Війна є війна

Дегодюк Е.Г.

Те, що це була війна проти українського селянства, визнають самі організатори голодомору. Ось слова особистого представника Й. Сталіна, який займався колективізацією в Україні, Менделя Хатаєвича:

«Між селянами і нашою владою точиться жорстока боротьба. Це боротьба не на життя, а на смерть. Цей рік (1933-й – авт.) став випробувальним для нашої сили і їхньої витривалості. Голод довів їм, хто тут господар. Він коштував мільйонів життів, але колгоспна система існуватиме завжди. Ми виграли війну!» [42].

Як кажуть нині – без коментарів. Цілком зрозуміло, хто у нашому домі став господарем і що для цього зроблено.

Тепер страх перемістився від вождів Системи на генетичний рівень народу. Страх, що зламав його волю для покірного сприйняття репресій, поборів, тотального зросійщення. Страх, що провів селекцію на підлість, коли ниці почали звеличуватись. Страх, що й досі сидить у серцях старшого покоління. Адже і нині, у суверенній Україні, багато людей, що були свідками того страхоліття, бояться свідчити про пережите. Страх, що й нині породжує серед селянства бездіяльність та інфантильність у підприємливості й боротьбі за свою кращу долю.

Війна відбулась як війна, тільки у цій війні з боку переможених вже не було майже ніякого опору. Адже на селі не залишилось лідерів, вони були або на тому світі, або в сибірах. Тотальний голод знесилив, деморалізував і паралізував населення. Люди вмирали покірно і мовчки. Тільки як передати у часі і просторі біль і розпач багатьох мільйонів людей, убитих мученицькою голодною смертю?

Ті мільйони німо волали на весь білий світ, але ніхто не почув їхнього передсмертного зойку. Проте, у пошуках виходу з безвиході билась людська думка. Ось переді мною документ, що потрапив у скриньки італійського і польського консульств у Харкові в лютому 1932 р., і якого написали люди, які нічого не втратили через революцію – «сільські вчителі, кілька робітників, що походять з убогих родин і група селян», тобто ті, заради яких більшовики здійснювали жовтневий переворот [36]:

«Ми, росіяни, вирішили звернутись до вас, людей з інших країн, за допомогою. Ми не певні, що цей лист дійде до ваших рук, а тому не можемо підписати його, бо якщо він опиниться в інших руках, то потрапить до «вільної» цензури «країни Свободи», а тоді – прощавай, життя, прощавайте, рідні. Ми просимо вас передати їх (листи – авт.) вашим співвітчизникам в ім’я сотень тисяч тих, хто думає так, як ми. Вони – такі ж, як і ми, але більше придушені, залякані, а тому неспроможні дати про себе знати, хоча б так, як ми, листом. Над ними остаточно завис похмурий, мовчазний, смертоносний терор, що його непорівнянними методами зуміла витворити «країна Свободи», щоб потім побудувати соціалізм, який мав би дати цілому світові оце саме наше щастя, яке ви можете щодня спостерігати. А тимчасом на кожному кроці ви бачите обіцянки, успіхи, перемоги і чудове життя, яке ми ось-ось здобудемо. Але чи можливо, щоб нам усім судилося загинути, а до вас ніколи не дійде слово правди?… Коли ви бачите, як по місту ходять так звані люди, це ілюзія; то не люди, а перелякані маріонетки, які бояться власної тіні і власних слів. Син боїться зради з боку батька, а батько – сина. Терором було досягнуто страхітливої дисципліни, і нас довели до загіпнотизованого стану, який примушує нас робити все те, що веде до загибелі нашого ближнього.

Яка основа нашої «відбудови»? Її складають біль, кров, сльози, страхіття, крики вмираючих. Тож хіба може світ терпіти те, що діється тут, залишити нас напризволяще в руках цих розбійників? Це дійсність чи страшний сон?

