«Південний» полк, «узбережна» сотня

Вирський Д.С.

Зміни аграрних відносин в Україні також йшли не на користь козакам та селянам. Справа в тому, що в ХVIII ст. фактично вичерпується фонд незайманих земель, що призводить до загострення поземельних стосунків, перерозподілу сільськогосподарських угідь на користь найзаможніших верств аграрного суспільства, передусім, козацької старшини, яка становила приблизно 1% від усього українського населення. Втім, прикордонна Кременчуччина у цьому плані мала краще становище, аніж загалом по Гетьманщині. Тут довший час зберігався вільний земельний фонд [181], була можливість колонізаційного поширення на Правобережжя, місцева козацька старшина залишалась порівняно малочисельною та демократичною (або швидше військово-демократичною) [182].

Втім, останнє мало і свої недоліки, адже в цей час в Україні з’являється верства урядовців та поміщиків-іноземців, зобов’язаних своїм добробутом вже не гетьманській державі, а владі російського царя. Причому саме на прикордонні українська аристократія була менш здатна становити царським висуванцям гідну конкуренцію.

Населення «південних полків» за ревізією 1729 р. [183]

Посполиті тут – спільна назва для непривілейованого населення (селян та міщан).

Підсусідки – обраховані як козацькі, так і всі інші підсусідки.

Населення «південних полків» за ревізією 1764 р. [184]

Вірогідно, дані по Миргородському полку подані без Кременчуцької та Власівської сотні, переданих 1764 р. до складу Новоросії.

Козацький стан

(*) У джерелі подана цифра 80.784, яка утворилася при механічному плюсуванні зазначених у відомості дворів причетників (3) та хат у цих дворах (6). Гадаю, такий підхід є хибний.

Посполиті [не певен, чи обраховані тут монастирські піддані]

Лівобережна Кременчуччина поділена була поміж трьома «південними» полками Гетьманщини – Лубенським [До Кременчуччини залічуємо передусім єдину «узбережну» сотню цього полку – Чигирин-Дібровську (з якої у 1742 р. виділилася сотня Жовнинська).], Миргородським та Полтавським [До Кременчуччини відносимо «узбережні» Келебердянську, Кишеньківську, Сокільську (Сокологірську), Переволочанську, меншою мірою Маяцьку та Орлянську сотні, а також почасти сусідні з ними Кобеляцьку та Білецьку, Старо- і Новосанжарські сотні.] (реально розмежовані уже у XVIII ст. [185]). Миргородський полк, до якого переважно і належали кременчуцькі терени [186], по смерті гетьмана Данила Апостола, рід якого все попереднє століття був пов’язаний з Миргородщиною [187], отримує в 1737 р. нового полковника, грека за походженням, Василя Петровича Капніста (р.н. невід. – 1757 р.). Ось короткий огляд кар’єри цього помітного урядовця.

Походив з роду Капніссісів відомого з другої половини ХVII ст. [188]. Засновник роду Стамателло Петрович Капніссіс був грецьким кондотьєром Венеціанської республіки, що дослужився до чину полковника та одержав графський титул. Його син присвятив себе торгівлі, але онук – Петро Христофорович – повернувся на військову стезю. 1711 р. він на чолі загону грецьких добровольців приєднався до військ Петра І в нещасливому Прутському поході. Потім емігрував до Росії, але помер в Ізюмі на шляху до Ніжина у тому самому році. Відтак, його сина Василя фактично всиновлює бездітний козацький ізюмський сотник Павлюк. Прізвище ж хлопця в Україні стало звучати Капніст або Капністий. З 14-річного віку його вписали до козацьких компутів Слобожанщини. 1720 р. В.Капніста обрано наказним сотником. 1726 р. у винагороду за вдале відбиття набігу кримчаків йому надали ранг сотника полкової сотні Ізюмського слобідського полку. Свій полководницький талант В.Капніст виявив під час відбиття 1734 р. калмицького загону кн. Дондук-Амбо. Одружився бравий старшина на багатій спадкоємниці грецького купця Согдена – Олені, яка померла бездітна невдовзі після 1737 р. У жовтні 1736 р. В.Капніст бив чолом, аби призначили його Сумським або Миргородським полковником. За підтримки Мініха здобув пернач Миргородського полку 4 січня 1737 р. Відзначився при здобутті Очакова (1737 р.), у «Дніпровській компанії» (1738 р.), а згодом направлений «для впадіння і для пошуку в Молдавію з особливою командою». Переправившись через Дністер, В.Капніст з козаками-миргородцями «містечка Балиці і Могилів розорив і турок у тих містечках перерубав, а інших живих у полон взяв і неприятельські магазини, що були в оних місцях спалив». 1739 р. брав участь у «генеральній Хотинській баталії» (1739 р.). По війні отримав за заслуги 2 тис. десятин під Саратовим. 15 липня 1743 р. одержав «як іноземний чоловік, за виїзд з Вітчизни» жалувану грамоту на містечко Манжелію Омельницької сотні, села Обухівку Сорочинської сотні, Зуївці – Миргородської, Турбайці та Попівку – Хорольської (загалом 152 двори). Ще по смерті своєї першої дружини В.Капніст одружився на онуці генерального обозного Софії Андріївні Дуніній-Борковській, що зміцнило його становище в Гетьманщині.

Розвинув значну осадницьку діяльність (на лівобережній частині Миргородського полку розбудував села Ламане, Миколаївку, Василівку, Пузикову, Бригадирівку, Холодну; на правобережжі – Свинарню тощо), будував фортеці на Правобережжі (Крилів, Петроострів, Ново-Архангельське) і мав свою думку на те, хто є «паном» на «Задніпров’ї» (за що підозрювався у сприянні гайдамацтву). Нажив ворогів серед «старої» миргородської старшини (зокрема, через «недоброхотство» Капніста просив прийняти його в особливу протекцію Генеральної військової канцелярії чільний потоцький старшина – відставний миргородський полковий осавул Антон Волевач [189]; широко відомим був також конфлікт з удовою Д.Апостола Уляною та Базилевськими за Турбаї, мешканців яких Капніст повернув у козацтво), але фатальним для його полковництва став донос креатури російського можновладця-«прикордонника» київського генерал-губернатора І.Леонтьєва – військового товариша Давида Звенигородського (якого Капніст усунув з посади архангелогородського сотника).

Доноситель сфабрикував листа до польського чигиринського губернатора Рудницького, де нібито «ображений» за не надання йому гетьманської посади Капніст зізнається в планах отруїти гетьмана К.Розумовського та повернути Україну під владу Польщі. В.Капніста арештували 1750 р., але слідство виявило його повну невинність і 18 січня 1751 р. за наказом імператриці його звільнили та «за безвинне перетерплювання арешту» пожалували 1000 червінців, усипану коштовностями шаблю та чин бригадира з підпорядкуванням йому слобідських полків.

Загинув В.Капніст геройською смертю під час Семилітньої війни 1756-1763 рр. у бою під Грос-Єгерсдорфом 20 (31) серпня 1757 р. (його відірвану руку з іменним перснем, яка продовжувала стискати шаблю, привезли і поховали в Обухівці, що стала родовим маєтком Капністів). Рід Капністів швидко асимілювався українською аристократією і вже в наступному поколінні висунув відомого захисника вільностей України – письменника Василя Васильовича Капніста.

Утім, усунення В.Капніста з посади миргородського полковника було сприйняте «старожитною» місцевою старшиною як певний реванш над «чужинцями». До влади (по недовгому полковництву Якима Троцького у 1751 р.) прийшов споріднений зі старим полковницьким кланом Апостолів рід Остроградських (у 1722 та 1730 рр. Матвій Остроградський уже займав посаду наказного полковника). Полковник Федір Матвійович Остроградський (1752-1768 рр.) ініціював розслідування діяльності свого попередника. На цей час (1752 р.) припадає й лист Остроградського з вимогою про відшкодування Капністом привласнених «полкових сум» [190].

На критику наразилось і Капністове урядування на Задніпров’ї. В одному з документів, зокрема, зазначалось, що від полковника «задніпровських мест обиватели» зазнавали «крайніи обиди и разорении», «разбойнические нападения», «нещадный бой». Повновладний старшина, незважаючи на спеціальні укази царського уряду про дозвіл заселяти незайняті землі, забороняв це робити на території свого полку, карав неслухняних. Нерідко грабував чи нищив господарства «жидов» та колишніх жителів «Полской области», «отягощял своїми податями», розганяв їх, що часто-густо призводило до повернення останніх на старі місця проживання. «…Полковник миргородский Капнист, – зазначається далі в документі, – по Заднепром на собственной государевой земли умишленно не имея никакого указу [тобто, без дозволу] отняв от тамошних жителей многіе пахотніе земле, леса и паселив себе слободи, а именно первая слобода прозываемая Свинарня, другая Чернечая Гребля, третая Начутце. И до той слободи Свинарне сверх поселенія того рабочего поля верст на двадцать, до другой слободи … и до третой … поля рабочего и сенокосов верст на двадцать, да пасел» три хутори на берегах річок Інгульці, Макрихи та Ухівки, «отобрав все поля». Крім того, він же посилав своїх слуг на правий берег Дніпра з наказом грабувати тамтешніх мешканців. А в с.Петровський Острів призначив отаманом Василя Кривця, який також «козакам і обивателям чинил бои, грабительства и разорения», через що ті «розійшлись в Полшу безвестно». Через утиски місцевої старшини лише в 20-х – 40-х роках ХVIII ст. з окремих сотень Миргородського полку повтікало понад 200 чоловік «з месних людей» [191].

