«Старші та менші» діти Вітчизни:
старшина, козаки, міщани, селяни та клір

Вирський Д.С.

Взагалі, як писав відомий знавець історії Гетьманської України українсько-американський історик З.Когут, «тривалі військові дії і соціальні конфлікти загальмували кристалізацію соціальної структури Гетьманщини аж до початку ХVIII ст. Так і не отримали справжнього розвитку легальні корпоративні стани. Але соціальна структура Гетьманщини нагадувала, до певної міри, європейське корпоративне суспільство, оскільки мала вертикальну ієрархію, в якій політичний, правовий і соціальний статус особи визначався належністю до певної соціальної групи. На верхівці суспільства знаходилася українська еліта, що поєднувала в собі елементи старого нобілітету – шляхти польських часів – і нової групи – козацької старшини і знаті» [81].

Нова шляхта мала свою формальну організацію – Значне військове товариство, яке в середині XVIII ст. поділялося на три соціальні категорії. Першою і найбільш впливовою категорією були «бунчукові товариші», які перебували під корогвою, тобто безпосередньою владою гетьмана [В принципі початково статус «бунчукового» товариша був непевніший за «військового», адже заслуги перед всім «Військом Запорізьким» вважалися престижнішими і незалежними від примх нових гетьманів, але у ХVIII ст. «олігархічний» інститут бунчукових товаришів загалом звитяжить над «демократичним» – військових (значкових) товаришів.]. Далі йшли «військові товариші», які призначалися Генеральною військовою канцелярією, або центральною адміністрацією Гетьманщини. Третьою категорією були «значкові товариші», які підпорядковувалися полковникові.

Особливістю нової української шляхти було те, що вона надихалася старими річпосполитськими (властиво європейськими), а не новими російськими зразками. І в побуті старшина марила швидше приватним життям т.зв. джентльмена-фермера, аніж міського служаки-бюрократа.

Козаки, які становили прошарок між новою шляхтою і селянством, отримавши соціальні привілеї, залучалися до військової служби. Завдяки своєму спільному походженню, козацькі привілеї були схожими з привілеями еліти: самоврядування, звільнення від податків, право на власну землю, право на виробництво алкогольних напоїв і право на торгівлю певними товарами. Єдиним привілеєм нової шляхти, якого позбавлялися козаки, було право на використання праці селян. Але, незважаючи на привілеї, становище козаків, починаючи від кінця ХVII ст., постійно погіршувалося. Під тиском нової знаті козацтво вже не обирало свою старшину і не брало участі у різних державних радах. Але найбільш фатальним для їхньої долі виявився господарський занепад. Хоча юридично козаки не відрізнялися від нової шляхти, з економічної точки зору вони більше нагадували селян.

Господарчі позиції козацтва підривалися їхньою подвійною роллю солдатів і вільних хліборобів. Під Польщею козаки або одержували платню, або ж їм перепадала частка награбованої здобичі. Тепер, хоча вони повинні були бути вповні готовими до війни (причому в 1758 р. з кременчуцьких, власівських і городиських козаків вимагали купляти собі «одноманерну» зброю російського постачальника [82]), їм, як правило, не діставалося нічого. Нова шляхта могла проходити військову службу, оскільки вона мала достатньо землі та жила з безплатної праці селян. Цілком зрозуміло, що для того, щоб козаки могли виконувати аналогічні обов’язки, вони потребували економічної підтримки з боку держави або іншої соціальної групи.

Відтак, кількість козаків, здатних нести службу, постійно зменшувалася, нерідкістю стала добровільна відмова від козацького статусу. Козацьке військо Гетьманщини з 60 тис. 1650 р. скоротилося до 30 тис. у 1669 р. і 20 тис. – 1730 р. Російський уряд, зацікавлений у збереженні іррегулярної підпори своєї армії, навіть вдавався до заборон козакам переходити на становище селян.

Зрештою, 1735 р. була проведена реформа, за якою козаки були поділені на дві групи – «виборних» і «підпомічників». Виборні козаки відбували військову службу, тоді як бідніші підпомічники виконували допоміжні обов’язки: збирали і постачали провіант, коней, худобу; займалися доставкою пошти; навіть обробляли землю у відсутність виборних козаків. Як неспроможні виконувати традиційні військові обов’язки, підпомічники обкладалися податками, які, правда, були наполовину меншими від звичайних податків, що сплачували міщани й селяни Гетьманщини.

Розшарування козацтва лишало по собі численні «рубці» на суспільній свідомості, підточувало громадянський мир та позірну рівність (бодай у межах козацького стану). Так, з 1730-х рр. походить справа козака Потоцької сотні Микити Гонтара, який скаржився на свого сотника Йосипа Сахатова, звинувачуючи його в оберненні виборних козаків на підпомічників [83]. У 1764 р. три сім’ї виборних козаків Чигирин-Дібровської сотні взагалі вирішили шукати собі кращої долі в еміграції на правобережні терени підвладні Речі Посполитій [84].

У ХVIII ст. з’явилася (чи скоріше стала досить помітною) ще одна категорія козаків – «підсусідки». Тоді як підпомічники все ще володіли якоюсь землею, козацькі підсусідки були зовсім безземельними. Єдине, що їм залишалося, – це продавати свою працю землевласнику, виборному козаку або купцю. Категорія підсусідків не обмежувалася козаками, до неї входили також міщани і навіть селяни. Але, ставши підсусідками, козаки не втрачали свого козацького статусу. Фактично до середини XVIII ст. вони могли користуватися ним для уникнення оподаткування. Згодом усі підсусідки, включаючи козаків, платили вже повну суму податку. Однак козацький підсусідок усе ще різнився з селянином своїм правовим статусом і свободою пересування. Йому дозволялося будь-коли залишати свою роботу й шукати кращих умов. Більше того, підсусідок міг, якщо всміхнеться доля, накопичити достатньо грошей, аби купити землю і стати підпомічником і навіть виборним козаком.

Загалом соціальна еволюція козацтва в Гетьманщині характеризується процесами ускладнення внутрішньої структури і розшарування до того монолітного стану-народу. Відтак, хоча соціальний престиж козацтва неухильно занепадає, його роль «прабатька» для модернізованих суспільних верств міцно закріплюється в матриці української культури.

На нижчому від нової шляхти соціальному щаблі знаходилися міські ремісники та купці, а також численні селяни. Перші мали більше майнових прав і були зазвичай заможніші від других. Загалом соціальний статус міщан був вищий за селянський. Утім, як уже зазначалося, міщанська верства в Гетьманщині була малочисельна і потерпала від зовнішньої конкуренції.

