Гетьманська влада

Ярослав Кукуріка

Черговий етап української революції припав на 29 квітня 1918 р., коли німецькі війська розігнали Центральну Раду і сприяли становленню влади гетьмана Павла Скоропадського. Центральна Рада не хотіла проводити політики визискування селянства, прагнула виконувати умови Берестейського миру, не загострюючи вже існуючі протиріччя. Проте, вже 30 квітня з’явився гетьманський маніфест «Грамота до українського народу», яким було скасовано Центральну Раду та існуючі на місцях земельні комітети. Отже, основне питання, яке мав вирішити гетьманський переворот – це зміна аґрарної політики. У повіті цей переворот відбувся мирно, без будь-якого кровопролиття. Місцеве німецьке командування спочатку, протягом кількох днів, не визнавало гетьманську адміністрацію, але потім, після втручання вищого командування союзних військ, змінило свою позицію [Гаврощук А. П., Григоренко О. П., Бондарчук В. І. Партизанський рух на Поділлі проти німецько-австрійських окупантів (1918 р.) // Матеріали IX Подільської історико-краєзнавчої конференції. – Кам’янець-Подільський, 1995. – С. 249.].

Місцеве населення в більшості поставилося до нового режиму неприхильно. Усі вважали гетьманців ставлениками окупантів. Осередки українських національних партій, що брали участь в національно-державному будівництві за Центральної Ради, відмовилися співпрацювати з гетьманом. Тому нова влада опиралася на окупаційні й свої власні збройні сили. Повітом прокотилася хвиля обшуків та арештів серед активістів революційних партій. Їх звинувачували в більшовизмі і на перших порах висилали за межі України – спочатку в Росію, а потім утримували в спеціяльних таборах для інтернованих у Німеччині та Австрії. Гетьманський режим не робив різниці між справді більшовиками і прихильниками українських соціялістичних партій. Крім інтеліґенції й військових діячів серед тих, хто піддавався переслідуванням, було багато робітників та селян. Було встановлено сувору цензуру. Усе частіше заславський вісник «Нова дорога» виходив з білими плямами, які іноді займали мало не цілу сторінку з поміткою редактора «Вилучено цензурою». Пояснюючи ситуацію, редакція писала: «Правду цензура не пропустить, а брехати совість не давала» [Демянчук П. С. Ізяславський вісник «Нова дорога» // Велика Волинь: Минуле і сучасне. – Хмельницький-Шепетівка-Ізяслав, 1994. – С. 93.]. Незважаючи на введення жорстокої цензури, гетьманський уряд зробив дуже багато для розвитку місцевої і центральної преси. Тільки у квітні – травні 1918 р. в Україні стало виходити до 180 газет [Рудий Г. Я. Періодична преса як джерело вивчення національно-культурної політики Української держави // Велика Волинь: Минуле і сучасне. – Хмельницький-Шепетівка-Ізяслав, 1994. – С. 88-90.]. Цей уряд складався з визначних фахівців, зумів досить швидко створити Українську Академію Наук, університети та ін.

Досить несподіваною від гетьмана, відомого своїми українофільськими симпатіями, стала заборона лекцій, виступів, театральних постанов та інших масових заходів товариства «Просвіта». По суті для «Просвіти» дозволеною залишилася лише бібліотечна діяльність. Проте інша сторона культурної діяльности – освіта, користувалася пильною увагою гетьмана і була швидко українізована. Учителі були демобілізовані з війська, отримали значну матеріяльну допомогу і були досить швидко влаштовані на роботу.

