2.2. Копінг-поведінка
як психологічна категорія

Корсун С.І., Ткачук Т.А.

Життя й діяльність людини в умовах сучасного суспільства тісно пов’язані з періодичним, іноді досить тривалим і інтенсивним впливом несприятливих екологічних, соціальних, професійних та інших факторів, що викликають сильні негативні переживання, перенапругу фізичних і психічних функцій. Особливо виражені наслідки такого впливу на психіку людини при техногенних, природних аваріях і катастрофах, соціальних і професійних конфліктах, у ході виконання складних, відповідальних і небезпечних завдань трудової діяльності. Такі впливи призводять не лише до погіршення функціонального стану, але і до зміни особистісного статусу, погіршення ефективності й безпеки праці, розвитку психосоматичних та інших захворювань.

Найбільш характерним психічним станом, що розвивається під впливом екстремальних факторів життєдіяльності, є психологічний стрес . Як самостійний науковий феномен він став предметом спеціальних досліджень усього три-чотири десятиліття тому. Зародження цієї проблеми пов'язане з досягненнями у вивченні біологічного й фізіологічного стресу, психології й фізіології емоцій, адаптації людини до екстремальних умов, розвитку психосоматичних захворювань та низки інших напрямів. Істотний внесок у становлення даної проблеми зробили дослідження таких психічних станів, як емоційний стрес, психічна (нервово-психічна) напруга, стомлюваність (перевтома) та інші [7, 30, 42, 170].

За визначенням Г. Селье, стрес – це неспецифічна, стереотипна, філогенетично древня реакція організму, яка виникає у відповідь на різні стимули середовища та готує його до фізичної активності (наприклад, втечі і т.д.). Поняттям «стресор» він позначив фізичні, хімічні і психологічні навантаження, які може відчувати організм. Дослідження довели, що стресор, незалежно від природи походження (біологічної або соціальної), викликає схожі неспецифічні реакції, специфічні наслідки яких обумовлюються індивідуальними особливостями людини. Якщо навантаження надмірне або соціальні умови не дозволяють реалізувати адекватну фізичну відповідь, ці процеси можуть призвести до фізіологічних і навіть структурних порушень. Згідно існуючих нині наукових поглядів, стресові механізми лежать в основі виникнення більшості захворювань. При цьому час появи хвороби розподілений нерівномірно, а накопичується навколо певних подій, коли вони сприймаються як такі, що загрожують, надмірно напружують, навантажують, непосильні або такі, що викликають конфлікти [230].

У 1977 році Р. Лазарус і Дж. Кохен (J.Cohen) розділили стресори на три різні групи: великі життєві зміни, які стосуються великої кількості людей (наприклад, стихийне лихо, катастрофа), великі життєві зміни, які стосуються однієї або декількох людей (наприклад, розлучення або тяжка втрата) і щоденні неприємності, труднощі [209].

Практично будь-яка зміна у нашому житті є стресором, оскільки вимагає від нас опановувати нову ситуацію – такої точки зору дотримувався Г. Селье. Існують тисячі причин виникнення стресу. Ми можемо почуватися перенапруженими за умови великої кількості вимог (наприклад, у школі, на роботі, міжособистісних стосунках). У той же час ми можемо бути недостатньо напруженими, коли немає руху вперед.

Р. Лазарус стверджує, що дослідження стресу було б дуже обмеженим, якщо не брати до уваги щоденні труднощі. У 1981 році вчений та його співробітники представили перше емпіричне підтвердження того, що щоденні неприємності-труднощі і наснага є не лише гарними передбачувальними психологічними симптомами, але мають навіть кращу прогностичність порівняно з великими життєвими подіями. В теорії Р. Лазаруса та його однодумців підкреслюється, що щоденні неприємності і труднощі мають великий вплив на самопочуття і настрій. Це опосередковано, у свою чергу, соціальними і особистісними ресурсами [179, 184, 206].

Стресорами, які ініціюють щоденні труднощі, можуть бути як глобальні проблеми, так і специфічні щоденні негаразди. Вони варіюються у залежності від їх валентності (інтенсивності) і центра впливу (в якій мірі зачіпаються життєво важливі і суб’єктивно значущі цілі, думки, інтереси). Таким чином, великі і малі життєві труднощі створюють стресові ситуації.

Р. Лазарус та його співробітники розробили шкали для вимірювання щоденних труднощів, які включали такі запитання, як «почуття самотності», «брак сну», «перевантаженість справами» і т.д. У результаті вчений та його учениця С. Фолкман знайшли невелику кореляцію (r=20) між щоденними неприємностями-труднощами і життєвими подіями. Вони інтерпретували цю кореляцію як свідчення того, що важливі життєві події призводять до більшої кількості щоденних труднощів [207].

Як зазначає Г. Сек (H. Sek), поворотні життєві події, на відміну від щоденних неприємностей мають більш сильний, довгий і стійкий закріплений вплив на особистість і можуть розглядатися як моменти особистісного зростання [229].

Б. Доренвенд (B. Dohrenwend) та його співробітники вважали висновки Р. Лазаруса необгрунтованими, доводячи, що пункти у шкалі щоденних труднощів в дійсності не вимірюють щоденні неприємності, а є вже індикаторами психологічних розладів. Пункти у даній шкалі, такі як «стурбовані думки про ваше майбутнє», «думки про смерть», інтерпретуються Б. Доренвендом та його співробітниками як індикатори того, що особистість насправді відчуває стрес і має розлади, а не як джерело стресу [185].

У відповідь Р. Лазарус та його учні і послідовники прагнули довести, що оцінні процеси не можуть і не повинні бути вилученими при оцінці психологічного стресу. Проте, вчений вважав неминучим виникнення деякого змішання. Він переконував, що стрес скоріше повинен розглядатися і як сукупність взаємопов’язаних параметрів, і як процес, ніж простий параметр, який може бути виміряний і порівняний з результатом адаптації. Пізніше дослідження показали, що, в цілому, життєві труднощі є вагомими вихідними індикаторами психологічних проблем, пов’язаних із стресом.