Характерним прикладом слабкості кременчуцького міщанства стала, вже згадувана справа з відкриттям казенного шинку в Кременчуці в 1747 р. Місцеві козаки змогли тоді без великого клопоту відстояти свою монополію на шинкування. Зібрані для казенного шинку дрова були реквізовані, бурмистра, який очолював збирання останніх, з наказу городового отамана взяли під караул та закували в залізо «яко іновірця». У написаній з цього приводу скарзі міщан-посполитих іде мова і про інші факти тиску козаків на міщан: посполитого Данила Остапенка вже два роки примушують поставляти за власний кошт сотенній канцелярії папір та сургуч, селян правобережних володінь Кременчуцької сотні виведено з-під юрисдикції громади посполитих сотенного містечка (через що загальні для посполитих податки лягають тягарем лише на лівобережців), і взагалі старшина та козаки заволоділи всіма орними землями і сінокосами, так що нема як селянам-міщанам прожити і надія лише на втечу до кращих місць або на втручання центрального уряду [85].

Вирізнення міщан із загальної маси «посполитих» ще й у середині ХVIII ст. давалось навіть державним чиновникам не без труда і цілком без певності у критеріях такої статусної інтерпретації [86]. Так, Келебердянська сотенна старшина 19 грудня 1749 р. повідомила полкову канцелярію про відсутність у Келеберді міщан, хоча серед козаків та посполитих, як зазначалось, є ті хто «промишляють» та «бавяться» ремеслом [87]. «Цехи», відомі в Келеберді ще 1718 р., здається, не завжди ставали підставою для окремого вирізнення «міщан» з маси «посполитих» [88] (їх часто-густо інтерпретували як позастанове «церковне братство»).

Те саме бачимо і в Кременчуці. Ще компут (реєстр) 1719 р. знає тут «цехових» людей (близько 26% населення Кременчуцької сотні) [89], а ревізія 1752 р., хоча і винесла в заголовок розподіл посполитих на «міських» та «сільських», але реально їх так і не розрізнила [90].

Утім, є і протилежні приклади. Так, у Власівці «міщани» (окремо від козаків) згадані в купчій за 1739 р. [91]. Тут таки, за ревізією 1737 р., крім звичного для сотенного містечка війта, згаданий окремо і бурмистр [92]. Те саме маємо і щодо Городища (Градизька) станом на 1702 р. [93] та 1730 р. [94]. У Кременчуці в 1747 р. згадано бурмистра, а з 1756 р. маємо документ, де «лавник і міщанин кременчуцький Семен Іванов своєручно підписався» [95]. Наскільки ці факти репрезентативні і чи не можна вбачати у цих прикладах маргінальне явище, такий собі «чигиринській слід» (вияв збереження річпосполитської соціальної номенклатури в безпосередньо межових з Чигиринським староством Речі Посполитої козацьких сотнях) на сучасному етапі дослідження даної проблематики ще важко сказати.

Міські ратуші в Миргородському полку, за даними Генерального слідства про маєтності 1729-1730 рр., жодних окремих маєтностей не мали [96]. Винятком були хіба ратушні луки-сіножаті та невеликі шматки ратушної оранки, які бачимо 1754 р. в Остап’є (лука «Циганська») та Білоцерківці (2 луки та орних ланів 2) [97].

Селянство в Гетьманщині значною мірою залишалося вільним, хоча тенденції до його закріпачення наростали. На Кременчуччині найбільшим визискувачем селян була навіть не нова шляхта, а Градизький Пивогорський монастир. Він мав великі земельні володіння, у Лубенському [98] та Миргородському полках [99]. У пізній період (середина – друга половина ХVIII ст.) на монастирських землях працювали тисячі залежних селян, які були закабалені універсалами І.Мазепи (1689, 1693 рр. [100]), І.Скоропадського (1716 р.) та жалуваними грамотами царів Олексія Михайловича (1654 р.) і Петра І (1694 р.). Особливу ласку до монастиря виявляв гетьман Д.Апостол, який, маючи маєтності на Правобережжі в Крилові та його околицях, часто користувався монастирським перевозом, неодноразово зупинявся в Пивогір’ї та щедро жалував братію своїми дарами. У монастирський синодик тоді був внесений родовідний запис Апостолів [101].

З церковних ієрархів добрими справами на користь Пивогір’я відзначились Ісая Козловський, Інокентій Гізель, Варлаам Ясинський, Арсеній Могилянський, Стефан Яворський, Єпіфаній Могилянський. Серед духовних меценатів треба особливо відзначити Іосафата Кроковського, який надав монастиреві значну кількість церковного начиння та богослужебних книжок та митрополита Рафаїла Заборовського [102].

Утім, жертводавцями Пивогор’я були не лише гетьмани та митрополити, а й козаки та інший вільний люд. Так, 1671 р. полтавські (і як зазначено в акті «пред тим кременчуцкие») мешканці, Андрій Житинський та Іван Нобляниц (Нобляниця) передали монастирю бровар та млин з чотирма поставами на річці Пслі в містечку Омельнику [103]. В 1678 р. мешканець Омельника Нестор віддав монастирю весь свій маєток. У 1681 р. козаки омельницької околиці Никифор, Максим, Марко, Іван, Яцько і Федір Наливайки спільним листом передали йому свої землі, «при самому хуторі Омельнику», на горі [104]. 1691 р., «будучи на поклонении», полковий обозний Гадяцького полку Яків Корицький подарував став з греблею і належними до нього лісками та лукою на Імбеці (притока Тясмину) [105]. У 1705 р. мешканець Говтви Семен Іванович відписав на Пивський монастир став, греблю й інші маєтності. 1719 р. полтавський полковник Іван Черняк надав монастирю свої «вотчинні» млини [106]. Матченко, крім цього, згадував про надання орного «плецу» потоцьким мешканцем Іваном Терещенком у 1731 р. [107]. Серед жертводавців монастиря згадані також митрополит Сіверський Антоній, протопоп крилівський Симеон, пресвітери: городищенський Дем’ян та пироговський Іоан; сотники: крилівський Григорій Рудь, городищенський Андрій Жук та київський Соколовський; представники місцевих старшинських родів: Кодинців, Родзянок, Болюбашів, Устимовичів, Величків, Стародубів, Дебелих, Белашів, Черепах та ін.; глухівський мешканець Григорій Шарий; запорожці: Микола Литвиненко, козак Сергієвського куреня, Іван Передерга, Брюховецького, Влас Медвідь та Мартин Невеселий, Канівського та ін.; російські достойники: кн.Мещерський та Толстой [108].