Несолодко прийшлося і «висуванцям» Капніста. Так, старожитна миргородська старшина 1751 р. здійснила спробу усунути з посади полкового обозного Федора Москова. Його місце мав посісти хорольський сотник Ярема Родзянко, представник давнього старшинського роду [192]. Утім, «звалити» Москова вдалося лише наприкінці 1760 р. [193]. Аналогічне забарвлення мав, як вже згадувалось, і процес проти кременчуцького сотенного отамана М.Авраменка, ініційований групою кременчуцьких козаків.

Утім, в подальшій історії Кременчуччини два згаданих полковницьких роди – Капністи та Остроградські (спадкоємці впливу вигаслих Апостолів), відігравали дуже значущу роль. Серед інших помітних на полковому рівні старшинських родів з Кременчуччини «доби Гетьманщини» можна згадати Галаганів (уродженці Омельника, власники Вереміївки), Остроградських (пов’язані з Говтвою та Омельником), Козачківських та Леонтієвих (пов’язані з Кременчуком [Здається Козачківські, які за ревізією 1729 р. згадані як власники маєтностей у центральній області Миргородського полку проявили до Кременчуччини інтерес досить пізно, в зв’язку із освоєнням «задніпрянських місць» у 1740-х рр. Їх кращі часи тут пов’язані вже з кінцем ХVIII – початком ХІХ ст.]), Волевачів та Золотаренків-Золотаревських (Потоки), Майбород та Байраків (Власівка), Кодинців (Городище-Градизьк), Болюбашів (Чигирин-Діброва, Жовнин та Горошин), Базилевичів-Базелевських (Остап’є, Білоцерківка) та Родзянок (Хорол), Козельських (Кобеляки, Келеберда), Потоцьких (Кишеньки), Гегел (Переволочна), Магденків (Нові Санжари).

Полк залишався основною адміністративно-територіальною одиницею Гетьманщини. Полковник за статусом був гетьманом у мініатюрі, а деякі полковники, зокрема Д.Апостол за гетьманування І.Скоропадського, цілком спроможні були позмагатись у впливовості з володарем гетьманської булави. У ХVIII ст. полкові козаки були позбавлені права обирати свого полковника, призначав його гетьман або й російський уряд (як правило, згідно з поданими гетьманом списками).

На початку ХVIII ст. ціла низка рад, що дораджували полковникові, фактично припинила своє існування. Полкова рада відповідала ранньому періодові прямої демократії, коли козаки збиралися для обрання своїх керівників і вирішення загальних питань. До іншого типу ради – ради полкової старшини – входили тільки полковник, полкова старшина й полкова знать. У ХVIII ст. фактична влада була в руках полковника і полкової старшини, тобто полкового обозного, другого за чином, полкового судді, полкового писаря, полкового осавула і полкового хорунжого. Час від часу вони збиралися разом з полковником, вирішували судово-адміністративні справи, земельні суперечки, приймали постанови про податки і перепис населення. З утворенням полкових канцелярій у XVIII ст. уся полкова адміністрація перетворилася на частину сталої бюрократії.

Полкова адміністрація

ПОЛКОВНИК

ПОЛКОВА СТАРШИНА

Полковий обозний (другий за чином)

Полковий суддя

Полковий писар

НИЖЧІ ЧИНИ ПОЛКОВОЇ СТАРШИНИ

Полковий осавул

Полковий хорунжий

ПОЛКОВА КАНЦЕЛЯРІЯ

Виборчо-дорадчі органи

Полкова рада (від ХVIII ст. не діяла)

Рада полкової старшини (уся полкова старшина)

Основу трьохярусної адміністративно-територіальної структури Гетьманщини становила сотня. Миргородський полк на 1723 р. складався з 15 сотень, в яких налічувалось 454 піших і 4386 кінних козаків. Причому сотні, за адміністративно-територіальною реформою гетьмана К.Розумовського 1763 р. (поділила Гетьманщину на 20 повітів), групувались у два повіти, власне Миргородський та Остапівський (Остап’євський). Основу останнього і складала Кременчуччина. Повітовий підкоморій (межовик) та земський суд (у складі судді, підсудка та писаря) мали за резиденцію Остап’є [194].

Командир сотні, сотник, виконував також військові, адміністративні судові функції, але його влада була значно меншою, ніж полковника. Разом зі своєю канцелярією сотник проводив початкові розслідування й арешти, підтримував порядок і розв’язував дрібні конфлікти. Йому допомагали отаман, що йшов слідом за ним за чином, писар й осавул. Спочатку сотники обиралися на радах сотень, але коли останні поступово зникли, їх призначав уже полковник [195]. У XVIII ст. постійні сотенні канцелярії координували діяльність місцевої адміністрації.

На жаль, наразі можна лише почасти говорити про встановлення осіб усіх кременчуцьких сотників після остаточного підпорядкування кременчуцької сотні Миргородському полку в 1674 р. до її ліквідації в 1764 р. Після вже згадуваного наказного сотника Юрія Івановича (червень 1672 р.) маємо наступну згадку лише з 27 лютого 1685 р., коли кременчуцьким сотником значиться Іван Бурляй («Бурлай») [196]. Згодом (перша звістка з 27 січня 1692 р.), тривалий час цю посаду обіймав Максим Євстарієвич (Євстратієвич) [197]. Вірогідно, 11 червня 1707 р. він уже не був кременчуцьким сотником (датований цим числом документ виданий «за вряду» лише сотенного отамана Паська Карпенка) [198], хоча як «товариш полку миргородського» згадується ще 18 серпня 1712 р. [199]. Син М.Євстарієвича – Омелян дослужився до посади полкового осавула, яку обіймав до 1716 р. [200]. Мав М.Євстарієвич ще принаймні одного сина [Див. вище моє припущення про спорідненість кременчуцького попа-намісника П.Максимовича з Євстарієвичами.] – Андрія, який згадується як кременчуцький сотник 17 травня 1720 р. [201], та дочку, яку видав за священика кременчуцької Успенської церкви – Леонтія Федоровича [202]. Вірогідно, Євстарієвичі користувались довірою Д.Апостола, який надав їм у володіння с.Черевки у полковій сотні (в 1716 р. воно за полковницьким універсалом перейшло до рук полкового писаря Петра Лескевича) [203].

З 20 жовтня 1709 р. на сотницькому уряді в Кременчуці перебував Матвій Острохиженко [204]. З 4 травня та 18 серпня 1712 р., 19 березня 1713 р., 12 листопада 1715 р. [205], 29 січня 1716 р. маємо відомості про сотникування Матвія Івановича (Острохиженко чи Чередничок? [Схиляюсь до думки, що це одна й та сама особа.]), який також ставав наказним сотником у 1723 р. [206] (у 1720 р. Матвій Іванович згаданий як кременчуцький отаман [207], а 1721-1725 рр. він, напевне, був міським війтом [208]). З 4 березня 1714 р. є дані про наказного сотника Маська Шолоха [209].

З 1719 р. (перша згадка з 22 лютого) принаймні по 19 вересня 1736 р. цю посаду обіймав Гаврило Ілляшенко [210], який став засновником найбільш тривалої династії кременчуцьких сотників [211]. Про нього відомо, що він вже 1692 р. виступає як покупець «Мандурова байраку» (можливо, його частки) на кременчуцькому правобережжі [212]. 1706 р. купив за згоди сотенної старшини і «всех кременчуцких обывателей» острів Церковний (на Дніпрі?) [213]. 4 березня 1714 р. він згаданий як «отаман стрелецький» (стрілецький курінь був особистим підрозділом «швидкого реагування» миргородського полковника Д.Апостола), першим серед «товариства кременчуцького» [214].

Довголітня служба Г.Ілляшенка була відзначена миргородським полковником Павлом Апостолом, який, перебуваючи «з командою» в Кременчуці (і готуючись до повернення додому), видав універсал від 17 березня 1731 р., яким затверджував його права на 25 родин («чоловік») підданих (віддавали сотнику «послушенство» ще з часів полковництва Д.Апостола, себто до 1727 р.) і додавав від себе іще 5 родин (разом 30 родин підданих) [215]. Це надання стало основою матеріального добробуту старшинського клану Ілляшенків-Гаврилових. Г.Ілляшенко ще жив 26 січня 1741 р., коли продав дубовий лісочок («дубину») на правому березі Дніпра в урочищі Цареві піски [216].

Відсутність серед кременчуцької старшини «миргородського періоду» прізвищ чільних людей старого Кременчуцького полку підштовхує до думки, що вони не належали до соратників Апостолів і не порадувались з нового підпорядкування Кременчука (як уже мовилося, не виключена значна еміграція місцевої старшини на терени Лубенського та Полтавського полків). Справді, судячи з порядку підписів старшин Миргородського полку на Коломацькій чолобитній 1723 р. та на Генеральному слідстві про полкові маєтності 1730 р., кременчуцький сотник стоїть на самому кінці списку, за ним підписуються лише власівський та городиський сотники [217]. Не виключено, що така «упослідженість» зіграла свою роль, коли 1764 р. склалась ситуація пікінерської альтернативи (а за нею Кременчук ставав полковим центром Дніпровського пікінерського полку, а Я.Гаврилів згодом доскочив посади його командира).

Про двох останніх козацьких сотників Кременчука – Федора Гаврилова (Гавриленко, син Г.Ілляшенка), який обіймав цю посаду з 1737? по 1748 рр., та Якова Гаврилова (сина попереднього), що сотникував до ліквідації Кременчуцької сотні у 1764 р. [218], відомо трохи докладніше. Перший уже згадувався як один з активних прибічників поширення влади миргородського полку на Правобережжя, він також наприкінці своєї кар’єри став одним з двох кременчужанин-бунчукових товаришів [219]; другий – відіграв провідну роль у ліквідації кременчуцької сотні та переведення її козаків на становище пікінерів, за що особисто здобув чин ротмістра.