З появою книги Р. Лазаруса «Психологічний стрес і копінг-процес» почалася поступова зміна моделі стресу, розроблена Г. Сельє за рахунок розгляду копінга у якості центрального ланцюга стресу, а саме, як стабілізуючого чинника, який може допомогти особистості підтримувати психосоціальну адаптацію в період його впливу [211].

Р. Лазарус почав із критики попередніх теорій і досліджень стресу, розвиваючи свою власну теорію «Стресс, оцінка і копінг». Згодом увага в його дослідженнях надавалася ролі щоденних мікроепізодів у виникненні стресу.

Вчений трактує стрес як організаційне поняття для розуміння багаточисельних явищ, які мають велике значення у процесі адаптації тварин і людини, попереджаючи про його багатозначність. Обмежуючись психологічним аспектом, вчений дає визначення психологічному стресу, як реакції особистості на особливості взаємодії між особистістю та оточуючим світом, що опосередкована її оцінкою; це випробування, яке переважає можливості людини і загрожує її гарному самопочуттю. Цей стан у більшій мірі є продуктом когнітивних процесів, образу думок і оцінки ситуації, знання власних можливостей (ресурсів), міри навченості управлінню і стратегіям поведінки в екстремальних умовах, їх адекватному вибору [208].

Дане трактування охоплює деякі аспекти розуміння Р. Лазарусом стресу: а саме, він надає особливого значення когнітивній його оцінці. Вчений стверджує, що стрес – це не просто зустріч з об’єктивним стимулом, вирішальне значення має його оцінка індивідом. Стимули можуть бути оцінені як недоречні, позитивні або стресогенні. Водночас він наголошує, що стресогенні стимули не призводять до однакової величини стресу у різних людей і у різних ситуаціях. Таким чином, ключовим моментом у дослідженнях Р. Лазаруса було те, що стрес став розглядатися як результат суб’єктивної оцінки шкідливого стимулу[208, 213].

Цю точку зору він переконливо показав в експерименті, які зараз вже є класичним. Він полягав у тому, що всі суб’єкти переглядали один і той же фільм, названий «антропологічним фільмом про первісні криваві ритуали». Рівень стресу, який переживали глядачі, вимірювався за фізіологічними показниками (оцінна шкала, контрольний перелік настрою). Отримані результати змінили існуючі уявлення про те, що об’єктивні стресори викликають передбачувані реакції, що поклало початок кар’єрі Р. Лазаруса як дослідника у галузі стресу [214].

Можна розглянути дві теорії, які відображають закономірності організації людиною інформації про явища внутрішнього і зовнішнього світу та конкретних дій і вчинків, які вибудовуються на цій основі. В теорії «особистого конструкта» Г. Келлі ключова ідея полягає у тому, що люди стають психічно вразливими у тій мірі, в якій вони очікують події [202]. Згідно теорії Ж. Піаже, свідомість може змінювати раніше визначені схеми сенсорного входу у залежності від характеру ситуації, що і обумовлює роль особистої схеми у розвитку низки психічних станів.

Т. Голмс і Р. Раге (Т. Holmes, R. Rahe) ввели у психологію поняття «критичного сприймання життєвих ситуацій». На думку авторів, стресова подія починається з сприйняття якоїсь внутрішньої (наприклад, думка) або зовнішньої (наприклад, докір) події. Йдеться про макростресор або сильний нетривалий подразник, який порушує рівновагу і характеризується сильною емоційною участю. Ця подія може бути як позитивною (народження дитини, нагорода і т.д.), так і негативною (смерть, втрата та ін.). Автори вважають, що чим більше у житті людини подій, які вимагають великих затрат сил для реадаптації, тим більша ймовірність ризику виникнення різних захворювань. Дослідження Т. Голмса і Р. Раге показало, що у 79% досліджуваних, в яких число критичних життєвих подій досягало дуже високого рівня, через два роки виникали серйозні проблеми із здоров’ям [199].

У дослідженнях К. Косовського (K. Kocowski) при порівнянні двох груп досліджуваних (стійких і нестійких до стресу) помічені істотні відмінності щодо особистісних особливостей. Так, нестійкі до стресу індивіди проявляли інтенсивне почуття неповноцінності, відсутність віри у свої сили, боязкість, значну імпульсивність в діях. Натомість, особи стійкі до стресу, були менш імпульсивними і менш боязкими, їм була властива велика стійкість у подоланні перешкод, активність, енергійність, життєрадісність (цит. за [29]).

Проблема стресу тісно пов’язана з копінг-поведінкою, яка розглядається як когнітивні та поведінкові зусилля, які постійно змінюються та застосовуються людиною для того, щоб впоратися з специфічними внутрішніми та/або зовнішніми вимогами, що надзвичайно напружують або перевищують ресурси людини. Перші роботи присвячені даному психологічному феномену з’явилися у другій половині двадцятого століття у зарубіжній психології (Р. Лазарус, С. Фолкман, Р. Мус (R. Moos), Н. Ендлер (N. Endler), Дж. Паркер (J. Parker), М. Перрез (M. Perrez), М. Райчертз (M. Reicherts). А з початку 90-х років дослідження даного феномена стає сферою наукових інтересів і російських вчених, які вивчали стратегії психологічного подолання складних життєвих ситуацій, сімейний стрес і копінг у здорових сім’ях, людей груп ризику та осіб з хронічними захворюваннями (Л. Китаєв-Смик, Л. Анциферова, В. Ялтонский, Н. Михайлова, Р. Грановська, І. Нікольська, Т. Крюкова та ін.). І хоча у роботах російських психологів термін «совладающее (копинг) поведение» почав вживатися у 90-х роках, проте пов’язані з ним явища вивчалися давно (наприклад, «стресостійкість» – у дослідженнях К. Платонова, Л. Уманського, Б. Теплова; «емоційна стійкість» – у роботах В. Мерліна та ін). Нині над різними аспектами цієї проблеми працює низка вчених: В. Абабков, Л. Анциферова, В. Бодров, Є. Варбан, А. Махнач, С. Нартова-Бочавер, З. Сивогракова, Н. Сирота, В. Ташликов, С. Хазова, В. Ялтонський, В. Склень, В. Корольчук та інші).