Бувало, що монастир і сам прикуповував майно, як у випадку з купівлею млинового двору під самим містечком Омельником у мешканців сорочинських Параски Григоришової та її сина Василя у 1687 р. [109]. У 1709 р. він відкупив у Городища плавні та угіддя у «вічну посесію» за 100 злотих доброї монети. Придбав монастир також вісім плеців чи левад у Вереміївці, на яких влаштував комори, вітряні млини, сади та шинок. У сільці Погорілому в околиці тієї самої Вереміївки, купив шість озерних та кілька дніпровських тоней для ловлі осетрів (тут був улаштований хутір з млином та шинком). У Максимівці також був заснований особливий монастирський хутір з ґуральнею та броварнею. Він став ніби заміською резиденцією монастирських намісників, які мешкали тут часто і подовгу. Набував монастир також угіддя в Митлашевці, Борисах, Погребах, Говтві, Бабичівці, Кривій Руді тощо [110].

Залучилось Пивогір’я і до господарської реконкісти на Правобережжі. Тут відомі монастирська пасіка в лісі Чута (Слиньківська, куплена 1706 р. за 30 кіп грошей) [111] та пасіка Бутківська в Чорному лісі, яка належала ченцю цього монастиря (1745 р.) [112].

Загалом монастир володів багатьма озерами, лісами, мав численні отари овець, цегельний завод та монастирські шинки по селах. Він контролював і обидва перевози Пивський (у Градизьку) та Максимівський [113]. Мав власний «приїжджий двір» у Власівці [114].

Оригінальним феноменом монастирського господарювання були т.зв. «лодейні» (плаваючі) млини на Дніпрі («с тремя колы»), згадані в Генеральному слідстві про маєтності Миргородського полку 1729-1730 рр. [115]. Центром цієї технології вважався Київ [116], відтак Пивогір’я як філія одного з найпомітніших київських монастирів могло вільно черпати з цієї криниці. Ще однією чи не специфічно київською технологію, що вирізняла пивогірських ченців із загалу землевласників було картографування своїх володінь [117].

Взагалі, принципово слід зазначити, що гетьманства І.Мазепи та І.Скоропадського стали своєрідним «піком» збагачення та могутності для українських православних монастирів. Після нього почалися значні обмеження привілеїв духовенства та секуляризація земель місцевої церкви. Матченко оцінював багатства Пивогір’я за найкращих часів у 25 тис. десятин землі з 10 тис. селян [118]. Монастир мав велику пасіку, розводив овець і велику рогату худобу. Утримував готелі-притулки для прочан [119].

Опис 1766 р. повідомляє, що Пивогірський монастир розташований за півтори версти (трохи більше за 1,5 км) від містечка Городища. У ньому одна дерев’яна церква святителя Миколи (ветха) та кам’яний храм (ще зовсім без оздоблення) з престолами пресвятої Богородиці та Антонія Великого. Жилих покоїв у самому монастирі сім, а за його стінами три 2-місних та чотири 3-місних з маленькими «чуланчиками» [120] (отже, – не менш як на 25 осіб чернечої братії?), «людських» дві (ветхі), комор («амбарів») для поклажі дві і при них один «чуланчик» прироблений, а другий окремо збудований (невеликі й нові), льодовник один і на ньому дерев’яна комірка («чулан») (посередньої ветхості), сарай зроблений з дощок (вельми ветхий) та поза монастирем людських хат 10, з яких п’ять дерев’яних, а п’ять мазанок (ветхі). При монастирі: пивоварня одна (ветха), солодовня одна (нова) і амбар при винокурні один. Монастирські покої, людські хати, льодовник та дощаний сарай названі вельми ветхими. Про пивоварню мовиться, що побудована понад 20 років тому, а два амбари і дві комори («чулани»), солодовня, стайня, при винокурні амбар і сарай збудовані понад 10 років тому. Всі будівлі постали «коштом монастирським» і оцінені в 58 рублів [121].

Зазначена обмеженість запасів деревини в монастирських володіннях. Ліс є лише навколо монастиря (575х92 сажні = 1.226,82х196,29 м = 24,1 га) і в тому порубки суттєво обмежені («по причине тои что ежели зрубать на том месте отродится уже не может»), аби зберегти красу («украшения») монастиря. Охарактеризовані монастирські підприємства:

1) шість млинів (під монастирем у двох верстах від Городища на Гирмані – «затоці дніпровій»; на р.Кагамлику під Твердохлібівкою; три «лодейні» на Дніпрі – мелють лише в теплі місяці року і дуже залежать від примх дніпрової погоди). Зазначено, що рік від року вихід продукції на млинах суттєво різниться, а в 1766 р. він склав 66 четвертей (13.854 л або 138,54 гл) борошна та пшона.

2) винокурня на чотири котли. Реально працює лише п’ять осінньо-зимових місяців, коли досить хліба. Виробляє («вигонює») по 142 відра (1.746,6 л або бл.17,5 дл) «вина», що вживається на різні монастирські видатки. Сировина лише монастирська, хоча, коли не досить власного хліба, дозволяють приватним особам орендувати виробничі потужності для виготовлення алкоголю зі свого зерна. При винокурні також з відходів виробництва відгодовують свиней (21 – стара, 19 – молодих).

3) спеціальний шинок у Максимівці (влаштований за відсутністю великих вулиць між іншим житлом). У Твердохібівці («Твердохлебах»), Погребах та на хуторі Омельницькому монастирських шинків немає. Монастирським підданим дозволяється по черзі («по єдному кто пожелаєт») продавати в своїх домах монастирське вино (зазначено, що тутешні козаки шинкують вино без обмежень як свого власного виготовлення, так і покупного на ярмарках).

4) випаси для худоби при хуторі Кагамлицькому, Твердохлібівці та Погребах 3050 сажнів у довжину та 1708 сажнів у ширину (6.507,48х3.644,2 м= 2.371,5 га)

5) риболовні угіддя: п’ять річок над Дніпром (Гирман, Карасаве, Солониця, Кисель, Росоха), два ставки на р.Кагамлику (один в Погребах, а другий у Твердохлібівці). Про улов сказано, що в річках більше плотви, а між нею бувають щуки; в ставах – одні карасі.

6) хутори: Лапинський (у шести верстах від Городища) та Кагамлицький (у двох верстах від Твердохлібівки) та Омельницький [122]. З них лише Кагамлицький спеціалізується на утриманні худоби (бугай 1, дійних корів 16, ялових корів 10, телиць «третяк» 6, телиць «назимків» 5; биків: «пятаків» 7, «четвертаків» 4, «третяків» 5, «назимків» 6, телят 16; волів робочих 15, у т.ч. «старих» 9, «молодих» 6; овець «старих» 689, «баранців» минулорічних 247, баранів «старих» 67; кіз «старих» 33, козенят минулорічних 17, цапів «старих» 9; жеребців «старих» 4, кобил «старих» з лошатами 22, кобил старих ялових 6, лошиць: «п’ятак» 3, «четвертак» 2, «третяк» 3, «стрижок» 10, лошаків: «п’ятаків» 8, «четвертаків» 3, «третяків» 7, «стрижаків» 7, лошат 22; об’їжджених («єжалих») коней загалом при монастирі 16 «старих»). Лапинці то скоріше рибальський стан, лише взимку (коли проблеми з кормом?) сюди приганяють овець, навесні їх знову повертають на Кагамлицький хутір.

