Осмислення пережитого

Дегодюк Е.Г.

XX століття виявилось для України найтяжчим для виживання, так само, як і тоді, коли на грань існування етносу українців поставила навала золотоординців. Україні, що перебуває на перехресті сходу і заходу, в умовах бездержавності, важко вистояти проти спокуси своїх сусідів мати її за свою власність. Створивши міфологію про спільну історію трьох братніх народів, Росія мала за власність і людей, і нашу землю, не розуміючи того, що ментальність двох народів різна. Соціальні потрясіння початку XX ст. не пішли на користь нашому народу. Українці не використали свій шанс на свободу і були окуповані як зі сходу, так і заходу. Назва окупантам – тоталітарні режими. І виникає закономірне питання – чому космічні і земні сили породили в одночассі дві людиноненависницькі ідеології – євроазійську «соціалістичну» з рудиментами московського воєводства в Росії і європейську, із ознаками тевтонських завойовників, фашистсько-соціалістську в Німеччині? Чому ці антагоністичні сили зливаються як протилежності? Відповідь лежить на поверхні – їх об’єднували ненависть, всепоглинаюча, до самопожертви: ідеологію «соціалістичну» – класова, «соціалістську» – расова. Демонської сили таким системам надає жорстокість у будь-якій формі – чи то проти підвладного народу, чи то зовнішнього ворога. В полум’ї жорстокості згорають мільйони і цей вогонь є живильним для таких систем. Але в печах Освенціма і ГУЛАГів згорали не тільки їхні жертви, а й убувала їхня сила. Приходить вселенське прозріння і Добро перемагає Зло під назвою тоталітаризм, що привласнив і узурпував соціальну ідею. Очевидно, не там перебував соціалізм. Більше всього, його знайшли шведи, без воєн і насильства, використовуючи лише принципи знання і соціальної справедливості, що відповідає рівню ментальності нації. Очевидно, що подібну модель гуманного соціалізму, з українським обличчям, збирались побудувати в Українській Народній Республіці. Принаймні, це видно з ідеології нашого рідного соціаліста Володимира Винниченка, викладеної ним у романі «Слово за тобою, Сталіне». Звичайно, що Сталін його не послухав і продовжував насаджувати залізною рукою свій «соціалізм». А в Україні так могло б і статися, якби не російський штик і маузер, а за ним німецький шмайсер.

Якщо на терези долі покласти тягар втрат від двох окупацій, то їх шальки майже врівноважуються на позначці по 10 млн людських життів. За рівнем жорстокості обидві Системи виявились подібними. Щодо індивідуального підходу, як свідчить офіційна статистика, кількість жертв серед мирного населення України від німецької окупації становила 5,5 млн людських життів, від російської – у 1932–33 рр. – понад 5 млн (за іншого статистичного – до 10 млн) + 0,5 млн від голодомору 1922–23 рр. + 0,9 млн в 1947 р. [41].

Відносно питання людської гідності радянська Система була брутальнішою і цинічнішою по відношенню до селян. Згадує С. Піддубний [42] щодо долі свого села Голованівське на Кіровоградщині за двох окупацій – у 1933 р. і 1941 р.:

«Прийшло троє, двоє з них сільські. Перед цим у нас вже все витрусили. Але вони знову почали шукати, що ще забрати. Шпигали в долівку залізною шпичкою, заглядали у всі закутки. У горняті Іван Чернієнко знайшов пригорщу квасолі. Мати в сльози: «Іване, пожалій. Не забирай останнє у дітей, ти ж наш, сільський, не цей зайда”, – вказала на чужого. «Ти, тьотка, потіше, а то ми і тібя конфіскуєм, как несознательного елемента, врєдітєля госзаготовкі», – не дивлячись в її бік, сказав чужак. «А що ж я дітям даватиму, що сама їстиму?», – залементувала мама. «Ги-ги-ги, – заіржав Іван, – ріж дітей та їж». Ось такою була генеральна лінія партії – «ріж дітей». Фашисти такого не робили, як ці. Згадувала, нині покійна, мешканка Голованівська Тодоска Гончарук: Бувало і зайде німець у хату, побачить четверо дітей і голі стіни, поведе очима, вилається і піде геть. Активісти ж не зважали ні на убогість, ні на голодних дітей».

І в Лимані було не краще. Звичайно, однаково шкода невинно убієнних і тими, й іншими. Але німці виявились «гуманнішими» – розстріляли 4-х колишніх червоних партизанів, але жодної жінки, жодної дитини. «Свої» ж у 1933 р. погубили голодомором тільки за відомою інформацією у 25 разів більше чоловіків разом із малолітніми дітками і жінками. І на фронтах Другої світової війни полягло 400 лиманців, відповідальність за погибель яких порівну несуть обидві воюючі сторони: німці – за те, що вбивали, радянці – за бездарне командування, жорстоке і несправедливе ставлення до людей, особливо з окупованих територій України.