В американській психології термін «coping» почав активно використовуватися на початку 60-х років для вивчення поведінки особистості в стресових ситуаціях. Ці дослідження, у свою чергу, стали частиною когнітивного руху, який почав формуватися у цей час роботами І. Джаніс (I. Janis), Д. Меканік (D. Mechanik), Л. Мерфі (L. Murphi), Дж. Роттер (J. Rotter), Р. Лазарус.

Поняття «coping» у перекладі з англійської мови означає опановувати, долати (від англ. «to cope»), російські дослідники інтерпретують його як «совладание» або «совладающее поведение», а у роботах німецьких вчених дане поняття визначається засобом синоніма «bewaltigung».

В якості аналогів «копінг» у літературі виступають: «система регуляції стресу» (В. Бодров), деякі складові «субсиндрому стресу» (Л. Китаєв-Смик), «патерни розв’язання проблемних і несприятливих життєвих ситуацій» (Л. Дика), «життєві стратегії» (К. Альбуханова-Славська), «типи переживань» (Ф. Василюк), «техніки існування або реакції на проблемні моменти життя» (Л. Анциферова). У даній монографії надалі будуть використовуватися в якості робочих термінів «психологічне подолання», «копінг», «копінг-поведінка» як ідентичні.

В широкому розумінні психологічне подолання включає всі види взаємодії суб’єкта з задачами зовнішнього чи внутрішнього характеру – спроби оволодіти чи пом’якшити, звикнути чи ухилитися від вимог проблемної ситуації. Додаткові умови – як зовнішні, що характеризують саму задачу, так і внутрішні, що являють собою психологічні характеристики суб’єкта загострюють зміст психологічного подолання, відрізняючи його від простого пристосування. Психологічне подолання спрямоване, в першу чергу, на адаптацію людини до вимог ситуації, дозволяючи їй оволодіти нею, послабити чи пом’якшити ці вимоги, постаратися уникнути чи звикнути до них і в такий спосіб чином погасити її стресовий вплив.

Вперше термін «coping» був використаний Л. Мерфі у 1962 році у дослідженнях засобів подолання дітьми вимог, які висувають кризи розвитку. До них відносилися активні зусилля особистості, які спрямовані на оволодіння важкою ситуацію або проблемою. Виходячи з своїх спостережень дітей дошкільного віку, Л. Мерфі дає визначення терміну «копінг» як «деяку спробу створити нову ситуацію, навіть якщо вона загрозлива, небезпечна, ставить у незручне становище, або радісна і сприятлива». Термін «копінг» при цьому розуміється як прагнення індивіда розв’язати певну проблему, яка, з одного боку, є вродженою манерою поведінки (рефлекс, інстинкт), а з іншого – набутою, диференційованою її формою (опанування себе, стриманість, схильність до чогось) [219].

Термін, який обговорюється, успішно існує на «перехресті» двох виражених тенденцій сучасної психології особистості, що очевидно і пояснює його велику поширеність. По-перше, це перенесення уваги з суб’єкта на цілісну ситуацію, в якій він діє. По-друге, це підхід, орієнтований не на загальне і постійне в особистості, а на особливе і мінливе, притаманне конкретній людині у певних умовах.

У російській психології прибічником такого підходу є Л. Анциферова, роботи якої містять теоретико-методологічний аналіз проблем психологічного подолання життєвих труднощів. «Слід особливо зазначити, що психологічне подолання – це процес, в якому на різних етапах суб’єкт використовує різні стратегії, іноді навіть поєднуючи їх. При цьому не існує таких стратегій, які були б ефективними у всіх важких ситуаціях» [8]. Одні і ті самі ситуації можуть сприйматися різними людьми як різні за мірою складності. І навпаки, різні ситуації можуть мати суб’єктивно однакову міру складності для людини. Так, емоційна експресивність у виразі почуттів або емоційна стриманість можуть виражати гарний копінг і комунікативну компетентність в одних випадках, але відсутність психологічного подолання і комунікативну безпомічність – в інших. Тобто, успішність використання будь-якої стратегії в одній конкретній стресогенній ситуації не гарантує її ефективності в інших, оскільки це залежить не лише від реальної ситуації, але і від її когнітивної оцінки суб’єктом. З огляду на це, питання про важкість ситуації, яка вимагає копінгу, все більше заміняється питанням про ті ресурси, які актуалізуються для її подолання.

Лі Пулккінен (Lea Pulkkinen) зробила спробу визначити суть поняття «копінг-поведінка» через співвідношення з давно існуючими поняттями. Так, якщо у відповідність життєвому шляху людини, згідно А. Aдлер, можна поставити індивідуальний життєвий стиль, який інтегрує значущі цілі і способи їх досягнення і визначається як єдність особистісних характеристик, установок і щоденної діяльності, то у відповідність ситуації як одиниці життєвого шляху, очевидно, можна поставити копінг, як ситуативну модифікацію життєвого стилю [3, 215].

Недивлячись на те, що теорія «копінгу» отримала всесвітнє визнання, у дослідженнях стресу і життєвих подій немає погодженості в оцінці значення і механізму, засобом якого копінг впливає на стрес і самопочуття. Саме через це важко організувати існуючі у літературі думки в єдине ціле. Проте, найбільш розробленою є концепція Р. Лазаруса. В останній роботі, яка вийшла у 1998 році, він резюмує зроблену ним роботу за останні 50 років і інтерпретує «копінг» як засоби, психологічні захисти, які виробляє людина від психотравмуючих ситуацій і як поведінку, яка впливає на ситуацію. Вчений підкреслює, що здоров’я може бути краще зрозумілим, як результат ефективних і неефективних «копінг», ніж просто результат стресу в оточуючому середовищі. Людина не може уникнути стресу, але може навчитися долати його [203].