7) сінокоси: по обох боках р.Кагамлика на 20 скирт (по 150 копиць = 30 возів) – трави тут посередні; при Лапинському хуторі в плавнях дніпрових на 29 скирт – трави також посередні.

8) пасіка поблизу хутора Кагамлицького над р.Кагамликом на 30 пнів бджіл. Мед та віск з неї не продається, вживається на внутрішньомонастирські потреби.

9) у 10 хатах (дві з них пустують) при монастирі живуть усього 40 переважно ремісники (кравець, коваль, ткач) та наймити монастирські. Люди ці є переважно уродженцями Городища 3 з 8 «домовласників», утім є 1 екс-киянин, 1 з «Польської області» м.Жаботина («вийшов» спочатку до Кременчука, а вже потім переселився при монастирі), 2 з Говтви (з них один екс-запорожець), 1 з Іркліїва [123]. Отже, маємо досить цікаву картину ареалу впливу Пивогір’я.

Утім, не вільний монастир і від сусідських майнових суперечок, особливо із козацькими громадами Городищенської та Чигирин-Дібровської сотень. На думку О.Лазаревського, Пивогір’я лише в 1730-х рр. починає відновлювати свій суверенітет над старими «Климятинськими землями» [124]. 1731 року монастир почав судовий процес за ці володіння. Він продовжувався двадцять років і завершився показною перемогою монастиря. 1749 р. Сенат присудив спірні володіння (мова йшла лише про двори селян-посполитих) Пивогір’ю [125].

Уже ніби вирішена справа розмежування з козаками-вереміївцями, спалахує знову 1758 р. (і «мирову» уклали лише 1773р.) [126]. Про терени Городиської сотні ревізори у 1766 р. ще записують, що «с якои Климятинскои же земли пахотной и сенокосной жительствуещіе в сотне городи ской разніе чины и козаки завладелы немало» [127]. З 1746 р. походить справа про побиття монастирського економа мешканцем Городиським Іваном Горданом [128]. За пасіки судився з монастирем полтавський полковник Андрій Горленко в 1750 р. [129]. 1753 р. городиський сотник М.Кодинець за щось тримав у тюрмі ієромонаха Мойсея Василієва [130]. 1757 р. Пивогір’я скаржилося на ґвалтовний напад городиських мешканців на Пивські та Максимівські землі [131]. 1762 р. монастир вимагав повернути свого підданого, що живе у городиського козака Ничипора Черепахи [132].

Утім, скаржились і на такі самі ґвалтовні дії монастиря: 1758 р. за наїзд монастирського економа Г.Дунчевського на землі та захоплення хліба значкового товариша Дмитра Устимовича [133]; а 1763 р. люди, послані монастирським намісником Г.Заненко, забрали на Дніпрі сітки («нитки») полковника Кодинця [134].

На чолі Пивогірської братії стояли намісник (начальник монастиря) та економ, які призначалися з ієромонахів (під 1752 р. згаданий також писар монастиря [135], під 1759 р. – соборний ієромонах [136]). Першим відомим з них є намісник Ісакій (згадки з січня та червня 1675 р. [137]), хоча з документа від 22 липня 1671 р. знаний ще й «ігумен» Герман Чердановський [138]. Далі відомі: намісник Данило Кокоревич (1693 р. [139]) [Утім, можливо першим таким урядником слід визнавати «чесного отца Андрияна, ієромонаха обытели с той Пивской», свідка документу 1690 р. (Лазаревский А. Украинские исторические мелочи. – С.4-5).], намісник Іоанн та економ Сафроній Олещицький (1699 р. [140]), економ Симон Зубковський (1702 р. [141]), намісник Варсонофій та економ Яків Жукевич, які офірували рідному монастиреві багату різницю у 1741 р. Крім них відомі начальники Іліодор Ямнецький, Парфеній (Порфентій) Бережецький (бл.1731 р.) [142], Іосія Заремба (1758, 1759 рр.) [143], Мануїл Базилевич, Антоній Нарожнецький (згодом Сіверський митрополит) [144]. Згадуються в джерелах також намісники Афанасій Яснопольський (1747, 1748, 1749, 1750, 1759 рр.) [145] та Гедеон Заненко (1763 р.) [146], економи Мойсей Васильєв (1747 р.) [147], Марко Антонович (1750 р.) [148], Григорій Дунчевський (згадка між квітнем 1757 та червнем 1758 рр. [149]), ієромонах Іосиф (1759 р.) [150], «правителі» ієромонах Авакум Мациєвський (1751 р.) [151] та Аввакумов (1752 р.) [152] (вірогідно ідентичний попередньому). Згаданий ще під 1755 р. архімандрит Никифор [153].

Данні про кількість братії є лише за 1774 р., коли вже монастир переживав занепад. Тоді тут перебували намісник, економ, п’ять ієромонахів та вісім простих монахів, крім необхідної кількості нижчих служителів [154].

З часу монастирського буму початку ХVIII ст., крім Пивогорського, маємо вістки про Сокільський Преображенський монастир (у 3-3,5 км від Соколки на правому березі Ворскли поруч з сільцем Перегонівка). Це був чоловічий монастир, заснований у 1714 р. ігуменом Полтавського Хрестовоздвіженського монастиря, біля гори Духової на березі р.Ворскли (тепер територія с.Правобережна Сокілка). 1737 р. його зруйнували кримські татари. 1738 р. монастир відновили, а з 1751 р. походить згадка про підпорядкованість Сокільського «скитка» Нехворощанському монастиреві [155] (ще одна виразно «запорізька» обитель). 1756 р. до цього «скиту» був засланий роменський протопоп Єфстафій Стефанович (який звідти успішно втік) [156]. 1763 р. згідно резолюції київського митрополита Арсенія Сокільський скит став йменуватись монастирем [157]. 1777 р. монастирські будівлі були перенесені на гору (напевно через це монастир стали кликати і Сокологірським). Монастир мав дві дерев’яні церкви: Спаську (Преображенську) і Георгіївську. В 1786 р. він, як і Пивогір’я, був закритий, а маєтності його секуляризовані [158].

Як і Пивогір’я, Сокільський монастир був популярним серед запорожців. З 1766 р. маємо звістку про екс-козака Щербинівського куреня Романа Чапулку, який жив тут «в послушании ктиторском» уже три роки («монашеского чина» він забажав у 60-річному віці) [159].

Другий сакральний центр Миргородського полку – Сорочинський Михайлівський монастир – заснований як пустинь 1670 р. миргородським полковником П.Апостолом не створив конкуренції Пивогір’ю на Кременчуччині. Не був він і таким багатим як наддніпрянська обитель, 1785 р. тут налічувалось лише 134 кріпаки [160].

