Наступ більшовиків

Ярослав Кукуріка

Проте більшовики продовжували натиск. Поспішно створюють вони органи влади, здатні проводити їхню політику. З 19 квітня вся повнота влади передається Волинському губкому. А вже 20 квітня створюється губернський комітет охорони пам’яток мистецтва та старовини (губ КОПІ). Він взяв на облік колекції старовини князів Санґушків у Заславі. Пізніше подібні відділи були створені в повіті, в т. ч. у Заславському [Там само. – С. 398-401.]. Можна було порадіти за пам’ятки старовини. Проте, як виявилося пізніше, головна мета такого піклування – прагнення забрати найцінніше, вивезти в центр і вигідно продати на закордонних аукціонах, щоб виконати «ґрандіозні» пляни соціялістичного будівництва. Було приділено увагу й роботі серед молоді. У травні 1919 р. з ініціятиви повітового комітету КП(б)У створено перший комсомольський осередок. До його складу ввійшли А. Баранов, М. Вайнберґ, С. Михновецький, Б. Бергман та ін., в основному діти, молодші члени сімей більшовицьких керівників повіту. Під керівництвом комсомольців було створено збройний загін, що брав участь у придушенні селянських виступів у селах повіту [Хведась А. О. Історія охорони музейного будівництва на Волині 1919-1920 рр. // Велика Волинь: Минуле і сучасне. – Хмельницький-Шепетівка-Ізяслав, 1994. – С. 21-22.].

Різкий опір селянства змусив більшовиків змінити політику, особливо в аґрарній сфері. Вже 16 травня 1919 р. виходить новий декрет, що відмінив попередній, про націоналізацію цукрової промисловости і виділив для розподілу серед селян половину земель, які раніше належали цукровим заводам [Історія УРСР в десяти томах. – К., 1984. – Т. 6. – С. 425.]. Цей декрет дещо згладив клясові протиріччя на селі. Спроба встановити продовольчу диктатуру викликала не тільки активний, але й пасивний опір населення. З’явилося й набрало масового характеру мішочництво. Мішочники, жителі міста, пішли на села за продовольством, несучи з собою дефіцитні товари. Селяни віддавали їм хліб за безцінь: «однаково заберуть червоні». Так, заславський делеґат, виступаючи на І Волинському губернському з’їзді рад, організованому більшовицькою владою, заявив: «Продовольче питання в краї загострилося. До повіту прибувають мішочники і викачують увесь хліб. У куркулів хліб, та вони його продають тільки спекулянтам, а селяни голодують» [Поділля в роки громадянської війни… – С. 46-47.]. Більшовицький маховик набирав обертів. Вже 14 липня прийшло рішення про створення загороджувальних реквізиційних продзагонів на залізницях і водних шляхах. Заборонялося провозити продовольства більше як 20 фунтів на 1 пасажира [Історія УРСР в десяти томах. – К., 1984. – Т. 6. – С. 429.]. Незважаючи на всі суворості, продрозкладку виконати не вдалося. Хоча ніхто не облікував, скільки ж продовольства реквізували військові частини, які мали свої власні продовольчі відділи.

Активно займалися більшовики й військовим будівництвом. У повіті проведено мобілізації колишніх офіцерів, військових чиновників, яких поставили під контроль військових комісарів, а в багатьох взяли в заручники близьких родичів, членів сім’ї. Вони були включені до складу 1-ї Української Радянської армії під командуванням С. Мацилецького. Було мобілізовано кілька тисяч чоловік. До речі, служити їх відправляли за межі не тільки повіту, а й часто України. Розгадку знаходимо в телеграмі тодішнього головкома Вацетіса і члена РВР Росії Аралова до В. Лєніна і Л. Троцького від 7 травня 1919 р. У ній Україна розглядається як джерело поповнення частин Східного, Південного і Західного фронтів: «Оголосити мобілізацію на Україні… і всіх мобілізованих відправити в запасні батальйони, розташовані поза Україною, з тим, щоб після підготовки в запасних батальйонах маршові частини, сформовані з них, були взяті до складу армій Східного, Південного і Західного фронтів». Як і уряд царської Росії більшовики не покладалися на льояльність місцевого населення, особливо якщо йому доведеться воювати вдома, проти інших українців. До речі, в цей час частини 1-ї і 2-ї українських радянських дивізій (Богунської і Таращанської) складалися з українців тільки на 20 %, а полк ім. Ґонти – сформований з росіян Тамбовської губернії [Історія Українського війська. – Львів, 1936. – Т. 2, ч. 3. – С. 432.].