Поряд із змістовним розширенням поняття «копінг» період кінця XX століття виявився і предметною експансією його досліджень. Сьогодня ця проблематика розробляється у різних галузях психологічного знання. Так, у рамках психології особистості копінг розглядається як ситуативний прояв життєвого стилю, а у якості його основної функції зазначається підтримання психологічного благополуччя. У рамках клінічної психології основна увага полягає у з’ясуванні неконструктивних і самодеструктивних стратегій психологічного подолання, які призводять до деліквентної та девіантної поведінки [90, 142, 171.

Все частіше до проблеми психологічного подолання звертаються представники крос-культурної і соціальної психології при вивченні адаптації мігрантів: виділяються чинники, які передують і/або сприяють вибору тих чи інших стратегій копінгу, аналізуються наслідки особливостей подолання стресу на рівні загальних статегій акультурації і результативної ефективності крос-культурної адаптації [240].

Проте, підкреслимо наступні дві обставини. По-перше, копінг поєднує у собі два акценти: акцент на ситуації, в якій діє суб’єкт, і акцент на особистісніх особливостях, які в ній проявляються. По-друге, яким би не було широким поняття психологічного подолання, воно неминуче апелює до процесу адаптації як до своєї фінітної функції: психологічне призначення копінгу полягає у забезпеченні адаптації людини до вимог ситуації. Саме через це виражена актуалізація соціально-психологічного інтересу до проблеми психологічного подолання сьогодні далеко невипадкова.

У якості її соціокультурного тла, очевидно, варто зазначити характер суспільної динаміки. Змістовна специфіка актуальних соціальних змін, яка виражається у підвищеній соціальній мобільності великих груп людей в нових, мережевих принципах комунікації і соціальної організації, у багаточисельних міжкультуральних контактах і переміщеннях, у необхідності постійного «добудовування» людиною траєкторій свого соціального самовизначення (її освітнього, професійного, статусного, сімейного та багатьох інших модусів) об’єктивно призводить до виникнення інших проблем, з якими люди раніше не стикалися у своєму житті, і які ставлять перед ними нові задачі психологічного подолання. Поряд з цим, високу швидкість соціальних змін опанувати і подолати складно, враховуючи силу її динамічного характеру. Тим самим сучасна соцільна ситуація розвитку не лише неминуче актуалізує даний адаптивний потенціал особистості, але і ставить перед людиною задачу постійного його розвитку і оновлення, закономірно притягуючи увагу дослідників до механізмів адаптації і чинників вибору конкретних стратегій їх реалізації, у тому числі у складних, суб’єктивно невизначених, постійно мінливих ситуаціях.

Бурхливий розвиток даної проблематики забезпечується і гносеологічними обставинами. Включення у категорію психологічного подолання двох модусів – особистості і ситуації вдало відповідає сучасним тенденціям в аналізі соціальної поведінки. Як відомо, сформульована ще К. Левіним загальна формула поведінки як функції актуального стану суб’єкта і оточення, яке ним сприймається стала основою для об’єднання внутрішніх і зовнішніх її детермінант, будучи конкретизованою у так званих «синтетичних» позиціях. А саме – поведінка є результатом безперервної взаємодії людини і ситуації, причому для реалізації цієї взаємодії у рівній мірі мають значення як когнітивні і мотиваційні чинники, так і те суб’єктивне значення, яке надається людиною кожній конкретній ситуації. Тим самим стверджується, що дослідження психологічного подолання у певній мірі ініціюються все більшим домінуванням інтегративного особистісно-ситуаційного підходу до аналізу соціальної поведінки.

Психологічна ситуація являє собою єдність зовнішніх умов та їх суб’єктивної інтерпретації. Вона є обмеженою у часі і такою, що спонукає людину до вибіркової активності, може мати різну значущість у масштабі життєвого шляху суб’єкта, тяжіти як до зворотньої події, так і до щоденності. Ситуація містить складний клубок намірів і домагань суб’єкта, вона детермінована його попередньою поведінкою і звернена у майбутнє засобом висунення нових вимог до нього та ситуації. Копінг - це індивідуальний спосіб взаємодії із ситуацією у відповідності з її власною логікою, значущістю у житті людини та її психологічними можливостями [118].

Варто зауважити, що у процесі розвитку та становлення проблематики психологічного подолання поняття «важка» ситуація зазнало змін. Для Р. Лазарус і С. Фолкман «важка» ситуація – це та, яка оцінюється суб’єктом як така, що чимось загрожує. У сучасних трактуваннях ситуації стрес-подолання також часто присутня вказівка на те, що це ситуація, яка у значній мірі перевищує звичайний адаптивний потенціал особистості, тобто така, яка висуває до людини вимоги, які перевищують ті її ресурси і здібності, які вона зазвичай використовує. Зауважимо, що при всій суб’єктивності таких оцінок, все-ж йдеться про деякі екстраординарні, об’єктивно стресові ситуації. Проте, сам Р. Лазарус наполягав на певному розширенні поняття «важка» ситуація, зазначаючи, що надмірна «драматизуюча спрямованість» розробки проблематики змушує дослідників нехтувати «щоденними неприємностями», – тими звичайними життєвими труднощами, з якими стикається будь-яка людина у процесі свого навчального, професійного та сімейного життя. Проте саме вони і досвід їх подолання можуть бути визначними чинниками процесу соціалізації епохи змін [207].

