обслуговування богомольців та мандрівників почали складатися досить пізно (Климовський, 2002).
В XVI-XVII ст. на Подолі відновився домініканський кляштор, побудовано кафедральний собор та з’явилося ще два монастирі католицьких орденів, відновлено дію київського єпископства. Розуміючи що проповідями в православному Києві багато не осягнеш, католицькі ченці почали діяти по «львівському» сценарію: тобто захоплювати міські землі і через це узалежнювати від себе міщан. Виходячи з цих міркувань католицький єпископ заклав на Подолі ще одну, поряд з магістратською та воєводською, юридику – автономне «Біскупське містечко». Його належність до домініканського ордену призвела до сприяння в нагромадженні земель також орденом домініканців, які станом на 1648 р. мали великі землі на Оболоні та інших київських передмістях, які були запорукою економічного процвітання (Храми Києва, 2001; Климовський, 2002; Попельницька, 2003; Білоус, 2008).
Рис. 2.4.13. Польська шляхта, ХVIІ ст.
Рис. 2.4.14. Католицький епіскоп, ХVIІ ст.
Наявність нового міцного претендента на київські землі виразно загострила і так непростий конфлікт між православними і католицькими монастирями з одного боку та міщанами з іншого боку, за право експлуатувати заплавні землі. Така боротьба сприяла нестримному зростанню антропогенного впливу на заплаву. На заплаві відновлюються поселення, які існували в давньоруський час – зокрема Вигурівщина (ХІV ст.), виникає мережа нових поселень: с. Микільська Слобідка (суч. житлові масиви Лівобережний (к. ХV ст.), с. Бортничі (ХV-ХVI ст.), с. Позняки та Воскресенська слобідка (суч. Воскресенський житловий масив) (ХVI ст.), с. Троєщина (ХVII ст.).
Уявити собі господарську округу Києва, в тому числі на заплаві, дозволяють рукописна карта Київщини 40-х рр. ХVІІ ст., а також план Києва 1719 р., на якому теж зазначено Лівобережжя.
Рис. 2.4.15. Рукописна карта Київщини 40-х років ХVІІ ст. приготована як додаток до судової справи
Рис. 2.4.16. Лівобережжя на плані маєтків Пустинно-Микільського монастиря, 1719 р.
З 1625 р. Київ був центром козацького Київського полку, який 1649 року, в результаті Хмельниччини, увійшов до складу держави Війська Запорозького. Б. Хмельницький, ліквідуючи католицьке землеволодіння, передає найцінніше, що було в тогочасному Києві – землі київської заплави міщанам за рахунок Біскупського містечка та Братському монастирю за рахунок домініканців (Ілюстрована.., 2013).
Заснована при монастирі школа, що зусиллями Петра Могили у 1632 р. перетворилася на академію, впродовж тривалого часу була одним за найбільш значних вогнищ освіти та культури в Східній Європі.
Рис. 2.4.17. Митрополит Петро Могила – засновник Києво-Могилянської академії
Рис. 2.4.18. Братський Богоявленський монастир на Подолі, вид на серед. ХІХ ст.
У воєнні і повоєнні часи Київ через різні політичні чинники не став столицею нової козацької держави і загалом, не посів належного йому значення у країні. Сам Б. Хмельницький, вважаючи своєю столицею Чигирин, тим не менш називав Київ «місто наше столечное» і висловлював свої наміри врядувати і ньому:
«Вільно мені там розпоряджатися, мій Київ, я є паном і воєводою київським, дав мені те Бог…за допомогою моєї шаблі».
Проте в Києві гетьман не почувався певно і віддавав перевагу Чигирину. Відмова гетьмана від постійного проживання в місті мала негативні наслідки для самого козацтва. Не наполягаючи на визнанні за собою уряду київського воєводи, Б. Хмельницький фактично перетворив Київ на деякий час на центр королівської влади в регіоні, що вступав у відверту конкуренцію з Чигирином (Білоус, 2008).
Аналіз козацького реєстру 1649 р. показує що в той час покозачилися ледве не половина родин, які належали до тогочасної міщанської еліти. Тут були переважно молоді люди готові відреагувати на зміни. Перехід земельної власності до козацької верстви та міщан, які покозачилися супроводжувалася змінами в характері господарства. Магнатське землеволодіння було ліквідовано, а монастирське землеволодіння зменшилися на користь менших господарств вільного населення (Кілессо, 2000, Климовський, 2002; Білоус, 2008).
Рис. 2.4.19. Богдан Хмельницький, гравюра ХVІІ ст.
Рис. 2.4.20. Януш Радзівіл, портрет ХVІІ ст.
