2.5. Заплава Дніпра в Києві в період розвиненого капіталізму: сер. ХІХ ст.-1917 р.
Парнікоза І.Ю.
«Доба Срібного віку позначилась у Києві не лише появою архітектурних творів нової стилістики, а й насамперед, формуванням міського середовища європейського типу, внесла корективи у культурний побут. Цей новітній європеїзм Києва на фоні його швидкої промислової урбанізації 1890-1910 рр. був особливо вражаючим після довгого періоду його напівсільського, провінційного існування губернського міста, знаного насамперед, як центр університетського життя і православного паломництва. Поширення висотних прибуткових будинків та зміна стилістики суттєво вплинули на культурний ландшафт, надали йому новий столичний модус. Однією з важливих ознак архітектурного простору стала перестановка акцентів від домінування сакрального образно-смислового наповнення до насичення середовища символіко-міфологічними образами і сюжетами оновленого іконографічного ряду архітектурного декору».
Т. Скібіцька. Київський архітектурний модерн, 2011
Починаючи з середини ХІХ ст. для дніпровської заплави в Києві наступають різкі зімни пов’язані з розвитком капіталізму. Місто стверджувалося як потужний торгівельно-промисловий центр Південно-Західного краю і втрачало риси провінційності та військової бази імперії (Музей…, 1988).
Рис. 2.5.1. Мапа Києва 1855 р.
Рис. 2.5.2. Мапа Києва 1894 р.
Місто продовжувало вигравати від свого напрочуд вдалого географічного положення. Завдяки Дніпру і системі річок, які в нього впадали не припинялася торгівля. Водні артерії з’єднували Київ з Балтійським та Чорним морями, що дозволяло жваво торгувати хлібом, цукром, горілчаними виробами, а також сіллю та лісом. Київ стає величезним складом зерна, звідки воно транспортувалося до Мінської та Могильовської губернії. До будівництва Київської Гавані в нижній течії Почайни роль Київської пристані виконувала набережна Подолу. При цьому вздовж узбережжя Подолу розміщувалися плавучі пристані, до яких швартувалися судна. Окрім того тут безпосередньо носовою частиною до берега «приткалися» човни та пароплави.
Рис. 2.5.3. Вид на київську набережну та Поділ 1870 рр.
Рис. 2.5.4. Вид на київську набережну та Поділ, 1880 рр.
В припортовій частині Подолу концентрується ділове життя. Замість дерев’яних складів тут виростають ряди парових млинів та складів. Ряди елеваторів на набережній Дніпра дозволяли порівняти Київ з такими центрами торгівлі зерном як Гданськ чи Гамбург.
Рис. 2.5.5. Вид на київську набережну та Поділ, до 1909 р.
Рис. 2.5.6. Вид на київську набережну та Поділ після 1909 р.
Торгівля лісом та виробами з дерева також давала місту значні прибутки. До Києва привозили залізо та металеві вироби, а також сільськогосподарські машини з Нижегородського ярмарку, будівельні матеріали, англійську сіль з Волинської губернії та молдавську з Бессарабії (сіль, яка видобувалася в Тузлі та Аккерманських озерах). Користувалася також попитом кримська сіль та сіль-льодянка з Одеси та Миколаєва, яка через Київ переправлялася вгору Дніпром. Верьовки та канати надходили з Брянська. Виготовлення горілчаних виробів, як і цукру, вимагало більш складної технології та відповідного оснащення, яке надходило з-за кордону. Найбільш доходною статтею міського бюджету було вироблення цукру. З розвитком цієї галузі Київ набув статус справжньої цукрової столиці Російської імперії. Численні заводи знаходилися в Київський губернії, а один безпосередньо на Київській Диміївці, який мав 13 парових машин, і на якому працювало 660 робітників. Одного лише варення до Петербурга та Москви відправляли на 10 тис. рублів.
Сам Київ мав на 1862 р. понад тисячу магазинів та лавок. Збільшилась до п’яти і кількість ярмарків: Хрещенський (він же Контрактовий), Збірний, Миколаївський та Літній, які давали мільйонні прибутки. Базари відбувалися щодня на шести площах. Тут продавалися товари щоденного вжитку на суму від 2 до 3 тис. рублів.
Рис. 2.5.7. Житній ринок, листівка поч. ХХ ст.
Рис. 2.5.8. Київські молочниці, листівка поч. ХХ ст.