У селах шибки порозбивані, хати напіврозвалені. Їх щомісяця продають на торгах після того, як кожного разу з них виселяють нового власника, якого вивозять на примусові роботи. … й людину теж продають, продавши її будинок, адже її разом із жінкою і дітьми вантажать на потяг, де нема навіть місця, щоб сидіти, і під сильною охороною висилають далеко на Північ, поза межі Європи, у ліси, на шахти, у болота. Там ці невинні винуватці вмирають тисячами, не знаючи, якої провини вони допустилися. Тих нечисленних людей, які залишилися в селах, позбавляють усього, до останньої сорочки. У них відбирають останній фунт хліба…

Ми усвідомлюємо, що, цілком можливо, ця наша відозва, навіть діставшись до вас, залишиться марною і не прискорить кінця нашим тортурам. Але послухайте наш розпачливий крик: врятуйте нас, врятуйте нас, врятуйте нас, і разом з нами ви врятуєте людство від безпрецедентного насильства, яким є цей щоденний грабіж. Врятуйте наших дітей від остаточної моральної розрухи. Врятуйте нас від повного морального і фізичного убозтва. … краще померти під ногами визволителя, ніж ката. Пройдіть по наших тілах, але врятуйте наших дітей.

Нас, тих, хто пише ці рядки, багато, але ми представляємо мільйони, які благають у вас спасіння…».

Це ж треба було умудритись так допекти окупантові, щоб волати до інших – як визволителів.

Світ не побачив, не почув, не прийшов. А ті, що прийшли через 8 років, принесли нові незліченні страждання народу. Цей документ надіслано до Рима віце-консулом Італії Серджем Граденіго. З такими документами знайомився сам дуче Муссоліні. Але, зважаючи на братерські відносини фашистської Італії з більшовицьким режимом Росії, дуче вважав за потрібне прислухатись до міркувань, продиктованих італійськими державними інтересами. Такі ж відносини склались згодом і з Гітлером.

Подальші уроки історії засвідчили: будь-який «визволитель», що приходить на нашу землю, визволяє її в першу чергу від нас, українців. Тому завдячуємо Небу за послану свободу після стількох випробувань і розраховуймо на власні сили розвою у рівноправних партнерських відносинах з далекими і близькими сусідами по планеті.

А та безпрецедентна війна проти власного народу без перерви тривала в небачених масштабах.

У класичну військову операцію, якої не знала світова історія, по веденню війни голодом, входять немеркнучі сторінки «героїзму» Червоної армії і військ НКВС, які стійко стали не тільки на західних рубежах по Збручу, а й вперше за історію молодої радянської держави – по східному і північному кордонах. За межі України не випускали жодного селянина, а тих, хто потрапив на заробітки до Білорусії чи Росії, – повертали на голодну Батьківщину – здихайте тут. На Збручі, охочих покинути цей «рай», просто розстрілювали з кулеметів. А по той бік Збруча люди не вірили щасливчикам, які змогли потрапити у Західну Україну.

Натомість двері на вільній від людей землі України гостинно відчинялися. На півдні України мешканці багатьох сіл лежали на цвинтарях і їх хати зяяли пусткою. Ось і потяглися ешелони з переселенцями з Росії, зокрема, з Новгородської, Псковської, Вологодської областей та з Білорусії [11].

Перебуваючи у 80-х роках XX ст. в південно-причорноморських регіонах України, я звернув увагу на суто російський акцент місцевих жителів і звичку пити не самогон, як це прийнято в Україні, а бражку, ознаку, характерну для глибинки Росії. Звідки б це ? А воно, виявляється, ось чому.

Але українці повинні ще й завдячувати великому Сталіну, що він знищив нас тільки на третину, а не весь народ. І досі вдячні комуністи згадують, як їх рідний батько Сталін щедрою рукою виділив наприкінці Голодомору 100 тис. пудів хліба. Тільки невідомо, хто його з’їв – свідомий пролетарій, чи темний селянин. А плани на знищення виношувались. За свідченням М. Трикоза [67], нині жителя Харкова, під час Голодомору на Білоцерківщині вперто ширились чутки, що ця акція штучна, аби заселити Україну євреями і зробити тут Єврейську автономну республіку. Автор опублікував фотографію свідоцтва про народження на івриті – крупним шрифтом і російською – дрібненькими літерами, де про Україну і згадки вже немає. Цей документ видано йому у ЗАГСі Білоцерківського району Київської області в 1933 р.