В 1651 р. Київ був опанований, частково розграбований та спалений військами польного гетьмана Великого князівства Литовського Яна Радзівіла. Наслідком опанування міста Радзівілом стала також низка зображень тогочасного Києва, виконаних придворним художником Радзівіла А. Ван Вестерфельдом, серед яких і зображення київської заплави. Через місяць, перебуваючи під постійним тиском козацьких частин, зокрема з боку дніпровських островів, війська Я. Радзівіла залишають Київ. З ними назавжди відходять з Києва представники старшого покоління київського міщанства на чолі з війтом А. Баликою, які не сприйняли нових змін (Смирнов, 1908; Білоус, 2008).
Після Переяславського союзу 1654 р., укладеного між Військом Запорозьким і Московією, Київ став резиденцією московських воєвод. Проте воєводи спочатку практично не втручалися в життя Києвоподолу. 1667 р., у результаті підписання Андрусівського миру, який розділив козацьку державу між Річчю Посполитою і Московським царством, місто увійшло до складу останнього. Формально Київ залишався під владою Війська Запорозького, але фактично містом керувала московська адміністрація. Через прикордонний характер Києва в ньому постійно перебувала московська залога. Опинившись під подвійним тиском: козацької та московської адміністрації Київське міщанство, яке підтримало Б. Хмельницького, було розчаровано, втративши накопичені століттями здобутки міського самоуправління (Білоус, 2008; Ілюстрована.., 2012).
Рис. 2.4.21. Козацький полковник, малюнок Тимофія Калинського з серії «Українські типи», 1778-1782 рр.
Рис. 2.4.22. Козацький сотник, малюнок Тимофія Калинського з серії «Українські типи», 1778-1782 рр.
В цей час місто остаточно відходить від існування лише за рахунок експлуатації місцевих ресурсів та торгівлі, зростають зовнішні інвестиції в його розвиток. Загалом перехід Києва під владу Московської держави розтягся аж до Вічного миру (1686). І весь цей час з 1654 р. московська адміністрація не заохочувала муроване будівництво у місті, зокрема на Подолі. Зате дерев'яна архітектура сягнула своїх максимальних досягнень. Тільки після остаточного приєднання, а також підпорядкування Київської митрополії Москві, розпочалося інтенсивне будівництво кам'яних споруд. Подальший розвиток української церковної архітектури пов'язаний з ім'ям гетьмана Івана Мазепи, який був ктитором більшості визначних храмових будівель. Тогочасний архітектурний стиль так і називають «мазепинським» або «козацьким» бароко. В цей період набули розвитку дві головні течії: перша — будівництво центричних п'ятиверхих храмів; друга — відтворення хрещато-банних тринавних шестистовпних церков давньоруського типу (Храми Києва, 2001; Попельницька, 2003).
Рис. 2.4.23. Київ станом на 1648 р., мапа-реконструкція Д. Вортмана
Рис. 2.4.24. Київ на карті С. Старовольського, близько 40-х рр. XVІI ст.
В другій половині XVII ст. головною складовою економіки Києва було ремесло. Його розвиток проходив в рамках старої цехової системи, яка була закладена ще в XVI ст. Проте замість багаточисельних юрисдикцій цехи почали підпорядковуватися тільки магістрату. Київські ремісники отримали можливість займатися усіма ремеслами без виключення. Разом з ремеслами розвивалася й інша форма діяльності – промисли, які характеризувалися більшою ніж в ремеслі концентрацією робочої сили та засобів виробництва, а також використанням найманої праці. Мешканці міста займалися винокурним промислом, мірошництвом (в тому числі за рахунок водяних млинів на річках київської заплави), виробництвом залізних знарядь, а також іншими промислами, що належали до дрібного товарного виробництва. З розвитком товарного виробництва зросло торгівельне значення Києва як центра внутрішньої та зовнішньої торгівлі, зокрема з Московією, Західною Європою та Сходом (Музей.., 1988). Необхідно зазначити, що ці промисли ще не вели до відчутного забруднення вод Дніпра. Хоча деякі особливо небезпечні виробництва, як наприклад вироблення поташу, вже справляли відчутний негативний вплив (Борейко, 2001).
Рис. 2.4.25. Київ на мальованому плані полковника І. Ушакова 1695 р.
Рис. 2.4.26. Київська міщанка, ХVІІІ ст. Рис. Тимофія Калинського
Пожвавлення економічного життя, а разом з ним і покращення добробуту киян стали помітними лише на початку XVIII ст., що проявилося в активній забудові міста та передмість, поліпшенні демографічної ситуації. Київ був втягнутий в орбіту політики та реформ Петра І. Його наступники підтверджували самоврядні права і привілеї киян, проте чим далі тим більше міська автономія зазнавала обмежень (Ілюстрована.., 2012).