Ось факти, які можуть вважатися біографічними щодо цих двох останніх представників сотницької династії Кременчука. Перша документальна згадка про «настоящего» кременчуцького сотника Ф.Гаврилова зустрічається в реєстрі дворів старшинських за ревізією 1737 р., але акт ревізії чомусь підписаний наказним кременчуцьким сотником Максимом Симоновим [220]. Отже, на той час Ф.Гаврилов чи то був відсутній, чи то ще остаточно не затверджений на посаді. Наступна ж згадка сотника Ф.Гаврилова відноситься до 20 січня 1739 р., коли він засвідчив втрату через пожежу документів на майно колишнього кременчуцького сотника Матвія Чередничка [221]; 20 квітня 1740 р., коли він засвідчив купчу Андрія Байдака [222]; 3 серпня 1740 р., коли він разом із кременчуцькими старожилами засвідчив оповідь про шляхетсько-козацький родовід Федора Хандоженка з Говтви [223]; 8 січня 1741 р., коли він продав лісочок на Правобережжі козаку Грицькові Лелюку (Лелеці) [224]; цього ж року Ф.Гаврилов засвідчив купчі від 8.І, 16.І, 20.І, 26.І та 18.ІІ [225]. У 1742 р. Федір Гаврилів згаданий як сотник в Яреськах [226], цілком можливо, що це зовсім інша особа, але у мене немає жодного свідчення про перебування Ф.Гаврилова в Кременчуці у 1742 р. Лише 28 березня 1743 р. зустрічаємо його за проведенням ревізії в містечку Манжелії Омельницької сотні [227]. У березні 1744 р. Ф.Гаврилову, разом з іншими узбережними сотниками, адресувалась вимога надіслати по 20 козаків від сотні до Новоархаргельська [228]. У цьому ж році від наїзду проїжджого майору Ландміліцкого полку Воляшинова-Зернова постраждала садиба кременчуцького сотника [229]. 16 квітня 1745 р. він у складі експедиції Д.де Боскета перебуває у Цибулеві, де бере участь у сварці із делегатами Запоріжжя з приводу лінії кордону січових володінь [230], а 17 травня 1745 р. підписує відомість угідь на Правобережжі [231]. Звинувачений запорожцями у грубощі він за доброю традицією всіх звинувачуваних («ми будемо все заперечувати») у грудні 1745 р. цілковито заперечував сам факт квітневого інциденту [232]. В інциденті з М.Чередничком у 1748 р. фігурує «Гаврилов» без ініціалів і, здається, це ще Федір, а не його син Яків (справа заведена у січні, а Я.Гаврилов заступив на сотницьку посаду 16 червня 1748 р.). 1752 р. Ф.Гаврилов згаданий вже як бунчуковий товариш [233]. Цього року він їздив за гетьманським дорученням до Запорізької Січі [234]. Жив Ф.Гаврилов ще у 1754 р. [235].

Біографічні дані про Я.Гаврилова докладніші, адже у 1761 р. Я.Гаврилов подав до Київської губернської канцелярії «сказку» про проходження ним служби. Звернемось до цієї (один з перших матеріалів такого роду) автобіографії кременчужанина [236]. За цим документом, майбутній кременчуцький сотник народився у 1722 р., в 25-річному віці, 18 серпня 1747 р., за батьковим поданням (подане до полкової канцелярії 8 січня того самого року) він поступає на службу і здобуває чин значкового товариша Миргородського полку. В цьому самому році йому вперше доводиться командувати певними «командами» (зведеними загонами козаків, які відряджувались із якимось спеціальним завданням) спочатку в «задніпрських місцях», де вони мали протидіяти степовому розбою, а згодом продовжили службу вже на придніпровських форпостах.

Наступного року (22 червня) він «респектом продолжаемых служб умершего деда и отца … которие билы в сотне Кременчуцкой настоящими сотниками и по виводу и желанию сотне кременчуцкой козаков на место отца» призначений сотником. Причому формально дотримана була і «демократична» процедура обрання, з другим кандидатом-суперником у особі козака Стефана Федорова. Відтак, напевне, Гаврилови мали серед кременчужан достатню популярність і підтримку.

Навесні і восени 1749 р. свіжоспечений сотник бере участь у «командираціях» та комісіях у справі знешкодження «зловредной» сарани в сусідніх Городиській та Потоцькій сотнях; веде слідство за приватними конфліктами власівських жителів; у листопаді-грудні разом із городиським сотником М.Кодинцем вирушає стерегти на караулах південний кордон «задніпрських місць» (від гирла Омельника [Це або «Переволочанський Омельник» біля Мишуриного Рогу, або «Келебердянський Омельник» біля Дереївки.] аж до Архангельська-Архангелогородки) від «опасной болезни» – пошесті, що з’явилася тоді в турецьких володіннях.

1750 р. Гаврилов на чолі козаків цілком відмобілізованої Кременчуцької сотні вирушив з полковником В.Капністом (після його арешту під Архангелогородкою військо очолив полтавський полковник А.Горленко) у 6-місячний похід на Задніпров’я, аби протидіяти поширенню гайдамацьких заворушень. 1751 р. з командою із 57 чоловік з узбережних сотень Миргородського полку ходив униз Дніпром, до гирла Псла, спочатку під проводом компанійського полковника К.Часника, а потім наказного Миргородського полковника І.Гамалії. З листопада 1751 р. по травень 1752 р. Гаврилов з командою миргородських козаків знаходиться на Українській лінії, а повернувшись звідти проводить слідство в Келебердянській та Власівській сотнях.

1753 р. знову служить по судових комісіях: у Крилові, де розслідувалась справа про побиття (з подальшою смертю) російського канцеляриста місцевим городовим отаманом; в Городищі, де в черговий раз конфліктували з Пивогорським монастирем місцеві козаки; в Потоках, де судив «за бой і увечье»; та в Кам’яних Потоках, де карав місцевого отамана за самовільне встановлення карантинного караулу при Онуфріївській греблі (про цей цікавий епізод з історії митної служби ми згадували вище).

1754 р. разом з полковим хорунжим М.Леонтієвим Гаврилов проводить розподіл маєтностей, що лишилися по смерті Івана Устимовича, між його братами (значковими товаришами та священиком). Того самого року з трьомастами миргородськими козаками знаходився два місяці під командою полтавського полкового обозного А.Руновського у таборі під Келебердою, а потім звідти був відряджений на чолі 6-сотенної команди миргородських та полтавських козаків до фортеці св.Єлизавети, де прослужив 8 місяців.

З 4 червня 1755 р. по листопад 1756 р. займався справами з розміщення в Кременчуці прикордонної митниці. 1757 р. став на чолі козаків з Миргородського полку, відряджених на 6-місячну службу в Задніпров’ї. 1759 р. знов очолив той самий загін, що стаціонував на тих самих місцях вже 7 місяців. 1761 р. Гаврилів з козаками вислали на сім місяців на Українську лінію, де він і надумав скласти звіт своєї служби та затвердити його у такій «престижній» установі, як Київська губернська канцелярія [Після переходу в 1764 р. на службу в пікінери Я.Гаврилов одержав чин ротмістра, а 1768 р. згадується вже як майор (ЦДІАУК. – Ф.102. – Оп.3. – Спр.77).].

Як бачимо, служба кременчуцьких сотників навіть на схилку існування Гетьманщини зовсім не була такою спокійною і безтурботною, як зображено це стосовно їх конотопських колег у славнозвісній «Конотопській відьмі».

Крім Гаврилових, як колишнього кременчуцького сотника у документах з 1739 та 1748 рр. згадано і Матвія Чередничка [237], відтак, напевне, він і є тим самим Матвієм Івановичем, що обіймав сотницький уряд в 1712-1716 рр. і був наказним сотником в 1723 р. Відомі імена і ще п’ятьох наказних сотників – вже згадуваного Маска Шолоха (1714 р.), Павла Загорського (1722 р. [238]), Максима Симонова (1737 р. [239]), Константія Корчевського (1740 р. [240]) та Данила Волошина, який обіймав цю посаду найчастіше – 1738 [241], 1739 [242], 1752 [243] рр.

Про майновий стан сотника на Кременчуччині, чи як писалось у тогочасних документах з чого він «пропитаніє» мав, можемо судити за реєстром втраченого майна крилівського сотника Г.Рудя, якому у зв’язку з ліквідацією сотні у 1753 р. та передачею її території під Нову Сербію довелося виїхати до Сорочинців. Цей заслужений сотник полишав «жилой дом с немалым числом разного строения з господарскими вещами, а особливо в Глинску на речке Цибульнику мелницу о двух колах (одном мучном, а другом ступном), да под Глинском хутор іс сенокосним и пахотным полем, другой хутор на речке Инgульце іс сенокосним и пахотним полем под селом Андрусевкою; лесной байрак прозываемый Михнов іс сенокосним и пахотним полем. Да под Криловом де лес прозываемый Сорочин, іс сенокосним полем с населенними на оном полю до сорока дворисчами» [244].

