Агро-урбаністика: загальний стан міст Гетьманщини
Вирський Д.С.
Розквіт старосвітської культури села в Україні набув і форм певної компенсації за занепад місцевої міської традиції. Н.Яковенко міркує, що
«непоправного удару реформи Петра І завдали українській торгівлі, примусово втягнутій в рамки загальноросійських регламентацій. Заборона вільного вивозу цілого ряду так званих заповідних, тобто стратегічно-сировинних товарів, які належало здавати до казенних складів (як коноплі, віск, поташ, селітра, збіжжя та ін.), доповнювалася обов’язковою вимогою експортувати решту предметів торгівлі не по звичних, віками налагоджених шляхах через Річ Посполиту і Австрію, а через північні російські порти, що збільшувало видатки на транспорт і взагалі не приносило зиску в зв’язку з труднощами важкого доїзду. Торгові обмеження на імпорт закордонних товарів швидко позначилися на становищі міст, віднині мимоволі переорієнтованих на внутрішній російській ринок, і то хіба як перевалочні пункти руху сировини до Москви й Петербурга, бо готові промислові товари – текстиль, папір, зброя, металеві вироби – в Україну завозилися звідти, підриваючи її власне ремісниче виробництво. Водночас поява заснованих за ініціативою влади казенних мануфактур, тобто фабрик, на яких працювали приписані до них селяни довколишніх сіл, закладала міну під традиційну цехову систему.
Нашаровуючись на загальний занепад міського життя, спричинений старінням магдебургій на обширах Речі Посполитої, система заходів Петра І в підсумку призвела до того, що хоч на території Гетьманату нараховувалося близько 200 населених пунктів міського типу, проте місто як таке (за винятком хіба Києва) тут по суті зникло, підмінившись, за влучним висловом Михайла Слабченка, «його сурогатом – ярмарковим пунктом». На це вказують, зокрема, і неймовірно низькі показники заселеності: навіть у найбільшому з міських осередків, Києві, кількість дворів коливалася в межах 2,5-6 тис., а в решті полкових центрів пересічно не перевищувала 400-600» [3].
Як на мене, ці висновки трохи засуворі [4]. Адже, лідери навколишнього щодо Кременчука регіону за кількістю населення, одні з найстаріших тутешніх міських осередків, Говтва та Хорол на 1734 р. налічували 610 та 608 посполитих дворів, а свіжої слави Сорочинці (з початку ХVIII ст. новий полковий центр Миргородського полку) мали їх аж 750 [5].
З 1729-1730 рр. до 1764 р. населення Кременчука подвоїлося (приблизно з 1000 до 2000 мешканців) [Докладні розрахунки населення див. нижче, цифра 4-5 осіб на двір, використана для даного підрахунку, використана враховуючи дані 1773 р., де на 173 двори показано 798 жителів (див.: Николайчик Ф.Д. Город Кременчуг. – С.130). Зростання у межах демографічної «норми» Броделя. ]. До того ж кількість мешканців «міст» (пропонована Броделем нижня межа понад 400 жителів), наприклад, у Миргородському полку становило екстремально високий для Європи відсоток – 46,3% (враховані лише «города» і «містечка» з реєстру 1734 р., без великих сіл). Для Англії такий розрахунок на 1700 р. складає 25%. Щоправда, якщо нижня межа буде прийнята в 5000 жителів, то на території Миргородського полку десь близько цієї кількості мешканців було хіба в тих самих Сорочинцах (хоча Говтві, Хоролу та Миргороду до цього було також не так вже далеко). Якщо навіть лише полковий центр справді долав 5-тисячну межу [6], то можна говорити про 6-7% «городян» у полку (в Англії 1700 р. – 13%, 1750 р. – 16%; в Росії 1724 р. – 3% [7]) і, таким чином, ситуація з цим показником не така вже і безвідрадна.
Гетьманський уряд у середині ХVIII ст. пробував розібратись (без особливого успіху) зі статусом кожного конкретного міста. Так, «сискавшиєся» в двох сотнях полковій Лубенській та Чигирин-Дібровській, польські привілеї, 1749 р. були перекладені російською та відправлені у Генеральну Військову Канцелярію [8]. Напевно близько цього часу була знята копія і з кременчуцького привілею 1659 р. [9].
