«Всякому городу нрав і права»
Вирський Д.С.
Побут, вдачу та громадянську культуру кременчужан доби Гетьманщини через обмаль існуючого та опрацьованого джерельного матеріалу реконструювати можна лише дуже поверхово. Тому обмежуся лише деякими заувагами.
Мілітаризований характер буття прикордонного краю плекав серед місцевих мешканців пієтет до військових чеснот. Вони задавали світоглядні орієнтири лицарського штибу – мужність, витривалість, зневага до смерті. Вони штовхали до пошуків «правди» на «кінці шаблі» [316]. А відтак, живили вони як козака-полчанина чи запорожця, так і гайдамаку-ізгоя. Найвідоміші кар’єри уродженців кременчуцької землі (або осіб, тісно пов’язаних з нею) завдячують саме «зброї» – Г.Галаган (запорожець → найманець-компанійський полковник → чигиринський, а згодом прилуцький полковник), Самусь (запорожець → богуславський полковник → наказний гетьман Правобережжя), Г.Ілляшенко (стрілецький отаман → кременчуцький сотник, засновник старшинської династії), Ф.Москов (яничар → запорожець → шишацький сотник → миргородський полковий обозний), Г.Рудь (запорожець → крилівський сотник), Г.Медвідь (запорожець → ватажок багатосотенного гайдамацького загону), дрібні ватажки та рядові гайдамаки з Кременчуччини: Марко Мамай [317], Іван Стеценко [318], Марко Костирчик [319], Олексій Баранниченко [320], Яцько Чабан (Деребенець), цілий «клан» Великих [321] та ін.
«Побачити світ» місцевий уродженець також мав змогу переважно «через мушку прицілу», на черговій війні чи то як мобілізований вояк, чи то у сумнішій ролі бранця. Так, зокрема, значковий товариш Власівської сотні Павло Денисенко побачив Прибалтику (був «під Ригою») у «лифляндському поході» 1746 р. разом із 1-тисячною командою українських козаків [322], значковий товариш Кременчуцької сотні Григорій Байдак Причорномор’я (1736 р. у Кримському поході, 1737 р. – Очаківському, 1738 р. – Дністровському [323]), а Стефан Калітенко, житель містечка Остап’є, повернувся з татарського полону в 1755 р. через Смірну, Амстердам і Кронштадт [324].
Утім, в цей час горизонтальній (а іноді й вертикальній, як у звісному випадку із О.Розумовським) мобільності, принаймні у межах Російської імперії, вряди-годи сприяв уже і такий специфічний «український» фах як спів (церковний та світський). Відомо, наприклад, про виконання кременчуцьким значковим товаришем Д.Корчевським у 1751 р. завдання з пошуків співаків для гетьманського двору [325].
Ні чим не прикрите право сили ще було найвірнішим «законом» і в застосуванні його не стримувались ані «слуги порядку», ані його «вороги» [Оборотною стороною такого стану речей було поширене переконання про втрату будь-якої сили юридичного акту з фізичною смертю згаданих у ньому. Так, зокрема, вимоги перегляду підданського стану тієї чи іншої людини чи цілої громади в зв’язку зі смертю власника заповнювали судові канцелярії усіх рівнів. Грала тут роль і традиційна, підтримувана релігією, середньовічна практика відпускання на волю невільників перед смертю господаря (цілком жива, наприклад, навіть у таких загальноукраїнського «пугала» як турки). ]. Повага до жінки, дитини, сивин старців, духовного сану чи власницьких прав не часто зупиняла «сильного». Прикрашання кордону шибеницями з повішеними (мазепинцями, гайдамаками ets.) було буденністю. Страхітливе саджання на палю застосовувалось на теренах Гетьманщини принаймні до 1740 р., а в землях Речі Посполитої й значно пізніше.
Рукоприкладством не гребували навіть «кращі люди», як ось кременчуцький сотник Ф.Гаврилов, який 1748 р. побив старшого від себе екс-сотника М.Чередничка. Він же відомий і нестриманістю у словах у справі із запорожцями 1745 р. Його спадкоємець Я.Гаврилов також не дуже церемонився з підлеглими, коли вирішив перетворити своїх козаків на пікінерів у 1764 р. (тут також не обійшлося без бійки і лайки). Численні приклади свавільного застосування сили дає справа Цибулевського з її бійками, наїздами, захопленням майна, нічними нападами на доми з галасом і стріляниною.
