Голод 1946–1947 рр.
Дегодюк Е.Г.
Виснаженій фізично і духовно Україні після Другої світової війни довелось пережити вже останній у новітній нашій історії голодомор 1946–1947 рр. І не стільки голодомор, як голодоморчик. Голодоморчиком цей період можна назвати тому, що держава мляво здійснювала репресивні заходи проти населення, а ще млявіше допомогала йому продовольством, але активно викачувала ресурси з колгоспів. Пригадую спекотне літо 1946 р. Чорнозем потріскався так, що у щілини можна було засунути дитячу руку по лікоть. Спека стояла немилосердна, пересохли ставки, обміліли криниці. У першу повоєнну весну орали поля коровами і засівали їх вручну, переважно силами жінок. А врожайність зернових становила близько 2–3 ц/га. Урізаний план хлібозаготівель виконали по Україні наполовину. Нагадалась практика 1933 р. – під суд було віддано кожного 16-го голову колгоспу, а ними були вчорашні фронтовики або інваліди. В 1947 р. урожайність була удвічі вищою від попереднього року, а план хлібозаготівель виконали лише на 99,7%. За таку системну неповагу до держави і її планів з 1 жовтня 1947 р. позбавлено централізованого постачання хлібом працівників радгоспів, МТС і робочих підприємств у сільській місцевості. Для партактиву ввели спецхарчування – літерне, спеціальне, друге гаряче та інші блага. В південних і східних областях люди згадали смак собак, котів, горобців, ворон, дохлих тварин. За перше півріччя 1947 р. зареєстровано 130 випадків людожерства, 189 трупоїдства, затримано 3,6 тис. жебраків, 12,5 тис. безпритульних. На прохання першого секретаря ЦК КП(б)У М.С. Хрущова депортовано 11,5 тис. осіб, які не виконали мінімуму трудоднів. А тут ще до цього ж, уряд СРСР поставив у Францію 1,7 млн тонн зерна і конче треба було підтримати комуністичні партії Заходу. Цей голодомор охопив 20 областей України, у дистрофічному стані виявилось 1 млн 154 тис. чоловік, а від голоду померло близько 900 тисяч мешканців України (за іншими даними до 2 млн). І тільки восени 1947 р. республіка одержала із союзного фонду 350 тис. т зерна [62]. Я тоді у свої 12 років дивувався, як це так – така величезна держава, яка допомагає передовому людству всього світу, а в себе неспроможна врятувати своїх громадян від голодної смерті.
Взимку 1947 р. наша родина переїхала із Полтавщини в м. Зміїв, де мій батько, за спеціальністю зоотехнік, працював у Зміївському райземвідділі за фахом. У тому самому, де у 1933 р. був начальником тов. Лобойко під проводом тов. Сержана. Тільки на цей час райземвідділ виконував не тільки каральні, а й рятувальні функції. Разом із людьми потерпала і худоба. У колгоспах відбувався її масовий падіж. Батько мотався по району. Розкривали солом’яні дахи корівників (благо вони тоді були всі під соломою), піднімали корів на мотузках, щоб поставити на ноги і підтримати худобу до весняної паші. У цій оповіді я можу виступити як свідок тих подій, їх я описав у моїй біобібліографії [43]. Наводжу уривок з книги:
«Почалась страшна весна 1947 р. Голод став суворою реальністю.
У центрі міста на стовпі день і ніч кричав гучномовець, без угаву розповідали про мудрість великого Сталіна, а з українських пісень чомусь найчастіше виконували:”Взяв би я бандуру”. Чорна тарілка радіо в хаті стала сущим одкровенням, хоча б тому , що можна було почути справжню музику. У нас в степу грали гармошка або трофейний акордеон. І справжнім моїм надбанням стала величезна (як на мій погляд) районна бібліотека, де я став постійним читачем.
Міське життя могло бути привабливим, якби не голод. Особливо потерпали ті сім’ї, у кого не було корови. Під час голоду 1947 р. корова була найпершою рятівницею. Мати міняла на базарі молоко на макуху і шматочок сала. Салом – дуже дрібненько! – засмажувала товчену картоплю. Мені вона видавалась найсмачнішою у світі. І це враження далекого дитинства не минуло і зараз – страшенно люблю таку картоплю, а ще манну кашу. Адже цей делікатес для мене у дитинстві був невідомий. Соняшникову макуху мати давала мені у школу. А там було багато діток, батьки яких жили впроголодь. На великій перерві зі мною йшли за ріг школи мої друзі хлопчики й дівчатка, і ми ретельно ділили макуху між собою. У школі безкоштовно давали діткам суп. А він був такий, як пригадувала гірко моя мати, в голод 1933 року – крупинка за крупинкою ганяється з дубинкою. Як тільки зазеленіло навесні, людям стало трохи легше жити. Я сам бачив, як голодний хлопчик рвав на пустирі молоду лободу і жадібно їв її. Модними стали забуті з 33-го назви страв – кропив’яники, щавленики, а річка для багатьох зміївчан стала рятівницею – люди збирали перлівниць, варили і їли, а я з дітворою рвав молоді пагони очерету, коріння куги. Між іншим, з борошнистої маси куги були кращі перепічки, ніж щавленики.
Хліб видавали за картками. У довгих чергах по декілька годин на день доводилось вистоювати мені, що мене зовсім не обтяжувало. Я брав книгу і спокійно собі читав. Хліб був настільки дорогоцінним, що несучи його додому, я ніколи навіть крихти не відщипував».
Через рік ми вже проживали у післявоєнному і післяголодоморному Лимані. Бідували в 1947 р. лиманці, як і по всій Україні. Недоїдали та були благенько одягнені і на час нашого переїзду на постійне проживання. Але Лиман вижив у 1947 р. майже без втрат. Через відсутність державного пограбування, аж до голодної смерті, як у 1933 р., село змогло збалансувати життя на межі виживання. Особливо рятувала риба з лиманських озер. У нашому раціоні лиманські карасі ще довгий час займали важливе місце. Убоге життя повільно переходило у бідний достаток, і згодом селянам здавалось, що ми ніколи так гарно не жили, як тепер. І справді, порівняно з голодоморами впродовж 3 поколінь стабільна бідність стає як рай. Люди влаштовували своє життя, не завдяки старанням влади, а навіть всупереч їй, прагнучи зробити його кращим, якщо влада їм не заважає.