Знаком цивілізаційної усталеності південної Кременчуччини («узбережної» частини Полтавського полку) досягнутої на початок ХVIII ст. стало заснування вже згаданого Сокільського Спаського (Преображенського) монастиря. Крім першонадання Микити Федоровича в гетьманському універсалі 1717 р. мовилось і про якусь маєтність на р.Орелі («кривець засушній») [161]. Перша монастирська церква (напевно Спаська [Згодом існувала ще й друга – Георгіївська.]) існувала вже 1717 р. [162]. Утім, сягнути справжнього розквіту цій філії Полтавського Хрестоздвиженського монастиря так і не судилося. Вік Сокільській (Соколегірській) обителі відведено було порівняно недовгий (1714-1786 рр.). Навіть, у 1772 р. його очільник звався не «намісником», а «строителем» [163].

Біле духовенство на Кременчуччині підлягало Київській єпископії (митрополії). Кременчуцька околиця Миргородського полку до 1736 р. у церковному відношенні підпорядковувалась єдиній на весь полк Миргородській протопопії [164], яка поділялася 5 округ – намістній: Городиську (17 приходів), Остап’євську (10 приходів), Голтвянську (9 приходів) та Сорочинську (13 приходів) та виокремлену лише 1732 р. Миргородську (46 приходів). Після смерті у 1735 р. миргородського протопопа Георгія Іванова, величезну полкову протопопію вирішили поділити навпіл, утворивши (1736 р.) окремі Миргородську та Сорочинську протопопії [165]. Остання включала й кременчуцькі терени. Очолювали її до 1740 р. Григорій Горновський, який мав амбіції знов об’єднати під своїм берлом обидві протопопії, за що зрештою і був «відставлен» (відставку ще раз підтвердили у 1746 р.) та Дмитро Василієв [166].

У середині Сорочинської протопопії також відбувалися адміністративні зміни. Відтак, станом на 1749 р. Кременчук знаходився у віданні Омельницької намістнії [167].

13 травня 1750 р. з приходів правобережної Кременчуччини була утворена ще й Крилівська протопопія, в межах якої існувала Табориська намістія [168], 1757 р. цю протопопію перевели у підпорядкування Переяславської єпархії [169], того самого року згадується Городиська протопопія (виділення округи навколо монастиря в окрему протопопію, то взагалі-то звична форма церковної організації), про приєднання до якої просили структури єпископату віддалені приходи Сорочинської протопопії [170].

Придніпровські терени Полтавського полку в церковному відношенні здавна єднала Кобеляцька протопопія (згодом поділилась на Келебердянську [171], Кишеньківську, Кобеляцьку та Сокільську протопопії [172]).

У самому Кременчуці продовжувала існувати відомі ще з XVII ст. Успенська та Спаська (Преображенська) церкви [173]. З числа кременчуцьких священиків ХVIII ст. виділяється ієрей Спаської церкви Олексій Савич [174]. По ньому лишилася перша відома кременчуцька «книга» (розпочата у 1759 р. вона мала переважно утилітарно-службовий характер, але цікава, з точки зору інтелектуальних обріїв місцевого духівництва) [175].

З 1733 р. невелика частина лівобережної Кременчуччини (південний край Золотоніської протопопії) підлягала Переяславсько-Бориспільській єпархії, що виокремилась зі складу Київської. Значним церковним володінням (у народі відоме як «Лялинський монастир») тут були с.Лялинці та с.Крива Руда (Чернетчина). Обидва були наприкінці ХVII ст. власністю вже згадуваного полковника-ченця Івана (в чернецтві – Йосифа) Рубана. Перше у 1701 р. надав переяславському єпископу Захарію Корниловичу І.Мазепа [176], друге – подарувала єпископській кафедрі перед смертю сестра І.Рубана – Євдокія Тюпчиха у 1714 р. [177]. Лялинський монах-управитель («городничій») знаходився в перманентному конфлікті з мешканцями Чигирин-Діброви, Жовнина, Бужина, Вереміївки та с.Гусиного, в який мусив втрутитись сам гетьман, котрий 1707 р. видав спеціальний універсал про кордони церковного володіння [178].

З відродженням кременчуцького Правобережжя та в зв’язку з розбудовою новосербського проекту в підпорядкування переяславського єпископа 1757 р. перейшла і крилівська протопопія, до того підлегла Київській єпархії [179]. Йому ж підлягали і церковні інституції річпосполитської Чигиринщини.

Українське суспільство:
чоловіче населення Гетьманщини у 60-х рр. ХVIII ст. [180]

Взагалі, духівництво не було частиною соціальної піраміди, оскільки не утворювало стану або замкнутої групи. Воно було різнорідним за соціальним походженням, достатком і політичним впливом. Юридично відокремлене від решти населення автономною адміністрацією й судочинством, духівництво звільнялося від податків, військової служби і трудових повинностей.

Клір також претендував на шляхетський статус. Хоча українська влада не дуже схилялася до визнання цих претензій, вона надала духовенству головне шляхетське право – використовувати працю селян. Коли у ХVIII ст. зросла кількість синів священиків, що не вступали на релігійну службу, виникла потреба визначити їхнє соціальне становище. 1757 р. гетьман Розумовський запровадив особливі цивільні ранги для дітей священиків. Діти протопопів – священиків, що правили протопопіями, займали найнижчий щабель у Значному військовому товаристві, а діти звичайних священиків ставали козаками. Цим законом українська адміністрація визнавала певні зв’язки, які існували між священиками і нижчим ешелоном нової шляхти, але загалом відмовляла клірові у шляхетному статусі. Причина цього була досить простою. Оскільки кожна парафія обирала свого власного пароха – нерідко серед місцевого населення – автоматичне надання шляхетського статусу для кліру відкривало б вільний доступ до шляхетського стану козаків і навіть селян, чого влада допустити не могла.

На середину ХVIII ст. почастішали і випадки прийняття священицького сану нащадками козацької старшини [Усі відомі мені з прізвищ не патронімічного характеру (як то, наприклад, Василь Федоров, Григорій Мойсеєв) кременчуцькі священики, а саме Данило Грабина, Василь Кадигроб пов’язані з відомими козацькими родами.] через небажання нести тягарі військової служби (благо вищу освіту майбутні світські та духовні ще здобували за єдиною програмою у Києво-Могилянській академії та її регіональних клонах). До певної міри тут можна говорити і про розчарування в російському політичному проекті та втечу в царину непідконтрольного йому духовного життя, що згодом дало Україні таку потужну людину духу, як Г.Сковорода.

Примітки

81. Когут З. Російський централізм і українська автономія: Ліквідація Гетьманщини, 1760-1830. – К., 1996. – С.37. Подальша характеристика соціальної системи Гетьманщини також подана переважно за З.Когутом (див.: Там само. – С.37-47).