Рис. 2.4.27. Детальна мапа долини Дніпра в Києві з зазначенням промірів глибин Дніпра, 1750 рр.
Рис. 2.4.28. «Перспект Києво-Печерської фортеці та частини форштадта з Московського боку, 1783 р.»
На початку XVIII ст. також завершено будівництво Печерської фортеці. Київ втратив статус центру Київського полку у зв'язку з перенесенням полкової канцелярії до Козельця. 1708 р. місто стало адміністративним центром Київської губернії Російської імперії (Ілюстрована.., 2012).
У зв’язку з спробами покращити вхід до Київської гавані та пробити канал поміж о. Муромцем та Трухановим здійснено перші відчутні втручання в гідрологію дніпровської долини в Києві: прокопку каналу через Почайнинську косу в 1737 р. (що призвело до її розмиву) та в 1777-1780-рр. каналу Пробитець поміж Муромцем та Трухановим островом для відводу дніпровських вод від Подолу (Берлинський, 1991).
У ХVIII ст. значно розширилися межі міста за рахунок передмість та слобод. Зокрема значно розрісся Поділ, включивши до свого складу Слободу Плоську (Плоськоліську) за Глибочицею. Виникли слободи Куренівка та Сирець. Продовжувала діяти слобода Пріорка. Натомість на заплаві виникають хутір Дарницький та Кухмістерська слобідка (територія суч. Березняків) (Попельницька, 2003; Ковалинський, 2008; Ілюстрована, 2012).
Місто, яке в той час активно розросталося, з метою розширення сільськогосподарської округи продовжувало експансувати на прилеглі землі і перш за все дніпровську заплаву, зокрема лівобережжя. При цьому закінчується зведення заплавних лісів під заплавні луки – сіножаті та пасовища. Це сприяє кардинальній зміні вигляду заплави. Практично на всій заплаві в межах київської господарської округи в цей час домінують типові лучні формації за участі продуктивних багаторічних злаків. Ось як описує київські ландшафти станом на кінець ХVIII ст. М. Берлинський:
«окрестности города по правую строну Днепра холмистые, буерачные, с изрядными нагорными полями и частыми удолиями, которые везде пересекаются перелесками, наводняемыми многими ручьями и болотами. Левая реки низменная сторона составляет сенокосные луга, поросшие отчасти лозою, и имеющие рыбные озера, что все ежегодно вешнею водою бывает подтопляемо. Сии луга версты на три ограничиваются пред Киевом песчаными курганами, имеющими в длину реки протяжение от Киева книз верст на семь, которые называются Лысою горою. За сею песчаною насыпью следует непрерывная равнина песчанно-черноземного грунта, поросшая большей частию негодным сосняком, верст на 70 в окружности простирающаяся. Правда, верхняя часть ее около Десны содержит изрядный бор, местами луга и озера; южная же оканчивается перелесками, за коими следуют к Переяславлю прекрасные поля» (Берлінський, 1991).
В першій половині XVIIІ ст. в Україні почався поступовий перехід промислів в більш прогресивний тип – мануфактуру. До початкових форм мануфактурного виробництва належали виробництво заліза (рудні), скла (гути), паперу (папірні), селітри (майдани) і т.і. Володарями цих виробництв головним чином козацька старшина і монастирі, які в економіці міста грали значну роль. Зокрема, київські монастирі були володарями низки мануфактурних підприємств. Так, Києво-Печерська лавра мала 9 гут, 7 рудень, 2 папірні, окрім того, їй належали заклади по виробництву цегли, воскобійні, 21 винокурня (Музей.., 1988).
В 1774 р. відбувся візит «вражої баби» Катерини ІІ до Києва, в рамах її подорожі до завойованого Криму, що не тільки вилився у помпезне шоу з розкішними галерами та ілюмінацією над Дніпром, але ледь не закінчився ліквідацією Києвоподолу згідно так званому «плану Міллера». Після ліквідації Запорізької Січі (1775 р.) та гетьманства 1782 р. Київ остаточно перейшов під владу Російської імперії. Ярмо кріпацтва опустилося тепер на шиї усіх селян київських заплавних сіл та слобод.
Рис. 2.4.29. Київ у 1786 р., мапа-реконструкція Д. Вортмана
Рис. 2.4.30. Вигляд Києва кін. XVIIІ ст., малюнок М. Ражена
Подальша історія міста – це спроби закріплення російської воєнної інфраструктури в Києві та будівництво фортифікаційних споруд на території Верхнього міста й Печерська.