Популярне нині слово «команда» з’являється в Україні якраз у ХVIII ст., і тоді, як і сьогодні, віддана «команда» [Такою, наприклад, могла бути група наймитів, що вони, на відміну від «підданих»-залежних селян чи то інших юридично підлеглих, часто-густо зберігали архаїчний характер ближньої «дружини», членів якої з вождем в’яже особистісний зв’язок.] дозволяла її «лідеру» досягати чималих особистих результатів, «незважаючи ні на що». При цьому про їх «законність» дбалося в останню чергу і в доволі своєрідному стилі, як ось, коли вже згаданий Цибулевський вимагав від побитого ним з «підкомандними» священика підписати розписку, що мол «претензій не маю» [326].
Авторитаризм був нормою здійснення керівництва, причому патріархально-військоводемократична легітимність «батьків»-сотників чи отаманів мала тенденцію до девальвації та заміни її легітимністю бюрократичною за російським зразком. Протиставлення ефективності «призначення» безпорадності «виборності» стало добрим тоном відозв із середовища старшинської аристократії. Соціальна солідарність, таким чином, одержувала удар за ударом.
Старшинська еліта все більше замикалась у собі, формуючи потужні сімейні клани, що всмоктували нерідних «потрібних людей» через псевдородинні структури (кумівство, інститут хрещених батьків, патронально-клієнтарні зв’язки [327]). До всіх тих, хто не потрапив до жодної категорії «спорідненості» ставились так, як згодом зауважив Великий Кобзар – «хіба хто кохає нерідних дітей».
Таким чином, соціальна база та сфера застосування (інтенсивність вияву) громадянськості, породженої Козацькою революцією та зрозумілої як співпричетність у відповідальності за «загальне благо», звужувалась, поступаючись прерогативами модерному «левіафану» – державі. Її руїнний (з усіма крайнощами неофітства) потенціал щодо інших (старих) суспільних структур був явно виразнішим за пропоноване нею ж «світле майбутнє».
Неспокій відчувався навіть у найелементарнішій і найвідпорнішій ланці суспільства – сім’ї. Кидання дружин та дітей напризволяще було настільки поширене [328], що переяславський єпископ неустанно вимагав у підлеглих йому священиків, аби брали свідчення «під штрафом» у «достовірних людей» про те, що жених дружину свою не полишить [329].
Церква мала чимало клопотів з двічі- та багатожонцями (див., наприклад, справу про звинувачення у багатожонстві селянина с.Уховки Крилівської протопопії з 1751 р. [330] чи то справу про мешканця м.Потоки Дмитра Галагана, що взяв шлюб з Параскою Коновозівною, яка не мала свідоцтва про смерть першого чоловіка [331]), які бувало з’являлися цілком законно, адже татарський полон чи то тривала відсутність вістей від одного з членів подружжя бували підставою для дозволу на другий шлюб.
Татарсько-турецький полон також поставляв кадри віровідступників-потурнаків, яких, траплялось, хрестили понову (див. справу Т.Даниленка, який повернувся з полону на батьківщину до Городища та перейшов з магометанства до православного віровизнання в 1756 р. [332]). Утім, у ХVIII ст. офіційне православ’я (великою мірою у зв’язку з кар’єрними міркуваннями) користується помітною (зростаючою?) популярністю серед іновірців, які так чи інакше потрапляли на терени Російської імперії.
Цікавим тут є також претензія адміністрації на контроль за особистим життям підлеглих (цілком за традиційним зразком стосунків дідича та кріпаків). Відтак, за підозрою у перелюбі державний наглядач І.Цибулевський дозволив собі ув’язнити дружину козака с.Савине Кременчуцької сотні Миколи Коваленка (зганьблена козачка повісилась у буцегарні) [333], а чигирин-дібровський сотник І.Болюбаш за «некоторое прегрешеніе» козачки Тетяни Брусихи відібрав її хуторець (подарований згодом зятю Болюбаша – Семену Слюзу, він став відомий як слобідка Слюзівка) [334].