82. ЦДІАУК. – Ф.51. – Оп.1. – Спр.2218. – Арк.3зв. Про вимоги своєкоштного виправлення «мундирів», коней та припасів для старшини і виборного козацтва див. там само під 1744 р.

83. ЦДІАУК. – Ф.102. – Оп.3. – Спр.2.

84. ЦДІАУК. – Ф.51. – Оп.1. – Спр.2747.

85. ЦДІАУК. – Ф.1632. – Оп.1. – Спр.253. – Арк.3-3зв. (скаргу засвідчили «жителі Сотні Кременчуцької Федір Стовбуренко, Кирило Єдищенко, Семен Довгополий зі всією сотні кременчуцької громадою»).

86. Див.: Шамрай Г.С. До історії Лівобережних міст у половині ХVIII в. // Історично-географічний збірник. – Т.2. – С.159-168.

87. ІР НБУВ. – Ф.І. – Спр.54484-54662. – Арк.238.

88. ІР НБУВ. – Ф.113. – Спр.5. Хоча в юридичних документах міщани згадуються (див. згадку «міщанина власівського» в 1738 р.: Пивовар А.В. Вказ. праця. – С.123).

89. ЦДІАУК. – Ф.102. – Оп.3. – Спр.101. – Арк.82зв. Щодо того, які цехи існували в Кременчуці свідчень досі не виявлено. А в сусідніх Потоках, наприклад, 27.VII.1726 р. згаданий «цехмистр шевський» (див.: ЦДІАУК. – Ф.57. – Оп.1. – Спр.438 (ч.І). – Арк.608зв.).

90. ЦДІАУК. – Ф.51. – Оп.3. – Спр.19350. – Арк.623-632.

91. Пивовар А.В. Вказ. праця. – С.161.

92. ІР НБУВ. – Ф.І. – Спр.54477, 544478. – Арк.78-123,326-365.

93. Пивовар А.В. Вказ. праця. – С.157. У вищезгаданій скарзі з приводу шинку в Кременчуці 1747 р. поняття «війт» та «бурмістр» вжиті можливо як синоніми (наказ на організацію шинку отримує «війт», а реально виконує «бурмистр»).

94. Ділова і народно-розмовна мова ХVIII ст. – С.222 (документ №82).

95. ЦДІАУК. – Ф.51. – Оп.1. – Спр.1557. – Арк.5.

96. Див.: Барвинский В.А. Генеральное следствие о маетностях Миргородского полка 1729-1730 гг.

97. ІР НБУВ. – Ф.І. – Спр.54484-54662. – Арк.9(3)зв. Про інші міста та містечка полку сказано, що нічого такого там «не имеется».

98. За даними на 1766 р. (без підсусідків): у Чигирин-Діброві – 37 дворів, 53 хат, 0 бездвірних хат; Вереміївці (разом із селянами Оболонського) – 150, 241, 43; Жовниному – 35, 51, 8; Погоріла – 18, 39, 10 (див.: Лазаревский А.М. Исторические очерки Полтавской Лубенщины… – С.147,149,154). (разом бл.2-3 тис. осіб).

99. За ревізією Миргородського полку 1750 р. в Городищі – 17 дворів, 40 бездвірних хат, підсусідків: кінних – 1, піших – 5; Максимівці (відповідно) – 33, 50, 1, 5; Погребах – 15, 25, 0, 1; Твердохлібівці – 14, 19, 1, 7; Ярошах – 2, 2, 0, 0; Пирогах – 2, 10, 0, 0; Опришках – 9, 10, 0, 0; Жуках – 6, 0, 0, 11; Власівці – 21, 50, 0, 0; хуторі на р.Омельнику – 0, 0, 4, 3 (див.: Ділова документація Гетьманщини XVIII ст. – С.118-122) (разом бл.1-1,5 тис. осіб).

100. В універсалі від 16 червня 1693 р. маємо ще один докладний опис кременчуцьких околиць, на які претендували пивогорські монахи: «Которие то кгрунта так сут описаны Климятин и Климятинские уходи, около реки Сулы, Белобережя, Бражняя Лука, Домонтовская Лука, Александрово озеро, Старец озеро и иные озера уступные и запустные около тих урочищ противко Веремеевки, уходи Чигирин-Дубровскіе около реки Сулыи и Днепра, аж до Пивов, Городище, Лапинце, вижей Лапинец озеро Золотое дно, Максимовка, Перевоз на Суле, а з Сулы через Днепр до Старой Слободы давнейших Вороных Луз, противко Вороных Луз, Солониця озеро там же озера около монастира Пивского до Іорданий, где упадает Днепр под Уласовкою, то ест Дед Наистен Белобереже, а по той стороне Днепра от Крилова озера сут Розине по границу, которая называется Озеро Дубок, всего уходу, почавши от Белобережя аж до озера Дубка» (Універсали Івана Мазепи… – С.252-254). Кордонами монастирських володінь визнаються («вышей») містечка Чигирин-Діброва, Жовнин, Вереміївка і село Лелинці, («нижей») містечко Власівка. До речі, козаки Городища і Максимівки, які мешкали в монастирських маєтностях виводилися з-під юрисдикції монахів («им… жадная долегливост не деялася, поневаж… козакую службу отправуют»).

101. Матченко А. Вказ. праця. – С.21.

102. Там само.

103. ЦДІАУК. – Ф.57. – Оп.1. – Спр.438. – Арк.34. Вірогідно з цим млином пов’язані судові тяжби монастиря з миргородським полковим обозним Ф.Московим у 1757-1763 рр. (див.: ЦДІАУК. – Ф.51. – Оп.1. – Спр.1584, 1642, 1765, 2443). Ці справи взагалі є типовим прикладом «млинових конфліктів» (де боротьба йде навіть не за сам млин, а за воду, яку він перегачує, перешкоджаючи праці млинів нижче за течією).

104. Троцкий П. Пустынно-Николаевский монастырь // Труды Киевськой духовной Академии. – 1878. – №9. – С.624-625.

105. Пивовар А.В. Вказ. праця. – С.158.

106. Троцкий П. Пустынно-Николаевский монастырь… – С.624-625.

107. Матченко А. Вказ. праця. – С.19.

108. Там само. – С.18-19.

109. Троцкий П. Пустынно-Николаевский монастырь… – С.624-625.

110. Матченко А. Вказ. праця. – С.19-20. На жаль, Матченко не наводить дат цих купівель та імен продавців.

111. Пивовар А.В. Вказ. праця. – С.156, 177.

112. Там само. – С.177.

113. Жук В.Н., Олексашенко Г.П. Градизьк. – С.20.

114. Пивовар А.В. Вказ. праця. – С.110.