А слід зазначити, що екс-запорожець Рудь був таким собі homo novusом серед полкової старшини, сотником у першому поколінні. Його вже «спадковий» кременчуцький колега Ф.Гаврилов міг хизуватися правобережними володіннями в Крукові, Білецьківці, хуторі Березівському та Тонконогівці (ця остання під лісом Чутою в Цибулівській сотні) – разом за різними даними на 1752 р. 47 родини підсусідків та посполитих проти 41-ї Рудя – плюс окремі ліси, байраки та пасіка в Чорному лісі [245]. На лівобережжі Ф.Гаврилов мав у підданстві ще 17 родин посполитих у самому Кременчуці [246].

Про те, як відбувалась розбудова сотницького маєтку, маємо інформацію з 1745 р. Тоді наглядач Комісії економії за описними посполитими по Миргородському полку капітан Антон Абакумов доносив про «заволодіння» кременчуцьким сотником Ф.Гавриловим посполитими дворами, не врахованими за ревізією 1729 р. [247].

Кременчуцькі отамани відомі доволі докладно (17 імен) :

Терешко Савенко (27.ІІ., 6.VI, 5.XII.1685 р. [248]),

Федір Бакай (24.І.1699 р. [249]),

Матвій Козар (5.V.1699 р. [250]),

Пасько Карпенко (1707, 1709 рр. [251]),

Леонтій Мерненко (4.V.1712 р. [252]),

Федір (Фень, Хвень) Василевич (Василенко, Василієв) (?-1706, 18.VIII.1712, 1714, 1716, 1717, 1723-1727 рр. [253]),

Васько Мельников? (12.ХІ.1715 р. [254]),

Матвій Іванович (Острохиженко-Чередничок) (1720 р. [255]),

Федір Голенко (Горленко?) (1719-1721 рр. [256]),

Гнат Коротич (1727-1729 рр. [257]),

Данило Волошин (1733-1734, 1736-1737?, 1740-1745 рр. [258]),

Григорій (Грицько) Заїка (Зайка?) (1735, 1738 рр. [259]),

Панько (Пантелемон) Пащенко (1737, 1752 рр. [260]),

Іван Лелека (фіксується 1744-45 рр. [261]),

Михайло Авраменко (1745 [262] – 1754 рр.?),

Данило Корчевський (кінець липня 1751 – початок січня 1752 рр. [263]),

Панас (Афанасій) Оболонський (?-1763-1764 рр. [264]).

Писарів відомо щестеро :

це Тимофій Ігнатович (1706 р. [265]),

Омелян Корчевський (1725 р. [266]),

Михайло Криловський (1737-1740 рр. [267]),

Яким Губенко (1741 р. [268]) та Яків Кисіль (Киселів) (фіксується під 1745 [269] та 1748 рр. [270]),

Григорій Гаврищев (1752 р. [271]),

Андрій Семенів (1764 р. [272]). Осавулів троє – Федір Малохатка (1741 р. [273]),

Андрій Перехрист (1752 р. [274]),

Собецький (1764 р. [275]). Хорунжих п’ятеро – Степан Стадниченко (1722 р. [276]),

Данило Волошиненко (Волошин) (1725 р. [277]),

Семен Чередниченко (1741 р. [278]),

Лук’ян Ляшко (1752 р. [279]),

Семен Гориславець (1762-1764 рр. [280]). Війтів тринадцять – Гнат Ващенко (1685 р. [281]),

Федір (Фесько) Лисий (1699 р. [282]),

Зенцев (1706 р. [283]),

Левко Григорієвич (Григорієв) (1719-1720 рр. [284]),

Матвій Іваненко (Іванов) (Чередничок?) (1721-1725 рр. [285]),

Степан (Стефан) Пашковський (1725-1727 рр. [286]),

Степан (Стефан) Лазаренко (Лазоренко) (1727-1736 рр. [287]),

Яків Малик (1729 р. [288]),

Дем’ян Мацина (1736 р. [289]),

Яцько Семененко (1737 р. [290]),

Василь Сидоренко (1738 р. [291]),

Іван Василієв (Калачник?) (1740-1741 рр. [292]) та Іван Литвин (?-1748-1756 рр.-? [293]).

Серед кременчуцьких значкових товаришів зустрічаємо Авраменків, Байдаків, Волошиних, Довгих, Корчевських, Чечелів. Досить шанованими людьми у сотні були і гармаші. Один з них – Максим Симонов – відомий за реєстром 1741 р. [294], раніше (1737 р.) бував наказним сотником Кременчука, а пізніше (?-1752-?) був отаманом Крукова [295].

Серед старшин сусідніх миргородських сотень варті особливої згадки власівські – Бабичі, Денисенки, Задорожні, Майбороди та Устимовичі, потоцькі – Шутенки, Волевачі, Дахно та Росохи, градизькі – Гардаші та Качановські, із значкового товариства Полтавського полку довгу пам’ять про себе на Кременчуччині лишили Глоби (засновники Глобиного), Козельські (засновники Козельщини), Коти (пов’язані з Біликами-Потоками та Правобережжям), Старицькі (з Кобеляками), Богдановичі (з Переволочною); з Лубенського значкового товариства (переважно чигирин-дібровські старшини) Білаши, Бокії, Самусі, Шушвали та ін.

Сотенна адміністрація

СОТНИК

СОТЕННА СТАРШИНА

Отаман (другий за чином)

Писар

Осавул

СОТЕННА КАНЦЕЛЯРІЯ

Дорадчий орган

Рада сотні (від ХVIII ст. не діяла)

Компут Миргородського полку 1712 р. знає в Кременчуцькій сотні 137 козаків (з них лише 3 «пішого товариства») [296]. Якщо врахувати, що близько десятка кременчуцьких козаків могли числитися у спеціальному полковницькому стрілецькому курені (дані реєстру 1713 р.), то кількість козаків у Кременчуці на той час знову наближається до даних реєстру 1649 р. (150 козаків). Отже, місто за мазепинських часів уже цілком оговталося від втрат Руїни? [297].

Але нові помазепинські потрясіння (особливо довготривалі наслідки Прутського походу 1711 р.) підрізали крила кременчуцького відродження. Ця депресія проглядає крізь цифри чергового полкового компуту 1719 р. У Кременчуці він знаходить лише 95 кінних козаків та 45 піших (отже, за 7 років близько третини козаків втратили коней), посполитих: «заможніших» 41 особу [Цей компут обраховує лише домогосподарів, отже за «особою» тут слід добачати і сім’ю та домочадців.] та «убогства» – 19 (разом 60), а також «цехових людей» (усі віднесені до категорії убогих) – 53 особи. 5 осіб числилися у приватному підданстві [298]. Загалом це 258 сімей, отже, вірогідно, близько 1 тис. мешканців (понад 54% з яких – козаки), з яких десь близько половини мали жити в самому сотенному містечку.

Нове піднесення починається у 1720-х рр. (почасти стимулюється відміною найодіозніших обтяжень для України по смерті Петра І). Населення Кременчуччини швидко зростає (хоча чергова російсько-турецька війна 1735-1739 рр. позначилась новою депресією). Так, Генеральне слідство про маєтності Миргородського полку 1729-1730 рр. фіксує в Кременчуцькій сотні аж 358 дворів посполитих [Ця ревізія не вирізняє з-поміж посполитих «цехових».]. З них 150 – в Кременчуці, 24 – в Кохнівці («деревня Кохнувцы»), 40 – Олексіївці, 124 – Богомолівці, 20 – Піщаному [О.Лазаревський для 1734 р. нараховував тут 366 дворів посполитих (по населеним пунктам сотні вони розподілились наступним чином: Кременчук – 109, Скибовка – 37, Кохнівка – 32, Савіна – 35, Богомолівка – 124, Піщане-«Піщана» – 29) (Див.: ІР НБУВ. – Ф.І. – Спр.58153. – Арк.2-3). ]. Окрема відомість полку Миргородського «свободных городов, сел і деревень», знає в містечку Кременчук – 237 дворів (посполитих), а в 4 вищезгаданих поселеннях округи – 219 [299].

Крім того, в сотні лічились і невеликі, здається, переважно козацькі поселення Савіне (нині територія міста – район селища Молодіжне) та Скибівка. Кривуші, що за ревізіями 1729-1730 рр. та 1734 р. показані у Власівській сотні, за ревізією 1737 р. та реєстром козаків 1741 р. вже згадані як частина Кременчуцької сотні. Загальна кількість козаків і старшини в останній за цим реєстром – 272 особи (враховані лише дорослі чоловіки) [300].

Отже, можна підсумувати, що козаки становили понад третину місцевого населення (а у правобережних володіннях козацьких сотень, напевне, і значно більший відсоток). Одночасні (щодо моменту «заміру») данні, які маємо за відомістю, складеною за ревізією 1737 р., також підтверджують цей висновок. Тоді в усій сотні налічено 318 дворів і хат (+145 пустих), з них 123 – оселі козаків і підпомічників (отже 39%). У самому Кременчуці засвідчена наявність дворів лише 15 виборних козаків, 14 підпомічників та 117 посполитих [301].

На жаль, порівняти цифри населення Кременчуцької сотні до 1737 р. нема змоги, адже попередні реєстри обіймають або лише козаків, або козаків та міщан (цехових), або посполитих. Аби окреслити демографічні зрушення на Кременчуччині, можна мати на увазі хіба хиткий обрахунок 1685 р. (див. попередній розділ), за яким у Кременчуцькій сотні, аби утримати розподілених сюди 15 компанійців мало бути в ідеалі 375 дворів (25 та кожного компанійця). Тоді приріст населення за наступні півстоліття виглядатиме незначним, ніяк не порівняльним зі стрімким зростанням місцевої людності у 1740-х – 1760-х рр.

