Голод 1921 – 1923 рр.

Ярослав Кукуріка

Одночасно з посиленням репресивно-каральних заходів щодо населення розпочинається створення системи пільг для представників, переважно керівних, радянської влади. З 11 квітня 1922 р. проводиться перереєстрація членів сімей командирів і комісарів Червоної Армії, курсантів військово-навчальних закладів для виплати їм продовольчого пайка на всіх непрацездатних членів сім’ї у розмірі половини середньої норми на кожного непрацюючого [Там само. – Арк. 61.]. Пізніше натуральні пайки замінюються грошовими виплатами, а право на них отримують службовці усіх воєнізованих формувань нового режиму. Для них боротьба проти народу ставала боротьбою за свої привілеї, своє керівне становище, можливість вивищитися над іншими.

Одночасно посилюється боротьба з дезертирством, в т. ч. трудовим. 15 травня 1922 р. всі підприємства й установи Заславського повіту отримали наказ представити списки всіх осіб, які підлягають мобілізації і відправити їх у військове відділення повітового військкомату. Цих осіб відправляли для проходження служби в інші реґіони країни [Там само. – Арк. 64.].

Голод 1921 – 1923 рр. викликав ще одне явище, небажане для окупаційної влади. На територію повіту, де урожай в голодні роки був непоганим, ринули тисячі голодуючих, переважно з південних і в меншій мірі зі східних реґіонів України. Вони почали жебрати або вимінювати в населення за речі й цінності продовольство, а деякі, заможніші, купувати. Траплялися між ними і спекулянти, які наживалися на народному горі. Селяни щедро ділилися з ними – однаково заберуть продзагони. Але це викликало напруженість у виконанні продрозкладки минулих років і стягуванні податку на нинішній. Також це підривало хлібну монополію більшовицької держави, не давало можливости вилучати коштовності в голодуючого населення. Тому наказом № 56 по відділу управління Заславського повітвиконкому від 10 червня 1922 р. було заборонено всі види торгових операцій без відповідного патента. Весь товар, проданий без наявности патента, підлягав конфіскації. Щоб заохотити донощиків, осіб, які донесуть на безпатентних продавців, нагороджували частиною конфіскованого товару [Там само. – Арк. 66.]. Звичайно, цей наказ був спрямований як проти спекуляцій продовольством, так і проти самих голодуючих і тих, хто міг їм чимось допомогти, переважно селян, адже тепер вони не могли безперешкодно розпоряджатися лишками своєї продукції, а купувати патент для епізодичної торгівлі було б безглуздо. Пізніше такий досвід у боротьбі з голодуючим населенням буде широко використовуватись під час голодомору 1932 – 33 років.

Поряд з репресивними заходами в повіті здійснюються й деякі економічно-заохочувальні. Протягом 1921 р. по всіх волостях повіту було проведено землевпорядкування. Між бідняками і малозабезпеченими середняками було розподілено близько 1/3 поміщицької та заводської землі [Історія міст і сіл України. Хмельницька область. – К., 1971. – С. 278.], яка була залишена для радгоспів чи інших подібних закладів. Значні наділи землі одержали державні установи, лікарні, школи. Тоді ж були створені комнезами по всіх волостях і багатьох селах. Комнезами, організовані з бідних і безземельних селян, стали опорою радянської влади на селі. Саме вони допомагали вилучати продовольство у населення, обслуговували сім’ї червоноармійців, вели боротьбу з торгівлею хлібом, доносили владі про появу повстанців, настрої населення тощо. Заможні, хазяйновиті і працьовиті селяни були віддані на поталу ледачих, нездатних до ведення господарства люмпенів, часто п’яниць і розумово недорозвинених, аморальних і безпринципних, зате відданих новій владі, яка дала їм шанс відомстити тим, кому заздрили все життя, і на місці яких завжди хотіли бути самі. Саме комнезами проводили збір коштів і продовольства на допомогу голодуючим Росії. Тільки жителі с. Білогородки надали притулок 50 дітям з голодуючого Поволжжя, зібрали велику кількість продовольства, одягу, полотна для допомоги цьому краю. Працівники державних установ відрахували місячну платню і пайок, церковні цінності та інші кошти [ДАХО. – Ф. Р. – 633 – оп. 1, спр. 55 – арк. 9; спр.3 – арк. 69; спр. 56 – арк. 76.].