Сіно, дрова, овочі, птицю та зелень привозили з Чернігівської губернії (як з задніпровських сіл, так і дальших місцевостей по Десні – авт.) Влітку її доставляли на Подільські пристані, взимку саньми прямо на базари. Кавуни привозили з Кременчука, а цибулю – з Радомишльського повіту. Із Криму на верблюдах доставлялися влітку виноград та груші. В Києві виникли численні артілі та ремісничі майстерні. Ремісничі товари розходилися головним чином серед киян (Ілюстрована.., 2012). М. Булгаков у своїй "Білій гвардії" залишив промовистий опис Гавані: “На берегу Днепра, где летом пристань свистит и вертит лебедками, где летом оборванные люди выгружают с барж арбузы».
Рис. 2.5.9. На Київському ринку, листівка поч. ХХ ст.
Рис. 2.5.10. Ярмарок, худ. С. Світославський, 1890 рр.
Промисловість Києва напередодні 1860 рр. була представлена фабриками та заводами, серед яких кількісно переважали цегельні (14), шкіряні (12), тютюнові (10), пивоварні (7), екіпажні (5), свічкові (5), кахельні (3). Решта рахувалася одиницями, серед яких були цукровий, вагонний, хімічний, маслобійний, лісопильний. Найприбутковішими вважався шкіряний завод, що містився на Сирці, а найпотужнішим – казенний завод «Арсенал», що виник ще в XVIII ст. Проте його позиції почав випереджати Південно Руський машинобудівний завод, заснований 1862 р. в Києві на вул. Жилянській інженером-технологом Ф. Донато. Він виробляв металовироби та чавунолиття, а згодом обладнання для цукроварень та винокурень. Саме цей завод забезпечив виготовлення конструкцій для першого залізничного мосту через Дніпро, який будував А. Струве. У 1882 р. на Шулявці виникає машинобудівний завод Гретера та Криванека. Значна промислова зона виникає також на території колишнього Плоского вздовж вул. Кирилівської (суч. вул. Фрунзе), де зводяться підприємства харчової (пивоварні, маслозаводи тощо), а також будівельної (цементний завод, завод кахлів і т.і.) промисловості. У 1910 р. у Києві вже працювало 122 фабрики і заводи, а в 1913 р. – 1777. Розвивалася оптова торгівля та кредитно-банківська система (Ілюстрована.., 2012).
В середині ХІХ ст. Київ лишався забудованим переважно одно-двоповерховими будинками, за українським звичаєм потинькованими та побіленими. Так в 1856 р. в місті було 4873 будинки, з яких лише 361 або 7% цегляні. На початку 1870- х рр. нове будівництво проводилося також, головним чином за рахунок переважно дерев’яних споруд. За три роки (1871-1873), наприклад було зведено 117 нових кам’яних будинків та 295 дерев’яних. То були переважно особняки, одноповерхові та двоповерхові будинки. На той час поняття «прибутковий будинок» ще не існувало. Безквартирні городяни, якщо дозволяли статки, знімали житло в домовласників, що мали зайві кімнати або окрему квартиру в власному будинку. І наприкінці 1870-х рр., коли вже будувалися триповерхові прибуткові будинки, усе ще переважало будівництво одноповерхових і двоповерхових «на пів поверсі» будинків. Населення Києва в 1874 р. становило 127 тис. чоловік (Малаков, 2009).
Втім, промислова, торгівельна, будівельна та інша діяльність притягали до Києва багато робочого люду. Зважаючи на це лише в 1890-х рр. розпочинається процес урбанізації, вибухає перший будівельний бум, що тривав з 1895 по 1901 рр. Останні сприяють трансформації сформованого в попередній етап обличчя заплавних міських районів, в першу чергу Подолу. На Подолі зводяться цілі квартали великих багатоповерхових прибуткових будинків в т.з. «цегляному стилі», що нав’язував до модного в той час віденського неоренесансу. Таким чином вирішувала тоді питання житла для напливаючих до міста людей вся Європа. Київ тут не був винятком. Проте ще у 1897 р. в Києві налічувалося 11132 дерев’яних та 2630 кам’яних будинки. Тож прибутковий будинок поки що не домінував. «Будівельна лихоманка» тривала. Згідно перепису населення 1897 р. чисельність населення Києва становила вже 259711 чоловік. Переважну кількість киян за походженням при цьому становили міщани або селяни (Малаков, 2009).
Рис. 2.5.11. Суч. вул. Сагайдачного на Подолі. Помітний комплекс забудови поч. ХІХ ст. та забудови в «цегляному стилі», а також подільська лінія електричного трамваю. Листівка поч. ХХ ст.