Про певну стагнацію міського життя свідчить і наявність «пустих» осель (відсутність у цьому списку Миргорода, Сорочинців та Городища може сигналізувати про їх «провідне» економічне становище на теренах Миргородського полку). Так, за ревізією 1737 р. у Кременчуці пустувало чотири козацьких та 45 посполитських дворів (хат) [10]. 1755 р. – 16 дворів та 50 бездвірних хат. 1762 р. лічаться «пустими» 45 дворів і одна бездвірна хата, а при них 13 городів, 25 пустих пляців та при пристані та Дніпровському перевозі на вільній землі побудованих крамних шинкових лавок козацьких 17 та посполитських 2, а також двір при березі, хата з коморою [11].
Утім, у цьому постійному «спустінні» Кременчука була й інша, привабливіша сторона – вперше у своїй історії він стає містом-митрополією. Найбільша суто кременчуцька колонія – Круків, на 1752 р. уже зветься містечком [12]. Чималим був внесок Кременчука й у розвиток Крилова та інших «задніпрських місць».
Потерпало місто і від «звичних» для того часу лих – пожеж та епідемічних захворювань. Так, вогонь відвідав Кременчук 1730 р. (коли згорів двір екс-сотника М.Чередничка) [13], 1743 р.(?), коли горіла кременчуцька ратуша [14], 5 липня 1748 р. [15], 8 вересня 1749 р., коли «попущенієм Божим» «до фундаменту з усіма Церковними образами» згоріла Спаська (Преображення Господня) церква [16], а також у 1758 р. [17] та на початку 1761 [18] р., коли горіли армійські провіантські склади. Пошесті гостювали тут, як вже згадувалось, 1730, 1739 та 1760 рр. (наскільки Кременчук постраждав від знаної в регіоні моровиці 1690 р. сказати важко). Про те, які антипожежні заходи здійснювались у околичних містах-містечках, де не було спеціальних пожежних служб, повідомляє «репорт» Городиського сотенного правління від 30 серпня 1768 р. Там, зокрема, повідомляється, що
«от сотенного городиского правления всем жителям всегда подтверждается, в летнее время, то есть от мая по сентябрь месяц, хотя в дворах в печах топить запрещается, но по неимению обывателям удобного к зделание от жителей к поставкы печей места те обыватели в печах топят с великое осторожностию, а сверх того поежеденно и надсмотренные от правления сотенного обдержится [себто наглядає – Д.В.]; и инструменти ж пожарные, то есть крутьев [багров?] 15, вилев 6, грабли 1 и на ропутиках [«на розпутьях» себто на перехрестях] бочек с водою 15, лесниц 5 при сотенном правлении в готовности содержится; а во время пожару с иного двора с ведром, а с иного топором или с лошадю под бочкы по едному человеку по дворам и хатам росписанно, и всем жителем о том всегда притверждается; данные розчисленны [себто мешканці поділені] по десяткам; определенны от козаков десятскые числом десятских 30 человек; а над всеми теми городничий сотенний Остап Кремень; сверх же вишеписаного в тож летное время при каждому двору с водой бочкы, лествицы и другие падобные к тому инструменти нарочно поделанные содержатся» [19].
За весь час існування Кременчука з першої половини XVII ст. не чуємо про негаразди, спричинені повенями, що так докучатимуть городянам, починаючи з кінця XVIII ст. Вірогідно, невеликі розміри тогочасного міста, що дозволяли йому не виходити за межі найбільш високої частини дніпровського берега, та рови з валами, якими було обнесено принаймні частину поселення, становили достатню перепону для водної стихії.
Потерпали кременчужани і через періодичні нальоти сарани [Про цю специфічну українську проблему добре відомо ще з описів Боплана.] (особливо запам’ятались у 1690 та 1710-1711 рр., хоча і 1749 р. кременчуцький значковий товариш Максим Байдак спеціально направлявся «для іскорененія» сарани під с.Бориси Городиської сотні [20]) та неврожаї (1749 р.) [Питання кількості та «якості» неврожаїв протягом ХVIII ст. ще недостатньо досліджене.]. Традиційним, хоча і не «природним» лихом, була війна (особливо руйнівна у 1708-1713 рр. та 1735-1739 рр.).