Взагалі людина поза межами власної оселі в селі або містечку (хутір не давав тут жодних гарантій, тому його постійними мешканцями були зазвичай лише управитель та наймити, які воліли жити у порозумінні з околичними Робін Гудами [335]) наражалася на постійну небезпеку (кременчуцькою сотенною канцелярією задокументований, наприклад, випадок з 1740 р., коли перехожого запорожця забили до смерті місцеві чабани, у яких він попросив тютюну [336]). Ті ж, хто не мав такої оселі взагалі змушені були жити фактично поза будь-яким «законом». Осіла людність відгороджувалась від «бродяг» як тільки могла, небезпідставно вважаючи їх «криміногенним середовищем». Традиційно сумною була доля вдів і сиріт, які завжди небезпечно наближалися до статусу суспільних паріїв.
Попри загальноприйняту побожність (на межі з фанатизмом) та щедрість щодо церковних інституцій (див. вище вражаючий перелік жертводавців Пивогірського монастиря або й опис дарів новозбудованій у 1743 р. Покровський церкві в Крюкові [337]) християнська мораль сприймалась суспільством доволі поверхово (обрядоцентрично). І церква православна не дуже-то прагнула більшого. Традиційний список основних церковних вимог торкався переважно зовнішніх проявів благочестя, побоюючись «лізти у душу» пересічного прихожанина. Ось, наприклад, перелік «посадових обов’язків» протопопів, з ордеру славної пам’яті переяславського єпископа Гервасія Лінцевського: 1) учити прихожан молитов; 2) тлумачили народу 10 заповідей; 3) вказувати, як треба хреститись (3-ма перстами); 4) дбати про порядок у церкві під час служби; 5) слідкувати, аби розбірливо промовлялась служба; 6) дбати, аби хліб та вино для причастя були відповідної якості; те саме щодо 7) якості свічок та 8) пахощів для кадил; 9) дбати аби народ не працював у святкові дні, ходив до церкви, а не відправляв язичницькі обряди («кулачні бої, коляди, купали, п’янство, ігрища, плясанія, ношні крикі, соборища, співаній на браках Ладомі ладо, волшебств» тощо); 10) слідкувати за пристойним виглядом церковного начиння [338].
Канцелярія Духовної консисторії цього часу найбільше завантажена була справами або про ухиляння священиків від відправляння обов’язкових служб (як у випадку з 1755 р. зі священиком з Потоків Василем Трофімовим [339]), або на їх негідну поведінку (прохання 1751 р. прихожан Чигирин-Діброви про усунення місцевого священика Давида Васильєва за п’янство [340]), чи то відвертий кримінал (про побиття 1762 р. монаха Веніаміна намісником того самого монастиря Гедеоном [341] або про спробу підлога крилівського намісника Сімеона Петрова у 1750 р. здійснену задля зменшення оподаткування [342] тощо).
Серед гріхів, які сподобилися на запис у власну книгу-довідник кременчуцького пастиря О.Савича, на оригінальність претендує хіба гріх тютюнокуріння [343]. Цікаво, що він опинився в одній компанії з такими фундаментальними догматичними сентенціями, як гнів, що відбирає розум (із звичною альтернативою у формі смирення) та про користь тілесного «девства», а отже тут, напевне, маємо справу з індивідуально підшуканим «ворогом» (особистим переконанням) панотця з Кременчука. До честі панотця Олексія варто сказати, що слова народної пісні («Які тепер попи стали –/ Сестру з братом обвінчали») то не про нього, бо власноруч виписані схеми спорідненостей, що уможливлюють чи стають на перепоні шлюбному союзові займають більшу частину його «книги».
До позитивів культурного життя Кременчуччини у ХVIII ст. варто віднести поширення мережі освіти (щоправда, орієнтованої на застарілі схоластично-теологічні премудрості) та благочинності. Так, 1737 р. у Кременчуці фіксується існування 2 шкіл («причисна» та «спаська») та шпиталь для старців («кривих та сліпих»), в Потоках шкіл було навіть три, а у Власівці було два шпиталі [344]. Зростали вимоги до освіченості священиків і, із заснуванням у Переяславі семінарії у 1738 р., можливості для здобуття церковної освіти в регіоні суттєво покращали.
