Директорія

Ярослав Кукуріка

8 січня 1919 р. було видано земельний закон. Максимальний розмір земельних ділянок встановлювався в розмірі 15 десятин. Проте маєтки іноземних поміщиків, а їх в повіті була абсолютна більшість, залишалися за їхніми власниками. Міністерство земельних справ розпорядилося: «взяти під охорону всі нетрудові господарства, які належали іноземним підданим, і зберегти їх недоторканими» [Життя Поділля. – 1919. – 24 січня. – С. 1.]. 24 січня 1919 р. вся територія УНР була оголошена на воєнному стані. Радянську систему було вирішено не знищувати, а вдосконалити, висунувши гасло: «Ради без комуністів». 12 – 15 січня 1919 р. було проведено вибори до Трудового конґресу, в яких перемогли представники Української партії соціялістів-революціонерів і Бунду. Більшовики закликали бойкотувати вибори, проте їхній заклик населення проіґнорувало. Більшість виборців взяло участь у голосуванні. В умовах наступу більшовиків Інформаційне Бюро при Директорії УНР поширило звернення до селян і робітників стати на захист України, боронити її волю і незалежність. Такі листівки поширювалися по всій території повіту [ДАХО. – Ф. Р. – 261 – оп. 1, спр. 11 – арк. 159.]. Сприятливо зустріли селяни й новий податок на землю. Він становив тепер 1,18 крб. з десятини землі, що було значно менше, ніж за попереднього режиму [Там само. – Ф. Р. – 260 – оп. 1, спр. 5.].

Автокоманда січових стрільців. Містечко Шепетівка. Світлина 1919 року

Однак помилковою, на наш погляд, була військова політика Директорії. Прагнучи мати більш чисельне військо, керівництво вдалось до наступного порядку формування реґулярних військ. Саме про це згадував В. Винниченко: «отаманом міг стати кожний, хто цього хотів. Головний отаман видавав посвідчення, що такий-то має право формувати загін. Він одержував кілька мільйонів карбованців і починав діяти. Ані звіту, ані контролю, ані відповідальності за гроші та свої дії вони, як і сам Петлюра, не визнавали. Формально ці отамани вважались підлеглими головному отаману, але фактично Петлюра лякався їх і вибачав їм будь-які злочини, аби не втратити своєї популярності серед них» [В. Винниченко. Відродження нації. – Київ-Відень, 1920. – С. 239.].

У повіті діяли загони таких отаманів, як Павлюк, Гордій, Голуб. Загін полковника Голуба, з якого пізніше було сформовано реґулярний полк, нараховував більше двох тисяч бійців, переважно селян. Його командир до революції був аґрономом на плянтаціях Шепетівської цукроварні, проте з приходом революції узяв до рук зброю і виявився непоганим організатором. Він зумів створити полк досить дисциплінований і боєздатний, незважаючи на його переважно селянський характер. Влада у повіті досить міцно утримувалася частинами Директорії, а ось у містечках – центрах волостей, часто переходила з рук в руки, від одного отамана до іншого, а то й до більшовиків. Думаю, дослідників не раз дивувала та увага й пунктуальність, прагнення передбачити навіть дрібниці, з якою чиновники Директорії будували українську державу. Так, у листопаді 1918 р відбувся з’їзд представників земств, які розглянули питання про розвиток страхування і перестрахування, що в умовах панування анархії було справою досить важливою для населення, але невдячною для страхувальника [ДАХО. – Ф. Р. – 260 – оп. 1, спр. 2 – арк. 18.].

