Голодомор у Лимані

Дегодюк Е.Г.

У Лимані, як і по всій Україні, нишпорили свої рідні комнезамівці, посилені підмогою з числа комсомольців і місцевих комуністів та бригад із району, які систематично наїздили для грабування. Важко нині знайти свідків тих подій, їх завчасно забрали голодомори, війна, злидні післявоєнного життя. Проте доля у пошуках істини привела мене знову у рідне село вже через рік після того, як рукопис книги «Лиман» міцно засів через безгрошів’я у Видавничому Домі «Макса». І ось ми з Василем Петровичем Скубінем на обійсті легендарного матроса з панцерника „Князь Потьомкін“ – Кирила Опанасовича Шрамка, в його сина Івана Кириловича, народження 1923 р. (фото 48). Він – один із небагатьох лиманців, хто достеменно пам’ятає те лихоліття, ходив у той час у Лиманську школу. Іван Кирилович пройшов рядовим солдатом дорогами Другої світової війни. Воював у Молдавії і під Кенігсбергом, має цілу низку військових нагород. У свої майже 85 років по-юнацьки рухливий, має світлу і добру пам’ять, особливо у його дитячу свідомість врізались жахливі події Голодомору 1932–1933 рр.

Кошмар тих років не вписується у звичайні рамки людської моралі. Добропорядні люди, що стали під знамена нової влади, вчорашні наймити, що шанобливо скидали капелюха перед господарем, перетворились у жорстоких, бездушних посіпак, позбавлених співчуття до ближнього, готових без жалю віддати на поталу смерті малих дітей заради поставленого партією завдання – викачати із селянського обійстя все до зернини, незважаючи на плач матерів і зойк дітей. Так було і в Лимані. Радянська влада озброїла їх металевими щупами від Збруча і до Чорного моря. Хитромудрі щупи – із жолобками, щоб туди забивалось приховане селянами зерно. В Лимані у пошуках збіжжя переорювали городи. В колгоспі на трудодні майже нічого не давали. Забирали все, в льохах навмисне перевертали діжки з солінням, вигрібали картоплю, забирали навіть квасолю та качани кукурудзи на горищах. Вся ця люмпенізована голота вантажила награбоване на підводи і після «трудів праведних» десь у верболозах варила юшку, пиячила, і ретельно била вошей у своїх рубищах. Боже праведний! Кого ж ти нам послав як небесну кару! Чітка пам’ять селян і досі зберегла імена поплічників-односельчан, що брали участь у цих екзекуціях. Я їх чув, але не записував. Адже їх внуки і правнуки живуть серед нас і боляче бачити своїх предків у ролі катів. Вважаю, що ці селяни були обдуреними жертвами тоталітарної Системи, що розбудила у їх підсвідомості жорстокого і безжального звіра по відношенню до ближнього свого. Іван Кирилович пригадав випадок, коли один із комнезамівців особливо лютував, вигрібав все до зернини, трощив реманент, забирав збрую і викликав в односельчан ненависть до себе. Його вистежили, завели до лісу і, прив’язавши за ноги до верхівок двох дерев, роздерли як колись древляни вчинили з князем Ігорем за його непомірну жадібність.

Питаю у Івана Кириловича:

– А собак і котів їли люди?

– Які собаки! Люди самі були як собаки. Не дай Бог хтось зварить борщу, то йшли заявляти владі. Голод зробив людей байдужими до чужого горя, бо горе було кругом. Співчувати голодному може тільки ситий. Хоч і кажуть, що ситий глодного не розуміє. А ситих не було. На виснажених людей нападала апатія, байдужість. Та не байдужими були матері. Багато з них не витримували мук своїх дітей і загибелі рідні, вони помирали з горя, або кінчали життя самогубством. Зведені голодом з розуму люди йшли на канібальство. У Радянському Союзі, як істинно «правовій» державі, з цього приводу розроблено було спеціальне раритетне законодавство:

1. Людожерів, які вбивали живих людей і з’їдали, засуджували до розстрілу;

2. Людожерів, які відкопували померлих і з’їдали їх, засуджували до 10 років ув’язнення;

3. Матерів, які з’їдали своїх дітей, розстрілювали або відправляли у психіатричні лікарні.

У 1954–1955 рр., коли розподіляли МДБ на КДБ і МВС, було вилучено 12 тонн справ часів Голодомору. Після закінчення розподілу знищили понад 100 тис. справ, оформлених на людожерів 1933 р. [67].

– Чи були у Лимані випадки канібалізму? – запитую Івана Кириловича. Гірка відповідь – були.

– Що нагадувало село восени 1932 і взимку 1933 року?

– Сновиду. Збайдужілі голодні люди йшли у пошуках якоїсь їжі в луки, ліс і там гинули. Їхали в Харків і не повертались. Дорога від Лимана до Занок – найближчої залізничної станції за 5 км від села, – була устелена трупами.

