Лицарі бізнесу: кременчуцьке чумацтво
Вирський Д.С.
Завершити огляд торговельної активності кременчужан хотілося б згадкою про найколоритніших представників тогочасного українського бізнесу, про чумаків. Сама назва «чумак», на думку одних, походить від слова «чум» – ківш, яким мандрівники пили воду під час своїх далеких переїздів; на думку інших, від татарського слова «чумак», тобто візник; треті вважали, що від слова «чума», оскільки українські купці, їдучи у Крим, часто заражувалися по дорозі чумою, що там лютувала, і нерідко заносили її й на Україну; четверті виводили назву з того, що українці, вирушаючи в дорогу, для відвернення всілякої зарази й комах вимащували свої штани й сорочку дьогтем і своїм виглядом нагадували чуму [65].
Чумацтво було засновано на засадах суто товарної асоціації. З 1746 р. відомий, наприклад, склад компанії переволочанських купців, які їздили торгувати аж до Козлова (Євпаторія): Іван Матвієнко, Кирило Лисицин, Михайло Гегеля, Іван Новоселко та Грицько Савенко [66].
Дозволю собі тут навести яскравий опис чумаків Д.Яворницьким:
«Протягом довгого історичного життя українське чумацтво виробило собі й певні прийоми переміщення своїх товарів з одного місця в інше «одвічними» шляхами широких степів. Ледь сходив сніг після зими, ледь з’являлася травиця з землі, ледь заревіли чумацькі воли, виходячи з-під повітки після довгої зими, як уже зарипіли довгі мажі, добрі паровиці, й чумаки стали збиратися на майданах за слободами в довгі валки. Склавши на небагатьох возах необхідні для мандрівки припаси або харчу – пшоно, хліб, сало, гречану крупу, а також приготувавши необхідне кашоварське причандалля – казани, тагани, сокири, ложки, салтовки, чумаки рушали в дорогу. Попереду інших рушав віз, запряжений найкращими сірими здоровими і лискучими, «як з води», волами, часом із золоченими й прикрашеними кольоровими стрічками рогами, а у святкові дні між рогами приліплювали дві воскові свічки. На ньому сидів сам «батько-отаман, пан-господар», а відразу біля нього півень, що сповіщав чумакам час дня і ночі. Отаман завжди йшов попереду; його обирали всією артіллю як людину досвідчену, бувалу, яка знала всі шляхи, вміла передбачити всі небезпеки. Він вказував усій валці дорогу, піднімав їх у путь, зупиняв валку для відпочинку, визначав нічних і денних сторожів, розбирав сварки між ватажанами й турбувався про відвернення несподіваних нападів з боку різних степових харцизів. Найважливішою після отамана людиною був кухар, чи кашовар: він зберігав усю харчу та кашоварські знадоби, готував страву чумакам до снідання, обіду, полудня й вечері. Для безпеки в дорозі всі чумаки мали рушниці й довгі списи, а свої гроші ховали або в гамани на грудях, або на колісні ободи під шинами» [67].
Вантажопідйомність чумацької мажі нараховувала близько 60 пудів (960 кг) на пароволовий віз (найсильніші воли могли брати і до 90 пудів (1440 кг)). Четверикова мажа брала до 120 пудів (1920 кг). Є дані, що чумаки використовували також шестирикові мажі. Аби забезпечити збереження товару мажі мали кузова (скриньки) [68]. За сезон чумак міг зробити 2-3 ходки до соляних озер у володіннях кримських ханів, отже, щорічно перевозячи в середньому близько 3 тонн вантажу на паровицю. Заробіток чумака за ходку паровиці сягав 20 рублів (за цінами 1740-х рр.) [69]. А оскільки зазвичай чумак виряджав 3-4 паровиці (кожний чумак-хазяїн у середньому мав двох наймитів [70]) його річний заробіток міг сягати 120-240 рублів (без вирахування платні наймитам) [Для порівняння, за розрахунками М.Слабченка звичайна заробітна платня робітника тоді складала 14 руб. 45 коп. на рік (див.: Слабченко М.Е. Хозяйство Гетманщины в ХVII-XVIII столетиях. – Т.2. Судьбы фабрики и промышленности. – Одесса, 1922. – С.179-180).].