У місті тричі на рік проводився ярмарок (приурочений до церковних свят 1 січня, 24 червня, 1 вересня [21]), кожний тривав тиждень (хоча в 1781 р. В.Зуєв повідомляв, що справлялись і за 3 дні [22]). Звичайні торги в Кременчуці проводилися тричі на тиждень (у середу, п’ятницю та суботу) [23]. Серед міст і містечок «узбережної» Кременчуччини лише Городище (Градизьк) мало кращий індекс торговельної активності за цими показниками [24].
Розвитку такого перспективного в ХVII ст. «узбережного» центру як Чигирин-Діброва на заваді стали, здається, передусім природні умови. Містечко у ХVIII ст. усе більше потерпало від дніпрових повеней та «від умноження пісків» (наносів Дніпра), так що мешканці навіть готові були цілком перенести його на місце с.Мозоліївка [25]. Крім того, занепад компанійських полків (по виступі мазепинців), базою яких на рубежі ХVII-XVIII ст. була Чигирин-Діброва; втрата «суверенітету» над Жовнином (у 1730-і рр. виділений в окрему сотню); досить масштабне людське «донорство» на користь правобережних сотень Миргородського полку (Крилів, Цибулів, Архангелогородка) та часткові успіхи Пивогірського монастиря (припадають на середину ХVIII ст.) у справі підпорядкування собі чигирин-дібровських володінь також обмежили перспективи міста [26].
Давньому правобережному «конкуренту» Кременчука в регіоні – Крилову (що стрімко відроджується особливо протягом 1730-х – 1740-х рр.), розвиватись перешкоджав поділ міста на «польську» та «російську» частини. Ліквідація тут у зв’язку з утворенням Нової Сербії козацької сотні, що мала наслідком значний відтік населення на південь, на територію Новослобідського полку також гальмівно вплинула на розвиток Крилова.
За політичними обставинами, як уже згадувалося, буде невдовзі перерваний і розвиток центру південної Кременчуччини – Переволочни. У царювання Катерини ІІ вона взагалі втратила статус міста [27].
До характеристики міської економіки України, поданої Н.Яковенко, слід додати, що й дуже важлива для Кременчуччини торгівля з Кримом, Молдовою та іншими контрольованими Османською імперією землями, страждала від майже безперервних російсько-турецьких війн. Нормальні торговельні стосунки часто-густо підмінялися контрабандою [28].
Крім того, із втягненням місцевої торгівлі у всеросійський ринок неабияк зріс податковий тиск на неї митних чиновників з Росії. Взагалі, про стале оподаткування в Гетьманщині можна вести мову хіба з 1686 р., коли І.Самойлович почав впроваджувати «оренди» чи то відкупи на продаж алкоголю, дьогтю та тютюну, а також податок на млини. Причому гетьман свідомо казав, що «кождый тое признает, же слушней быти арендам, анижли поборам и подымным, якие певне людей бы розогнали» [29]. За гетьманування І.Мазепи місцеві купці сплачували більш менш чітко встановлені податки за вільну торгівлю як на території Українського гетьманату, так і за його межами – так звані евекту (податок на місцевий експорт) й індукту (податок на імпорт в Україну). Вони в основному становили 2% від вартості товару. В Речі Посполитій збиралися також гроші за транзит.
Відразу після подій, пов’язаних з переходом Мазепи на бік шведів, обставини в цій сфері радикально змінилися, причому на гірше для українців. Безпосередньо індукту з лівобережних полків цар віддав на відкуп чужій інтересам Гетьманщини людині – відомому на той час «фінансистові» з Балкан С.Рагузинському (Владиславовичу). Останній особисто керував збиранням коштів за вивіз товарів за кордон, кладучи чималі суми у власну кишеню. Певну ж частину зібраних податків Рагузинського зобов’язували щорічно сплачувати в скарбницю держави. Офіційно він вважався підпорядкованим гетьманату, а законодавчо його статус визначили царський указ та відповідний універсал І.Скоропадського [30] (митні збори і надалі часто-густо обминали скарбницю Гетьманщини про що, наприклад, свідчить справа за 1745 р. про прийняття грошей, зібраних кременчуцькими митниками, у Київській губернській канцелярії [31]).