115. Барвинский В.А. Генеральное следствие о маетностях Миргородского полка 1729-1730 г. – С.142.

116. Слабченко М.Е. Хозяйство Гетманщины в ХVII-XVIII столетиях. – Т.2. – С.14-15. 3 млини на Дніпрі з 3 колами згадані ще в грамоті на монастирські володіння 1689 р. (див.: ІР НБУВ. – Ф.113. – Спр.5).

117. Копія «Чертежа Климятинської землі» датована 1785 р., але згадані тут персоналії присутніх при його першоукладанні омельницького сотника Григорія Остроградського (1729-28.VIII.1760 рр.) та власівського сотника Михайла Майбороди (1723-8.І.1731 рр.) схиляють до датування цієї пам’ятки бл. 1731 р. (див. нижче про тяжбу монастиря за «Климятинські землі», що почалася 1731 р.).

118. Матченко А. Вказ. праця. – С.20. Гадаю, щодо кількості кріпаків тут є перебільшення. На 1785 р. за монастирем рахувалось 1310 залежних селян чоловічої статі (див.: Мордвинцев В.М. Государственные налоги и повинности монастырских крестьян Левобережной Украины в XVIII веке. – С.152). Хоча 1780-і рр. – це вже час занепаду Пивогір’я, але навряд чи чисельність його підданих колись суттєво перевищувала 3-4 тис. осіб (див. розрахунки вище). Слід зазначити невисокий рівень контролю над «підданими» у монастирських володіннях. Зокрема, відомо, що у 1758 р. монастирські селяни масово переходили в «козацьке звання» (в Чигирин-Діброві так вчинили 17 родин «підданих», у Вереміївці – 21, у Жовнині – 19), забираючи разом і власне господарство («все строение»). Через це у відомстві монастиря лишилась ледь четверта частина попереднього складу селян (див.: Там само. – С.93).

119. Матченко А. Вказ. праця. – С.20.

120. Можливо «чуланчики» слід відносити до «людських». У тексті буквально «Жилих покоев монастирских сем а імеечимися вне в троих по два, а четырех по три маленкими чуланчиками людских два ветхие,…» (ІР НБУВ. – Ф.І. – Спр.58140. – Арк.3).

121. ІР НБУВ. – Ф.І. – Спр.58140. – Арк.3-3зв.

122. Відсутність відомостей по цьому хутору пов’язана мабуть з тим, що він розташовувався на території іншої сотенної юрисдикції. Див. згадки про цю монастирську маєтність у Генеральному описі 1768 р. (Омельницька сотня): ЦДІАУК. – Ф.57. – Оп.1. – Спр.438(ч.V). – Арк.29 і далі.

123. ІР НБУВ. – Ф.І. – Спр.58140. – Арк.3зв-7зв.

124. Див.: Лазаревский А.М. Исторические очерки Полтавской Лубенщины… – С.143,147,149,154. Гадаю, що мова тут може йти про суверенітет «в цілому», зверхність над окремими частками цих володінь Київський Микильский Пустинний монастир здійснював без занадто помітних перерв (говорити про перерву «в 240 років» як у Лазаревського немає справжніх підстав).

125. Див. також щодо цієї справи листування Похідної канцелярії гетьмана К.Розумовського (1751-1753 рр.): ЦДІАУК. – Ф.51. – Оп.1. – Спр.1898.

126. Лучицкий И. Сборник материалов для истории общины и общественных земель в Левобережной Украине ХVIII в. (Полтавской губернии). – К., 1884. – С.236-249. Див. також монастирську скаргу від 6.І.1759 р. в Генеральний Військовий суд про масовий перехід монастирських підданих з містечок Жовнина, Чигирин-Діброви та Вереміївки у підсусідки до козаків: Селянський рух на Україні середина ХVIII – перша чверть ХІХ ст. – С.54.

127. ІР НБУВ. – Ф.І. – Спр.58140. – Арк.2зв-3.

128. ЦДІАУК. – Ф.102. – Оп.3. – Спр.14.

129. Там само. – Спр.29.

130. ЦДІАУК. – Ф.51. – Оп.1. – Спр.2218. – Арк.2.

131. ЦДІАУК. – Ф.102. – Оп.3. – Спр.45.

132. ЦДІАУК. – Ф.102. – Оп.3. – Спр.53.

133. ЦДІАУК. – Ф.51. – Оп.1. – Спр.2218. – Арк.3.

134. Там само. – Спр.56.

135. Там само. – Ф.127. – Оп.1020. – Спр.2189.

136. Селянський рух на Україні середина ХVIII – перша чверть ХІХ ст. – С.54. (ним був Гавріїл Біковський (Бековський)).

137. Акты ЮЗР. – T.XII. – К., 1882. – C.33-34, 131-132.

138. ЦДІАУК. – Ф.57. – Оп.1. – Спр.438. – Арк.34.

139. ІР НБУВ. – Ф.ІІ. – Спр.14015.

140. Пивовар А.В. Вказ. праця. – С.157.

141. Там само.

142. Лазаревский А.М. Исторические очерки Полтавской Лубенщины… – див. пояснення до «Чертежу Климятинской земли» вміщеного між с.143 та 144.

143. ЦДІАУК. – Ф.103. – Оп.2. – Спр.26 та 43.

144. Матченко А. Вказ. праця. – С.22.

145. Відповідно: 1747 р. – ЦДІАУК. – Ф.102. – Оп.3. – Спр.16; 1748 р. – ЦДІАУК. – Ф.103. – Оп.2. – Спр.4, 5; 1749 р. – ЦДІАУК. – Ф.103. – Оп.2. – Спр.55; 1750 р. – Ф.127. – Оп.1020. – Спр.1529; 1759 р. – Селянський рух на Україні середина ХVIII – перша чверть ХІХ ст. – С.54.

146. Там само. – Спр.56. Вірогідно, що Г.Заненко був тим самим ієромонахом Гедеоном з «Живогородського» (напевно тут друкарський ляпсус) монастиря, який 1754 р., який купував на Запоріжжі (в Криму?) два чотириволових та один пароволовий віз солі (див.: Слабєєв І.С. Вказ. праця. – С.23).

147. ЦДІАУК. – Ф.103. – Оп.2. – Спр.3. У 1752 р. він же згаданий як «повірений» монастирського правителя, що також напевно мало означати економа (див.: ЦДІАУК. – Ф.103. – Оп.2. – Спр.23).

148. ЦДІАУК. – Ф.51. – Оп.1. – Спр.525; Ф.127. – Оп.1020. – Спр.1669. Здається М.Антонович порядкував монастирем і в 1758 р., оскільки ним «з братією» тоді підписана була одна з скарг (див.: ЦДІАУК. – Ф.103. – Оп.2. – Спр.24).

149. ЦДІАУК. – Ф.51. – Оп.1. – Спр.2218. – Арк.3.