Саме з цієї причини у трактуванні «важких» ситуацій дослідники акцентують увагу не стільки на їх відмінності від щоденності, скільки на їх значущості та важкості для людини. Хоча є достатньо очевидним, що суб’єктивно незначущі ситуації не мотивують на копінг. Л. Анциферова даний момент розуміє як цінність, яка в умовах важкої ситуації може бути втраченою або знищеною, і саме заради цієї цінності людина вдається до копінг-поведінки:

«Чим більш значуще місце у смисловій сфері особистості займає об’єкт, який перебуває у небезпеці…, тим вищим є мотиваційний потенціал подолання труднощів, які виникли» [9].

Що стосується чинників суб’єктивного сприймання ситуації як «важкої», то було показано, що хоча існує деяка кількість об’єктивних параметрів ситуації, які практично завжди змушують людину кваліфікувати її як важку (до них насамперед належить невизначеність ситуації), у більшості випадків труднощі, що сприймаються людиною залежать від її особистісних диспозицій.

Вказуючи на те, що копінг-поведінка може змінюватися у залежності від природи стресу або умов середовища, в яких вона відбувається Р. Лазарус звернув увагу і на необхідність врахування стабільного, всеоб’ємного особистісного стилю, з допомогою якого пізнаються і здійснюються взаємостосунки з оточуючим світом.

«… Навіть якщо ми знаємо, що індивід зазвичай ефективний у копінгу і як особистість має переваги у позитивних копінг-ресурсах, таких як інтелект, навички, підтримка сім’ї, соціальні взаємостосункі, гроші і здоров’я – все це не допоможе нам навчити краще долати стрес тих, у кого неадекватний копінг, якщо ми не знаємо, що саме робить і думає кожен з цих людей у процесі подолання стресу. Ми повинні точно знати, що саме «працює» або «не працює» для певного типу особистості, певного типу стресу і певних умов життя, щоб визначити, якому копінгу навчати. Це означає, що сучасні теорії та дослідження копінгу повинні стати більш детальними і описовими, ніж це було раніше» [203].

Виокремлюють дві основі функції копінга. Перша сфокусована на проблемі і спрямована на руйнування стресового зв’язку особистості та середовища. Друга сфокусована на емоціях і спрямована на керування емоційним дистресом. Завжди при подоланні стресової ситуації мають місце обидві зазначені функції.

Стрес може переживатися емоційно, когнітивно, поведінково, але, як правило, існують багаточисельні і неповторні комбінації всіх трьох компонентів. Саме через це, при оцінці копінга необхідно враховувати обидві його функції. Оцінка індивідом стресової ситуації визначає пропорційне представництво кожної функції. Поведінка, яка має на меті усунути або зменшити інтенсивність впливу стресора, змінити зв’язок стресу з власне фізичним або соціальним середовищем розглядається як активна копінг-поведінка. Пасивна копінг-поведінка являє собою інтрапсихічні форми подолання стресу, призначені для зниження емоційного збудження раніше, ніж зміниться ситуація [207, 211].

У всій багатоманітності зарубіжних концепцій розуміння і визначення копінг-поведінки домінують три теоретичні моделі, кожна з яких обумовлює своєрідний погляд на механізми подолання стресу і на оцінку його результатів.

Его-психологічна модель базується на концепції систем захисту, таких як несвідомі адаптивні механізми. Г. Вайлант (G. Vaillant) вважає, що існує ієрархія таких механізмів у відповідності з рівнями їх розвитку. У найвищий рівень входять такі адаптивні процеси, як сублімація, альтруїзм, придушення і гумор. Наступний, «менш зрілий» рівень складається з невротичних механізмів, таких як інтелектуалізація, формування реакцій, зміщення і дисоціація. Далі йде «незрілий рівень», механізми якого включають уяву, проекцію, іпохондрію, пасивно-агресивну поведінку і вихід з дії. І нарешті, найменш розвиненими є психічні механізми, які містять заперечення зовнішньої реальності, викривлення і оманливу проекцію. Дану модель активно розробляла Н. Хаан (N. Нааn) Вона використовувала термін «подолання стресу» у контексті цієї моделі щодо найбільш досконалих або зрілих Его-процесів.

Его-психологічна модель має деякі обмеження. По-перше, вона не враховує характер стресових умов. Більше того, Его-процеси зазвичай оцінюються на основі першочерговості як адаптивні або неадаптивні, зрілі або незрілі. Проте незріла стратегія, така як заперечення може бути іноді високоадаптивною, а зріла стратегія, така як гумор може бути неадаптивною, якщо вона використовується невідповідним, неадекватним чином. По-друге, подолання стресу, яке визначається у вигляді процесів захисту надає великого значення зниженню напруги і відновленню рівноваги, але приділяє невелику увагу функціям власне подолання стресу, сфокусованим на розв’язанні проблеми. Підтримання емоційної рівноваги є важливою функцією подолання стресу, але воно не вирішує проблеми [194, 236].

Модель особистісних рис. Припущення, яке лежить в основі цієї моделі, полягає у тому, що подолання стресу як мінлива особливість особистості впливає на поведінку в широкому спектрі ситуацій. Припускають, що дії індивіда у процесі подолання стресу у різних умовах можна прогнозувати на основі оцінки характерних індивідуальних особливостей або схильності до подолання стресу. На жаль, вимірювання характерних особливостей і схильностей подолання стресу взагалі не визначають того, як людина долає стрес в реальних стресових ситуаціях. Тривале домінування у психології «особистісних» підходів призвело до того, що особистісним чинникам надавалося значно більше уваги, ніж зовнішнім (ситуаційним). Очевидно, що для розуміння і прогнозування поведінки людини необхідно більш детальне уявлення про ситуацію (її контекст) [218].