В останні роки цікавого нам тут періоду розпочинають свої кар’єри перші світські інтелектуали родом з Кременчуччини – вже згаданий вище Іполит Богданович (23.ХІІ.1743 – 6.І.1802) та дядько і небіж Яків (бл.1735 – після 1793) та Федір (1734 – після 1791) Козельські. Усі вони були пов’язані своїми кар’єрами з Колегією іноземних справ та таким новим явищем в українсько-російській культурі, як Петербурзька «колонія малоросіян», і стали відомі (перший як предтеча російського літературного сентименталізму, другий як політичний теоретик і один з розробників Проекту Нового Уложенія 1767 р., третій – як поет та мемуарист) вже в погетьманські часи [345].
До кременчуцьких особливостей можна віднести і більшу, порівняно з околицею, відкритість міста до російських впливів. Вигоди статусу імперських офіцерів (не конче росіян, як от у випадку з новосербами), які з 1720-х рр. стають невід’ємною частиною міського буття (а престиж прикордонників на турецькому та польському кордонах, де зосереджувались зовнішньополітичні інтереси тогочасної імперії був доволі високим), спокушали козацьку старшину, яка разом з підлеглими козаками була сильно інтегрована у виконання прикордонних служб. Авторитет російського київського генерал-губернатора, у веденні якого знаходилась прикордонна служба на Україні, в Кременчуці був відчутніший за владні можливості миргородського полковника (особливо по Апостолах) та гетьмана (якого подовгу взагалі не існувало).
Значення міста як транзитного пункту також в’язало його з інтересами центрального уряду (регулярної армії) та російського бізнесу (перший «прописаний» у Кременчуці «великоросійський купець» – «Дімітрій Сіліванов» – зафіксований ревізією 1752 р. [346]). На роль молодших партнерів останнього могли розраховувати не здатні на серйозну конкуренцію у цій сфері кременчуцькі купці та міщани. Відтак, бізнес-площадка Кременчука, що в новоросійський період буде фактично змонополізована російським купецтвом, готувалась протягом усього ХVIII ст.
Примітки
316. Зворушлива любов до зброї, достоту лицарського штибу, засвідчена й речовими пам’ятками, як ось порохівницею-натрускою кременчужанина Івана Скиби (можливо подарунок якомусь Стефану чи навпаки Скибин трофей). Зроблена з кістки вона містить на боках надписи «Сія натруска раба Божія Іоанна Скібі жітеля Кременчуцкаго 1760 года» та «Спаси Господи раба свого Стефана» (див.: Жданович Я.Н. Отдел «Малороссия» на выставке «Ломоносов и Елизаветинское время» // Труды Черниговской Губернской Ученой Архивной Комыссии. – Вып.11. – Чернигов, 1915. – С.145-146. На той час ця пам’ятка належала до колекції музею при Імператорському Харківському університеті).
317. Гайдамацький рух на Україні в ХVIII ст… – С.172-176.
318. Там само. – С.122.
319. Там само. – С.303.
320. Андриевский А.А. Материалы для истории южнорусского края… – С.369. Родом з Поток, переселився на правий берег у Кам’янку (Кам’яні Потоки).
321. Андриевский А.А. Материалы для истории южнорусского края… – С.87,249-250, … Грицько Великий лічиться сотенним отаманом у Власівці у 1726 р. (ІР НБУВ. – Ф.61. – №1581).
322. ЦДІАУК. – Ф.51. – Оп.1. – Спр.2354. – Арк.1зв. (див. також Додаток 5).
323. ЦДІАУК. – Ф.51. – Оп.1. – Спр.2218. – Арк.1. (див. також Додаток 5).
324. ЦДІАУК. – Ф.51. – Оп.1. – Спр.1519.
325. ЦДІАУК. – Ф.51. – Оп.1. – Спр.2363. – Арк.1-1зв.
326. Андриевский А.А. Исторические материалы из архива Киевского губернского правления. – Вып.5. – С.116.