150. Селянський рух на Україні середина ХVIII – перша чверть ХІХ ст. – С.54. Вірогідно це вищезгаданий Іосія Заремба.

151. ЦДІАУК. – Ф.103. – Оп.2. – Спр.14.

152. ЦДІАУК.– Ф.127. – Оп.1020. – Спр.2189.

153. ЦДІАУК. – Ф.103. – Оп.2. – Спр.30.

154. Матченко А. Вказ. праця. – С.22. Порівняй з попереднім гіпотетичним підрахунком для 1766 р.

155. ЦДІАУК. – Ф.127. – Оп.1020. – Спр.1904.

156. Там само. – Спр.2870.

157. Пирский Н. Исторический очерк поселений Кобелякского уезда… – С.250.

158. Хоча Сокільський скит згадує ще Арандаренко. Див.: Арандаренко Н. Записки о Полтавской губернии. – Полтава, 1849. – Ч.ІІ. – С.41.

159. Беднов В.А. Сведения об архиве Екатеринославской духовной консистории // Летопись Екатеринославской Ученой Архивной Комиссии. – Вып.IV. – Екатеринослав, 1908. – С.328.

160. Мордвинцев В.М. Вказ. праця. – С.152.

161. Див.: О Сокольском Преображенськом мужском монастыре… – С.184. Не виключено, що це також один з «грунтів» подарованих Микитою Федоровичем.

162. Там само.

163. О Сокольском Преображенськом мужском монастыре… – С.180. Тоді цю посаду займав ієромонах Софроній. Він змінив на цій посаді у 1766 р. ієромонаха Ісаю, займаючи до того пост митрополичого реєнта (див.: Беднов В.А. Сведения об архиве Екатеринославской духовной консистории… – С.328). Не пізніше 1776-1778 рр. ігуменом Сокольського монастиря став Ірінарх Рудановський (див.: Синявский А. Преосвященный Феодосий, епископ Екатеринославский и Таганрогский, и его труды по истории Екатеринославщины. // Летопись Екатеринославской Ученой Архивной Комиссии. – Вып.VI. – Екатеринослав, 1910. – С.101). Коротку замітку про Сокільський монастир див. також: Полтавщина. Енциклопедичний довідник. – Полтава, 1992. – С.880.

164. Яка була доля кременчуцьких протопопів зафіксованих документом 1661 р. сказати не можемо за нестачею джерел, однак у купчій 19.VI.1715 р. згаданий піп Павло Максимович, «намісник кременчуцький» (див.: Пивовар А.В. Вказ. праця. – С.165). До речі, припускаю, що цей П.Максимович міг бути ще одним сином кременчуцького сотника Максима Євстарієвича. Можливо, відомі пізніші священики Спаської (Преображенської) церкви – Йосип та Іван Павлови, то діти Павла Максимовича. Що ж до долі Кременчуцької намістнії можна лише гіпотетично припускати, що наприкінці ХVII ст. церковний статус Кременчука був понижений з протопопії до намістнії, а близько 20-х рр. ХVIII ст. до рядових церковних приходів.

165. До справи цього поділу повертались ще у 1748, 1752 та 1754 рр. (див.: ЦДІАУК. – Ф.127. – Оп.1020. – Спр.1174, 2124, 2384). Наскільки Сорочинському протопопу підлягала округа Пивогірського монастиря сказати важко. Нижче буде згадано про повідомлення про Городиську протопопію під 1757 р. Цікаво тут завважити, що й резиденцією сорочинського протопопа були не Сорочинці (де також був монастир), а Говтва.

166. Див.: ЦДІАУК. – Ф.127. – Оп.1020. – Спр.2124. – Арк.2-4.

167. ЦДІАУК. – Ф.127. – Оп.1020. – Спр.1295 – Арк.1. Статус окремої намістнії Кременчук знову здобув лише в новоросійський період – у 1772 р.

168. Пивовар А.В. Вказ. праця. – С.276. Священики сіл Крукова, Кам’янки (Кам’яні Потоки), Таборища, Нестерівки та, певний час, Покровської церкви м.Крилова і тоді заявляли про бажання лишитись у відомстві Сорочинського протопопа.

169. ЦДІАУК. – Ф.127. – Оп.1020. – Спр.2909.

170. Там само. – Спр.2911.

171. Келебердянська протопопія напевно виникла не раніше 1752 рр., коли вона ще лічилась намістією Кобеляцької протопопії (див.: Пивовар А.В. Вказ. праця. – С.118, 280).

172. «Краткие географические, политические и исторические известия о Малой России» 1773 р. (підготовка до друку та коментар В.В.Кравченка) // Схід-Захід. Історико-культурологічний збірник. – Вип.3. – Харків, 2001. – С.308.

173. Пивовар А.В. Вказ. праця. – С.163. 1737 р. як попи спаські згадані Йосип та Іван Павлови (див.: ІР НБУВ. – Ф.І. – Спр.54477, 544478. – Арк.78-123, 326-365). Другий з них відомий також і за відомістю 1752 р. (див.: Пивовар А.В. Вказ. праця. – С.110). В обох церквах, Успенській та Преображенський, в 1752 р. вже були попи-вікарії (у першій – Василь Федорів, у другій – Василь – Кадигроб) (див.: Там само).

174. Цікаво, чи не був він з роду кременчуцьких полковників-сотників ХVII ст. (наказного полковника Сави Канівця 1662 р., сотника Кременчуцького полку Сави 1665 р)? Про О.Савича відомо, що він був «в Академії» (напевно мова про Київо-Могилянську академію) не обучавшийся, але «канцелярскую строфу добре ведущий». У 1772 р. з такою характеристикою О.Савич очолив новоутворену Кременчуцьку намістнію Сорочинської протопопії (див.: Макаревский Ф. Вказ. праця. – С.1033). На посту в Кременчуці він і помер (бл.1773 р.?), про що свідчить запис про його сина Лева серед учнів Катеринославської семінарії від 24.ІХ.1786 р. (див.: Беднов В. Документы относящиеся к истории Екатеринославской духовной семинарии // Летопись Екатеринославской Ученой Архивной Комиссии. – Вып.VIII. – Екатеринослав, 1912. – С.224. Документ цей взагалі дуже цікавий з точки зору з’ясування персонального складу священицького середовища Кременчуччини середини – другої половини ХVIII ст.).

175. ІР НБУВ. – Ф.V. – Спр.739.

176. Лазаревский А.М. Исторические очерки Полтавской Лубенщины… – С.154-155.

177. Там само. – С.200-201.

178. Там само. – С.155-157.

179. Пархоменко В. Очерк истории Переяславско-Бориспольской епархии (1733-1785 гг.). – Полтава, 1908. – С.15-17.

180. Когут З. Вказ. праця. – С.46.