Причини такої старанности в тому, що за існуючими законами вони не вкладали нічого, а самі використовували для своїх потреб частину вилученого майна і коштів. Нарешті, наприкінці 1922 р. в архівах державних установ Заславщини з’являються перші документи українською мовою, що свідчить про реальне впровадження українізації. Ця політика приносить більшовикам очікуваний результат. З початку 1922 року опір населення послаблюється, селянський повстанський рух йде на спад, загони стають все менш чисельними, поступово перетворюючись на групи, щоправда ще досить поширені. Продовжують діяльність і окремі народні месники. Одна з таких груп діяла в Плужнянській волості, її організатори – жителі с. Борисів: Олександер Касіянчук, Броніслав Перловський, Петро Кришевський, Петро Козловський, Олександер Красовецький, Ольга Бізюк-Степанюк та інші. Спочатку вони надавали допомогу повстанським групам, що приходили з-за польського кордону, надавали їм продовольство, одяг, зброю та боєприпаси, які купували в односельців. А пізніше самі розпочали збройну боротьбу. Об’єктами їхніх нападів ставали партійні і радянські установи, співробітники каральних органів, комнезамівці. Проте навичок повстанської боротьби, вміння конспірації було недостатньо для тривалого опору. У середині 1922 р. керівників цієї групи було заарештовано і засуджено до страти.

Невелика повстанська група діяла в с. Хотень Другий Плужнянської волости. Житель села Антон Картинський переховував під час облави двох повстанців, Шевченка і Цвяха, озброєних ґвинтівками. Під час допиту в Плужному вони зробили спробу втечі. Один з них при цій спробі загинув, а інший, Шевченко, втік. Пізніше його було затримано в Грицівській волості [Там само. – Ф. Р. – 1426 – оп. 1, спр. 65 – арк. 329.]. 4 червня 1922 р. червоноармійці 44 дивізії виявили в с. Сивки групу озброєних людей з трьох чоловік. За допомоги міліцейського загону двоє з них були затримані. Це були місцеві жителі – 21-річний та 18-річний. Третього – Андрія Цибулю було затримано пізніше [Там само. – Ф. Р. – 1426 – оп. 2, спр. 2 – арк. 1.].

Оскільки продовольчі склади посилено охоронялися, то досить частим явищем стають напади на млини, крамниці, господарські двори радгоспів та інші об’єкти, де можна було роздобути продовольство та фураж [Там само. – Ф. Р. – 1426 – оп. 1, спр. 65 – арк. 48.]. Продовжується, хоча в значно менших масштабах, поширення листівок. Так, 24 серпня 1922 р. в лісі поблизу с. Плужне знайдено листівки з підписом «За справу визволення України». Вони були розміщені в лісі на деревах. Про їх зміст дають поняття заголовки: «Держи язик за зубами», «Будь напоготові», «Заповідь народного повстанця» [Там само. – Ф. Р. – 1426 – оп. 2, спр. 2 – арк. 5.]. Листівки містять конкретні поради, як жити в умовах більшовицького терору й провадити боротьбу. Продовжуються дрібні акції, особливо напади на дорогах, зокрема на чиновників та військових. Зустрічаються й випадки кримінального бандитизму [Там само. – Ф. Р. – 1426 – оп. 1, спр. 2 – арк. 29.]. Проте це вже було швидше не правило, а виняток. З осені 1922 р. селянство припиняє масову боротьбу, ховає зброю і повертається до мирної праці. Повстанські групи або переходять кордон, або відходять далі на схід, у місцевість менш насичену військами та іншими озброєними формуваннями радянської влади.