Рис. 2.5.12. Прибутковий будинок на розі вул. Борисоглібської та Братської – типова еклектика («цегляний стиль») періоду «історизму», 1890-ті рр. (Фото А. Сьлєнзак-Парнікози)
На початку ХХ ст. загальна економічна криза позначилася й на київському будівництві і воно майже припинилося:
«…вільних коштів не виявилося, банки зіщулилися – настала так звана домовласницька криза». Однак, згодом настала друга київська «будівельна лихоманка». «В останні роки затишшя, що настало в київському домобудівництві, змінилося знову пожвавленням, і за 1907-192 роки Київ збагатився цілою низкою (близько 800) нових величезних будинків гарної архітектури».
Згідно із статистичними даними населення міста зросло в 1907 р. на 100 тисяч, що й зумовило новий бум, який тривав до початку першої світової війни (Малаков, 2009).
Рис. 2.5.13. Інтер’єр квартири в київському прибутковому будинку поч. ХХ ст. Музей однієї вулиці
Рис. 2.5.14. Прибутковий будинок з двома виразними еркерами в стилі модерн, вул. Спаська, 6, 1900 рр. (Фото І. Парнікози)
На зміну еклектиці в архітектурі, на початку ХХ ст. спочатку в промислово-виробничих, а потім і житлових спорудах Подолу спалахує зірка романтичного модерну чи сецесії – стилю насправді європейського значення. Цей стиль активно втілюється в будівлях другого будівельного буму 1900-поч. 1910 рр., який охопив собою, головним чином, Верхнє місто. Разом з тим в діапазоні відгалужень сецесії знайшлося нарешті місце і для українських національних мотивів, як в їх народному виконанні (зокрема роботи М. Шехоніна та В. Кричевського), так і офіційному необароковому звучанні – в оформлення фасадів будинків Верхнього міста (Скібіцька, 2011; Малаков, 2013).
З початком першої світової війни максимальна чисельність мешканців Києві сягнула позначки близько 631 тис. Однак, житлове будівництво практично припинилося, а з ним закотилася і зірка київського модерну. В цей час будувалися переважно військові училища, казарми, фабричні корпуси тощо. В той же час київські околиці, зокрема периферійні райони Подолу, в д-п. ХІХ-на поч. ХХ ст. залишалися опанованими одноповерховими дерев’яними потинькованими будинками.
В політизованому православному храмовому будівництві в д-п. ХІХ-на поч. ХХ ст. також утверджується еклектика, що в православних храмах вилилася в т.з. єпархіальний стиль з елементами русько-візантійського, «руського» та «цегляного» стилю, прикладом якого стала Єлизаветинська церква на Трухановому острові (1909-10 рр., арх. Є. Єрмаков). Єврейські та лютеранські молитовні вирішуються в рамках «цегляного стилю»: еклектики чи неоготики. В. Городецький експериментує з готикою та мавританським стилем.
Рис. 2.5.15. Повінь на Подолі. Показано північну околицю Подолу-Плоского. Худ. С. Світославський, 1907 р.
Рис. 2.5.16. Типовий зразок дерев’яного потинькованого будинку, кін ХІХ-поч. ХХ ст., вул. Боричів Тік, 22
Кінець ХІХ-поч. ХХ ст. приносить загальне покращення міського життя. Місто поштовою станцією з’єднується з іншими містами Російської імперії. У 1898-1900 рр. на Подолі збудовано Центральну електростанцію, разом з нею на місто поширилося електричне освітлення. З 1 липня 1892 р. почала діяти перша лінія електричного київського трамваю Поділ-Хрещатик. В 1870-72 рр. зводиться система міського водогону, що від початку забирала воду з фарватеру Дніпра в районі пам’ятника магдебурзького права. В 1893 р. починається зведення міської каналізації, що викликало перетворення частини Оболоні на поля зрошування. Після 1909 р. каналізаційний канал проліг також долиною Либіді, де в районі її гирла знаходилися ставки відстійники.
Рис. 2.5.17. Перші київські трамваї на Олександрівському (тепер Володимирському спуску)
Рис. 2.5.18. Рух пароплавів біля київської набережної, якою служило дніпровське узбережжя Подолу, 1900 р.
Розвиток освіти призвів до відкриття у Києві університету, 6 чоловічих гімназій, а також Інституту шляхетних дівчат та приватних жіночих пансіонів. Функціонували й інші навчальні заклади. Це сприяло перетворенню Києва на місто студентів та гімназистів. На фоні фінансового зростання міста, притоку капіталу в різні сфери економіки були створені також культурно-мистецькі громадські заклади, що спрямували енергію у напрямку соціокультурного розвитку та початку реалізації масштабних громадсько-культурних проектів, як то створення київського загальнодоступного музею (Скібіцька, 2011). Покращення культурного життя міста також зумовлює відродження національних культур, зокрема української культури. Відбувається формування українофільських гуртків, розвиток українського театру. Реагуючи на зростання значення, Києва імперський центр продовжує концентрувати тут владу, як цивільну, так і військову. В місті розташовувалася значна кількість військових частин, а на боровій терасі лівого берега було створено великий артилерійський полігон. Специфічним фактором в Києві був також потік богомольців та прочан, які напливали до найвідоміших в російській імперії святинь, в першу чергу Лаври.