327. Цікаво, що навіть православні священики-іммігранти проходили процедуру «усиновлення» архієреєм. Так, священик Іоанн Левицький з «Чигиринської губернії Польської області» с.Лубенець (рукопокладений у 1748 р. молдавським Гушським єпископом Ієрофеєм) 1752 р. виїхав на територію Російської імперії, де в містечку Цибулеві присягнув на вірність імператриці, а потім був «всиновлений» Київським митрополитом Арсенієм Могилянським як панотець церкви в с.Дмитрівка (на правобережній Кременчуччині). Звідси він 1756 р. перебрався в слободу Добрянка під Єлисаветградом і 1758 р. знову проходив процедуру «всиновлення» вже Переяславським єпископом (див.: Беднов В.А. Сведения об архиве Екатеринославской духовной консистории // Летопись Екатеринославской Ученой Архивной Комиссии. – Вып.IV. – Екатеринослав, 1908. – С.322-323).
328. Приложения // Пархоменко В. Очерк истории Переяславско-Бориспольской епархии (1733-1785 гг.). – С.XXІV-XXV. І це при збереженні традиційної соціальної дискримінації байстрюків – дітей не народжених «від правого ложа».
329. Там само. – С.XXVII-XXVIII.
330. ЦДІАУК. – Ф.127. – Оп.1. – Спр.2041.
331. Там само. – Спр.2513.
332. Там само. – Спр.2869.
333. Андриевский А.А. Исторические материалы из архива Киевского губернского правления. – Вып.5. – С.113-114.
334. Земельные захваты Болюбашей // Лазаревский А.М. Очерки, заметки и документы по истории Малороссии. – Ч.1. – К., 1892. – С.119.
335. Яскравий матеріал щодо стосунків хуторян на Гетьманщині з світом криміналу подав М.Горбань у студії про одіозну постать ХVIII ст. – Павла Мацапуру, який уславився як вбивця-людожер (див.: Горбань М. Розбійник Мацапура (побутово-історичний нарис) // Схід-Захід. –Харків, 1999. – С.174-193).
336. Ділова і народно-розмовна мова ХVIII ст. – С.277-279 (документ №101). Мотивом для чабанів було щось на кшталт ходять тут всякі, а потім кожухи та харчі пропадають.
337. Николайчик Ф. Новый источник о козацком восстании 1625 г… – С.67. Тут згадані Євангеліє 1743 р. (за 7 руб.) подароване Мартином Куркою з дружиною Марією; срібний дискос і «звездиця» 30.І.1744 р. подароване Романом Назаренко з дружиною Євдокією; срібне підніжжя напрестольного хреста – дар від 9.V.1747 р. Василя Малька.
338. Пархоменко В. Очерк истории Переяславско-Бориспольской епархии (1733-1785 гг.). – С.ХХІХ-ХХХ.
339. ЦДІАУК. – Ф.127. – Оп.1020. – Спр.2668.
340. Там само. – Спр.1868.
341. Там само. – Спр.3417.
342. Там само. – Спр.1752.
343. Ось що, він виписав для себе з латиномовної книги «Мир со богом»: «Аз де при чувстве обоняния, место есть вспомянути и мерзкое употребление табака, юже многими образи сущи а употребляєма мозок потрачает. А кроме иных вредов души и тела, и к раждежению телесному блудному преклоняет: чего безчинное употребление немалии есть Богу Мерзкий Грех» (див.: ІР НБУВ. – Ф.V. – Спр.739. – С.2).
344. ІР НБУВ. – Ф.І. – Спр.54477, 544478. – Арк.78-123, 326-365. За ревізією 1752 р. бачимо ті самі школу і шпиталь при Успенській церкві та школу при Преображенській (Спаській) церкві (див.: ЦДІАУК. – Ф.51. – Оп.3. – Спр.19350. – Арк.158).
345. Див. про них: Павловський И.Ф. Краткий биографический словарь ученых и писателей Полтавской губернии с половины ХVIII века. – Полтава, 1912. – С.20-21; 90-91; 91 (відповідно).
346. ЦДІАУК. – Ф.51. – Оп.3. – Спр.19350. – Арк.624.