Філософський аналіз найжорстокішого за проявом зла ХХ століття належить зробити майбутнім поколінням. Наука безпеки життєдіяльності, як нова гуманітарна галузь пізнання суспільства, ставить питання: де корені зла, які ми бачимо навколо себе та й у собі, і на які ми наражаємось повсякчас при вивченні історії людства? Вчені-медики визначили діагноз зла [2]: «Можна стверджувати, що багато того, що ми називаємо злом, пояснюється хворобою тіла чи духу, неуцтвом і підступністю, недостатністю соціальних умов і державних інститутів». Ці симптоми доступні для розуміння і збігаються із хворобою суспільства на 1/6 суші планети Земля. Але як пояснити те зло, що породив фашизм у серці цивілізованої Європи? Кривавий двобій зла між комуно-соціалістичними і націонал-соціалістськими силами можна розцінювати як планетарний цивілізаційний конфлікт. Україні судилося отримати два таких конфлікти – зовнішній короткотривалий, але потужний внаслідок двох світових воєн і внутрішній, тривалий і жорстокіший за своєю сутністю, з московським воєводством.

Перебуваючи між двома вогнями, Україна за своєю ментальністю, способом життя схильна до європейської цивілізації, Росія до азійської, яка не терпить ніяких проявів ні зовнішньої, ні внутрішньої демократії. Нас не розуміли ні царі, ні більшовики, підтасовуючи хід подій під ментальність московського воєводства. Хоча тоді, коли прагнення влади збігалося з ментальністю народу, там, виключно в окремих випадках, було взаєморозуміння. Таким винятком виявились столипінські аграрні реформи, на які активно відгукнувся український селянин – фермерська система, кооперація, підприємливість були підхоплені і набули більшого поширення в Україні, ніж у Росії. Будь більшовики хоч трохи гнучкішими, заохочений до фермерства український селянин дав би тій державі більше і хліба, і сала, і м’яса, але держава надала перевагу людожерству. Бо на інше вона була просто нездатна.

Наша беззбройна українська цивілізація була незрозумілою для «історичних» націй, озброєних до зубів. Виявившись їхньою незахищеною жертвою, Україна понесла такі колосальні демографічні втрати, які не мають аналогів серед світової спільноти. За відсутності агресій нас, українців, в Україні повинно бути 100 млн, а нині – менше 50 млн з поглибленням депресивної западини [22].

І все ж таки – чи виграла Москва у битві цивілізацій з Україною? На перший погляд – так. Недобитий слухняний селянин пішов у колгоспи. Були господарства бідні, середняки і були «маяки», які всіляко підтримувала влада. Виконувались хлібозаготівлі. Україна вирощувала по 1 млрд пудів хліба, керманичі республіки ходили в героях. Але наша ментальність все одно взяла своє: в епоху розвиненого соціалізму, проголошену Л. Брежнєвим, приватний аграрний сектор України забезпечував промислові центри на 50–60% найнеобхіднішим продовольством – овочами, фруктами, молоком, подекуди і м’ясом, тоді як в общинній Росії цей показник ледь сягав 16–20%. Бути газдою в Україні виявилось непереможним прагненням, а в Росії виявились непереможними бюрократизм і міщанство. Те, що для України найоптимальніший шлях розвитку власний, незалежний від будь-якого загарбника зі сходу чи заходу, стає зрозумілим як аксіома. Те, що ми ніколи не знали б голодоморів, будь самостійною державою – незаперечно.

Бути переможеним і відчувати себе переможцем – наша особлива національна риса. Це наш недолік і в цьому наше спасіння. Бо українці – всепрощаюча нація. Ми, поблажливі до відкритих недругів, не пам’ятаємо Зла до своїх колишніх кривдників, зберігаємо і доглядаємо пам’ятники своїх гнобителів. Наші вулиці, містечка, мегаполіси і досі несуть у своїх назвах імена тих, хто безпосередньо чи опосередковано брав участь у геноциді українського народу. І в Лимані досі збереглися назви вулиць – Леніна, Кірова, Ватутіна, Калініна, Першотравнева, Комсомольська. Тоді як раніше існували такі свої і рідні козацькі назви – Бойківка, Кучерівка, Даньківка, Шия перша, Шия друга та ін.

Ми, українці, толерантна нація. Ми любимо тих представників інших народів, що живуть серед нас і з повагою ставляться до нас. Ми з розумінням ставимось до тих, хто має ностальгію за іншою, вже не існуючою, державою і до тих, хто тягне нас у нове імперське ярмо. Інколи здається, що свобода слова в Україні існує, переважно для того, щоб шельмувати нас, українців. І багато хто з нас співчутливіше ставиться до збереження гегемонії мови сусіда, ніж до відродження своєї рідної, вкрай занедбаної і зникаючої з інформаційного простору.