Рис. 2.5.19. Артилеристи біля гармати, поч. ХХ ст.
Рис. 2.5.20. Прочани, худ. В. Васнецов, 1873 р.
Індустріалізація та урбанізація сприяють розвитку київських передмість, зокрема заплавних поселень – Микільської, Передмостової Слобідок та селища на Трухановому острові. Загалом їх характеризував уклад життя більш подібний до міського. Тут також довгий час не було своїх церков, поховання також здійснювалися на правобережних цвинтарях.
Рис. 2.5.21. Вид на Передмостову Слобідку на острові Венеціанський, листівка поч. ХХ ст.
Рис. 2.5.22. Вид на робітниче селище на Трухановому острові, листівка поч. ХХ ст.
На відміну від міста та слобідок робітників київських підприємств, лівобережні села з давньою історією: Вигурівщина, Троєщина, Воскресенська та Микільська Слобідки, Осокорки, Позняки продовжували жити за патріархальними звичаями старовини. Необхідно зазначити, що до 1861 р., мешканці заплавних сіл біля Києва були переважно кріпаками Київських монастирів. Тож їх господарська діяльність забезпечувала існування відповідних монастирів. Головними землевласниками на той час були зокрема Лавра та Видубицький монастир.
Центром життя цих сіл були церкви (часто виразні пам’ятки дерев’яної народної архітектури, як наприклад Георгіївська церква в с. Вигурівщина), а носіями народної традиції залишалися лірники та кобзарі. Історична пам’ять цих сіл була пов’язана також з досить давніми кладовищами.
Рис. 2.5.23. Елементом культури прикиївських сіл та слобідок в ХІХ-поч. ХХ ст. були лірники та кобзарі
Рис. 2.5.24. Великдень в українському селі, худ. М. Пимоненко. Так виглядав він і на київській заплаві
Тут продовжується ведення . Так зокрема діють вітряні та водяні млини (Рис. 2.5.26).
Рис. 2.5.25. Водяний млин, худ. С. Світославський
Рис. 2.5.26. Плавучий млин на Десні, 1916 р.
Цікаво, що функціонували навіть плавучі млини на Дніпрі. На вітряних підвищеннях на лівобережній заплаві продовжують використовувати вітряки.
Рис. 2.5.27. Вітряк над Десною, 1916 р.
Рис. 2.5.28. Вітряки, худ. С. Васильківський
Після скасування в 1861 р. кріпацтва, монастирське господарство існувало вже виключно за рахунок найманої праці і мусило реагувати на розвиток капіталістичних відносин. Зважаючи на що з’являються і монастирські підприємства. Так в гирлі Либіді функціонувала лаврська парова мукомельня. Монастирі будують також прибуткові будинки, як напркиклад, Грецький монастир на Подолі, або прибуткові крамниці як Братський монастир.
Реформи, хоча і наклали на селян важкий обов’язок викупу землі, проте сприяли тому, що в селах значно зросла кількість дворів та населення. Розширилися зв’язки жителів з міськими ринками. Загалом в цей час формується тверда орієнтація мешканців прикиївських заплавних сіл на Київ, як місце збуту своєї сільськогосподарської продукції. Тутешнє сільське господарство та виробництво адоптується до щоденних потреб городян. В сільському якому остаточно утверджуються завезені з Південної та Центральної Америки види овочевих культур – картопля (Solanum tuberosum L), соняшник (Helianthus annuus L), гарбузи (Cucurbita pepo L). До них додається і овочевий або солодкий перець (Capsicum annuum L.), який також має південноамериканське походження, а до України потрапив лише в ХІХ ст. з Болгарії. М. Закревський у своїй праці «Описаніе Кіева» (1868) вказує:
«Але наносний дніпровський мотлох пречудово кожний рік удобрює їх городи; і ні в якому місці Києва не росте така чудова кукурудза або турецька пшеничка, як на Рибалках (північному Подолі – авт.)».
Рис. 2.5.29. Гарбуз – прийшов на українські лани з Америки
Рис. 2.5.30. «Вечоріє», М. Пимоненко. Випасання гусей
Розвивається також скотарство, головним чином розведення молочних корів, для щоденного постачання свіжого молока на київський ринок. Корови та коні вільно випасаються на заплаві лівобережжя, Оболоні, а також перевозяться для випасу на заплавні острови. Імовірно також використовувалася здатність корів перепливати навіть глибокі водотоки (наприклад Чорторий), що дозволяло їм самим досягати місця випасу та в вечірній час повертатися, подібно до того як це досі можна спостерігати в Бебжанському національному парку в Польщі ().
