Перші кроки радянської влади
Ярослав Кукуріка
Отже, наприкінці листопада 1920 р. основна частина армії УНР залишила територію своєї держави. Вона переправилася через р. Збруч та була інтернована поляками. На території краю почала утверджуватися більшовицька влада. Більшовики повернулися переконаними в максимальній ефективності силових методів вирішення соціяльно-економічних і політичних проблем. Становище в повіті було дуже складним. Практично вся промисловість перебувала в занепаді. Серед більш-менш значних підприємств Заслава працювала тільки типографія, націоналізована на початку 1921 р. На Плужнянщині було тільки два заводи – спиртовий і цегельний, але обидва не працювали [ДАХО. – Ф. Р. – 1426 – оп. 1, спр. 7 – арк. 23.]. Подібна картина й у інших волостях повіту. Тільки одне значне підприємство – цукровий завод с. Клембівка – знаходилося в задовільному стані. Після ремонту в жовтні 1921 р. завод зміг розпочати роботу, хоча для цього довелося залучати солдатів військових частин, розквартированих в повіті – Богунського і Таращанського полків. Проте не піднесення господарства було основною турботою більшовиків, а встановлення повного контролю над населенням, ідеологічне та духовне поневолення його. Знову розпочинаються знищення ідеологічно ворожої літератури. До прикладу наведемо виписки з наказу ВУНК: «Приказываю всю имеющуюся и полученую иностранную (курсив мій – ред.) литературу: польские, украинские и др. газеты, журналы, приказы, брошуры и т. п., немедленно доставить в Политбюро заведующему информотделом» [Там само. – Арк. 22.]. Наказ було розіслано в усі органи радянської цивільної і військової влади повіту, підприємства, установи, в т. ч. й школи. Його невиконання або неналежне виконання вважалося саботажем. Так почала встановлюватись монополія на інформацію, одна з найбільш важливих частин майбутньої залізної завіси. Проте знищити «чужу» літературу недостатньо. І нова влада руками своїх сатрапів починає втановлювати режим донощицтва і взаємної недовіри. Щомісячно співробітники повітової НК (рос. ЧК – ред.) складали детальні зведення про стан справ в повіті за такою схемою:
• загальне політичне становище в повіті;
• органи радянської влади, їх соціяльний склад;
• фабрично-заводська промисловість, її стан, настрій працівників;
• політичні партії і групи, їх вплив на населення;
• духовенство, його авторитетність і популярність;
• контрреволюційна діяльність і настрої;
• антирадянські змови;
• повстання і бандитизм;
• військове становище, настрій бійців і командирів військових частин;
• дезертирство;
• спекуляція;
• транспорт і зв’язок;
• робота начальників районів і т. д. [Там само. – Спр. 11 – арк. 2.]
Такі інформації складалися на основі подібних з волостей і окремих районів і реґулярно висилалися до Житомира, керівництву губернської НК. Причому, як видно з листування між керівниками волосних, повітової і губернської установ, цей обов’язок був одним з основних і формальне ставлення до нього суворо каралося, аж до зняття з посади і передачі справи до трибуналу. Ця робота проводилася реґулярно, інколи припиняючись, але потім знову активізуючись після чергового наказу. До речі, ці інформації в основному збереглися і є одним з джерел для дослідження становища нашого краю у ті часи.
Саме за недооцінку цього виду роботи був звільнений з посади начальника Заславського повітового Політбюро НК і повітової міліції Токарєв. Новопризначений начальник 2 грудня 1920 р. видає наказ, яким прагне пожвавити господарське життя повіту. Всі власники торговельних закладів повіту були зобов’язані негайно розпочати торгівлю і без обмежень приймати радянські гроші [Там само. – Спр. 14 – арк. 152.]. З наказу видно, що обшуки та арешти громадян проводилися не тільки працівниками каральних органів, а й військовослужбовцями, працівниками цивільних радянських установ.