Було здійснено амністію для всіх арештованих за революційну діяльність (тобто за політичні злочини) в часи гетьманського режиму. Залишились у в’язниці тільки кримінальні злочинці, хоча як правило новий режим випускав усіх. Пробувала влада вжити заходів для захисту державних лісів. Адже в умовах анархії селяни прагнули запастись дармовим лісоматеріялом на все життя, а то й більше. Вони, по суті, нищили ліси, руйнували і грабували будинки лісничих, які в цей небезпечний час перебралися до родичів та свояків у місто. Жити в лісі, який ставав прихистком не тільки партизанів, але й для банд дезертирів, мародерів і просто бандитів, було небезпечно. Крім того, селяни, користуючись наявністю в них гужового транспорту, розбирали дрова, заготовлені для міст та залізниць, чинили інші дрібні злочини, такі, наприклад, як зрізання телеграфних стовпів на лісоматеріял. Директорія через своїх повітових і волосних комісарів пробувала навести порядок, встановлюючи досить суворі покарання. Але вони залишалися малоефективними [Там само. – Ф. Р. – 261 – оп. 1, спр. 11 – арк. 13.].

Не уникали урядовці й церковних справ. Церква не була відділена від держави, а продовжувала залишатися частиною державного апарату. Держава заборонила призначати на посади священиків і дияконів осіб, які не визнали підданства УНР. Ця постанова була спрямована проти тих священиків Російської православної церкви, які не приймали українського підданства, сподіваючись на відновлення Російської імперії. Це було підготовчим етапом до створення Української автокефальної православної церкви, якого завершити не вдалося [Там само. – Ф. Р. – 260 – оп. 1, спр. 6 – арк. 43.]. Приділяється час для, здавалось би, зовсім дріб’язкових і малозначних в умовах наростаючої війни справ, наприклад архівних. Проводиться робота по збиранню, передачі та збереженню книжок, паперів, портретів, пов’язаних з ліквідацією різних установ, насамперед гетьманських, і тих, що залишилися від попередніх урядів [Там само. – Ф. Р. – 261 – оп. 1, спр. 11 – арк. 244.]. Створюються природно-історичні бюра, які займаються кадаструванням і взяттям на облік та охороною місцевих пам’яток природи, історії та культури. Вводилось страхування худоби [Там само. – Ф. Р. – 260 – оп. 1, спр. 5.].

Складним для Директорії, особливо на території Волині, було єврейське питання. Не завжди стосунки між євреями і корінним населенням складалися мирно. Одна з причин неґативного ставлення багатьох українців до євреїв − це їхня масова участь у більшовицькому русі. У нашій місцевості тоді часто вживався термін «жидобільшовики». Євреї ухилялися від служби в українській армії, або масово дезертирували. Тому військові частини, особливо недавно сформовані, нестійкі, де була відсутня дисципліна, часто грабували євреїв, влаштовували погроми. І хоча Директорія боролася з погромами, проте слабкість її влади не дала можливости припинити їх швидко [Лозовий В. С. Єврейсько-українські стосунки в Кам’янецьку добу Директорії УНР // Національні меншини Правобережної України: історія і сучасність. Науковий збірник під редакцією М. Д. Костриці. – т. 10. – Житомир, 1998. – С. 27.]. До чести заславців, слід відмітити, що погрому в місті Заславі не було. Були грабежі, реквізиції, проте масового організованого побиття населення не було, або в крайньому разі його не вдалося виявити як в архівних матеріялах і науковій літературі, так і в спогадах очевидців тих подій.

В умовах наступу більшовиків, що розпочався ще в грудні 1918 р., ситуація швидко змінювалася. Вже 5 лютого більшовики знову захопили Київ, а в березні 1919 р. фронт підійшов до території Волині. Причому, на сторону більшовиків переходила значна частина окремих загонів і загончиків партизанського типу, сформованих різноманітними отаманами, які складалися переважно з селян. Чисельність більшовицьких військ зростала, тоді як армія Директорії танула.