Рис. 2.5.31. Корова на Передмостовій Слобідці, листівка поч. ХХ ст.
Зважаючи на це продовжують експлуатуватися розлогі заплавні сінокоси. Сіно збиралося та вивозилося на волах. Для експлуатації сінокосів на островах, влаштовувалися перевози через рукави Дніпра. Зокрема через Чорторий на Муромець. На мапах д.п. ХІХ ст. київська Оболонь підписана як міські вигони та сінокоси. Але зрозуміло, що на той час сіна тут для Києва вже не вистачало. Тож його додатково заготовляли на заплаві та звозили на продаж до міста. На малюнку С. Світославського ми бачимо скупчення підвід запряжених волами на Рибальському півострові, куди на спеціальних барках та плотах звозили сіно з заплави. Подібний спосіб транспортування сіна бачимо на одній з київських листівок поч. ХХ ст.
Рис. 2.5.32. Сінокіс, худ. М. Пимоненко
Рис. 2.5.33. Вивіз сіна, худ. С. Світославський
Значних масштабів досягло в описуваний час рибальство. Необхідно зазначити, що професійні рибалки застосовували тоді весь спектр наразі браконьєрських снастей. На початку ХХ ст. київські ресторани, особливо на островах, замовляють також масовий вилов раків.
Широко-поширені прояви варварства в риболовлі, поки що не були офіційно оформлені як браконьєрство.
«Селяни, – писав в 1895 р. київський іхтіолог Іван Микифорович Фалєєв, – що живуть поблизу річки, здавна займалися і займаються тепер збором ікри, покладеної рибою в нерест на лози…У кожного з цих селян під час збору ікри можна бачити на спині кошик певного типу, прикріплений у вигляді ранця. Треба побачити подібного промисловця, зайнятого своєю справою, щоб зрозуміти ту жадібність, з якою він збирає ікру. Яке задоволення читається на його обличчі, коли він, наповнивши кошик місткістю не менше пуда ікри, з самовдоволеним обличчям повертається додому” (Борейко, 2001а).
Рис. 2.5.34. Звіз сіна на Рибальський півострів на Оболоні, худ. С. Світославський, 1890 рр.
Рис. 2.5.35. Дніпровський рибалка з вершею, на другому плані транспортування сіна та пароплав, поч. ХХ ст.
Разом з тим розвивається т.з. любительське рибальство, яким займалися заради задоволення кияни. При цьому в якості снасті широко застосовувалася звичайна вудка. Особливості життя прісноводних риб з різних куточків Російської імперії та способи любительської риболовлі виклав у своїй праці: «Рыбы России. Жизнь и ловля (уженье) наших пресноводных рыб» російський зоолог Л.П. Сабанєєв.
Рис. 2.5.36. Ловля раків, поч. ХХ ст. за (Ковалинський, 2008)
Рис. 2.5.37. Риболовні сітки на березі Оболоні, худ. С. Світославський
В описуваний період також почав відчуватися вплив забруднення вод.
У серпні 1887 р. вивченням забруднення води річки Дніпро в межах Києва займався М.М.Кублі, який брав проби дніпровської води в 8-ми місцях за течіє річки. Він визначив, що на відрізку 8 верст від Подолу майже зникає та частина забруднюючих речовин, які потрапляють з цього району міста. Він зазначав, що забруднення зникало б раніше, якби річка на своєму шляху не приймала нових обсягів забруднюючих та органічних речовини. Він вказує, що річкова вода за своїм складом часто відрізняється навіть у тому самому поперечному розрізі річки і залежності від місця відбору проби. Автор відзначає, що ці розбіжності незначні на ділянках річки, розташованих далеко від джерела забруднення і більш помітні поблизу цих джерел (Щепець та ін., 2005).
У 1893-1894 рр. у "Віснику рибопромислової" з серією статей з проблеми впливу забруднених вод на рибні запаси виступив молодий іхтіолог, майбутній віце-президент Російського товариства рибальства та рибництва Інокентій Дмитрович Кузнецов. Аналізуючи вітчизняне законодавство, він прийшов до невтішному висновку, що на відміну від Італії, Швейцарії, всіх німецьких держав, в Росії до цих пір ще немає жодної законодавчої статті, як-небудь обмежує забруднення водойм речовинами, шкідливими для риб. Хоча були окремі розпорядження генерал-губернаторів, наприклад, Київського, який нагадав в серпні 1911 р. поліції, що лов на кукельван (тропічну отруту), як і ввезення її в країну, – заборонений. У 1863 р. професор Київського університету К.Ф. Кесслер вже писав (і, напевно, вперше в Російській імперії) про згубний вплив "нечистот, що випливають із заводів і фабрик", на рибне населення. Згодом про це заговорили О.А. Грімм, Д.М. Соколов, Н.І. Ліберії та інші рибоводи. У своєму проекті "Загальних правил рибальства в озерах і річках Європейської Росії", опублікованому в 1875 р., відомий іхтіолог Н.Я. Данилевський пропонував кілька штрафних санкцій для винуватців загибелі риби від отруєння. Ці статті увійшли і в "Проект загальних правил рибальства в Росії", розроблений Російським товариством рибальства та рибництва в 1884 р. (Борейко, 2001а; ).