Контекстуальна (ситуаційна) модель. У цій моделі подолання стресу оцінюється відносно певних стресових умов або ситуацій. Припущення, яке лежить в її основі полягає у тому, що на наміри і дії у процесі подолання стресу здійснює вплив взаємозв’язок між людиною і контекстом потенційно стресової ситуації. Тобто, тут розглядаються більш рухомі та мінливі ситуаційно-обумовлені чинники, які визначають вибір копінг-стратегій. Увага концентується на вивченні специфічних стратегій, які можуть бути корисними у певних конкретних ситуаціях. До даного підходу належить оцінна модель Р. Лазаруса, який акцентував увагу на важливості когнітивних факторів у копінгу та стресі. Він вважав, що найбільш серйозний недолік ранніх теорій копінгу – це неможливість вивчити та детально описати, яким чином у думках та діях людина справляється із специфічними стресами, такими як хвороба, втрата, інтер- та інтрапсихічна загроза, які іноді можуть траплятися у житті. Р. Лазарус підкреслював, що клініцисти повинні знати, як клієнт справляється з тим чи іншим стресом.

Вчений припускав, що взаємодію між особистістю і середовищем регулюють два основних конструкта – когнітивна оцінка та копінг. Він розглядає копінг-поведінку як «динамічний процес когнітивної оцінки, переоцінки, подолання та емоційної переробки», засобами якого індивід в одних випадках, використовує одну форму подолання, наприклад, захисні стратегії, а в інших – вдається до стратегій розв’язання проблеми шляхом зміни ставлення «особистість – оточуюче середовище» [207].

Особливу увагу Р. Лазарус та його співробітники звернули на два когнітивних процеси – оцінку і купірування стресу, які, безсумнівно, є важливими при взаємодії людини з оточуючим середовищем. Слово «оцінка» у контексті, який розглядається, означає встановлення цінності або оцінювання якості чогось, а подолання – докладання поведінкових і когнітивних зусиль для задоволення внутрішніх і зовнішніх потреб. Копінг вступає в дію, коли складність задач перевищує енергетичну міцність звичних реакцій і потрібні нові затрати, а рутинного пристосування недостатньо [204, 205, 212].

Отже, з позицій когнітивної теорії стресу і адаптації процес подолання стресу починається з когнітивної оцінки людиною її взаємостосунків з умовами середовища. Р. Лазарус описує три типи когнітивної оцінки, які впливають на процес подолання.

Первинна оцінка визначається мірою загрози, властивостями стресора та психологічними особливостями індивіда. Вона дозволяє зробити висновки про оцінку ситуації як такої, що загрожує або як про ситуацію зміни. Існують три види подій, які зазнають первинної оцінки:

1) події, які не зачіпають індивіда і відповідно не вимагають ніякої реакції;

2) позитивні події, які можуть бути або доброзичливими, або нейтральними;

3) події, які оцінюються як стресові.

Первинна оцінка стресорного впливу полягає у запитанні – «Що це означає для мене особисто?» Стрес сприймається і оцінюється в таких суб’єктивних параметрах, як масштаб загрози або ушкодження, які приписуються події. За сприйманням і оцінкою стресора йдуть обтяжливі негативні емоції (злість, страх, пригніченість, надія більшої або меншої інтенсивності).

Вторинна оцінка – це процес, засобом якого індивід оцінює, що може бути зроблено для того, щоб подолати, попередити шкоду або покращити стан справ. Вона визначає, в який спосіб можна вплинути на негативні події та їх результат, тобто на процес вибору механізмів і ресурсів подолання стресу. Вторинна когнітивна оцінка – це оцінка власних ресурсів і можливостей розв’язати проблему. Вона виражається у постановці наступного запитання: «Що я можу зробити?» Далі включаються більш складні процеси регуляції поведінки: цілі, цінності і моральні установки. У результаті особистість свідомо вибирає та ініціює дії щодо подолання стресової поведінки. Стадії оцінки можуть відбуватися незалежно і синхронно.

Результатом вторинної оцінки стає один з трьох можливих типів стратегій психологічного подолання труднощів:

– активні вчинки індивіда з метою зменшення або усунення небезпеки (напад або втеча, захоплення або насолода);

– непряма або мислительна форма без прямого впливу, неможливість через внутрішнє або зовнішнє гальмування подавлення, переключення на іншу форму активності, зміна направлення емоції з метою її нейтралізації і т.д. Наприклад, витіснення («це мене не стосується»), переоцінка («це не так вже і небезпечно»);

– психологічне подолання без емоцій, коли загроза особистості не оцінюється як реальна (контакт із транспортними засобами, побутовою технікою, щоденними неприємностями, яких людина успішно уникає).

Останній вид оцінки – переоцінка, яка грунтується на зворотному зв’язку від результату взаємного співставлення перших двох оцінок, що може призвести до зміни первинної оцінки і, внаслідок цього до перегляду своїх можливостей і спроможності впливати на дану ситуацію, тобто корекції вторинної оцінки.

Після когнітивної оцінки ситуації включаються (свідомо або несвідомо) механізми подолання – копінг-процес. Таким чином, на копінг впливають: оцінка міри загрози, власних дій та їх успішність у подоланні стресу [204, 212].

Cхожі погляди висловлювали і інші автори, на думку яких індивідуальна когнітивна оцінка визначає інтенсивність стресу, генерованого подією або ситуацією, а також якість та інтенсивність емоційної реакції, яка може змінюватися у результаті переоцінки. Перший крок у процесі когнітивної оцінки представлений «поляризуючим фільтром», який може посилити або послабити значущість події. Після когнітивної оцінки ситуації індивід приступає до розробки механізмів подолання стресу, тобто, власне кажучи, до копінгу. У випадку неуспішного копінгу стресор зберігається і виникає потреба у подальших спробах психологічного подолання [237].