Утім, і гетьманськими фінансовими агентами часто бували іноземці, зокрема, торгівці-греки, потужна громада яких прославила тогочасний Ніжин. Так, з 1741 р. маємо згадку про кременчуцького дозорця індукти – Кателія Юрійовича, який приймав 1741 р. присягу імператриці Єлизаветі разом із кременчуцькою старшиною (при ньому вже тоді згаданий писар індукти Афанасій Івановов) [32]. 1755 р. у Ніжині згаданий кременчуцький індуктор Кателей (Катерій), якому померлий купець Андрій Курбаноглов заборгував 300 рублів [33]. Чи був це ще той самий Кателій Юрійович чи вже Пантелеймон Каталей, абшитований значковий товариш київського полку, який з 1758 до 1764 рр. тримав на відкупі Кременчуцький перевіз (за 465 р. щорічно) [34], сказати з певністю не можу [Якщо Кателій Юрійович та Пантелеймон Каталей не одна й та сам особа можна говорити про династію кременчуцьких індукторів-ніженських греків.]. Утім, ніжинські греки були безумовно частиною «старої доброї Вкраїни» і цілком поділили її сумну долю після ліквідації гетьманату [Те саме можна сказати і про інших вихідців з Балкан (передусім т.зв. «волохів» – молдаван і румун та південних слов’ян – сербів, болгар та ін.), які без значних проблем інтегрувалися в український соціум на будь-якому соціальному щаблі. І, оскільки вони не творили якихось специфічних спільнот, я відмовився від окремого аналізу їх внеску у життя Кременчуччини у цікавий нам період.].
Упереджене ставлення до євреїв на Гетьманщині збережене з часів Козацької революції середини ХVII ст. не сприяло відродженню тут єврейського осадництва як успадкованого з річпосполитських часів, так і пов’язаного зі стійкими позиціями юдеїв у торговельному бізнесі на Сході Європи. Так, за даними 1738 р. на теренах Миргородського полку єврейських мешканців немає [35]. Лише в «новоросійський період» така ситуація зазнає помітних змін.
Інша традиційна східноєвропейська діаспора – ромська (циганська), сприймалась у Гетьманщині значно толерантніше. Місцеві цигани (були ще й захожі «волоські», які мали автономну самоорганізацію) без труднощів проходили поверхову «українізацію»: засвоювали місцеву мову, українізували свої імена та прізвища (на -енко [36]), наслідували деякі форми суспільної організації («циганські полкові отамани» [Посада скасована в 1765 р. паралельно з іншими залишками «доброї старої України».]), брали участь у суспільному розподілі праці (майже змонополізували коновальський промисел, послуги ворожок тощо). Ярмаркова стихія «сільського» міста України стала для циганських таборів рідним домом [37].
Схильність до збереження кочового укладу творила для циган чимало клопотів з адміністрацією, яка активно, з військових та фіскальних міркувань, запроваджувала паспортизацію населення. Утім, державні інституції вбачали в них і «ніжно любимих» потенційних платників податків, відтак намагалися плекати їх заради цієї іпостасі. Шукачі кріпаків-«підданих», яких за часів «присмерку Гетьманщини» було хоч греблю гати, також часто заглядалися на убогі циганські громади, але рідко спромагалися на подолання досить дієвого пасивного опору з їх боку (зокрема, стійкого небажання осідати на одному місці).