Варварський вилов та забруднення вод призвели до того, що рибні запаси значно скоротилися. Це викликало ініційоване відомим російським рибоводом І. М. Фалєєвим створення першого рибного заповідника на нерестовищах «Конча-Заспа» та спроби захистити нерестовища у с. Вишеньки. Фалеев та ін. науковці виступають за заборону варварського промислу риби та її ікри. А також необхідність боротьби з забрудненням вод (Борейко, 2001а; ).
Рис. 2.5.38. Київський риболов-любитель, фото 1916 р. Рух риболовів-любителів поширився на поч. ХХ ст.
Рис. 2.5.39. Л.П. Сабанєєв – автор праці про біологію та способи лову прісноводних риб
Що ж стосується полювання то воно остаточно стає способом розваги і у зв’язку з катастрофічним скороченням чисельності мисливських тварин в околицях міста суттєвого значення не справляє.
Натомість продовжує розвиватися бджільництво. В практику пасічників входить рамковий вулик, який вперше застосував в 1814 р. Петро Прокопович ().
Рис. 2.5.40. «На полюванні», худ. С. Васильківський
Рис. 2.5.41. Пасіка на малюнку С. Світославського
В кінці ХІХ-поч. ХХ ст. сучасних холодильників ще не існувало, зважаючи на що був попит на заготівлю криги якою перекладали запаси харчів в тогочасних підвалах-холодильниках. Дану потребу міста обслуговували т.з. кригобої. Вони били на річці кригу та завозили її в холодильники ресторанів, казарм, готелів, приватних осіб. Даний промисел регулювався Думою. Колоти кригу з 22-27 листопада дозволялося безкоштовно, проте тільки в спеціально відведених для цього місцях. Кригобої мали отримувати спеціальні талони, що свідчили про добрий санітарний стан зібраної криги. Робити штучну кригу дозволялося лише з артезіанської води (Макаров, 2012).
Рис. 2.5.42. Добування криги на Дніпрі, 1890 рр., за (Ковалинський, 2008)
Рис. 2.5.43. Кригобої везуть набиту кригу Володимирським узвозом, листівка поч. ХХ ст.
На лівобережжі з давніх часів був також розвинений кустарний промисел – плетіння кошиків з лози, що також ішли на продаж до Києва. На поч. ХХ ст. лозоплетінням в Остерському повіті займалося 22 поселення, а загалом у Чернігівщині – 73 (Ковалинський, 2008). На Оболоні та інших ділянках заплави кияни інтенсивно заготовляли гілки верби на опалення. Гілки перед осінню щорічно обрізалися, а за літній сезон відростали знову. Так формувались так звані головчасті верби з характерним стовбуром-відрубком з короною гілок. Такі верби зокрема зафіксовані на малюнку С. Світославського з Оболоні 1880-х рр. Наразі, такі верби часто можна зустріти в Польщі та інших країнах Європи, де їх штучно підтримують як елемент традиційного ландшафту.
До Києва на торгівлю селяни прибували, як своїми човнами, відомими з радніших часів , або як їх ще називали в ХІХ ст. дубами чи душогубками, так і користуючись численними перевозами. Ось як описував рух задніпровських селян на базар І. Нечуй-Левицький в оповіданні :
«Проз наш човен шугнула легенька душогубка. В їй сиділа молодиця з-за Дніпра й гребла двома веслами, неначе ворушила крилами, В човні було видко кошики з бутвиною, пов’язані курчата, глечики з молоком. Вона хапалась у місто. Сказавши нам тихо, сливе пошепки «добридень», вона промайнула в фіолетовій плямі й неначе пірнула в ясне місячне плесо. Трохи згодом проз наш човен зашугали, ніби ластівки, душогубки селян все частіше та густіше, поспішали в Київ на базар. На душогубках в фіолетовому світі вже виразно визначувались постаті молодиць, постаті чоловіків в брилях, в білих сорочках по одному й по два в човні. Майнувши в фіолетовій плямі коло нашого дуба, вони ще довгенько чорніли, неначе чорні силуети, кинуті в жовте сяєво, а далі ледве мріли й десь зникали в сірій безвісті. Я несамохіть дивлюсь на ті чорні тіні, неначе тіні на Стіксі, що перевозились в фантастичне Плутонове царство на човнах. Вигляд був оригінальний і мрійний».