Важливою для розвитку міста подією було перенесення 1797 р. з Дубна на київський Поділ контрактів, що оживило ділове та культурне життя Подолу та усього міста. Наприкінці XVIIІ ст. міська автономія вже була номінально діючою. На той час життєвий уклад міста уніфікувався за загальноросійськими зразками, а кияни, подібно до інших мешканців Гетьманщини інтегрувалися в загальноміські структури (Ілюстрована.., 2012).
Рис. 2.4.31. Мапа Києва, 1837 р., показано регулярний Поділ та частину Труханового острова
Рис. 2.4.32. Вид на Київ, 1840 р., показано лавру, Наводницький міст та човни на Дніпрі, за М. Закревським
В ХІХ ст. Київ вступав мало-функціональним містом, до якого імперська влада почала придивлятися у пошуках геополітичного центру для т. з. Південно-Західного краю. Після того як Київ в 1834 р. Миколою І остаточно був позбавлений магдебурзького права, управління містом перейшло до Міської Думи. Київ стає не тільки губернським містом, але й штаб-квартирою генерал-губернаторів, тобто центром усього українського правобережжя у складі Київської, Подільської та Волинської губернії (Ілюстрована.., 2012). Подальша дислокація російських військ на території Печерської та Нової Печерської фортець стає домінуючим чинником розвитку міста і впродовж всього XIX ст. впливає не тільки на структуру його будівництва, але й на його архітектурний вигляд (Люта, 2008).
Відбуваються адміністративно-територіальні зміни і у самому місті, так Поділ починає втрачати статус міського центру, на звання якого після 1805 рр. претендує Печерськ, де збудовано т. з. Пристуственні місця – орган міського управління. Внаслідок розбудови нових районів забудови, колись ізольовані один від одного пізньосередньовічні центри міського комплексу почали поєднуватися між собою. Проте кожна київська місцевість продовжувала розвиватися як самостійна одиниця зі своїми архітектурними та адміністративними домінантами. На початку ХІХ ст. населення Києва становило близько 25 тис. чоловік, а забудова була переважно дерев’яною. Загальний вигляд міста загалом, та Подолу зокрема формували численні церкви та монастирі а також дерев’яні одно- і двоповерхові потиньковані та побілені за українським звичаєм будинки. Чисельність населення зростала повільно. Певний поступ розпочався у 1830-х рр., коли з волі царя Миколи І, який вельми шанував Київ, як «матір міст руських» і колиску православ’я, було розроблено і затверджено генеральний план складений архітекторами В.І. Беретті, Л.В. Станзані та інженером Л.І. Шмигельським. Проте за цим планом подальший розвиток міста планувався вздовж річки Либідь та в напрямку Святошина, Лук’янівки та Куренівки. Насамперед було збудовано Нову Печерську фортецю, Університет св. Володимира та інші навчальні заклади, а згодом Лук’янівський тюремний замок та арештний дім (Малаков, 2009).
Станом на середину ХІХ ст. Київ був великим провінційним містом, що займало п'яте місце за величиною серед імперських міст після Санкт-Петербургу, Москви, Варшави і Одеси (Ілюстрована.., 2012).
Рис. 2.4.33. Вид на Поділ з Щекавиці, М. Сажин, 40-ві роки ХІХ ст.
Рис. 2.4.34. Вид на Андріївський узвіз, М. Сажин, 40-ві роки ХІХ ст.
На Подолі з’являються перші заводи. Проте левова частка надходжень до міської скарбниці в цей час була пов’язана не з цими промисловими закладами, а з традиційними видами торгівлі, зокрема з винних відкупів, та від податків, які сплачували торгівельні підприємства. Проте використання ресурсів київської околиці переважно на правах оренди, залишалося важливою статтею міського бюджету. На поч. ХІХ ст. київські монастирі, не дивлячись на секуляризацію, продовжували володіти кріпаками, які відбували панщину, сплачували данину, ловили для монахів рибу, заготовляли мед та дрова, обслугували переправи через Дніпро. Монастирі володіли також млинами, сіножатями, пасіками, озерами, шинками та гостинними дворами (Ілюстрований.., 2012).
Важливою подією, було те що 1802 р. всі лівобережні землі (з островами) сучасного Києва відійшли до Броварської волості Остерського повіту Чернігівської губернії. Втім така адміністративна зміна не позначилася на загальній господарській орієнтації лівобережної сільського-господарської округи на Київ (Ковалинський, 2008).