Тим часом, керівництво Заславського повіту, сформоване за Директорії, перебувало на території Антонінської волости, очікуючи визволення краю від більшовиків. Це була єдина волость, що перебувала під контролем уряду УНР. Прагнучи встановити контроль над рештою Волині, наприкінці травня війська УНР перейшли в наступ на Проскурівському напрямку, прорвали фронт і захопили значну частину Південно-Східної Волині і Поділля. Їхнім успіхам сприяла та обставина, що Директорія УНР запропонувала нову тактику. Зміцнивши дисципліну в армії, ліквідувавши чи усунувши від влади найбільш анархічно настроєних отаманів (наприклад Балбачана, Оскілка та ін.), українці зміцнили дисципліну й військо. Військо нікого не грабувало, поводило себе коректно, не вдавалося до реквізицій [Захарчук К. Красилівщина у 1919 р – С. 56.].

Прагнучи протидіяти проскурівському прориву військ УНР, 26 травня радянські частини перейшли в контрнаступ. Розвантажившись на станції Великі Пузирки, 2-й Богунський полк розгорнув наступ на однойменне село, захопив його після короткого, але запеклого бою. Слідом за 2-м полком зі станції Пузирки розгорнув наступ 1-й полк. Йому вдалося оволодіти селами Велика і Мала Селихи. Перший полк справа мав зв’язок з Ніжинським полком, а лівий фланг залишався відкритим. Скориставшись з цього, частини Запорізького корпусу УНР перейшли в наступ і відкинули супротивника до села Пузирки. При відступі в р. Случ потонув весь 3-й батальйон 1-го полку ворожого війська [Там само. – С. 56.]. Щоб не потрапити під фланговий удар більшовиків з Красилівського пляцдарму, Симон Петлюра створив ударну групу з двох дивізій Запорізького корпусу, які з боку Старокостянтинова нанесли удар по лівому флангу Богунської бриґади червоних і затримала її просування [Гуменюк С. К. Старокостянтинівсько-Проскурівська операція радянських військ в 1919 р. // Матеріали ІІ Подільської історико-краєзнавчої конференції. – Львів, 1968. – С. 52-62.]. Тоді ж активізувалась Північна група військ УНР. Вже 1 – 2 червня вона розгорнула наступ на території повіту в районі сіл Кунів і Білогородка. До 6 червня вони зайняли західну та північну частини повіту й розгорнули наступ на південь. Занепокоєні проривом, більшовицькі керівники прислали значні підкріплення, в т. ч. 4-й Інтернаціональний полк під командуванням Р. Тардіна. Крім того 16 червня було розформовано 14-у армію і на її базі створено 44-у дивізію під командуванням М. Щорса [Леоненко А. О. Ю. Тютюнник про події на Поділлі у травні – листопаді 1920 р. // Матеріали IX Подільської історико-краєзнавчої конференції. – Кам’янець-Подільський, 1995. – С. 100.]. Бої продовжувалися протягом усього червня й першої половини липня. Частини УНР залишили територію повіту, відійшовши на Поділля. Проте із заходу вже наближалися частини Української Галицької Армії, що готувалися перейти через Збруч і вступити в боротьбу з більшовиками на Наддніпрянській Україні. Першою, вже 8 липня, в районі Підволочиська перейшла Збруч 8-а бриґада Української Галицької Армії. Проте, не підтримана іншими частинами, вже 12 липня зазнала поразки в районі станції Війтівці, на підступах до Заславського повіту [Історія Українського війська. – Львів, 1936. – Т. 2, ч. 3. – С. 552-554.].