На початку березня відбулася повітова нарада більшовиків Заславщини. Вона приймає рішення розпочати негайну підготовку до збройного повстання в повіті для полегшення його окупації частинами Червоної Армії. Більшовики створили підпільний повітовий ревком на чолі з К. Горлинським, до складу якого входить І. Демчук. Саме останній організував мітинґ з мобілізованих, який прийняв резолюцію не вступати до загонів УНР, а розійтись по домівках і переховуватись до приходу більшовиків. Повітова міліція заарештувала І. Демчука і ще кількох більшовиків-аґітаторів. Проте учасники мітинґу оточили повітову комендатуру і почали вимагати звільнення заарештованих [ДАХО. – Ф. Р. – 3217 – оп. 1, спр. 3 – арк. 22, 23, 36.]. Військові частини, які перебували в місті, у той час вирушили на фронт. Тому, прагнучи не допустити кровопролиття, повітовий комендант наказав звільнити заарештованих. Після цього випадку в повіті різко активізується більшовицька діяльність, влаштовуються диверсії на залізницях, великих промислових підприємствах повіту, особливо на залізничному депо [Самара С. Ізяслав Волинський. Історичний нарис. – С. 3.]. Всього у виступах проти Директорії на території повіту в цей час брало участь до 6 тис. селян, які входили в 4 більшовицьких загони, що діяли в районі Заслава та Шепетівки [Костриба П. М. Борьба трудящихся… – С. 53.].

Більшу частину повіту захопили частини дивізії Червоного козацтва під командуванням В. Прімакова. До кінця квітня вони вибили війська Директорії, крім деяких західних і північних волостей [Васильчиків В. С., Дубінський І. І. Червоне козацтво. – К., 1961. – С. 59-60.]. Північні райони повіту були окуповані частинами 2-ї української радянської дивізії [Історія міст і сіл України. Хмельницька область. – К., 1971. – С. 464.]. Спроба корпусу Січових стрільців, який ще з березня 1919 р. через територію повіту розпочав наступ на Житомир, Коростень і Бердичів, щоб відкинути наступаючих більшовиків, зазнала невдачі, через спробу командуючого Північної групи війська УНР, отамана Оскілка захопити владу в УНР шляхом організації військового заколоту в Рівному [Історія Українського війська. – Львів, 1936. – Т. 2, ч. 3. – С. 459-460.]. Багато повстанських отаманів, про яких писалося вище, покинули в цей час стяги української армії, багато з них переходили на сторону ворога, масовим явищем стало дезертирство. Проти Директорії були спрямовані значні селянські повстання. Армії УНР довелось воювати не тільки із зовнішнім ворогом, але й внутрішнім [Там само. – С. 458-459.].

Отже, в північних волостях повіту базувалися частини Волинської групи отамана Оскілка. Слід зауважити, що Володимир Оскілко, вчитель за фахом, очолив антигетьманське повстання на Волині, потім за наказом Директорії і за її гроші сформував одну з найбільш боєздатних Північну групу військ УНР. Проте вже 24 квітня підняв військовий заколот у Рівному. Діяв за сприяння Української партії соціялістів-самостійників та Української народно-республіканської партії. Заколот був досить швидко і безкровно ліквідований, проте він значно ускладнив ситуацію у військах УНР в період запеклої боротьби на теренах Південно-Східної Волині. Встановлення радянської влади не принесло заспокоєння в краї. Знову нечуваних розмірів досяг бандитизм, викликаний дезертирством і розкладанням Червоної армії в цей період. Російські більшовики були погано обмундировані та озброєні, переважно люмпенізовані елементи міста і села. Масове дезертирство, пияцтво, грабежі і розбій, непомірні реквізиції – ось що принесли вони на Заславщину. У Заславі та Білогородці утворено ревтрибунали, народні суди. Почалися нічим не виправдані репресії проти селян, інших категорій населення [Захарчук К. Красилівщина у 1919 р. – С. 56, 58.].

Селяни знову змушені були створювати загони самооборони. 15 травня 1919 р. Білогородський волосний з’їзд селян виніс рішення: «Організувати в волості і в кожному селі зокрема, з чесних і сумлінних людей, які здатні носити зброю, самооборону для боротьби з бандитизмом» [Васильчиків В. С., Дубінський І. І. Червоне козацтво. – К., 1961. – С. 303.]. Це давало можливість відбитися від окремих банд дезертирів, але не від реґулярних частин більшовиків, які знову принесли продовольчу диктатуру. Військовий комісар Волині Фудановський розпорядився брати частину населення в заручники і розстрілювати осіб, що переховували зброю. Розстрілювали і заручників, коли населення села здавало недостатню, як на розрахунок повітових воєнних комісарів, кількість зброї [Захарчук К. Красилівщина у 1919 р. – С. 58.].