Я знаю, що від станції Занки і до Харкова, на залізничних станціях блокадної України матері з малими дітками на руках виходили до поїздів з простягнутими руками з останньою надією на шматок хліба. У діток від голоду хитались голівки, а в їх не по-дитячому сумних очах на виснажених личках було німе благання – врятуйте наші душі. Та мимо пропливали вагони, пасажири яких за картковою системою одержували у містах по 300 г хліба на день, а дехто помирав з голоду у вагонах, не доїхавши до міста.

Запитую у Василя Петровича, який пам’ятає розповіді своїх батьків:

– А чому лиманські карасі не стали у пригоді під час Голодомору?

– Для того, щоб їх піймати, треба було мати якісь сили, а де ти їх візьмеш, якщо з хат повигрібали все?

Ознаки голоду в Лимані, як і по всій Україні, намітились із весни 1932 року. Взимку на 1933 рік і до весни з їстівних припасів у людей майже не залишалось нічого. Держава вигрібала з колгоспів навіть насіннєві фонди. А сіяти треба. І ось перед Вами, шановний читачу, унікальний документ Засідання Бюро Зміївського РПК (районної партійної комісії при райкомі КП(б) України), виданий 6 березня 1933 року. Цей документ надано мені невтомним шукачем історичної істини директором Зміївського краєзнавчого музею Саяним Михайлом Івановичем восени 2007 р. Прочитайте уважно, шановний читачу. Прочитайте, не упускаючи «ніже тієї титли», і збагніть як треба цінувати свободу свого народу, щоб, не доведи господи, не спуститися до такого холуйства. Текст Постанови подано мовою оригіналу, без правок і скорочень.

Засідання Бюро Зміївського РПК від 6/III – 1933 року

Присутні: Члени Бюро: Адаменко, Сержан, Золотуха, Мірошниченко, Лапін, Аксельрод.

Уповноваж. Обкому т. Калугов

Рай КК т. Мащенко

Уповноваж. Обл. КК т. Боровськой

Зав. РЗВ т. Лобойко

Слухали: Телеграму т. Постишева від 5-го Березня про провал засипки насіння в 6-й п’ятиденці лютого (інформ. Сержана)

Виступили: Адаменко, Калугов, Мірошниченко, Боровськой

Постановили: Бюро РПК констатує, що з засипкою матеріалів по р-ну стан катастрофічний, проти п’ятиденного завдання 2466 цент. засипано протягом 6-ї п’ятиденки лише 120 цент.

Такий ганебний провал в справі засипки насінних фондів є внаслідок припущення опортуністичного самопливу та демобілізації серед комуністів і зокрема уповноважених РПК та секретарів п/о, а деякі з них прямо підпали під вплив куркульських настроїв «Голодовки» (Скрипаї, Соколів, Геніївка), майже зовсім припинена боротьба з ворожими елементами – не застосовується до них репресивних заходів. Судово-слідчі органи не переключились на збір насіння та значно затримують справи, що закінчені слідством.

Відзначити, що всі парторганізації ще не переключились у своїй оперативній роботі на підготовку до весняного сіву і зокрема засипки насіння.

На основі вищезазначеного та телеграми т. Постишева Бюро РПК Ухвалює:

1) Всім членам Бюро РПК та членам фракції РПК, що є в Райцентрі, зараз же після засідання Бюро негайно виїхати на село (список додається), проробити на партійно-комсомольських зборах телеграму т. Постишева та протягом однієї доби добитись рішучого зламу як в настроях партійної й комсомольської організацій району, так і на ділі щодо засипки недостатнього насіння.

2) Негайно викрити опортуністів на практиці та носіїв куркульських настроїв про «голодовку» і саботажників у справі організації засипки насіння, застосовуючи до них негайно і самих суворих заходів і в першу чергу до керівної частини села.

Зобов’язати судово-слідчі органи негайно переключитись на збір насіння, організовуючи судові процеси на місцях в селах і колгоспах, а також не затримувати жодної доби слухання справ, що закінчені слідством та зв’язані з засипкою насіння.

Зобов’язати Редакцію Райгазети більш конкретно й оперативно висвітлювати перебіг засипки насіння та про репресії, що застосовуються на селах:

Попередити всі п/о спрямувати всі сили на те, аби за всяку ціну обов’язково домогтися завершення засипки насіння у визначений строк.

Зобов’язати всі п/о та уповноваженних РПК негайно застосувати жорстоких репресивних заходів до всіх агітаторів та організаторів куркульського саботажу методами хлібозаготівлі та останніх вказівок РПК про репресивні заходи, але обов’язково поєднувати їх з масовою роботою серед широких колгоспних і працюючих одноосібних мас…

Відзначаючи, що в деяких колгоспах не прийнято загальними бригадами, зборами насіннєвих завдань, а тому негайно виправити ці помилки та протягом однієї доби довести насінньові завдання до кожної виробничої бригади, домогтись прийняття цих завдань та на основі самозобов’язань виконати засипку в визначений вище строк.