Поступово відбувається зміна поколінь і те, що боліло попереднім, забувається прийдешніми. Якщо люди 20–30 рр. XX ст. гостро відчували поступ чобота загарбника, то вже повоєнне покоління, виховане на радянському патріотизмі в кривавій боротьбі проти спільного ворога, призабуло власні болі, а те, що прийшло йому на зміну, не знало їх зовсім. Тому чуття єдиної родини, що нав’язувалось Системою, здавалось цілком природним.

Роки хрущовської відлиги і десятиліття застою брежнєвської епохи зіграли певну позитивну роль для самовідновлення села – хатки з цегли і дахи, криті шифером, прийшли на зміну мазанкам і солом’яним стріхам. Бідний достаток став ознакою стабільності. Проте, Система в часи застою катастрофічно програвала перед Заходом у продуктивності праці, технічному озброєнні, індустрії, що супроводжувалось розкраданням, розхлябаністю, кріпацьким ставленням до землі, зажерливістю номенклатури. Чорнобиль прискорив крах Системи. Правителі обіцяли показати світові «соціалізм із людським обличчям». Не дочекались. Сплановано-неспланована катастрофа на Чорнобильській АЕС поставила крапку на Системі, – озброєній до зубів, готовій до переможної Третьої світової війни, – і вона сама розвалилася ізсередини.

Воля, вистраждана величезними жертвами, звалилась на Україну, здавалось, несподівано, але закономірно. Система, використавши заряд класової ненависті, вичерпала свою енергетику і революційний екстремізм, перейшла у стан апатії та інертності багатьох прошарків населення, що передалось у спадщину утвореним на уламках імперії самостійним державам. «Маємо те, що маємо» – приречено тягне Україна друге десятиріччя. Подумати тільки – самостійна держава Україна, за яку ще донедавна гинули в боях на двох фронтах – німецькому і радянському, гинули від приниження Голодоморами і від рабської праці на Соловках, біломор-каналах і в сибірах, – виявилась на роздоріжжі національного і економічного поступу, майже без національної ідеї суверенного народу.

Звичайно, рудименти тоталітарного минулого стримують поступ, внаслідок переходу «дикого» соціалізму у «дикий» капіталізм (за принципом подібне породжує подібне). Але найбільшим гальмом є між-цивілізаційний конфлікт ментальності, який змістився із зони зовнішнього впливу на внутрішньо-територіальний простір держави, проте з активним зовнішнім підігрівом. Цей конфлікт більш помітний не на побутовому рівні, а в головах політиків. Найяскравішим прикладом цього є Верховна Рада України. Та він приречений на згасання за умови, якщо неукраїнська частина нашого суспільства і українська, яка до нього горнеться, збагнуть, що вони є громадянами не якоїсь іншої держави, а України. І ці громадяни люблять її над усе, бо це і є їхня Батьківщина, єдина і прекрасна. І це неодмінно станеться, бо за поступового подолання розбрату Україна приречена на процвітання, – а хто не дорожить щасливою державою?

А поки що представники могутньої п’ятої колони Північного Сходу та з того боку кордону, стоячи впритул або здаля бачачи величезну братську могилу невинно убієнних Голодомором, не помічають страхітливу піраміду з людських кісток, що закриває їм сонце. Ось послухаймо, що пишуть сучасні історики Росії в статті, опублікованій в газеті «День» від 3 червня 2008 року. Слово доктору історичних наук, професору із м. Пенза Віктору Кондрашину [29]: Концепція «Голодомору-геноциду» (так і в тексті в лапках – авт.) не підтверджується документами… Неможливо підтвердити на документальному рівні, що політика Сталіна… була націлена на те, щоб знищити український народ або його частину….немає жодного прямого підтвердження цієї тези… Теорія «геноциду Голодомором» виглядає непереконливо з погляду поведінки сталінського режиму…». І як висновок:

1) Цей голод – результат антиселянської політики сталінського режиму в роки першої п’ятирічки… (а що – нам від цього легше?);

2) «Голод ніхто не планував заздалегідь, але ним скористався сталінський режим, аби примусити селян працювати в колгоспах…» (мільйони убієнних голодом селян працювати вже не примусиш);

3) «Голод мав регіональні особливості…» (а наслідок один і той же – голодна смерть);

4) «Голод не обирав народи. Геноциду окремо взятого українського народу не було…» (душити всіх підряд – ще більший злочин).