«Золота осінь» Розумовських посприяла збільшенню відсотка козаків на Кременчуччині. На 1752 р. козаки виборні та підпомічники складали трохи більше половини населення Кременчуцької сотні (50,5%) [302] і до 1764 р. цей показник продовжував зростати (61%) [303]. Зростала і кількість козацької старшини (див. листування 1763 р. про призначення у Миргородський полк додатково 20 значкових товаришів [304]), відтак шлях до старшинської кар’єри лишався хоча і не легким, але і не неможливим.

Усього в Кременчуці на 1752 р. мешкало 285-287 родин, з них 8 старшинських (+двір приїжджий полкового хорунжого М.Леонтієва та хата компанійця І.Тимченка при селітряному заводі), 5 священицьких (+можливо неодружені дячки, які жили в двох хатах-школах), 119 козацьких: 23 виборних, 12 одноконних, 70 підпомічників, 4 підсусідків та 153 посполитих: 97 вільних, 56 власницьких [305]. Відхилення від загальносотенних показників (44,6% козаків разом із старшиною у Кременчуці проти 50,5% по сотні) пояснюється як зосередженням підданих місцевої старшини навколо їх резиденцій, так і наявністю тут міщанської групи (ремісників та торговців).

Утім, матеріальний стан кременчужан за цією ревізією виглядав зовсім не блискуче. Із 119 козаків до категорії «ніщетних», «крайнєніщетних» та «підсусідків» віднесено 87 родин (73%). Серед посполитих «ніщетних» і «крайнєніщетних» іще більше – 150 родин з 153 (98%). Загалом старшина та так-сяк заможні кременчужани становили 38 родин (40 – якщо рахувати родини М.Леонтієва та І.Тимченка), себто трохи більше 13%.

Для Крукова-Крюкова є досить точні дані з 1748 р. Тоді тут у 115 дворах мешкало 916 осіб (469 чоловіків та 447 жінок), з яких духовних було 28 осіб, військових (козаків) – 663, посполитих – 225 [306]. Взагалі на кінець 1752 р. в правобережних володіннях Кременчуцької сотні мешкало 581 (близько 2 тис. осіб) з загальної кількості 1379 сімей (4,5-5,5 тис. осіб) [307] (42% населення).

Слід сказати, що за числом посполитих це була порівняно невелика за кількістю сотня в регіоні. У цьому вона суттєво поступалась, сотням Власівській та Омельницькій, що мали 596 і 621 двір посполитих відповідно, і була близькою до Потоцької сотні – 350 дворів (ревізія 1729-1730 рр.). За числом козаків Кременчуцька сотня в 1741 р. суттєво випереджала Власівську (175 козаків і старшини [Це дані з новим підпорядкуванням козаків Кривушів, до їх підпорядкування Кременчуку в цих сотнях було напевно приблизно рівна кількість козаків.]) та поступалася Потоцькій (338 козаків та старшини). За кількістю населення сотенного містечка Кременчук, не дуже значно, але поступався усім своїм сусідам (Власівка, Потоки, Городище, Омельник).

На 1764 р. серед 2.259 осіб чоловічого населення кременчуцької сотні нараховувалось 496 виборних козаків та 887 підпомічників [308] (61% всього населення). Населення самого міста, відтак, може бути приблизно обраховано на 2 тис. мешканців [309].

Утім, як певну «новину» (яка, утім, накладалась на ще «річпосполитський» досвід ХVI – першої половини XVII ст.) соціального буття для останнього покоління гетьманської України слід вважати масові рухи «шукання козацтва», себто спроб зберегти чи відновити свій юридичний статус козака, що здійснювалися хоча і з різною мірою наполегливості, але достоту живо відчувалися у будь-якому закутку Гетьманщини. Широкого скандального розголосу набув випадок з козацькою громадою с.Кліщинці (Чигирин-Дібровська сотня), яскраво описаний О.Лазаревським [310]. Справа ця почалась у 1737 р., коли Федір Лисенко, який невдовзі стане генеральним суддею (2.IV.1741 – 5.I.1751), отримав, не без юридичних хитрощів, права на це село. Використовуючи свій високий старшинський ранг, він досяг значних успіхів у справі обертання місцевих козаків на підданих (він «поработил» понад 15 дворів). Утім, зі смертю генерального судді екс-козаки були схильні вважати свої зобов’язання вичерпаними і 1758 р. подали Лубенському полковнику скаргу, де просили відновити їх козацький статус. Справа ця тягнулась до 1774 р. (пік протистояння припав на 1768 р., коли дійшло до формальної облоги села – навіть з гарматами).

Менш драматично проходила боротьба козаків Манжелії, як пам’ятаємо, подарованої (крім місцевих козаків з їх ґрунтами) царицею у 1743 р. В.Капністу, проти цього державця та його вдови. Про її перипетії яскраво оповідає скарга від 18 січня 1767 р., підписана 77 козаками Омельницької сотні містечка Манжелії (але постраждалих було більше, в скарзі мова йде про понад 160 осіб) [311]. Поки що мирну фазу переживав і конфлікт козацької громади с.Турбаї (розпочався ще за часів полковництва Д.Апостола), який 1789-1793 рр. вибухне славнозвісною «турбаївською революцією».

Дошукувались свого козацтва і власівський житель Дегтяренко (1758 р.) [312], і підданий Пивогірського монастиря Іван Семененко (1759 р.) [313]. Не обминуло шукання козацтва і власне кременчужан. Відомо, що кременчуцький війт Іван Литвин пробував навернути в підданство групу місцевих козаків. Справа про це датована 3 січня – 5 вересня 1748 р. [314].

Загострення відчуття руїни традиційної гармонії українського суспільства сіяло в людях почуття соціальної апатії та настрої «втечі» від гіркої дійсності, класичним уособленням яких згодом стане творчість Григорія Сковороди. Але вже у 1761 р. Іполит Богданович, один з українських фундаторів російської літератури, родом з Переволочни, писав-зітхав у своїх «Стансах» [315]:

Не стремись добродетель напрасно

От неправды злодеев унять:

В них пороки плодятся всечасно

И нельзя их ничем извинять…

Их ничем невозможно исправить,

Обличеньем их злоба растет,

Так не лучше ли, если оставить

В развращенных обычаях свет.

Но нельзя не иметь сожаленья

И нельзя удержаться от слез,

Что невинности нет утешенья,

Что закон справедливый исчез.

Милосердия нет без заплаты,

Правосудия нет безо мзды,

Времена утекая крылаты,

По себе оставляют следы…

Примітки

181. Ще з 1766 р. існують згадки про громадські землі у Вереміївці та Жовнині (див.: Лучицкий И. Сборник материалов для истории общины… – С.164-165). А у 1753 р. на слідстві про захоплення до власного хутора Потоцького сотника Сахатова шмата «свободного поля» місцеві козаки показали, що «из оных таковаго свободнаго поля в займах всяк за собою имеет» (див.: Мякотин В.А. Очерки социальной истории Украины в ХVII-XVIII вв. – Т.1. – Вып.1. – Прага, 1924. – С.175). Утім, скарги тієї ж потоцької громади на захоплення старшиною громадських земель з 1748 та 1768 рр. (див.: Там само. – С.230-231,269), свідчать, що безконтрольна «займанщина» вже переставала виглядати тут соціально безпечною. Те саме бачимо в Говтвянській сотні у 1766-1767 рр.: з одного боку у «вільному» степу між Говтвою і Потоками влаштовано місцевими мешканцями понад 100 хуторів «…и оной степ всяк к тем своим хуторам захвачивает», з іншого «ініціативна група» (Іван Капустян, Роман Марченко, Іван Медяник) подає петицію від 148 «товаришів», які вимагають зупинити «прихватизацію» громадського земельного фонду (Лучицкий И. Сборник материалов для истории общины… – С.169-175). Збережена в фонді О.Лазаревського «Записка… о земле свободной к местечку Голтве издревле принадлежащих» від 24.VIII.1767 р. яскраво малює розгортання цього приватизаційно-«прихватизаційного» процесу за життя 2-3 останніх поколінь (див.: ІР НБУВ. – Ф.І. – Спр.58140. – Арк.8-9зв).

182. В описі Миргородського полку 1729-1730 рр. зазначено, що на уряди сотництва Остапівського, Омельницького, Потоцького, Кременчуцького, Власівського та Городиського «жадного села и деревни не имеется» (див.: Барвинский В.А. Генеральное следствие о маетностях Миргородского полка 1729-1730 г. – С.117).

183. Астряб М.Г. Население Малороссии по ревизиям 1729 и 1764 гг. – І (по ревизии 1729 г.). – С.61-62. (обраховане лише чоловіче населення).

184. Там само. – ІІ (по ревизии 1764 г.). – С.63-64. (обрахована загальна кількість чоловічого та жіночого населення).

185. Миргородський та Полтавський полки, наприклад, розмежовувались вже універсалом гетьмана Д.Апостола 26.ІІІ.1728 р. (див.: ЦДІАУК. – Ф.51. – Оп.1. – Спр.58).

186. В сотні Кременчуцькій в 1734 р. лічаться такі населені пункти: місто Кременчук, сільця-«деревні» (від «сіл» їх зазвичай відрізняли менші розміри та відсутність власної церкви) Скибівка, Кохнівка, Савина, Богомолівка, Піщане; в сотні Власівській – м.Власівка, село Рублівка, сільця Недогарки та Кривуші, хутір Устимовичів; в сотні Городиській – м.Городище, села Максимівка, Глобине, Пироги, Жуки, сільці Твердохлібівка, Яроші, Опришки, Бориси та слобода Пустовойтівка; в сотні Потоцькій – м.Поток та село Дмитрівка; в сотні Омельницькій – м.Омельник, містечко Манжелія, сільце Ламане; в сотні Говтвянській – м.Говтва, села Фридрівка, Хорошки, Юрки, Мануйлівка, сільця Броварки та Попівка; в сотні Остапівській – м.Остап’є, села Турбаї, Каленики, Шилівка, Зубан; в сотні Білоцерківській – м.Білоцерківка, містечко Балаклея, село Борки (див.: ІР НБУВ. – Ф.1. – Спр.58155. – Арк.2-3).