Податковий тиск на Україні зростав і надалі (хоча не завжди ініціатором цього процесу бував російський уряд). Утім, небезпечнішим за пряме оподаткування були спроби регулювання української економіки «згори». Так, 1731 р. російська комісія з комерції запропонувала проект, за яким провіз товарів на західному кордоні Гетьманщини мав здійснюватись лише в 4-ох пунктах (Київ, Сорокошиці, Переяслав та Переволочна), а інші шляхи мали бути перекриті заставами [38]. На щастя Кременчука чи, скажімо, Городища (Градизька) та деяких інших тутешніх містечок, проект цей не був реалізований. Та вже у 1754 р. митна реформа, зорієнтована на інтереси російських (столичних) купців, нанесла певний удар місцевій торгівлі, збільшивши податкове навантаження на неї.
Примітки
3. Яковенко Н.М. Нарис… – С.282. Втім, кількість міст і містечок, де велася торгівля неухильно зростала: в 1665 р. їх було трохи більше 40, а в першій чверті XVIII ст. – вже понад 100 (див.: Гуржій О.І. Гетьманська влада в Українській козацькій державі першої чверті XVIII ст. – С.20). Міщан же в Гетьманщині 60-х рр. XVIII ст. загалом було близько 70 тис., тобто 0,3% населення.
4. .Бордель говорить про загальне гальмування демографічного зростання в Європі в 1650-1750 рр. (2,4% на рік проти 6,2% в 1600-1650 рр.) і вважає, що за «міста» цілком можуть рахуватись такі французькі населені пункти як Шаурс, Еруа, Вандевр-сюр-Барс, Пон-сюр-Сен, які у 1720 р. мали відповідно 227, 265, 316, 188 дворів (див.: Бордель Ф. Матеріальна цивілізація, економіка і капіталізм, ХV-XVIII ст. – Т.1. – К.,1995. – С.26, 415). Аграризація ж міст була традиційним, більш чи менш тривалим наслідком великих війн повсюди в Європі.
5. ІР НБУВ. – Ф.1. – Спр.58153. – Арк.2-3. Кременчук з його 109 посполитими дворами був за цим показником найменшим сотенним містечком Миргородського полку, утім серед «узбережних» сотень він не дуже виділявся (Поток – 114 дв., Городище – 115 дв., Омельник –261 дв., Власівка – 271 дв.). Але ці дані не враховують козацьких дворів (зазвичай це понад третина населення).
6. А, щоправда, для свіжоколонізованих районів «задніпрських місць» на двір лічилось 8-10 і більше осіб, див.: Пивовар А.В. Вказ. праця. – С.266-267. Отже, навіть якщо в Сорочинцах цей коефіцієнт був не більше 5, наш розрахунок буде вірним.
7. Бордель Ф. Матеріальна цивілізація, економіка і капіталізм… – Т.1. – С.416.
8. Шамрай Г. До історії Лівобережних міст у половині ХVIII в. // Історично-географічний збірник. – Т.2. – К., 1928. – С.164; Лазаревский А.М. Исторические очерки Полтавской Лубенщины ХVII-XVIII вв…. – С.146 (у випадку з Чигирин-Дібровою йдеться про привілей 1636 р.).
9. «Переведенна» з «полского діалекта на россійскій» вона доволі кумедно, адже це, власне, не російський переклад, а проста кирилична транскрипція польського тексту (див. збірку О.Лазаревського: ІР НБУВ. – Ф.І. – Спр.58155).
10. ІР НБУВ. – Ф.І. – Спр.54477, 544478. – Арк.78-123,326-365.
11. Выписка из ведомости о свободных местечках, селах и деревнях в Малой России и т.п., составленная в 1762 году мая 20 дня // ЧОИДР. – 1872. – Кн.1. – Смесь. – С.21. Отже, як бачимо з наведених даних, тенденція розвитку міста була радше позитивною (зменшення кількості пустих осель з 66 до 46), хоча про випередження загальних показників по полку говорити годі.
12. Див. наприклад «Экстракт о заднепрских Миргородского полку населениях…»: Пивовар А.В. Вказ. праця. – С.9.
13. Пивовар А.В. Вказ. праця. – С.145-146.
14. Пивовар А.В. Вказ. праця. – С.175. Датування не цілком певне, повідомлення це зустрічається у документі 1745 р., де згадується про пожежу «дорогого» року. Я інтерпретував це як «другого», тобто позаминулого року.