На думку А. Бандури (A. Bandura), «очікування особистої ефективності, майстерності позначається як на ініціативі, так і на наполегливості у купіруючій поведінці. Сила переконання людини у своїй власній ефективності дає надію на успіх» [174]. Переконання у тому, що таких здібностей бракує (низька самоефективність) може призвести до такої вторинної оцінки, яка визначить подію такою, якою неможна управляти і саме через це як стресову. Якщо на стресор можна впливати об’єктивно, то така спроба буде адекватною копінговою реакцією. Якщо з об’єктивних причин індивід не може впливати на ситуацію і змінити її, то адекватним функціональним способом психологічного подолання є уникання. Якщо людина об’єктивно не може ні уникнути ситуації, ні вплинути на неї, то функціонально адекватною копінговою реакцією є когнітивна переоцінка ситуації, надання їй іншого смислу. На думку вчених, успішна адаптація можлива тоді, коли суб’єкт об’єктивно і у повному обсязі сприймає стресор [196, 220].

А. Бандура вважає, що стрес і тривога зростають переважно тоді, коли людина вірить, що не може управляти проблемами, які їй загрожують. Вчений переконаний, що власна оцінка у ставленні до нашої спроможності давати раду життєвим подіям грунтується на попередньому досвіді дій у подібних ситуаціях, вірі у себе, на соціальній підтримці людьми, самовпевненості і ризикованості [173].

Таким чином, прибічники даного підходу встановили, що успішність когнітивного оцінювання залежить від впевненості людини в своїй спроможності контролювати оточуючий світ, від вміння регулювати негативні почуття і афекти, спроможності актуалізувати увесь свій життєвий досвід та впевненість у допомозі інших людей. Так, якщо ситуація оцінюється як така, яку можна розв’язати, її учасники частіше використовують проблемно-орієнтовані стратегії, якщо ж ситуація оцінюється як така, яку неможливо розв’язати, то частіше вдаються до емоційно-фокусованих стратегій.

Отже, структуру копінг-процесу можна представити наступним чином: сприймання стресу – когнітивна оцінка – вироблення стратегій подолання – оцінка результату дій (рис. 2.1).

Рис. 2.1. Структура копінг-процесу

Модель стресу і копінгу Дж. Едвардса (J. Edwards) являє собою узагальнення, зроблене Дж. Едвардсом на основі аналізу теорії стресу і копінгу і включає у себе елементи з теорій мотивації, прийняття рішення і контролю. Автор визначає стрес, як негативну розбіжність між актуальним і бажаним психічним станом за умови, коли наявність цієї розбіжності значуща для людини. Термін «негативна розбіжність» показує, що стрес існує, коли актуальний стан людини не відповідає бажаному стану. На усвідомлення впливають не лише особливості людини і її фізичне та соціальне оточення, але також доступна інформація і власні когнітивні структури реальності [186].

Розбіжність впливає на психічне та фізичне самопочуття, а також на копінг, тобто на зусилля особистості щодо пом’якшення цих негативних впливів. Копінг, у свою чергу, впливає на детермінанти стресу наступним чином:

– безпосередньо змінюючи аспекти фізичного і соціального оточення;

– змінюючи особистісні характеристики;

– змінюючи інформацію, на якій грунтуються почуття;

– видозмінюючи почуття засобом когнітивної перебудови дійсності;

– регулюючи бажання для зменшення розбіжності;

– зменшуючи значущість розбіжності.

Виходячи з цього можна зробити висновок, що під впливом стресу людина може вибирати з великого різноманіття стратегій. Як зазначає Дж. Едвардс, особистість може свідомо створювати набір копінг-стратегій, оцінювати можливі наслідки кожного варіанту і вибирати ту, яка зводить до мінімуму наслідки стресу і покращує самопочуття. Проте вона не завжди обирає раціональний підхід.

Мотивація щодо створення копінг-альтернатив збільшується по мірі зростання стресу, у той час як спроможність створювати ці альтернативи знижується. Якщо значущість збільшується, людина буде докладати більше зусиль для створення копінг-альтернативи і досягнення мети.

Багато дослідників у галузі прийняття рішень зазначають, що люди під впливом стресу недостатньо часто використовують раціональні копінг-стратегії. І хоча зростаючий стрес може мотивувати людину на створення великої кількості копінг-альтернатив, це може спровокувати емоційні та психічні розлади і, таким чином, сприяти виникненню реакцій ярості, паніки або захисних механізмів [207, 231].

Рис. 2.2 Модель стресу і копінгу Дж. Едвардса

Отже, проблема стресу спочатку розглядалася з позицій аналізу діючих стрес-факторів. Проте психологи подолали протиріччя між «неспецифічністю стресу, як реакції на будь-який вплив» (Г. Сельє) і «залежністю реакції від психологічної оцінки загрози» (Р. Лазарус) на користь останньої тези. Об’єм поняття «стрес» завдяки працям психологів, був різко звужений у сторону екстремальності і більш особистісно-орієнтований. З метою зняття протиріччя між фізіологічною неспецифічністю та психологічною вибірковістю Р. Лазарусом вводиться поняття «копінг», як спроможність до подолання стресу. Він визначає розвиток різних його форм, що призводять до адаптації чи дезадаптації особистості.

Не дивлячись на відмінності у трактовці і розумінні механізмів і специфіки копінг-поведінки закордонними авторами, найбільш визнаним у зарубіжній літературі є її визначення, запропоноване Р. Лазарус, С. Фолкман, згідно якого, психологічне подолання життєвих труднощів – це комплекс когнітивних і афективних дій, вчинків людини, які виникають як реакція на певну проблему, що викликає стурбованість. Це індивідуальний спосіб подолання суб’єктом важкої ситуації, у відповідності з її значущістю у житті індивіда і його особистісно-середовищними ресурсами, які у значній мірі визначають поведінку людини.

У даній монографії копінг-поведінка розглядається як сукупність когнітивних, емоційних і поведінкових стратегій особистості, спрямованих на досягнення адаптації до стресових ситуацій, подолання життєвих криз та її самореалізації.