Прагнучи швидше опанувати ситуацію, більшовики створюють мережу нових органів влади, висуваючи на керівні посади перевірених в часи війни осіб, досить часто не місцевих. Вже 2 листопада 1920 р., за два тижні до звільнення повіту, було створено повітовий ревком на чолі з відомим партизанським командиром більшовицького Заславського загону П. Грицюком. У його складі були такі відділи:
• управління – керівник Н. Линник;
• загальний – В. Андрєнов;
• соціяльного забезпечення – В. Ячмєнь;
• народного господарства – В. Білоус;
• юридичний – І. Повчинський [Там само. – Арк. 158.].
Проте становище в повіті було складним через наявність окремих відламів армії УНР, що не встигли відступити за Збруч разом з основними частинами, й повстанських загонів, груп дезертирів та бандитів, що переховувалися в лісах і по більш віддалених селах. Це примусило нову владу ввести з 19 листопада воєнний стан в Заславі й 10-ти верстній зоні довкола міста. Тимчасово вищим керівником повіту став командир Богунського полку Г. Данілов [Там само. – Арк. 157.]. Червоноармійці та міліціонери розпочали масові обшуки й облави в місті та навколишніх селах. Всіх, у кого знаходили вогнепальну зброю, боєприпаси, військове спорядження, віддавали під трибунал і за найменшої підозри розстрілювали. Значна частина населення міста під загрозою розстрілу здала зброю або знищила її. Проте по селах багато зброї ще залишалося, незважаючи на репресії [Там само. – Ф. Р. – 3311 – оп. 1, спр. 72 – арк. 1-26.]. Причини такого прагнення селян мати зброю, знаходимо в тих же чекістських донесеннях. З них випливає, що навіть ті, хто ставиться сприятливо до радянської влади, до більшовиків ставляться вороже [Там само. – Ф. Р. – 1426 – оп. 1, спр. 72 – арк. 7.]. «Навіть люди, які щиро співчувають Радянській владі, ухиляються від роботи або виконують її недбало і неохоче, так як бояться переслідувань з боку якої-небудь ще влади» [Там само. – Арк. 34.], – констатує один з міліцейських чиновників. Майже протягом всього 1921 р. у повіті постійно циркулюють чутки про близьку переміну влади, селяни очікують нового приходу українців, які покінчать з продрозкладкою і терором більшовиків. І вони готові допомогти їм у цьому [Там само. – Арк. 26.]. «Селяни думають, що про їх інтереси ніхто не піклується, так як від них вимагають виконання неможливих натуральних повинностей, а взамін нічого не дають», – з гіркотою доповідає начальству керівник (пізніше звільнений) повітової міліції [Там само. – Арк. 34.].
У відповідь більшовики пробують посилити терор. Вже 23 березня 1921 р. у Заслав надходить розпорядження наркома внутрішніх справ УРСР «Про надання широких прав органам губернської, повітової і районної міліції при виконанні функцій». Ухиляння населення від повинностей (гужової і трудової, продовольчої, податкової та інших) оголошується важким злочином контрреволюційного характеру. Воно стає законною підставою для проведення обшуків, затримань, конфіскацій та ув’язнень населення. Для цього створюються спеціяльні загони міліції не тільки в повіті, але й у великих районах [Там само. – Спр. 14 – арк. 1-2.]. Так усе частіше поширюється практика, коли підзаконні акти стають суперечити законам, мати більшу за них юридичну силу, використовуються з метою посилення терору проти місцевого населення. Місто Заслав, містечка Плужне, Білогородка стають місцями дисльокації частин особливого призначення, які використовуються у боротьбі з селянським рухом. Причому в Заславі знаходилося аж два загони, на Старому і Новому місті [Там само. – Спр. 72 – арк. 2.]