15. ЦДІАУК. – Ф.51. – Оп.2. – Спр.9129. – Арк.2; Спр.9063. – Арк.2.
16. ЦДІАУК. – Ф.127. – Оп.1. – Спр.1295.
17. ЦДІАУК. – Ф.51. – Оп.1. – Спр.2015. З винних тоді стягнули 3046 крб. 90 коп.
18. ЦДІАУК. – Ф.59. – Оп.1 (т.ІІІ). – Спр.3788,3789.
19. ІР НБУВ. – Ф.І. – Спр.58140. – Арк.17зв.
20. ЦДІАУК. – Ф.51. – Оп.1. – Спр.2218. – Арк.4. (див. також Додаток 5). Про участь у «викоріненні» сарани у 1749 р. кременчуцького сотника Я.Гаврилова див. нижче, при реконструкції біографії цього старшини.
21. Ділова документація Гетьманщини ХVIII ст. – К., 1993. – С.297. В полковому центрі – Сорочинцах відбувалося 5 ярмарків, по 4 було в Миргороді, Городищі, Хоролі, Говтві та Багачці (в останній, щоправда, не проводились щотижневі торги) (див.: Там само. – С.297-299).
22. Зуєв В.Ф. Полтавщина в «Путешественних записках» 1781 року. – Полтава, 1999. – С.22.
23. Утім, за даними на 1756 р. торги відбувалися лише у п’ятницю і неділю (див.: Ділова документація Гетьманщини ХVIII ст. – С.297). З Полтавських «узбережних» центрів за торгівельною активністю з Кременчуком могли позмагатись також Кобеляки (4 ярмарки, 2 торгових дні на тиждень), Келеберда (3 і 2), Соколка (3 і 2), Білики (3 і 2), Переволочна (2 і 2) та Кишеньки (3 і 0), з Лубенських – Вереміївка (4 і 1) та Чигирин-Діброва (3 і 1) (див.: Там само. – С.282-288).
24. 4 ярмарка (9 травня, 1 жовтня, 6 грудня і 1 серпня) та торги у неділю та п’ятницю (див.: Там само. – С.297). Судячи по вищезгаданому опису 1762 р. і «пустих» осель в Градизьку не було. Саме Городище, як «лучшее при Днепре местечко» в Миргородському полку атестував В.Рубан в своїй довідковій праці про Україну (див.: «Краткие географические, политические и исторические известия о Малой России» 1773 р. (Підготовка до друку та коментар В.В.Кравченка // Схід-Захід. Історико-культурологічний збірник. – Вип.3. – Харків, 2001. – С.275).
25. Лазаревский А.М. Исторические очерки Полтавской Лубенщины ХVII-XVIII вв…. – С.195-197.
26. В 1740 р. маємо тут 161 козацьку родину (114 дворів, 123 хати) + 66 родин підсусідків (62 дв., 62 х.) + 83 родини вільних селян (62 дв., 66 х.) + 7 родин селянських підсусідків (7 дв., 7 х.) + ще 54 вільні двори (в т.ч. 3 запорожців, 10 «служителів городових», 4 «старческих хат», 6 «мерочников», 3 шкіл, 3 шпиталів) (загалом близько 1,5-2 тис. мешканців), а в 1766 р. козацьких: 125 дв., 178 х.; селянських: 37 дв., 53 х.; підсусідків: 38 дв., 69 х. та 8 бездвірних хат (загалом 1-1,5 тис. мешканців) (див.: Лазаревський А.М. Исторические очерки Полтавской Лубенщины… – С.147).