Цинічно, панове, цинічно і бездушно. Сучасний український дослідник доктор історичних наук Станіслав Владиславович Кульчицький є чи не найбільшим фахівцем з питань голодоморів в Україні, у відповіді В. Кондрашину зазначає: «У цій темі проф. Кондрашин є світовою величиною, сучасна Росія не має рівних йому фахівців». Якщо це справді так, то проф. Кондрашин висловлює, власне, свою думку, але вона звучить як соціальне замовлення офіційної російської політики і науки. І полеміка з ним просто недоречна з висоти тієї величезної братської могили, яка йому ж затуляє сонце – «не підтверджено документально» – і квит. Тому найкращу відповідь таким «гуманістам» вистраждав українець Станіслав Кульчицький, і влучніше не скажеш [33].

«Росія ставиться до України як до ампутованої насильницьким чином частини власного тіла. Це і зрозуміло: російські історики світової величини завжди плутали суспільство з державою, державу – з суспільством. Події на берегах Дніпра за тисячу років описувалися як частина вітчизняної історії, оскільки їхньою країною керували Рюриковичі. 337 років усіх нас підстригали під загальний імперський ранжир. У результаті українці стали схожими на росіян, а росіяни – на українців. Зрештою, ця схожість нікому не заважає. Дозвольте, однак, нам бути схожими, але іншими. Не претендуйте на нашу територію, половина якої була завойована для нас імперією. Не претендуйте на нас самих, хоч за останню тисячу років ми розчинялися серед вас, а ви – серед нас. Залиште нам нашу історичну пам’ять, вона унікальна і ми можемо гордитися своїм минулим.

Росія велика, в неї колосальні ресурси, навіщо ми їй? Нічого хорошого не дадуть такі спрямування, дуже багато крові пролилося за незалежність України, дуже багато доль покалічено лише через те, що ми хотіли зберегти себе, відділити себе від інших. Давайте поважати наше минуле і погляди кожної сторони на спільне минуле».

Шлях до нашого порозуміння і майбутнього процвітання України пролягає через осмислення історичного минулого, яке навчає, що щасливою може бути тільки суверенна держава, яка внаслідок втрати самостійності зазнала багато лиха і поневірянь. Голодомори, організовані на нашій землі, муляють очі політикам Росії, які вважають, що нагадування про них розсварить сусідні народи. Нічого подібного! Всі зрозуміють, що найкраще ходити в гості один до одного, а не вриватись непрошеним зайдою в чужу хату і чинити сваволю. Це ганебно. А для українців нагадування – як зіницю ока бережіть свою свободу!

Для того слушно і опубліковано Указ Президента України від 24 листопада 2007 р.

УКАЗ

Президента України

№1144/2007 24 листопада 2007року

Про оголошення в Україні 2008 року Роком пам’яті жертв Голодомору

Ушановуючи пам’ять мільйонів громадян, які стали жертвами Голодомору 1932–1933 років, з метою донесення правди про геноцид Українського народу до української громадськості і міжнародної спільноти та у зв’язку з 75-ми роковинами цієї трагедії постановляю:

1. Оголосити 2008 рік в Україні Роком пам’яті жертв Голодомору.

2. Координаційній раді з підготовки заходів у зв’язку з 75-ми роковинами Голодомору 1932–1933 років в Україні спільно з Організаційним комітетом з підготовки та проведення заходів у зв’язку з 75-ми роковинами Голодомору в Україні забезпечити організацію та координацію заходів з проведення Року пам’яті жертв Голодомору.

3. Кабінету Міністрів України:

– проаналізувати стан виконання Закону України “Про Голодомор 1932–1933 років в Україні”, нормативно–правових актів щодо підготовки заходів забезпечення їх реалізації;

- вирішити в установленому порядку питання щодо фінансування видатків, пов’язаних із підготовкою та проведенням Року пам’яті жертв Голодомору.

4. Міністерству закордонних справ України за участю Міжнародного координаційного комітету Світового конгресу українців для планування відзначення 75-х роковин Голодомору в Україні розробити у місячний строк план тематичних заходів у зв’язку з 75-ми роковинами Голодомору 1932–1933 років, забезпечити його реалізацію закордонними установами України із залученням української громадськості за кордоном.

Президент України

Віктор Ющенко

Не забуваймо – попіл пам’яті мільйонів невинно убієнних голодною смертю стукає у наші небайдужі серця, а хто байдужий – хай прозріє, щоб такого лиха Україна більше не знала ніколи.

Калиновий смуток

Зажурилась калинонька

На старім хресті.

Похилили голівоньку

Кетяги густі.

Чую, чую, калинонько,

Сумний шепіт віт.

Бачу, бачу дівчиноньку

У розквіті літ.

В тридцять третьому ховали

Без жалю і сліз,

Бо на цвинтар небувалий

Був тоді завіз.

Над людською над бідою

Не було числа.

А над нею молодою

Калина зросла, –

Ті калинові листочки

Ненароджені синочки,

Тії кетяги червоні

Нерозгойданії доні.

– Я ж – калиною у гості,

Сльозами із рос.

А на неї з високості

Молиться Христос.

Едуард Дегодюк