Особливе незадоволення викликала серед населення аґрарна політика монархічної влади. Разом з німецькими військами повернулася значна частина місцевих поміщиків та їхніх урядників. Спочатку вони вичікували, активно співпрацюючи з німецькою адміністрацією, допомагаючи їй вилучати продовольство. Саме вони зайняли ключові пости в гетьманській повітовій та волосних адміністраціях – посади губернських, повітових і волосних старост. На службу в гетьманську поліцію, у державну варту приймалися в першу чергу колишні жандарми і поліцейські, заможні селяни, діти поміщиків [Державний архів Хмельницької области (далі ДАХО). – Ф. Р. – 1426 – оп. 1, спр. 11.]. Були створені повітові і губернські відділи державної варти, які отримали надзвичайні повноваження по боротьбі за встановлення порядку, відновлення права приватної власности як основи культури і цивілізації.

Іншим указом були створені повітові ліквідаційні комісії, які вивчали скарги поміщиків на селян і повертали їм загарбану селянами і солдатами власність – земельні ділянки, худобу, реманент, запаси продовольства, фураж, інше майно. Так, на заяву управляючого Заславським маєтком князя Санґушка Бучковського [Захарчук К. Красилівщина у 1919 р. // Українська революція у 1917-1920 рр. – Хмельницький-Красилів, 1998. – С. 54.], було проведено масові труси й обшуки в Заславі, Васьківцях, Білогородці, Клембівці та інших селах повіту. У селян було вилучено велику кількість майна, найбільше винних у попередніх реквізиціях покарано нагайками, кількох чоловіків, насамперед членів колишніх більшовицьких ревкомів і рад, було заарештовано, інші втекли й переховувалися в лісі, або у родичів. Менш як за місяць поміщицьке землеволодіння було відновлено. Однак старі/нові власники вже не мали достатньо реманенту, робочої сили, щоб обробити поля і засіяти їх. Тому за вимогою німецької адміністрації було видано розпорядження про обов’язковий засів селянами поміщицьких полів. Проте це не задовольнило поміщиків. Вони хотіли залучати селян і до збирання врожаю, не оплачуючи їм по сучасних розцінках. Коли настали літні сільськогосподарські роботи, селяни продовжували бойкотувати поміщиків, і останні звернулися за допомогою до гетьманських і окупаційних властей з пропозицією знову ввести примусову працю для селян. Союз землевласників Заславського повіту Волинської губернії у спеціяльній постанові з цього приводу писав: «Якщо прогаяння в обробітку цукрових плантацій згубно позначиться на врожаї буряків, то нема чого казати, що таке зволікання в польових роботах в гарячий час збирання зовсім недопустимо. З оглядом на вище викладене міркування вважаємо своїм обов’язком завчасно повідомити центральні власті, що заради забезпечення своєчасного збирання хліба в поміщиків, цих головних поставщиків хліба на ринок, необхідно оголосити населенню про запровадження примусових робіт, по тодішній ціні» [Борьба трудящих Волыни за власть Советов… – С. 135-136.]. Виконуючи волю поміщиків, гетьманський уряд 8 липня 1918 р. видав спеціяльний закон, який надавав місцевим земельним комісіям право виносити постанови про обов’язкові роботи селян на користь поміщиків. Заславські поміщики дуже широко користувалися цим правом. У повіті селяни практично скрізь працювали на поміщиків тільки під загрозою силових дій, гетьманських і німецьких військових загонів [Історія УРСР в десяти томах. – К., 1984. – Т. 6. – С. 330.]. Населені пункти, де було вчинено опір, обкладалися хлібними й грошовими контрибуціями. По селах рейдували численні заготівельні і каральні загони окупантів, які забирали в населення продовольство, худобу, птицю, фураж, особисте майно.

Часто на одні й ті ж села здійснювалися повторні нальоти, в результаті яких вони майже повністю були спустошені. Така доля спіткала села Васьківці, Білогородку, Ямпіль деякі інші [ДАХО. – Ф. Р. – 1946 – оп. 1, спр. 11.]. Так, наприклад, у липні 1918 р. на село Ожигівці наклали контрибуцію в розмірі 600 тис. крб. Для її стягнення в село прибув загін на чолі з начальником повітової варти. Населення до вказаного терміну зібрало тільки 200 тис. крб. Тоді карателі висікли кожного п’ятого селянина. Потім стали ходити по хатах і забирати найцінніше майно, худобу [Історія УРСР в десяти томах. – К., 1984. – Т. 6. – С. 330.].