Зростаючий потік селян-торгівців з Вигурівщини та Троєщини змусив правління Михайлівського монастиря збільшити річну плату за оренду Чорторийського перевозу з 25 рублів у 1910 р., до 40 рублів в 1913 р. (Вакулішин, 2009). Головним був Житній ринок де селяни збували картоплю, інші овочі овочами, молоко та інші продукти. На ринок також постачалися ягоди, адже кияни неодмінно готували варення з полуниць, суниць, малини, вишень, черешень та аґрусу. На сонячних місцях з’являлися також великі сулії з вишнею, пересипаною цукром, в яких на осінь достигала вишнева наливка (Малаков, 2009). А між Подолом, Почайнинською гаванню (притикою) і Оболонню знаходився широковідомий рибний базар, звідки рибу, живу чи перероблену, поставляли до Росії і за кордон (Дзівалтовський, 2004).
Рис. 2.5.44. У переправи, начерки Т. Шевченка, олівець, V-IX 1843 р.
Рис. 2.5.45. Паромна переправа у Києва, худ. С. Світославський, 1890-ті рр.
Для покращення сполучення з лівобережжям та забезпечення залізничного сполучення через Дніпро будуються мости. Першим став збудований ще в 1850 р. Ланцюговий міст. Невдовзі залізниці Москва-Курськ-Київ і Київ-Балта-Одеса з’єднали місто головними промисловими регіонами імперії. Для неї в 1870 р. будується наступний – Дарницький залізничний міст, дамба якого змінила гідрологію усього південного відрізку заплави Дніпра в Києві. На лівобережжі лінія залізниці розділила великий заплавний рукав Тельбін (літописну Золочу навпіл) та призвела до розвитку нового міського району – Дарниці.
У д.п. ХІХ ст. відпрацьовувалося наведення понтонних мостів через Дніпро, зважаючи на що на півдні Печерська (між Звіринецькою та Лисою горою), а потім на Конику було розміщено понтонні частини. Збереглася інформація про те що в один з своїх приїздів до Києва 1873 р. проектант посилення Київської фортеці – Е. І. Тотлебен не тільки оглянув роботи, які виконувалися на Лисій горі, позиції біля обсерваторії, але також спостерігав маневри – практичні саперні вправи по наводці понтонних мостів на Дніпрі (Петров, 2012). Під час першої світової війни будуються також додаткові стратегічні: дерев’яний Наводницький міст та Подільський залізничний міст (суч. Петровський). Будівництво останнього змінило гідрологію Рибальського півострова та озера Неводне на лівобережжі.
Для судноплавства Дніпром починають використовуватися пароплави. У зв’язку з їх появою Труханів острів з 1873 р. стає базою по їх зборці та ремонту. Це призводить до серйозної трансформації острова та формування тутешнього поселення, сполучення з яким здійснювалася пароплавами.
Рис. 2.5.46. Перші пароплави на Дніпрі були досить простої конструкції, малюнок 1861 р.
Рис. 2.5.47. Сучасніші дніпровські пароплави у Києві, світлина поч. ХХ ст.
У зв’язку з будівництвом мостів та розвитком судноплавства реалізуються масштабні заходи з регулювання Дніпра в межах Києва. За планом інженера-гідролога М. Максимовича на Чорториї, Десенці та острівних протоках зводяться загати та напів-загати, які спрямовують головні води Дніпра до правого берега. Разом з цим тут проводяться берегоукріплювальні роботи. Упродовж 1897-99 рр. проводяться також капітальні роботи з розбудови в колишній нижній течії Почайни нової гавані, що по закінченню робіт носила назву Гавані Миколи ІІ.
Рис. 2.5.48. Загальний проектний план по відхиленню р. Дніпра від Чорторию, 1852 р.
Рис. 2.5.49. Схема Київської гавані, збудованої коштом міста в районі Рибальського півострова, 1911 р.
Реформа 1861 р. та будівництво в 1869-1870 рр. залізничної гілки простимулювало прискорений розвиток промисловості київського лівобережжя. У 80-90-х рр. ХІХ ст. у Кухмістерській Слобідці будуються лісопильні та шпалопросочувальний завод, швидко розвивається пароплавство, будуються судноремонтні майстерні. 1910 р. став до ладу Дарницький фанерний завод, а 1912 р – холодильник та різня. Значно збільшується кількість населення лівобережжя. Якщо до реформи 1861 р. тут нараховувалося приблизно 4 тис. мешканців, то наприкінці ХІХ ст. – близько 12 тис., а 1917 – майже 35 тис. На лівобережжі проживали працівники «Арсеналу», річкового порту, залізничники станції Дарниця, ремісники та ін. (Рибаков. 1997).
