Химерний образ старосвітського суспільства на Кременчуччині

Вирський Д.С.

За доби Гетьманщини остаточно оформлюється той «тип господарювання», який уже тогочасні спостерігачі, зокрема Й.А.Гільденштедт, позначають як «український». Зорієнтований на сільськогосподарські заняття він, власне, і зробив з «села» останню цитадель української культури.

Процес «оселянення козацтва» [У структурі населених пунктів, наприклад, Потоцької сотні на 1768 р. бачимо одне містечко (Потоки), одне село (Дмитрівка) та 242 козацьких хутори (Див.: ЦДІАУК. – Ф.57. – Оп.1. – Спр.439. – Арк.91-100зв.).] та період досить тривалого послаблення феодальних відносин у Гетьманщині, надав Наддніпрянському селу того неповторного вигляду демократичного, культурного, соціально та економічно мобільного світу, який вражав сторонніх спостерігачів. Так, англійський мандрівник Джозеф Маршалл, який у 1768-1770 рр. об’їздив Центральну й Східну Європу писав, що «сучасне населення України це цивілізований народ, найкращі хлібороби в усій Російській імперії», причому додавав, що він «не зустрічав жодної країни, яка була б так схожа на найкращі провінції Англії, як це зауважив на Україні» [1].

З погляду сучасного американського професора економіки М.Чировського, існували дві причини переважання саме сільського господарства в економіці краю – географічне середовище й іноземна агресія. По-перше, вигідності аграрного сектора сприяли особлива родючість землі та сприятливий клімат. По-друге, величезний промисловий «потенціал мінералів, енергії й праці» на українських теренах не міг розвиватися внаслідок зовнішнього втручання та через воєнні фактори [2].

Та й держава подекуди цілеспрямовано сприяла аграризації економіки Гетьманщини. Так, уже за гетьманства І.Скоропадського, Петра І захопила ідея перетворення Лівобережжя та Слобожанщини на регіони масового розведення овець. Він мав особисту розмову з цього приводу з володарем булави, під час якої дав різні вказівки, як це, на його розсуд, краще зробити. На гетьмана покладалася відповідальність за розшук людей, здатних забезпечити функціонування овечих «заводів» [Окрім, вівчарських отар у Миргородському полку (всього на 1738 р. «в смотреніі» особливих наглядачів Іноземної Колегії в полку лічилось 6.359 овець) існували такі екзотичні підприємства як «заводи» диких кіз та сугаків (див.: Слабченко М.Є. Господарство Гетьманщини XVII-XVIII століттів. – Т.1. Землеволодіння та форми сільського господарства. – Одеса, 1923. – С.53-54).].

Справа ця, звичайно, була багато в чому корисною (на Кременчуччині вівчарство залишалось провідною галуззю господарства до першої половини ХІХ ст.), однак її реалізація передбачала перетворення господарства українських земель на сировинний, достоту колоніальний придаток економіки Росії. Розвиток вівчарства (до того ж, головним чином, грубововного) тут надто нагадує насадження певних монокультур (не важливо чи це кава, бавовна, спеції тропіків та субтропіків, чи аргентинське м’ясне тваринництво) та вкрай спеціалізованих господарських моноциклів у класичних «заморських» колоніях Англії, Франції чи Голландії.

Насадження таких самих моноциклів мали на меті, наприклад, і заходи царського уряду із збільшення виробництва прядива в Гетьманщині, що здійснювалися відповідно до указу від 27 серпня 1721 р. «О размножении в Малой России доброй пеньки». І.Скоропадський для цього мав призначити спеціальних уповноважених з полкової чи городової старшини.

Примітки

1. Marchall J. Travels through Holland, Flanders, Russia, the Ukraine and Poland sn the Years 1769-1770. – London, 1773. – III. – P.169-170. Цит. за: Наливайко Д. Очима Заходу: Рецепція України в Західній Європі XI-XVIII ст. – К., 1998. – С.426-427.

2. Див.: Гуржій О.І. Гетьманська влада в Українській козацькій державі першої чверті XVIII ст. (на прикладі діяльності І. Скоропадського). Автореф. дис… докт.іст.наук. – К., 1999. – С.22.