«Етнографічний матеріал» України доцільно замінити – зауважив один із великих начальників республіканського ГПУ. У «Листах із Харкова» [36] від 22.06.1933 р. консул Італії С. Граденіго, в той час симпатик СРСР, зазначає:

«Дедалі більше говорять про заселення спорожнілої сільської місцевості німецькими комуністами(?), чи принаймні був такий намір, коли Гітлер ще не був канцлером. … З українського не виживе ніщо, крім тієї дещиці, яка потрібна політиці Москви, щоб мати підставу вимагати приєднання підпольської України».

Проаналізувавши масштаби Голодомору, консул повідомляє: «З цього я роблю висновок: теперішня катастрофа спричинить колонізацію України переважно російським населенням. Це змінить її етнографічну природу. Можливо, в дуже близькому майбутньому не доведеться більше говорити ні про Україну, ні про український народ, а отже, не буде і української проблеми, оскільки Україна фактично стане частиною Росії». Дякуючи Богу, прогноз консула здійснився не повністю. Зламаний, побитий, на третину знищений, український народ вижив, бо передумали організатори гемонського плану знищити його до ноги, очевидно, не скільки пожаліли, як зміркували, що українці добрі хлібороби і будівельники, хоробрі солдати і майже 54% в’язнів ГУЛАГів були з України. Як не як, хай і тимчасова (дуже швидко вимирали), але й дармова сила для побудови світлого майбутнього.

Тепер зрозуміло, чому так запопадливо вислужувався Мендель Хатаєвич, посилаючи на місця ось таку депешу [38]:

30 ноября 1932 г. тов. Коцюбинскому

Копия: Винницкому обкому

Ваш подход к делу борьбы за хлеб, судя по Вашему письму, неверный. Вы берете на веру всякие существующие в районе балансы и расчеты о наличии хлеба и, исходя из них, делаете заключение о неизбежности «прорыва» по житу и т.д. В Вашем письме чувствуется слишком большая забота о создании страховых и иных фондов в колхозах и слишком малая забота о фонде для снабжения рабочего класса и Красной Армии, что является главнейшим и первоочередным вашим делом как уполномоченного ЦК по хлебозаготовкам. Я уверен, что при должной мобилизации всего имеющегося в районе хлеба, при должном развертывании борьбы за хлеб, может быть обеспечено выполнение полностью всего районного плана хлебозаготовок и одновременно обеспечение всех действительно необходимых для колхозов и колхозников фондов. Но для этого требуется, чтобы парторгани-зации и работники, посланные ЦК им в помощь, не брали на веру очковтирательных балансов, составленных укрывателями хлеба от государства, и крепко дралась за выявление и мобилизацию всех хлебных ресурсов в каждом колхозе и селе.

М. ХАТАЕВИЧ.

ЦДАГОУ: Ф.1. – Оп. 20. – Спр. 5397. – Арк. 15.

Такими менделями хатаєвичами були постишеви, петровські, косіори, любченки, задонські, акулови в Україні серед «своїх», а в центрі молотови, кагановичі, єжови та інші кати українського народу під проводом вірного ленінця великого Сталіна, який виконував заповіт ще більшого вождя світового пролетаріату щодо селянства, В.І.Леніна: «Пусть они исчезнут с лица земли как рудимент». А на Соловках прибулих по етапу на той світ зустрічав такий плакат: «Железной рукой загоним человечество к счастью».

Це вони здійснювали найжорстокіші акти насильства. Це їм належить раритетний винахід у світовій практиці хлібозаготівель – занесення на «чорну дошку» багатьох районів України [38]:

Копия, Серия «Г»

Всем обкомам, без Харькова и АМССР, и т.т. Затонскому, Любченко, Хатаевичу

Прошу сообщить свои соображения о том, следует ли наше постановление о занесении на черную доску применить по отношению к нескольким крупнейшим известным на Украине селам вашей области зпт с опубликованием занесения этих сел на черную доску постановлением Совнаркома УССР тчк Какие именно села вы считаете необходимым подверг-нуть такой репрессии и по каким именно соображениям. От-вет прошу дать на протяжении двух дней № 029912/т.