Необхідно зазначити, що діяльність фабрик та заводів, використання пароплавів, а також викиди зростаючого міста почали вперше за історію дніпровської заплави, відчутно її забруднювати. До забруднення Дніпра призвело також скидання практично не очищених стоків Либідською системою київської каналізації (див. ). Саме в цей час вода Дніпра та його приток стала остаточно не придатною для пиття. Це явище було спільним для всіх країн, що переживали індустріальну революцію. Зважаючи на це київський водогін переводиться на споживання артезіанської води з свердловин при основі Київський круч.
Рис. 2.5.50. Пароплав «Головачов», яким в Києві користувалися особи з царської родини, 1916 р.
Рис. 2.5.51. Екіпаж пароплаву «Головачов», яким в Києві користувалися особи з царської родини, 1916 р.
Другим її проявом було винищення лісів в заплавах великих річок, в випадку Києва – в поліській частині долини. На сплав лісу розвиток залізниць практично не вплинув, ліс як і раніше сплавлявся головним чином плотами. В Києві в районі Рибальського півострова та на Оболоні – урочище Тартак ліс різався, продавався та доставлявся в Одесу, Миколаїв, Херсон, або на закордонні ринки – до Німеччини й Франції. Породи дерев сортувалися за якістю: дуб йшов на шпали та телеграфні стовпи, вільха на фанеру, осика на сірники, граб для ґудзиків та гребінців.
Рис. 2.5.52. Плоти на Дніпрі біля північного узбережжя Рибальського півострова
Рис. 2.5.53. Сплав лісу у вигляді плотів Дніпром у Києві, Листівка поч. ХХ ст.
В деякі роки долина Дніпра в Києві ставала місцем незвичайної події – ілюмінації. Так наприклад під час візиту в Київ італійського наслідного принца Гумберта в 1876 р. чи під час святкування річниці хрещення Русі в 1888 р. схили Дніпра, кораблі та човни були розцвічені вогнями, а з схилів правого берега давали святковий салют (Макаров, 2012).
Рис. 2.5.54. Ілюмінація на Дніпрі в Києві в 1876 р., за (Макаров, 2012)
Рис. 2.5.55. Ілюмінація на честь річниці хрещення Русі, 1888 р. за (Макаров, 2012)
Таким чином, впродовж ХІХ ст. Київ здійснив потужний модернизаційний ривок, здобувши статус регіонального центру Наддніпрянської України, у якому зосереджувалися адміністративні, соціально-економічні та духовно-культурні функції. Київ здобув репутацію міста з розвинутою економікою, зокрема цукровою промисловістю, став потужним товарним ринком. Цьому в першу чергу сприяло його початково дуже вигідне положення на стратегічній водній артерії – Дніпрі.
Рис. 2.5.56. Мапа Києва 1905 р.
Рис. 2.5.57. Мапа Києва 1917 р.
Полі-функціональність Києва посилилася внаслідок запровадження принципів громадського самоврядування, які вплинули на модернізацію міста. Було реалізовано широку мережу соціальних послуг – водогін, каналізацію, електричне освітлення, громадський транспорт (трамвай). Швидке зростання міського населення за рахунок прибулих робітників і вчорашніх селян, хоча і створювало низку соціальних протестів й породжувало небезпечну санітарну та криміногенну ситуації, проте міська влада долала їх реформуючись та змушуючи поліцію професійно виконувати свої обов’язки. Освіченість киян, до якої на поч. ХХ ст. додалася громадянська зрілість та загальний рівень культури, сприяло перетворенню Києва на модерне місто (Ілюстрована, 2012).
Рис. 2.5.58. Вид кутка Подолу біля Гавані, помітна суч. вул. Набережно-Хрещатицька та елеватор, що зберігся на ній і по сьогодні. Худ. С. Світославський
Рис. 2.5.59. Вид на заплаву Дніпра з київських круч, перед нами гладь Дніпра, Труханів острів та перспектива Оболоні. Худ. І. Труш
Втім, зі схилів верхнього міста, в ранішню чи вечірню годину можна було піймати ракурс на широку дніпровську заплаву, яка зберігала велич набуту ще в часи своєї молодості тисячі років тому. Гладь Дніпра не розсікали пароплави чи човни, а Труханів острів радував око своєю оксамитовою зеленню.