Своєрідною формою мирного протесту населення проти радянського режиму можна вважати довге неприйняття грошових знаків. Вище було згадано, що на початку становлення радянського режиму їх примушували приймати як засіб оплати під загрозою покарань. Але навіть після грошової реформи, з появою срібної монети і забезпечених золотом і товарами асиґнацій, населення продовжує довгий час іґнорувати їх. Основним засобом обміну в повіті стає польська валюта. Нею розплачувалися повстанці з населенням, її приймали на ринках й у крамницях. Радянські гроші використовувалися тільки для сплати податків та інших обов’язкових платежів. Така ситуація знову змусила владу вдатися до надзвичайних заходів. Крім суворого покарання за відмову в прийомі радянських знаків, наказано затримувати й заарештовувати торговців, які приймають польську валюту, безоплатно вилучати її під час обшуків та затримань. Наявність польських злотих прирівнюється до приховування антирадянських листівок і знов таки карається навіть ув’язненням [ДАХО. – Ф. Р. – 1426 – оп. 1, спр. 118 – арк. 112.]. Проте, незважаючи на ці заходи, польські гроші ходили нарівні з радянськими аж до кінця 20-х років.

В розглядуваний період помітним явищем стала контрабанда. Населення пробирається в Польщу й привозить звідти якісні товари, які користуються підвищеним попитом на місцевих ринках. Проте з посиленням охорони кордону і початком НЕПу, після чого запрацювала промисловість, контрабанда практично припинилася. Можна сказати, що наприкінці 1922 р. настає початок мирного життя. З міліцейських рапортів поступово зникають терміни «банда», «шайка», «вооруженная группа», а з’являються більш мирні і знайомі нам: «самогоноваріння», «крадіжка», «бійка» і т. п. З’являються все більше фактів, що свідчать про припинення селянами опору і початок примирення з більшовицьким режимом. У вересні 1922 р. в селі Велика Ведмедівка було організовано перший колгосп. Засновниками його стали демобілізовані бійці І Червонокозачого полку [Історія міст і сіл України. Хмельницька область. – К., 1971. – С. 385.].

Приблизно в цей же період в багатьох великих селах створюються партійні і комсомольські організації. Серед них – Білогородка, Михнів, Плужне, Щурівці, Шекеринці, Клембівка, Мислятин, М’якоти. І хоча чисельність, склад цих організацій був невеликим і до їхнього складу входили переважно представники сільської адміністрації, вчителі, технічний персонал місцевих підприємств, їх вплив на процеси у селі, завдяки наявності потужного карально-адміністративного ресурсу, був значним. У деяких селах виникають комуни. Так, у с. Борисів в листопаді 1922 р. місцеві незаможники створили комуну «Червоний жовтень». З’явився орган радянської пропаґанди – газета «Известия», а з початком українізації – «Соціялістичне село». Почали відкриватися дільничні лікарні, школи – початкові, семирічні, а в Заславі – середні. Поступово вдалося приборкати епідемії, які були справжнім лихом у ті роки. У с. Кунів було відкрито митницю III розряду. Через село проходила важлива ґрунтова дорога і пропускали через неї прості товари, що не потребували технічної експертизи [Літопис Хмельниччини. Краєзнавчий збірник. – Хмельницький, 2001. – С. 46.]. Відновили свою роботу багато підприємств, особливо місцевої промисловости. Люди, які переховувалися в місті від війни та бандитизму, знову повернулися на село або померли від епідемій чи були репресовані та вислані за межі України. Селяни почали створювати сільськогосподарські товариства для використання складних сільськогосподарських машин, а пізніше й інші форми реальної кооперації. Не зумівши перемогти силою, більшовики оволоділи країною підступом.