Секретар РПК /Сержан/

Зверніть увагу, шановний читачу, на те, що слово «Голодовка» взято у лапки, тоді як під вікнами райкому, напевне, лежали трупи нещасних загиблих від голоду людей. Зверніть увагу на ключові слова: боротьба з ворожими елементами, жорстокі репресивні заходи, куркульські настрої, опортуністи і саботажники, слухання справ, судово-слідчі органи, охорона від розкрадання. Чисто військове зведення. Чим не війна із своїм народом? І за кожним цим словом матеріалізовані дії у вигляді погублених людських життів.

Нам невідомо, як партуповноважені упорались із поставленим завданням, адже до 6 березня 1933 року у людей держава вигребла все, що могла. Навіть із колгоспних комор. Невже у селян ще щось знайшлося? Очевидно, знайдене додало ще безліч голодних смертей, адже поставки державі восени 1933 р. в Україні становили 317 млн пудів хліба, 1935 р. – 462 млн, а 1937 р. – 496 млн пудів.

Це була дяка українського народу великому Сталіну за те, що не виморив Україну до ноги, а загинуло нас голодною смертю за різними офіційними даними від 5 млн до 10 млн чоловік, а за першою для мене інформацією – до 16 млн. Жнива скорботи забрали сотні життів і моїх земляків. Ще донедавна на Зміївщині ніхто не міг назвати кількість жертв геноциду. Потихеньку національна самосвідомість пробуджується, і нині завдяки місцевому самоврядуванню і школам цей список скорботних імен стає доступним для нашої з вами за них молитви. М.І. Саяний надав мені список лиманців, список неповний, адже свідків тих подій майже не залишилося, архіви знищені війною або навмисне у сільських радах за вказівкою зверху, та й причини смертей тоді фальсифікували.

Я вважаю за свій обов’язок навести цей список повністю. Ось ці люди, що завчасно пішли із життя найстрашнішою мученицькою смертю, яку тільки можна придумати. Читайте, люди, і помоліться за них.

Список жителів села Лиман, які загинули від Голодомору у 1933 році

Цей неповний і невідомо чи буде коли-небудь закінчений список складено по пом’яті жителями с. Лиман, яким довелося перенести те лихоліття. До нього ввійшли свідчення Нікітенко Тетяни Денисівни, Бондарчук Катерини Леонтіївни, Шаповал Галини Василівни, Губенко Галини Василівни, Лимар Уляни Василівни, Костенка Івана Івановича, Лимаренко Степана Миколайовича, Рибас Ганни Степанівни, Басової Надії Іванівни. Особливо чіткою виявилась пам’ять Нестеренка Анатолія Івановича, яка зберегла десятки імен тих, хто загинув від голодомору. Щира подяка цим людям, які викликали із безвісті імена людей, тих, хто ще міг і жити, і творити, і продовжувати свій рід.

Цей список засвідчує, що близько 17% загиблих – діти до 8 років, від 9 і до 25 років – 33%, а разом людей на початку життєвого шляху і у розквіті літ – 50%. Всього вимерло населення репродуктивного віку до 40 років – 85%. Вимирали цілими сім’ями, переривався козацький рід, закладаючи на майбутнє депресивну демографічну воронку. Як і по всій Україні у Лимані серед замучених голодомором переважали люди чоловічої статі – близько 60%. У липні–вересні 1933 р. план хлібозаготівель вже виконувався, а люди на Зміївщині ще продовжували вмирати від голоду.

Лиман не поодинокий у своєму горі. Кожне село Зміївщини під час голодомору тільки за тими даними, що залишились у спогадах односельчан, понесло непоправні втрати, зокрема, у Чемужівці загинуло 287 жителів, в Нижньому Бишкині – 263, Задонецьку – 67, Геніївці – 208, Таранівці – 165, Великій Гомільші – 165, в Тимченках – 145, Зідьках – 132, Шелудьківці – 109, в Соколово – 45, у Бірках – 44 мешканці [72]. На Зміївщині, як і по всій підрадянській Україні, вирував жах голодної смерті.

«Жорстокість тоталітарної системи по відношенню до народу не має аналогів у світовій історії. Ми повинні пам’ятати, як у двадцятому столітті у житниці Європи (так завжди називали Україну) страшний голод став зброєю масового біологічного знищення українців, на довгі десятиліття порушив наш природний генетичний фонд, призвів не лише до значних демографічних втрат, а й до морально-психічних змін у свідомості нації. Наслідки голодомору гостро відчуваються і по сьогоднішній день» – зазначається в статті газети «Патріот Зміївщини» [72].

Нині, підводячи підсумки тих страшних подій, доходимо висновку, що голод знищив не тільки людську силу, а й наклав надовго відбиток занепаду національної свідомості та залишив страшне духовне попелище – зруйновано мораль, традиції, талант і віру народу, зникло творення народних пісень, навіть під час війни на двічі окупованій Україні, якими споконвіку повнився наш край. Для досягнення цієї мети Система виконувала свою диявольську місію з військовою майстерністю.