Утім, чумацтво в цікавий нам період було ризикованим промислом не лише з економічних причин. На пустельних степових шляхах на чумака чекали як природні, так і створені людиною перешкоди, а постійне балансування Російської імперії на межі війни з Туреччиною лише обтяжувало долю мирних торговців (1735 р. через раптову звістку про війну переволочанський купець Василь Гегеля втратив товарів на 1386 руб., а його родич, який очолював торговельну експедицію помер у полоні [71]; 1745 р. татарами в Криму захоплені товари племінника кременчуцького значкового товариша Й.Чечеля [72]; 1749 р. у кременчуцького козака Сидора Андрєєва купцем молдавського міста Каушани були відібрані воли та вантаж вина [73]). Недаремно про чумацьку дорогу співали:
Широкая та прибитая,
Слізоньками политая…
Смерть чумака у дорозі, то взагалі звичайний сюжет українських народних пісень. Відтак, не дивно, що займались чумацьким промислом переважно знайомі зі зброєю козаки, організовані на манер військового загону [Коли з кінця ХVIII ст. зменшується ризик заняття чумацтвом, суттєво зменшилась і прибутковість та соціальна привабливість цього промислу. «Капітани чумацького бізнесу», відчувши це, перевели свої капітали в інші сегменти економічного життя. Відтак, горде звання «чумака» поступово девальвується і зникає, полишивши перевезення на просторікуватих, а іноді взагалі невільних «фурманів».]. Про них пісня співала:
Розбійничків сорок і чотири
Нас десяти не побили.
І ви, хлопці, всі добрі молодці,
Собі славу наробили! [74]
Попри всі успіхи чумаків фахівці оцінюють торгівлю України з Кримом, у цікавлячий нас період, як таку, що «не була значною» [75]. Непрямо про це свідчить і відсутність спроб налагодити сплав товарів річками (крім, хіба що Дніпром [76]). Попри придатність до судноплавства (а це на той час був найдешевший спосіб доставки великих вантажів), зокрема Сули, Псла та Ворскли, тут було віддано перевагу створенню каскадів млинових гребель, які унеможливили сплав [77].
Кременчуччина була традиційним чумацьким краєм, а сіль була одним з основних товарів місцевої торгівлі. Як жартома казали, на складах Кременчука та Крюкова зберігалося стільки солі, що «вистачило б присолити всю Росію і Малоросію». За Крюковим взагалі у XVIII ст. закріпився титул чумацької столиці. Чимало сіл та містечок вздовж Дніпра (район від Сули до Орелі на Лівобережжі та від Росі до Тясмина та південніше на Правобережжі [78]) фактично спеціалізувались на чумацтві (Вереміївка [79] тощо) так, що навіть майже не займались обробітком навколишніх земель. На певний час, із занепадом козацтва, саме чумацтво стало прихистком українського духу [80].
З питаннями транзиту і торгівлі (хоч може і менше чим з суто військовими потребами) пов’язаний був й інший момент у житті Гетьманщини у ХVIII ст. – заходи гетьманського уряду, спрямовані на впорядкування шляхів та пошти. На цій ниві особливо відзначився гетьман І.Скоропадський. Він займався налагодженням трактів, забезпечував функціонування спеціально збудованих для цього станцій, призначав поштмейстрів. У Гетьманщині при Генеральній військовій та полкових канцеляріях утримували окремих розвізників державної кореспонденції й посилок, яких обирали з-поміж козаків-підпомічників. У пізніших статистичних описах Кременчуччини, поштарі залишаються помітною групою серед вільного населення регіону. Новонабутий фах часто-густо рятував людину від перспективи закріпачення.
Примітки
65. Рудченко И. Чумацкие песни. – К., 1874. – С.9.
66. Тищенко М. Нариси історії торгівлі Лівобережної України з Кримом… – С.102.
67. Яворницький Д.І. Історія запорізьких козаків. – Т.1. – С.298.
68. Слабєєв І.С. Вказ. праця. – С.37.
69. Тищенко М. Нариси історії торгівлі Лівобережної України з Кримом… – С.95.
70. Слабєєв І.С. Вказ. праця. – С.86.
71. Тищенко М. Нариси історії торгівлі Лівобережної України з Кримом… – С.100.
72. ЦДІАУК. – Ф.59. – Оп.1 (т.ІІ). – Спр.1286.
73. ЦДІАУК. – Ф.59. – Оп.1 (т.ІІ). – Спр.1587.
74. Балади. – К., 1987. – С.284.
75. Тищенко М. Нариси історії торгівлі Лівобережної України з Кримом… – С.87.
76. Про те, що Дніпро та судноплавство по ньому лишалося провідним образом кременчуцької ідентичності свідчить геральдичне зображення річки та човна на сотенній печатці Кременчука з 1764 р. (див.: ЦДІАУК. – Ф.229. – Оп.1. – Спр.106. – Арк.28,29).
77. «Краткие географические, политические и исторические известия о Малой России» 1773 р. (підготовка до друку та коментар В.В.Кравченка) // Схід-Захід. Історико-культурологічний збірник. – Вип.3. – Харків, 2001. – С.271.
78. Слабєєв І.С. Вказ. праця. – С.28.
79. 1779 р. з цього містечка в Крим по сіль прибуло 715 возів (див.: Там само. – С.29).
80. Див.: В-цкий [Велецький] Н. Очерки дореформенного быта в Полтавском Побережьи // Киевская старина. – 1896. – №7-8. – С.113-132.