27. Див.: Изменения в составе и численности городов, происшедшие в царствование Екатерины ІІ/ Журнал Министерства Внутренних Дел. – 1834. – Ч.ХІІ. – №4. – С.1-35; №5. – С.129-190. Слід зазначити, що за населенням Переволочна середини XVIII ст. поступалася «стандартному» містечку Гетьманщини. Перепис квітня 1753 р. знайшов тут лише 91 двір/хату проти 265 у сусідній Келеберді чи навіть проти 185 дворів/хат у підпорядкованому Переволочанській сотні с.Мишуриному Розі (див.: Пивовар А.В. Вказ. праця. – С.286). Надалі масовий вихід населення за «червону черту» Новосербії лише погіршив демографію в Переволочні (жовтневий реєстр 1753 р. знайшов тут лише 76 дворів/хат). Отже, з втратою статусу прикордонного фортечного центру у 1760-х рр. містечко, фактично, деурбанізується. Занепадає і місцева торгівля, відтак 1765 р. Переволочанська митниця була внаслідок низьких обсягів митних зборів переведена до нижчого статусу застави (див.: Ліцоєва О. Митна справа у Гетьманщині в 60-х рр. XVIII ст. // Український історичний збірник. – 2002 (Випуск 5). – К., 2003. – С.124).
28. Яворницький Д.І. Історія запорізьких козаків. – Т.І. – С.294. Меркантилістський російський уряд особливо дбав, аби золота та срібна валюта не утікала до Криму і Туреччини, так, що українським купцям навіть приходилось, їдучи до Криму, брати з собою, наприклад, рогату худобу чи коней, котрих «…в тамошной Запорожской Сечы казакам турецкой монети на башлыки продаючи на те денги соль в Крыму» покупати (див.: Тищенко М. Нариси історії торговлі Лівобережної України з Кримом у ХVIII ст. // Історично-географічний збірник. – Т.2. – К., 1928. – С.91). Про контрабанду взагалі та контрабанду валюти (драгметалів) зокрема див. також: Тищенко М. Форпости, митниці та карантини на західньому пограниччі… – С.63,65-67,78-80. Див. також цікавий рапорт від 9.ХІ.1748 р. підполковника з Кременчуцького форпосту про відсутність тут провозу контрабандних товарів у жовтні місяці: ЦДІАУК. – Ф.59. – Оп.1 (т.ІІ). – Спр.1586.
29. Акты, относящиеся к истории Западной России. – Т.V. – C.189-190.
30. Гуржій О.І. Гетьманська влада в Українській козацькій державі першої чверті XVIII ст. – С.21.
31. ЦДІАУК. – Ф.59. – Оп.1 (т.ІІ). – Спр.1242.
32. Пивовар А.В. Вказ. праця. – С.253. Про походження попереднього гетьманського агента – Якова Стефанова, двір якого в Кременчуці згадано в ревізії 1737 р. (див.: ІР НБУВ. – Ф.І. – Спр.54477,544478. – Арк.78-123, 326-365) данні у мене відсутні.
33. Плохинский М.М. Вказ. праця. – С.131,137,144.
34. Тищенко М. Форпости, митниці та карантини на західньому пограниччі… – С.82. У фонді Генеральної скарбової канцелярії зберігається також «книга Кременчуцького дозорци Пантелеймона Юрьєва, записана при Кременчуцькому дозорчестві, скільки зібрано індуктових грошей» датована 1754 р. (див.: ЦДІАУК. – Ф.52. – Оп.3. – Спр.1577). Відтак, вірогідно П.Кателей з’явився в Кременчуці значно раніше за 1758 р.
35. Каманин И.М. Евреи в Левобережной Украине в XVIII в. // Чтения в Историческом Обществе Нестора-летописца. – Кн.5. – 1891. – С.44. Утім, серед козаків було чимало єврейських вихрестів, соціальне просування яких, так само як і не таких вже поодиноких православних новонавернених з німців, поляків, татар та турків, практично не обмежувалось. Відтак, зустрічаємо на Кременчуччині козаків Перехрестів, Лейб, Німців-Німченків, Ляхів-Ляшків-Ляшенків, Татарченків-Ногаїв-Чемерисів, Турчинів та ін.
36. Так, циганський полковий отаман Миргородського полку (1739 р.) звався Семен Руденко (див.: Плохинский М.М. Вказ. праця. – С.204).
37. Відомо, що в Городищі-Градизьку існував окремий ярмарковий збір з циган – по 20 коп. з особи (Плохинский М.М. Вказ. праця. – С.206).
38. Волков М.Я. Из истории борьбы за украинский рынок во второй четверти 18 века // Вестник Московского Университета. – М., 1961. – №1. – С.50.