СЕКРЕТАРЬ ЦК КП(б)У С.КОСИОР 20. Х1-32 г.

Послано: Хатаевичу, Любченко, Затонскому, Строганову, Акулову, Майорову, Чернявскому, Демченко,Маркитану

ЦДАГОУ: Ф.1. Арк.156. – Оп.20. – Спр. 5384.

Вам, юний читачу, незрозуміло, що таке «чорна дошка»? Згідно з постановою Раднаркому УРСР і ЦК КП(б)У від 6 грудня 1932 р. за явний зрив хлібозаготівель і злісний саботаж вводились такі «заходи»:

1) негайне припинення підвозу продуктів і товарів, повна заборона торгівлі та продажу товарів і продуктів;

2) повна заборона кооперативної торгівлі для колгоспників і одноосібників;

3) дострокове стягнення кредитів та припинення всілякого кредитування. Під документом були підписи: В.Чубар (голова Раднаркому), С. Косіор (секретар ЦК КП(б)У).

«Чорна дошка» – повна блокада села військовими без права виїзду, будь-якого забезпечення із вщент виметеними державою запасами. Там гинули всі. На щастя, Лиман не потрапив під таку кару. Вперше широкомасштабна військова операція зі знищення народу відбулась із максимальним заощадженням набоїв.

Під час Голодомору потерпали не тільки люди. За 1929–1932 рр. поголів’я великої рогатої худоби зменшилося на 41,8%, коней – на 33,3%, свиней – на 63,3, овець – на 74% [41].

Конала Україна, а світ спокійно робив вигляд, ніби нічого не відбувається. У 1933 р. США визнали СРСР, деінде заворушились протести. Москва ретельно підкуповувала, загрожувала, або прибирала найвідоміших журналістів світу. У Країні Рад був суцільний «одобрямс», розмови про Голодомор розцінювали як провокаційні, а совість націй Країни Рад мовчала.

Схаменувшись від скоєного, Система наклала жорстоке табу навіть на згадку про Голодомор. Не було, і квит. А якщо щось і було, ну, знаєте, неврожайний рік і саботаж ворогів народу. Але немає нічого такого таємного, скоєного проти людства, що б не стало явним. Доля всепам’ятна і всевидюща.

Проте і в ті часи були совісні люди, які давали об’єктивну оцінку геноциду. До них слід віднести єврейського письменника Ісаака Бабеля, який жив на Київщині серед голодуючих і написав правду про побачене [16]:

«…Повидал я в Гражданскую потасовку много унижений, топтаний и изничтожений человека как такового, но все это было физическое унижение, топтание и изничтожение. Здесь же, под Киевом, добротного, мудрого и крепкого человека превращают в бездомную, шелудивую и паскудную собаку, которую все чураются, как чумную. Даже не собаку, а нечто не млекопитающееся…»

Людина з великим серцем гуманіста дійшла висновку, що приниження голодною смертю є найбільш ганебним для Системи. Людину з великим серцем Система розстріляла. Звичайно, як ворога народу.

Були такі люди навіть і серед тих, хто сліпо виконував всі злочинні вказівки партії. Таким виявився Яременко з Носівського райкому партії Чернігівської області [38]:

3-е Отделение СПО

СОВЕРШЕННО СЕКРЕТНО

Тов. Косиору

СПЕЦИАЛЬНОЕ СООБЩЕНИЕ

о право-оппортунистическом выступлении зав. Орготделом Носовского РАЙПАРТКОМА Черниговской обл.

ЯРЕМЕНКО вышел из партии, сдав в РПК свой партийный билет, мотивируя несогласием с линией партии на селе… и заявил: «…Я убедился, что проводимая линия партии по крестьянскому вопросу неверна. Крестьянская масса настро-ена против нас. В ЦК сидят контрреволюционеры, которые ведут политику так, чтобы вызвать недовольство у крестьян. Действительно, крестьяне облагаются непосильными нало-гами, которые не в силах выполнить. Хлебозаготовки настолько непосильны, что их никакими способами выполнить нельзя. У крестьянина требуешь хлеб, а сам знаешь, что хлеба у него нет. Все это к хорошему не приведет. Я не могу идти против масс. Крестьянство плачет от проводимой политики…»….Следствие по делу заканчивается.