Грабіж селян окремими відділами військових частин, ревкомів та інших владних і озброєних структур узаконюється наказом губернського продовольчого комісара Волині Бадури, яким дозволяється навіть безоплатно конфісковувати продукти в селян і спекулянтів для забезпечення частин Червоної Армії. Дуже широке трактування категорій «куркуль і спекулянт» давало можливість піддавати конфіскаціям практично будь-кого. Тоді ж, у червні, виходить наказ Заславського повітового військового комісара про мобілізацію селян до Червоної Армії. Причому мобілізації підлягали не категорія новобранців по віку, а «найбільш віддані Радянській владі», тобто без будь-яких обмежень віку. Разом з тим, хоча нова влада проводила перерозподіл землі на користь бідних і середніх селян, найбільші її масиви в повіті – землі цукрових заводів, залишилися в державній власності після наказу робітничо-селянського уряду України від 12 лютого 1919 р. «Про націоналізацію цукрової промисловости» [ДАХО. – Ф. Р. – 3204 – оп. 1, спр. 2 – арк. 2.].

Було введено одну з найбільш обтяжливих для селян повинностей – гужову, яку селяни повинні були виконувати з власною підводою і кіньми. Затиснувши село в лещата продовольчої диктатури, більшовики швидко почали створювати нові органи влади. У селах почали організовуватися комнезами, у які входило найбідніше селянство, як правило люмпенізовані і деклясовані елементи. Перший з них виник у містечку Білогородка. За його підтримки волосним ревкомом було запроваджено продрозверстку. Було взято на облік усі хлібні запаси, насамперед заможних селян. Багато хліба через повітовий продовольчий комітет надійшло до фонду Червоної Армії. Для потреб армії здано також 92 пуди овечої шерсти [Історія міст і сіл України. Хмельницька область. – К., 1971. – С. 277.]. Крім того, комнезами сприяли організації колективного обробітку землі і об’єднанню сільської бідноти в комуни, контролю за діяльністю кооперативів, використанням поміщицького інвентаря, сприяння мобілізації в Червону Армію і тому подібне − тобто практично вся повнота влади на місцях. У них могли бути обрані тільки ті селяни, які не мали землі, або мали її не більше 5 десятин [Історія УРСР в десяти томах. – К., 1984. – Т. 6. – С. 422.].

Отже, влада стала належати тим, хто не вмів господарювати навіть у невеликому господарстві, часто неграмотним, деклясованим сільським пролетарям, які ненавиділи усіх господарів, ненавиділи й не любили праці, не вміли вести господарство й цілком залежали від підтримки вищих органів нової влади, що спиралася на збройну силу і терор. Директива ВУЦВК від 26 травня 1919 р. «Про соціялістичний земельний устрій і заходи по переходу до соціялістичного землеробства» встановлювала, що конфісковані в поміщиків землі мали використовуватися для суспільного, насамперед колективного землекористування, а не розділятися між селянами. Було створено багато радгоспів, насамперед цукрових, які не могли навіть обробити всіх земель. Селяни відповіли масовими повстаннями. Становище в повіті стало настільки критичним, що 18 липня 1919 р. оголошено стан облоги [Історія міст і сіл України. Хмельницька область. – К., 1971. – С. 268.]. Ось як характеризував становище у цій місцевості радянський військовий і політичний діяч С. Аралов, член РВР 12-ї армії, що дисльокувалась і воювала на цій території. Він писав, що тут «…гайдамаки, петлюрівці, білополяки, козацькі і куркульські повстання, партизанщина, бандити і отамани найрізноманітніших мастей, дезертири, зелені − все перемішалось, все кричало, пропаґувало, вимагало, стріляло, билось, зраджувало, перебігало з однієї сторони на іншу, наступало, відступало» [Аралов С. Й. Ленин вел нас к победе. – М., 1962. – С. 154.].