Контрибуція накладалася за невиконання розпоряджень влади, зберігання і невидачу зброї, приховування продовольства та фуражу, невихід на роботу, невиконання гужових робіт абощо. Стягування майже скрізь супроводжувалися репресіями. Крім того, поміщики часто стягували більше майна з селян, ніж у свою чергу останні забирали і спалили в них. Все це вже до осені 1918 р. розорило село і привело сільське господарство до занепаду. Різко скоротилися посівні площі озимих (майже в 2 рази, порівняно з попереднім періодом). У деяких селах району почався голод, насамперед у тих, з яких стягувалася контрибуція. Спалахнули перші ознаки епідемії, що пізніше стала забирати тисячі людських життів. Це насамперед висипного, а пізніше плямистого тифу, віспи, дизентерії, занесеного австро-німецькими вояками вірусного грипу «іспанки», а в деяких містечках – холери. Лікарні не мали вільних місць, хворі лежали навіть по коридорах. До того ж лікували в першу чергу військових, а потім усіх інших. Проте апогей епідемій був ще попереду, в добу Директорії і польського панування [Головко Ф. Інфекційні захворювання і допомога населенню Поділля у 1918-1920 рр. // Матеріали IX Подільської історико-краєзнавчої конференції. – Кам’янець-Подільський, 1995. – С. 284.].

З плином часу німецько-австрійська армія, в умовах ослаблення контролю з боку військових структур, починає поступово розкладатися, втрачається дисципліна. Удень й уночі все частіше відбуваються набіги німецьких солдатів, часто без командирів, які грабують населення, забираючи цінні речі, одяг, продукти, ґвалтують жінок. З літа 1918 р. почався вивіз устаткування з фабрик, заводів, рухомого складу залізниць. Залізницями, що йшли через повіт й далі, потягнулися ешельони, навантажені українським добром. Поштові відділення були завантажені тисячами посилок, які відправляли додому солдати та офіцери, чиновники цивільних відомств.

Гетьманська адміністрація заборонила проведення всіляких з’їздів, навіть звичайних ділових та оперативних зборів. Місцева в’язниця, що була створена в Бернардинському монастирі (вона там є й до сьогодні), була переповнена політичними діячами, селянами і робітниками, активістами соціялістичних партій. Насамперед ув’язнювалися члени і голови місцевих народних рад, більшовицьких рад, голови і члени місцевого самоврядування, селянських спілок, земельних комітетів. Кілька десятків місцевих інтеліґентів було вислано до таборів у Німеччині. Фактично розпуск гетьманом земельних комітетів і запровадження ліквідаційних комісій стали сиґналом до селянських повстань у повіті, губернії та й у цілому майже по всій Україні. Треба сказати, що з самого початку повстання українські партії зайняли відносно нього неґативну позицію. Найвпливовіша серед селян Українська партія соціялістів-революціонерів і нелеґальний 2-й Всеукраїнський селянський з’їзд, що теж перебував під впливом українських партій, закликали селян не чинити збройного опору, щоб не наразитися на каральні дії австро-німецьких військ. Проте втримати селян від повстання в умовах посилення репресій гетьмансько-окупаційного режиму було неможливо. Навіть не всі есери й українські соціял-демократи підкорилися партійній дисципліні. Багато з них стали зачинателями й активними учасниками антигетьманського і антинімецького повстання, що в нашій місцевості почалося в травні 1918 р. Так, у південних волостях Заславського повіту швидко організувався і почав діяльність повстансько-селянський загін під командуванням П. Вереса [Сабадаш І. 1918 рік на Красилівщині… – С. 51.]. Підтримані збройною силою місцеві селяни виступили проти розпорядження повітового старости про обов’язковий засів ними поміщицьких земель [Там само. – С. 52.].