ЗАМ ПРЕД ГПУ УССР (КАРЛСОН)

7 декабря 1932 г. № 1300/ст г. Харьков.

ЦДАГОУ: Ф. 1. – Оп. 20. – Спр. 5481. –Арк. 47-48

Що робила у таких випадках влада із совісними людьми із свого оточення? Звісна річ, теж розстрілювала. Проте людина знала, що йде на вірну смерть, але не пішла проти власного сумління. Можливо, таких було немало, однак про них знає тільки сира земля. І може, людська пам’ять тих, хто уцілів і встиг про них нагадати.

Реакція сучасної Росії на Голодомор в Україні 1932–1933 рр. відома. Російські політики болісно сприймають будь-яку інформацію, пов’язану з мором. Був голод і вона, Україна, сама себе замучила голодом. Тим більше злоби, якщо йдеться про геноцид проти українського народу. Від цього шалено відхрещуються і доморощені комуністи. Я чув на одному із зібрань пенсіонерів-комуністів, куди я потрапив випадково, мовляв – це вороги радянської влади поширюють чутки про геноцид. Був голод не тільки в Україні, а комуністи щиро допомагали голодуючим. Такі собі, біленькі і пухнасті. А тут у нас був неврожай. Ну, спочатку Дніпро і Десна розлилися так, що вода була навкруги, а потім суша, сам бачив. Наївна людина не помітила, що то не Дніпро розлився, а людські сльози переповнили наш край.

Вони, комуністи – і досі не усвідомили, – від рядового ортодокса-пенсіонера до їх очільників, що ними скоєно. Ви тільки послухайте, якими штампами минулого користується їх перший секретар П. Симоненко: «У 1917 р. в куркульських господарствах вирощувалось близько половини товарного хліба. Український куркуль був, за висловом В. І. Леніна, «господарем села». (Ось тут Петро Миколайович не схибив), а далі пішло-поїхало за старою колією сталінського «Краткого курса истории ВКП(б)»: «наростало невдоволення трудящих своїм безправним становищем, свавіллям поміщиків, глитаїв-куркулів…, на стан суспільства великий вплив справляла буржуазна ідеологія…, психологія куркульства, яке було базою дрібно-буржуазних націоналістичних партій… Вплив куркульства давався взнаки й в наступні роки, особливо в голодні 1932–1933 рр.» [59]. За їхнім уявленням визнається все те, що не більшовицьке – «націоналістичним», сиріч нацистським, а не просто українським, а Голодомор, бачте, справа рук куркулів (які за визначенням того ж таки П. Симоненка вирощували половину хліба в Україні), а не радянської влади. Отак ми й досі дивимось на власну історію чужими очима. Але навіть в Росії є совісні люди, які своїми словами називають скоєне. В Інтернеті журналіст, який назвався псевдо Сєргєй Мельникофф у статті «Геноцид без лапок» пише [71]:

«Отже, корінне питання, хто саме був об’єктом геноциду, проведеного Кремлем у 1932–1933 роках, має безхитрісну відповідь: Україна. А оскільки в Україні в той час жили українці, а не чукчі, чуваші чи мордва, то ми маємо геноцид щодо українського народу. Цей акт агресії був спрямований проти громадян Української держави, яка згідно з Союзним договором мала юридичне право вийти з СРСР. Вилучивши все продовольство, вивізши або знищивши його на місці, Москва свідомо прирекла мільйони людей на смерть від голоду. Але цього було замало! Саме в цей момент Сталін відправляє розпорядження Кагановичу з категоричною вимогою заблокувати Україну і Кубань. Таким чином, створюється небачений за масштабами концентраційний табір смерті на імення «Україна».

І дивно стає, коли наші сучасні «ми-комуністи» і найпрогресивніші у світі соціалісти та різні «Союзи» – симоненки, вітренки, марченки, бехтєрєви, тягнуть Україну у новий «Союз слов’янських народів». Ми вже там побували і сьорбнули московської свинцевої каші. Невже вам замало?