187. З нього вийшло загалом 4 полковника: Павло Єфремович Апостол (Царенко, 1659-64; одночасно гадяцький полковник; 1672-76, втретє – 1676-83), Дем’ян Апостол (Апостоленко, Постеленко, 1666-68), Данило Апостол (1683-1727; 1727-33 – гетьман), Павло Данилович Апостол (1727-36).

188. Тут і далі див.: Шевченко В.Д. Бригадир В.П.Капніст – герой Семилітньої війни // Укр. істор. журн. – 1986. – №10. – С.139-147.

189. ЦДІАУК. – Ф.51. – Оп.1. – Спр.2203. – Арк.2.

190. ЦДІАУК. – Ф.102. – Оп.1. – Спр.17.

191. Див.: Гуржій О. Українська козацька держава в другій половині XVII-XVIII ст.: кордони, населення, право. – К., 1996. – С.95.

192. Див. про це: ЦДІАУК. – Ф.51. – Оп.1. – Спр.607.

193. Див.: Там само. – Спр.2098, 2120. Ф.Москов пошлюбив одну з представниць роду Остроградських (дочку омельницького сотника Григорія Остроградського), але з цими своїми родичами жив не дуже дружно (див.: Ділова і народнорозмовна мова ХVIII ст…. – с.330-339 (документ № 123)).

194. «Краткие географические, политические и исторические известия о Малой России» 1773 р. // Схід-Захід. Історико-культурологічний збірник. – Вип.3. – Харків, 2001. – С.303. Див. також справи про призначення підкоморіїв у полки Гетьманщини (1763 р.), присягу посадовців підкоморського суду Миргородського та Остапівського повітів (1764 р.): ЦДІАУК. – Ф.51. – Оп.1. – Спр.2559, 2698, 2700.

195. Менш цікавилась верховна (гетьманська) влада посадою отамана, які обирались козацькою громадою ще й у ХVIII ст. (див. зокрема дозвіл І.Скоропадського на таке обрання у Вереміївці від 3.ІХ.1714 р.: Труды Черниговской Губернской Ученой Архивной Комиссии. – Вып.10. – Чернигов, 1913. – С.181-182. Про обрання його городовим отаманом Власівки в 1748 р. «по вибору всех сотне Власовской селских атаманов и козаков» лише погодженому із Миргородською полковою канцелярією повідомляє і П.Денисенко (див. ЦДІАУК. – Ф.51. – Оп.1. – Спр.2354. – Арк.1зв.-2, а також Додаток 5).

196. Пивовар А.В. Вказ. праця. – С.160. І.Бурляй був кременчуцьким сотником принаймні весь 1685 р. (див. підписані ним листи з 6 червня та 5 грудня 1685 р.: ІР НБУВ. – Ф.ІІ. – Спр.14480, 14483). Можливо це ще той І.Бурляй, якого згадано в 1649 р. у реєстрі Максимівської сотні. Бурляї взагалі були знаною козацько-старшинською родиною в Чигиринському полку, особливо відомий Кіндрат Бурляй – один з найближчих сподвижників Б.Хмельницького. Пізніше, відомий Гаврило Бурляй – полковник охочепіхотний, який підписав Коломацьку чолобитну 1723 р. разом із старшиною Миргородського полку (див.: Киевская старина. – 1890. – №6. – С.105). 1752 р. якійсь Іван Бурляй з сином Антоном, згаданий серед захожих (у 1750 р.) «з внутрь Малой Росии» в сільці Обоянське Переволочанської сотні (на правому березі Дніпра між Дереївкою та Мишуриним Рогом) (див.: Пивовар А.В. Вказ. праця. – С.32). А у 1760-х рр. згадується значковий товариш Лубенського полку Леонтій Бурлай (див.: ЦДІАК. – Ф.59. – Оп.1 (т.ІІІ-IV). – Спр.3416, 3416а, 4149).

197. Пивовар А.В. Вказ. праця. – С.165. Наступні згадки про нього датовані січнем 1696 р. (див.: ІР НБУВ. – Ф.ІІ. – Спр.14557, 14559, 14563) та 24.I.1699, 9.V.1699, 27.ІІІ.1706, 4.IV.1706 рр. (див.: Пивовар А.В. Вказ. праця. – С.130, 163, 165) та 22.VI.1706 р. (див.: ЦДІАУК. – Ф.57. – Оп.1. – Спр.442. – Арк.126-126зв.). Див. також згадку про М.Євстарієвича: Барвинский В.А. Генеральное следствие о маетностях Миргородского полка 1729-1730 гг. – С.129.

198. Пивовар А.В. Вказ. праця. – С.164.

199. Там само. – С.125.

200. Барвинский В.А. Генеральное следствие о маетностях Миргородского полка 1729-1730 гг. – С.129. Гадка Г.Гаєцького (див.: Gajecky G. The Cossack Administration of the Hetmanate. – Cambridge, 1978. – Vol.2. – P.491), що він до 1716 р. встиг посотникувати в Кременчуці сумнівна, принаймні перебував тоді М.Євстарієвич на цій посаді украй недовго. Можливо уряд полкового осавула О.М.Євтарієвич займав і пізніше, адже В.Кривошея згадує на цій посаді Максимовича Омельяна Євтихієвича (у співтоваристві з Семеном Івановичем Галаганом) під 1721-1730 роками (див.: Кривошея В.В. Українська козацька старшина. – Ч.1. – С.41).

201. Пивовар А.В. Вказ. праця. – С.161.

202. Пивовар А.В. Вказ. праця. – С.125. Про Леонтія Федоровича відомо, що він походив зі шляхетської сім’ї Хандогій (Хандодії) з-під «волния города» Броди (на Львівщині). Мав брата Федора, який розпочинав свою кар’єру як королівський жовнір, а згодом перейшов до козаків і жив в Черкасах (здається це не перший козак у родині – реєстр 1649 р. знає Василя Хандогія в Івангородській сотні Уманського полку, Савку Хандокгія в Краснянській сотні (Рогозне) Брацлавського полку та Миська і Івана Хандокгіїв відповідно в Уцтивицькій та Лохвицькій сотнях Миргородського полку). З військом Ю.Хмельницького брав участь у битві під Чудновом 1660 р., згодом переселився до Келеберди, де прожив кілька років, а потім під старість переселився до Кременчука, де його брат займав поважну посаду священика (вірогідно після 1706 р., оскільки в акті від 22.VI.1706 р. як священик кременчуцької Спаської церкви значиться Павло (напевне то вищезгаданий П.Максимович) (див.: ЦДІАУК. – Ф.57. – Оп.1. – Спр.442. – Арк.126)). Син цього Федора по смерті батька переселився до Говтви, де «бавився» купецьким промислом (див.: ЦДІАУК. – Ф.1632. – Оп.1. – Спр.411. – Арк.305-305зв.). На долю ж парості спадкоємців родів Федоровичів-Хандогіїв та Євстратієвичів випав найбільший соціальний успіх. Зокрема, Леонтій Федорович (помер 1734 р.) передав парафію головної кременчуцької Успенської церкви сину Клименту (жив ще у 1745 р., 1752 р. Святоуспенським попом вже лічиться Данило Грабина), другий його син Йосип став 1743 р. першим священиком новофундованої крюківської Покровської церкви (помер 1776 р.), третій – Максим – з кременчуцьких значкових товаришів став миргородським полковим хорунжим (1735-1760 рр.), а у відставку пішов у ранзі полкового осавула (жив ще у 1761 р.). Хто з Леонтієвичів-Леонтієвих був старшим сказати важко, найвірогідніше Климент, який спадкував батьківську посаду, молодшим же, напевно, був Йосип. Максим мав сина Івана (по-батькові звався також і Максимовим), якого у 15-річному віці віддав до Миргородської полкової канцелярії «в услужіння для переписки справ». Здається це перший приклад, коли кременчуцький старшина обирав не військову чи церковну, а світсько-«інтелегентську» кар’єру. Цього свого сина М.Леонтієв оженив на дочці священика з Табурища Симеона Яковлева, посвоячившись таким чином з власівським старшинським (сотницьким) родом Майбород. Сам Іван Леонтієв-Максимов 1760 р. (вірогідно в зв’язку з виходом батька у відставку) швидко здобуває спочатку чин значкового, а невдовзі й військового товариша, залишаючись надалі представником роду Леонтієвих у вищих старшинських ешелонах Миргородського полку (див. «сказку» про його службу від 20.І.1761 р.: ЦДІАУК. – Ф.51. – Оп.1. – Спр.2206, а також Додаток 5).

203. Барвинский В.А. Генеральное следствие о маетностях Миргородского полка 1729-1730 гг… – С.129.

204. Пивовар А.В. Вказ. праця. – С.166.