. Не всі люди були придатні до такої роботи – частина міліціонерів, як буде показано нижче, симпатизувала селянам. Тому протягом 1920 – 1922 рр. в органах міліції досить часто змінюється персонал, в т. ч. керівний. Інша ж частина звільняється з органів за жорстокість і перевищення повноважень. Посилюючи терор, більшовицька влада ставить під свій контроль все нові й нові галузі. З 1 січня 1921 р. вступає в силу лісова монополія держави на ліс та вироби з нього. У повіті було досить багато дрібних тартаків (Заслав, Михля, Сторониче, Плужне, Радосілка та ін.). Усі вони тепер ставали власністю більшовицької влади або підпадали під її контроль. Працівники цих підприємств оголошувалися мобілізованими в Трудову армію і за спробу залишити роботу чи змінити її місце їх віддавали під суд [Там само. – Спр. 1 – арк. 45.]. Таке прикріплення робочої сили збереглося в цій галузі аж до середини 20-х років, незважаючи на впровадження нової економічної політики. З січня 1921 р. створюється повітова, районні і волосні продовольчі комісії, які розпочинають чергову реалізацію плянів продрозкладки. В її рахунок у селян забирали не тільки продовольство, але й фураж, зокрема сіно, солому, кормові коренеплоди тощо. Крім цього проводяться добровільно-примусові: «Тиждень достатку червоноармійця», «Місячники червоної казарми», «Тиждень допомоги червоноармійським родинам», збирали кошти на побудову повітряної фльоти, міноносця «Незалежник» і т. п. [Історія міст і сіл України. Хмельницька область. – К., 1971. – С. 287.] Населення примушували наповнювати кишені нової влади, використовуючи всі можливі заходи впливу.
У повіті виникла надзвичайно складна і витратна для бюджету система керівних і контрольних органів. Вона містила в собі повітовий і волосний ревкоми (пізніше замінені виконкомами Рад), повітовий і волосний комісаріяти, волосні і сільські комнезами, відділи робітничо-селянської інспекції, а пізніше робітничо-селянського контролю, повітовий і дільничі суди, відділ уповноваженого Волинського губернського прокурора по Заславському повіту, повітові, районні міліції, надзвичайні комісії, продовольчі комісії, комісії по боротьбі з дезертирством, що діяли протягом цього розглядуваного періоду, і багато інших. Всі вони ставали засобами тиску на населення, особливо селянство, й сприймалися ним як ворожі, викликаючи пасивний та активний опір. Особливо важким становище селян стало з літа 1921 р., коли в багатьох місцевостях, переважно Східної і Центральної України, розпочався голод. За свідченням документів, у нашій місцевості неврожаю не було, тому вона стала об’єктом викачування продовольства, яке, до речі, направлялося не в голодуючі райони України, а в Росію, в основному на Поволжжя.
Військові частини отримали накази сприяти хлібозаготівлі і збору інших податків. Проте це викликало посилення дезертирства з цих частин, які переставали бути надійними. Тільки бідняки і сільський пролетаріят рішуче стояли на боці радянської влади, інші верстви села і значна частина міського населення піднялася на боротьбу проти неї. Закон про заміну продрозкладки на продподаток, прийнятий весною 1921 р., не міг швидко виправити становище, оскільки продрозкладка збиралась з врожаю 1920 р. Тільки в 1922 році, з другої половини літа, продрозкладка фактично була відмінена. Мобілізацію у військові частини і трудову армію в повіті було проведено 15 грудня 1920 р. Але вже через півроку більша частина мобілізованих дезертирувала й переховувалася по селах та лісах району, іноді вступаючи в військові групи опору. Відділи по боротьбі з дезертирством при військових частинах і повітова комісія не справлялися з ними. Наприклад, 14 лютого 1921 р. комісія по боротьбі з дезертирством при 44-й дивізії провела операцію на півночі району, за допомоги прикордонних і міліцейських частин. У селах Плужне, Борисів і Добрин були проведені поголовні облави і обшуки. Тільки під час цієї (однієї) операції було затримано 87 дезертирів, яких відправили в Славуту [ДАХО. – Ф. Р. – 1426 – оп. 1, спр. 7 – арк. 24.]. Значно більше дезертирів, за допомоги селян, зуміли уникнути затримання, переховуючись у навколишніх лісах. А подібні операції проводилися на території повіту реґулярно.