Ефективність копінгу. Одним з аспектів вивчення подолання стресу є визначення підходів до оцінки міри його ефективності. Нині розвиваються дві загальні моделі: одна з них – «модель результату» – спрямована на оцінку впливу копінгу на його результати (на працездатність або результативність діяльності). Основна суть цієї моделі полягає у тому, що якість подолання стресу оцінюється за її впливом на результат, який має певне значення для життя та діяльності людини. Друга – «модель гарної відповідності» – альтернативний підхід до оцінки подолання стресу, який полягає у тому, що найбільше значення надається самому процесу подолання, а не його результату. Головною ідеєю цього підходу є врахування відповідності стратегії подолання стресу реальним вимогам та обмеженням ситуації. Згідно цієї ідеї, ефективність подолання стресу залежить як від відповідністі між особливостями реальної ситуації та її оцінки людиною, так і від відповідності між оцінкою ситуації та стратегією подолання стресу [188].

Дж. Кохен і Р. Лазарус, узагальнивши дані багатьох досліджень, виділили п’ять основних завдань копінга:

– мінімізація негативного впливу обставин та підвищення відновлення психічних та фізичних ресурсів (одужання);

– терпіння, пристосування або регулювання, зміна життєвих ситуацій;

– підтримання позитивного «образу Я», впевненості у своїх силах;

– підтримка емоційної рівноваги;

– підтримання, збереження тісних взаємозв’язів з іншими людьми [209].

Успішність подолання залежить від перерахованих завдань. Копінг-поведінка оцінюється як успішна, якщо вона: а) усуває фізіологічні та зменшує психологічні прояви напруги; 2) дає особистості можливість відновити достресову активність 3) оберігає індивіда від психічного виснаження, іншими словами – попереджає дистрес [206].

Ефективність копінга дослідники пов’язують також з тривалістю позитивних наслідків. Виокремлюють два види наслідків подолання стресової ситуації: короткочасні ефекти (їх вимірюють за фізіологічними та афективними показниками) та тривалі ефекти (здійснюють вплив на психологічне благополуччя).

Залишається відкритим питання про ефективність емоційно-фокусованого копінга – тривалість його дії, контексту та суб’єкта. Відомо, що відновлення емоційного балансу з допомогою пасивних стратегій використовується більш інтенсивно, якщо джерело стресу незрозуміле і у людини немає знань, вмінь або реальних можливостей зменшити його. У таких випадках більш продуктивним є проблемно-фокусований копінг. Відомо, що використання проблемно-фокусованого копінга у ситуаціях, які погано піддаються контролю є малопродуктивним, оскільки виснажуються енергетичні ресурси. За умови можливого контролю над ситуацією найбільш ефективними є проблемно-орієнтовані стратегії [221].

Неоднозначно оцінюються і емоційно-експресивні форми копінг-поведінки. Низка дослідників дійшли висновку, що емоції відіграють важливу роль посередника (медіатора), який опосередковує ставлення «особистість –хвороба». Вираз почуттів прийнято вважати достатньо ефективним способом подолання стресу. Виняток складає лише відкритий прояв агресивності в силу своєї асоціальної спрямованості. Але і стримування гніву, як показують дані психосоматичних досліджень, являє собою фактор ризику порушення психологічного благополуччя людини. К. Накано (К. Nakano) вдалося показати, що самозвинувачення і емоційне перетлумачення ситуації виступають корелятами психологічної та психосоматичної симптоматики, а пошук соціальної підтримки і розв’язання проблем, напроти, істотно знижують рівень тривожності особистості.

Критерії ефективності подолання можуть бути пов’язані з психічним благополуччям суб’єкта і визначаються зниженням рівня його невротизації, яка виражається у ситуативній зміні депресії, тривожності, психосоматичної симптоматики і дратівливості [221].

У чисельних лабораторних дослідженнях було встановлено, що у тварин стресові стимули підвищують рівень бадьорості і викликають зміни у гормональних і імунологічних можливостях, які за умови тривалого впливу можуть призвести до фізичних і навіть психічних («набута немічність») захворювань. Подібні механізми взаємодії зовнішніх стимулів і фізіологічних реакцій існують і у людей. Проте людина спроможна використовувати соціальну підтримку, механізми інтрапсихічного захисту і зовнішні механізми психологічного подолання і тим самим, знизити збудження до непатогенного рівня [227, 230, 238].

У великій кількості наукових робіт зазначається, що за умови недостатнього розвитку конструктивних форм копінг-поведінки збільшується патогенність життєвих подій, і ці події можуть стати «пусковим механізмом» у процесі виникнення психосоматичних та інших захворювань. Це і призвело до такої великої кількості досліджень і розробки ефективних методів допінгу [4, 35, 63, 116, 156, 210 та ін.].

На сьогоднішній день отримані деякі дані про «середню» ефективність різних форм копінгу. Найменш ефективними, на думку низки авторів, є уникання і самозвинувачення у всіх варіантах, заниження своїх можливостей та ін.. Достатньо дійовим є реальна зміна ситуації або, принаймні її перетлумачення. Що стосується групи захисних форм психологічного подолання, які виражається в викривленому розумінні дійсності, то їх ефективність оцінюється неоднозначно. Так, Н. Хаан вважає, що ці форми поведінки є абсолютно дезадаптивними, такими які порушують орієнтацію людини у дійсності, а П. Бекер (P. Becker) і К. Карвер (C. Carver), навпаки, припускають, що ілюзорне послаблення стресу, який сприймається у випадку захисного копінгу дозволяє суб’єкту краще сконцентруватися і мобілізувати зусилля для реального подолання життєвих складнощів та негараздів [176, 181, 194].

Таким чином, процеси психологічного подолання або копінгу – це засоби, за допомогою яких особистість здійснює контроль над загрозливими ситуаціями. Критеріями їх ефективності є: психічне благополуччя, тривалість позитивних наслідків, зниження рівня невротизації та вразливості до стресів. Ефективність копінг-поведінки визначається також специфікою ситуації у конкретному випадку. Інструментальні стратегії психологічного подолання ефективні у тому випадку, якщо ситуація контролюється суб’єктом, а емоційні доречні, коли ситуація не залежить від волі людини.