205. Ця згадка з реєстру потоцької сотні, укладеного під керівництвом кременчуцького сотника Матвія Івановича (див.: ЦДІАУК. – Ф.102. – Оп.3. – Спр.101. – Арк.64зв). Здається саме Матвія Івановича В.Кривошея перехрестив у Якова Івановича (див.: Кривошея В. Українська козацька старшина. – Ч.1. Урядники гетьманської адміністрації: Реєстр. – К., 1997. – С.45). Нагадаю, що Федір і Максим Івановичі згадані 1722 р. у реєстрі «корогви дворянської» полковника Д.Апостола (див.: Кривошея В. Генеалогія українського козацтва… – С.257). Чи є зв’язок між цими двома Івановичами і кременчуцьким сотником Юрієм Івановичем згаданим під 1672 р. чи (що вірогідніше) з вищезгаданим Матвієм Івановичем нічого певного сказати не можна. Не можна виключати також, що батьком Матвія Івановича був кременчуцький сотник 1685 р. Іван Бурляй.

206. Пивовар А.В. Вказ. праця. – С.164 (згадка з 4 червня).

207. Там само. – С.161.

208. Там само. – С.161,164.

209. Пивовар А.В. Вказ. праця. – С.143, 165.

210. Пивовар А.В. Вказ. праця. – С.127, 144, 163; Войсковая и городовая старшина в Малороссийских полках в 1725 году // Труды ПУАК. – Вып.14. – Полтава, 1916. – С.75. Ствердився Г.Ілляшенко на сотницькій посаді не відразу, адже, як вже згадано вище, у 1720 р. її обіймав А.М.Євстратович.

211. Факт того, що Г.Ілляшенко був неписьменним (див. підписи на Коломацькій чолобитній 1723 р.: Киевская Старина. – 1890. – №6 (Приложения). – С.106) може свідчити на користь припущення, що він був першим старшиною в своєму роду.

212. Пивовар А.В. Вказ. праця. – С.153.

213. Там само. – С.126.

214. Там само. – С.143-144.

215. ЦДІАУК. – Ф.1632. – Оп.1. – Спр.166. – Арк.2.

216. Пивовар А.В. Вказ. праця. – С.126.

217. Барвинский В.А. Генеральное следствие о маєтностях Миргородского полка 1729-1730 гг. – С.144; Коломацкие челобитные // Киевская Старина. – 1890. – №6 (Приложения). – С.105-106. Вище за «кременчужанина» підписуються (знизу вгору) в 1723 р. сотники потоцький, омельницький, устивицький, остапівський, білоцерківський, яреськівський, шишацький, чорноуський, сорочинський, богачський, говтвянський, хорольський та полкової миргородської сотні; в 1730 р. – потоцький, омельницький, говтвянський, остапівський, білоцерківський, богачський, устивицький, яреськівський, шишацький, сорочинський та полкової миргородської сотні (хорольський сотник тут чомусь опинився останнім за списком, але я схиляюсь вважати це випадковістю).

218. Кривошея невірно подає час сотникування Я.Гавриленка як 1747-1750-? та цілком міфічного Федоровича Гаврила як ?-1752.04-? (див.: Кривошея В. Українська козацька старшина. – Ч.1. – С.45).

219. Другим був його ровесник Данило Волошин (Волошиненко) див.: ЦДІАУК. – Ф.1501. – Оп.3. – Спр.1579. Здається обидва отримали цей ранг при «виході на пенсію».

220. Див.: ІР НБУВ. – Ф.1. – Спр.54477, 544478. – Арк.78-123, 326-365.

221. Пивовар А.В. Вказ. праця. – С.163.

222. Там само.

223. ЦДІАУК. – Ф.1632. – Оп.1. – Спр.411. – Арк.305-305зв.

224. Пивовар А.В. Вказ. праця. – С.127.

225. Там само. – С.164-166.

226. Кривошея В.В. Українська козацька старшина. – Ч.1. – С.43.

227. ІР НБУВ. – Ф.І. – Спр.58140. – Арк.12зв.

228. Андриевский А.А. Материалы для истории южнорусского края в XVIII столетии… – С.66.

229. ЦДІАУК. – Ф.102. – Оп.3. – Спр.6.

230. Андриевский А.А. Материалы для истории южнорусского края в XVIII столетии… – С.78,81.

231. Пивовар А.В. Вказ. праця. – С.168-169.

232. Андриевский А.А. Материалы для истории южнорусского края в XVIII столетии… – С.89.

233. Пивовар А.В. Вказ. праця. – С.13.

234. ЦДІАУК. – Ф.51. – Оп.1. – Спр.2218. – Арк.2.

235. ЦДІАУК. – Ф.102. – Оп.3. – Спр.40.

236. Тут і далі див.: ЦДІАУК. – Ф.51. – Оп.1. – Спр.2187.

237. Пивовар А.В. Вказ. праця. – С.125. Йому вірогідно завдячує Кременчук назвою одного зі своїх передміських районів – «Череднички». Цікаво, що серед мешканців сучасного міста і досі можна натрапити на осіб на прізвище «Чередничок».

238. ЦДІАУК. – Ф.102. – Оп.3. – Спр.101. – Арк.149зв. Загорські напевно були досить поважними людьми в Кременчуці початку XVIII ст.: в компуті 1719 р. є згадка про 4 «чоловіка» (родини) підданих Загорського (див.: Там само. – Арк.82зв.). Це найбільший з двох тогочасних «власників»(другим був священик Леонтій Федорович з 1 «чоловіком»-родиною підданих). Згодом Загорські здається проміняли військово-адміністративну кар’єру на духовну – за ревізією 1752 р. Іоанн Загорський значиться священиком у с.Богомолівці (нині Червона Знам’янка) (див.: ЦДІАУК. – Ф.51. – Оп.3. – Спр.19350. – Арк.158).

239. ІР НБУВ. – Ф.1. – Спр.54477, 544478. – Арк.78-123, 326-365.

240. Ділова і народно-розмовна мова ХVIII ст. (Матеріали сотенних канцелярій і ратуш Лівобережної України). – К., 1976. – С.278 (згадка з 19.VIII.1740 р.).

241. Пивовар А.В. Вказ. праця. – С.162 (згадка з 14.VII.1738 р.).

242. Кривошея В. Українська козацька старшина. – Ч.1. – С.45. У 1744 р. він значиться на посаді сотенного отамана (див.: ЦДІАУК. – Ф.102. – Оп.3. – Спр.6).

243. Пивовар А.В. Вказ. праця. – С.18 (як «за сотника прав ящик козак» підписав документ 19.ІII.1752 р.).

244. ІР НБУВ. – Ф.І. – Спр.58142. – Арк.31зв.

245. Пивовар А.В. Вказ. праця. – С.53, 98, 156. Дані про підданих Г.Рудя: Там само. – С.65,84-85.

246. ЦДІАУК. – Ф.51. – Оп.3. – Спр.19350. – Арк.626-626зв. На жаль поза Кременчуком піддані «різних чинів та козаків» подані в ревізії 1752 р. без вказівок на персональну приналежність, отже можливо цими 17 родинами кількість підданих Гаврилових на Лівобережжі не вичерпувалась. Зокрема, відомо що за Генеральним описом 1768 р., тоді вже секунд-майор Я.Гаврилов, значиться власником двох хуторів у Омельницькій сотні (при річці Омельник та при урочищу Сухий Кагамличок) (див.: ЦДІАУК. – Ф.57. – Оп.1. – Спр.438. – Арк.128зв.,129).

247. ЦДІАУК. – Ф.1632. – Оп.1. – Спр.166. Натомість Ф.Гаврилов представив ревізору вже згадуваний вище універсал полковника П.Апостола з 1731 р.

248. Пивовар А.В. Вказ. праця. – С.160; ІР НБУВ. – Ф.ІІ. – Спр.14480, 14483.

249. Пивовар А.В. Вказ. праця. – С.165.

250. Пивовар А.В. Вказ. праця. – С.130.

251. Там само. – С.164, 166.

252. Там само. – С.166.

253. Там само. – С.143, 163-164; Войсковая и городовая старшина в Малороссийских полках в 1725 году… – С.75. Можливо, також «Васильовичів» було троє (Фень, Іван і Терешко) і згодом вони стали зватись «Калачниками» (див.: Пивовар А.В. Вказ. праця. – С.164).

254. ЦДІАУК. – Ф.102. – Оп.3. – Спр.101. – Арк.63зв. (знак питання пов’язаний з тим, що я не маю цілковитої певності у належному прочитанні не дуже розбірливого напису).

255. Пивовар А.В. Вказ. праця. – С.161.

256. Там само. – С.144, 161, 163, 164, 165.

257. Пивовар А.В. Вказ. праця. – С.163, 165, 185.

258. Пивовар А.В. Вказ. праця. – С.127, 163, 164, 165; ЦДІАУК. – Ф.102. – Оп.3. – Спр.6; ІР НБУВ. – Ф.1. – Спр.54477, 544478. – Арк.78-123, 326-365. Ділова і народно-розмовна мова ХVIII ст. (Матеріали сотенних канцелярій і ратуш Лівобережної України). – К., 1976. – С.278. Знак питання біля 1737 р. пояснюється тим, що хоча за реєстром дворів старшинських в Кременчуці згадано саме двір «отамана городового» Д.Волошина, але сам документ підписаний отаманом городовим П.Пащенком.

259. Пивовар А.В. Вказ. праця. – С.123, 124, 162.

260. ІР НБУВ. – Ф.1. – Спр.54477, 544478. – Арк.78-123, 326-365; Пивовар А.В. Вказ. праця. – С.18; ЦДІАУК. – Ф.51. – Оп.3. – Спр.19350. – Арк.158зв.

261. Андреевский А.А. Материалы для истории южнорусского края… – С.87.

262. ЦДІАУК. – Ф.269. – Оп.1. – Спр.1174. – Арк.2-4; згадки про нього з 1746-1747 рр. див.: Шамрай С. До історії залюднення… – С.220-221. Як довго, М.Авраменко перебував на отаманській посаді по відновленню його повноважень 13.І.1752 р. даних не маємо. У документі відносно 1764 р. М.Авраменко названий вже «значковим товаришем» з Кременчука, а не «сотенним отаманом» (див.: ІР НБУВ. – Ф.І. – Спр.58140. – Арк.7зв.). Вірогідно він не перебував на посаді з 1754 р., коли став осадчим, а згодом сотником слободи Овнянки у Новослобідському козачому полку, про що згадувалось у підрозділі 3.1.

263. ЦДІАУК. – Ф.269. – Оп.1. – Спр.1174. – Арк.2-4.

264. ЦДІАУК. – Ф.229. – Оп.1. – Спр.106. Не виключено, він міг бути родичем відомого генерального бунчужного Дем’яна Васильовича Оболонського (мав великі маєтності в Горошині).

265. ЦДІАУК. – Ф.57. – Оп.1. – Спр.442. – Арк.126.

266. Войсковая и городовая старшина в Малороссийских полках в 1725 году… – С.75.

267. ІР НБУВ. – Ф.1. – Спр.54477, 544478. – Арк.78-123, 326-365; Пивовар А.В. Вказ. праця. – С.146; Ділова і народно-розмовна мова ХVIII ст. – С.278.

268. Пивовар А.В. Вказ. праця. – С.253, 255.

269. ЦДІАУК. – Ф.1632. – Оп.1. – Спр.411. – Арк.308. (підпис на документі від 3.ХІІ.1745 р.). 22.ХІІ.1741 р. згаданий ще як кременчуцький канцелярист Яків Киселев (див.: Пивовар А.В. Вказ. праця. – С.253). Сотенні канцеляристи в Кременчуці фіксуються і пізніше у 1763 р., коли цю посаду обіймав Василь Очередко (див. : ЦДІАУК. – Ф.229. – Оп.1. – Спр.106. – Арк.18-18зв.).

270. Ділова документація Гетьманщини XVIII ст… – С.135.

271. Пивовар А.В. Вказ. праця. – С.18.

272. ЦДІАУК. – Ф.229. – Оп.1. – Спр.106. – Арк.27зв.

273. Пивовар А.В. Вказ. праця. – С.253.

274. Там само. – С.110; ЦДІАУК. – Ф.51. – Оп.3. – Спр.19350. – Арк.158.

275. Миллер Д. Пикинерия // Киевская старина. – 1899. – №12. – С.316. Напевне, це або Федір Собецький, або хтось з його синів – «Ясько та Павло» згадані за ревізією 1752 р. у Кременчуці як козаки виборні «среднегрунтовие».

276. ЦДІАУК. – Ф.102. – Оп.3. – Спр.101. – Арк.149зв.

277. Войсковая и городовая старшина в Малороссийских полках в 1725 году… – С.75.

278. Пивовар А.В. Вказ. праця. – С.253.

279. Там само. – С.110; ЦДІАУК. – Ф.51. – Оп.3. – Спр.19350. – Арк.158зв.

280. Ф.229. – Оп.1. – Спр.106. – Арк.18-18зв.; Миллер Д. Пикинерия… – С.316.

281. Пивовар А.В. Вказ. праця. – С.160.

282. Пивовар А.В. Вказ. праця. – С.130, 165. Вірогідно родич (син?) осавула Кременчуцького полку Семена Лисого (1661 р.).

283. Там само. – С.163. Він, щоправда, названий не війтом, а «бурмистром».

284. Там само. – С.144, 163, 164.

285. Там само. – С.161, 164.

286. Войсковая и городовая старшина в Малороссийских полках в 1725 году… – С.75; Пивовар А.В. Вказ. праця. – С.164.

287. Пивовар А.В. Вказ. праця. – С.163, 165. Спокусливо угледіти його зв’язок із кременчуцьким сотником-сомківцем Михайлом Лазаренком з 1662 р.

288. Там само. – С.165.

289. Там само. – С.163.

290. ІР НБУВ. – Ф.1. – Спр.54477, 544478. – Арк.78-123, 326-365.

291. Пивовар А.В. Вказ. праця. – С.162.

292. Пивовар А.В. Вказ. праця. – С.164; Ділова і народно-розмовна мова ХVIII ст. – С.278.

293. ЦДІАУК. – Ф.51. – Оп.1. – Спр.273. – Арк.1-13; Андриевский А.А. Исторические материалы из архива Киевского губернского правления. – Вып.5. – С.117.

294. Пивовар А.В. Вказ. праця. – С.254.

295. Див. відомість 1752 р.: Пивовар А.В. Вказ. праця. – С.12.

296. ЦДІАУК. – Ф.102. – Оп.3. – Спр.101. – Арк.41-42 (див. також Додаток 3).

297. Важко сказати наскільки цьому посприяв згони населення Правобережжя 1679 та 1712 рр. У документах Києво-Слупського Пустинного чоловічого монастиря (ЦДІАУК. – Ф.131. – Оп.30. – Спр.7. – Арк.1зв-2) існує, зокрема, згадка, що в Чигирин-Діброві, Городищі, Власівці, Жовнині, Максимівці та ін. з 1665 р. від «татарского разорения малолюдно было, а в 1712-м году согнаіе тамобочніе задніпрские люде, когда в означенніе городки и села попереходили, стало біть в тих городках и селах многолюдно и козаков многое число поселилося» (див.: Крикун М. Вказ праця. – С.66).

298. ЦДІАУК. – Ф.102.- Оп.3. – Спр.101. – Арк.82зв.

299. Барвінський В.А. Генеральное следствие о маєтностях Миргородского полка 1729-1730 гг. – С.121-179.

300. Пивовар А.В. Вказ. праця. – С.253-255.

301. Див.: ІР НБУВ. – Ф.І. – Спр.54477, 544478. – Арк.78-123, 326-365. Слід сказати, що 1737 р. то не кращий рік для місцевого козацтва, яке значно потерпало тоді від російсько-турецької війни 1735-1739 рр.

302. Пивовар А.В. Вказ. праця. – С.113.

303. Шафонский А. Черниговского наместничества топографическое описание. – К., 1851.– С.81-82. Див. також справу з 1760 р. про переведення в козаки Кременчуцької сотні обивателів Боченко, Яковлева та ін.: ЦДІАУК. – Ф.269. – Оп.1. – Спр.3296 та справу про поповнення кількості виборних козаків Миргородського полку (липень 1762 – грудень 1763 рр.): ЦДІАУК. – Ф.51. – Оп.1. – Спр.2410. Вірогідно, що останні зростання цих показників почасти пов’язані з поверненням до Гетьманщини деяких козаків з «задніпрських місць» (переданих до відомства Нової Сербії). Утім, соціальна привабливість гетьманату, гадаю, виглядає безсумнівною, а відтак тужити за ним мали підстави не лише «свідомі» українські інтелектуали.

304. ЦДІАУК. – Ф.51. – Оп.1. – Спр.2585.

305. ЦДІАУК. – Ф.51. – Оп.3. – Спр.19350. – Арк.140-157, 623-637зв.

306. Пивовар А.В. Вказ. праця. – С.267.

307. Там само. – С.112-113. З експропріацією правобережних володінь сотні на користь Нової Сербії, кількість її населення природно зменшилася (див. нижче дані 1764 р.).

308. Шафонский А. Вказ. праця. – С.81-82. Для порівняння ті самі цифри по Городиській (Градизькій) сотні становлять 5.897 : 1.862 : 928; Омельницькій – 4.796 : 1.145 : 1.318; Келебердянській – 3.186 : 1.014 : 443; Власівській – 2.853 : 1.941 : 129; Потоцькій – 2.252 : 559 : 811.

309. На жаль дуже докладний т.зв. Румянцівський Генеральний опис Лівобережної України 1765-1769 рр. не проводився (чи таки не зберігся?) на теренах, що відійшли до Новоросійської губернії. Утім, однією з подальших дослідницьких перспектив є опрацювання збережених матеріалів цього опису з Жовнинської та Чигирин-Дібровської сотні Лубенського полку та Голтвянської, Омельницької, Остапівської та Потоцької сотень Миргородського полку (з Полтавського полку лишилися лише матеріали, які походять з центральних сотень) (див.: Генеральний опис Лівобережної України 1765-1769 рр. Покажчик населених пунктів. – К., 1959. – С.30, 33, 35-37).

310. Лазаревский А.М. Исторические очерки Полтавской Лубенщины ХVII-XVIII вв…. – С.158-192.

311. ІР НБУВ. – Ф.І. – Спр.58140. – Арк.12-15зв. «Порабощенні» В.Капністом «по його тодішній полковницькій власті» «природні козаки» після усунення його з посади Миргородського полковника змогли повернути свій козацький статус. Новий раунд боротьби козаків-манжеліївців та їх колег по нещастю з с.Ламане вже проти вдови В.Капніста, яка заручившись вигідним собі судовим рішенням та підтримкою військової команди російських гренадерів тероризувала своїх опонентів, розпочався в 1766 р.

312. ЦДІАУК. – Ф.269. – Оп.1. – Спр.2526.

313. ЦДІАУК. – Ф.51. – Оп.1. – Спр.1954.

314. ЦДІАУК. – Ф.51. – Оп.1. – Спр.273. – Арк.1-13.

315. Цит. за: Опыт исторического словаря о российских писателях. Приложение к факсимильному изданию (Н.Новиков. Опыт исторического словаря российских писателей. – СПб., 1772). – М., 1987. – С.44.