	?
Лист на сайт
Стрічка новин (RSS)

Архітектурні фундації гетьмана Івана Мазепи

Віктор Вечерський

2003 р. минає 300 років з часу, як на Києво-Подолі постав так званий Мазепин (або староакадемічний) мурований корпус Києво-Могилянської академії. Ця визначна дата спонукає задуматися над феноменом меценатства українських гетьманів щодо Церкви, освіти, науки. Український історик архітектури Віктор Чепелик, нині вже покійний, першим звернув увагу на численні архітектурні шедеври, що постали в XVII-XVIII ст. коштом козацьких полковників і гетьманів, котрі, як виявляється, не тільки воювали та чубилися між собою в добу Руїни, а й, передовсім, дбали про духовний і культурний розвиток Гетьманщини. Найвидатнішим серед цих державних діячів, безумовно, був Іван Мазепа.

Оцінюючи його діяльність, маємо пам’ятати, що він був сином своєї доби. Тож писати з нього сучасний портрет "героя" чи "зрадника" – справа марна і невдячна. Від мислив і діяв у зовсім іншому суспільно-історичному контексті, ніж ми. У тогочасній суспільній свідомості була міцно закорінена ідея спадковості Гетьманщини стосовно Княжої держави. Гетьмани трактувалися тодішніми інтелектуалами як продовжувачі справ, мало не прямі спадкоємці Великих князів Київських. Тож не випадково Богдан Хмельницький свою державу намагався назвати "Великим князівством Руським". Цієї ж тенденції дотримувався його політичний спадкоємець Іван Виговський. Не випадково козацькі літописці називали гетьманів "Руськими виборними князями", а митрополит Іов Борецький проголошував: "Ми взялися за те, що мали раніше, що нам наші предки залишили і віддали, чим ми й раніше користувалися, і те, що нам дозволяють Божі закони і звичаї, а ще й шістсотлітня традиція" [1]. Цей комплекс спадкоємності відобразився повною мірою в архітектурно-будівельній діяльності тодішньої української еліти, зокрема в містобудівних заходах (фундація патрональних монастирів і гетьманських резиденцій), типології споруд (відродження типу тринавових хрещато-баневих соборів), в освітніх фундаціях.

Окрім "комплексу спадковості" в архітектурі Мазепиної доби відобразився також не менш важливий "комплекс перемоги". Він пов’язаний із ліквідацією в 1650-х рр. національно-релігійного гноблення, розвитком освіти й науки, формуванням національного самоусвідомлення [2]. Так, Богдан Хмельницький чи не першим почав уживати термін "українська нація". А вже за часів гетьманства Івана Мазепи об’єднуючою назвою всіх козацьких земель остаточно стала "Україна".

Духовний клімат доби визначався розвитком освіти, найвищими осередками якої були Києво-Могилянська колегія, яка з 1700 р. стала Академією, Колегіуми в Чернігові (з 1700 р.), Харкові (з 1726 р.), Переяславі (з 1738 р.), які до певної міри "урівноважили" старіші латинські осередки освіти в Галичині й на Волині (єзуїтські колегії у Львові й Ярославі тощо) [3]. Високий престиж освіти в тодішньому українському суспільстві підтверджують не тільки спостереження іноземців (Павло Алеппський, 1654 р.) [4], але й такий важливий державно-політичний документ, як Гадяцький трактат 1658 р. (договір між гетьманською Україною і Польсько-Литовською Річчю Посполитою), де серед загальнонаціональних пріоритетів зазначено відкриття в Україні двох університетів, один з яких мав постати на базі Києво-Могилянської колегії [5]. Гадяцький договір не був реалізований, і колегія формально не перетворилася на університет. А проте за часів гетьманування І.Мазепи кількість студентів Київської академії сягнула 2000 чоловік [6].

Зрозуміло, що для такої значної кількості студентів потрібні були відповідні навчальні приміщення. Тож до цієї справи І.Мазепа залучив своїх архітекторів. На відміну від попередніх епох, у другій половині XVII ст. соціальна роль і статус архітектора в гетьманській Україні стали надзвичайно високими: так, наприклад, Адам Зернікау та Мартин Томашевський майже на рівних спілкувалися з попередником І.Мазепи – гетьманом І.Самойловичем; київський архітектор Іван Зарудний виконував важливі дипломатичні доручення гетьмана І.Мазепи і їздив послом до Москви; питання про роботу в Києві провідних московських архітекторів Осипа Старцева та Дмитра Аксамитова І.Мазепа вирішував з московськими царями – як справу державної ваги [7].

Така увага до професіонала-архітектора пов’язана не тільки із зрослим суспільним та ідеологічним значенням архітектури, але й з великою вартістю будівництва. Щоб реально уявити собі суто матеріальну вартість архітектури в Мазепину добу, наведемо такі дані: на початку XVIIІ ст. річна платня фахівця найвищої кваліфікації (ректора Києво-Могилянського колегіума) становила від 50 до 100 золотих (або рублів). Річний бюджет Гетьманщини, вперше обчислений за гетьмана Д.Апостола в 1729 р., становив 144.000 золотих. При цьому будівництво невеликого мурованого будиночка (кам’яниці) коштувало 500 золотих, дерев’яної церкви – до 10.000 золотих, мурованої церкви – 15.000 – 30.000 золотих [8]. Великі мазепинські собори (Військово-Микільський і Братський Богоявленський у Києві) коштували до 100.000 золотих кожний, а мур із баштами довкола Києво-Печерської лаври обійшовся гетьманському скарбові в мільйон золотих [8].

Отже широкий розмах будівництва в цю добу свідчить як про значний господарський поступ, так і про те, що архітектура справді стала загально-національним пріоритетом. Тут ми повинні спростувати один задавнений стереотип: вважається, що для розвитку архітектури потрібен мир, спокій, економічне процвітання. Але ж ми знаємо, що найвизначніші шедеври української архітектури XVII-XVIII ст., які є нашим оригінальним національним внеском до скарбниці світового зодчества, постали в часи суцільних воєн і розрухи. А причина такого бурхливого розвитку архітектури була дуже простою: після національно-визвольної війни 1648-1654 рр. найширші народні маси (а не тільки суспільна еліта, як тепер) отримали повну свободу підприємницької діяльності.

У цьому контексті вельми показовою є будівнича діяльність самого гетьмана І.Мазепи. За 21 рік свого урядування він став фундатором 12 новозбудованих та 20 реконструйованих храмів [8]. Серед них такі шедеври української та світової архітектури, як вже згадані Микільський військовий і Богоявленський братський собори в Києві, Троїцький собор у Чернігові, Вознесенський у Переяславі, собор Мгарського монастиря. Він же фінансував перебудову Софії Київської, Михайлівського Золотоверхого монастиря у Києві, Києво-Печерської лаври. Загалом на ці справи гетьман витратив понад 1,5 мільйона золотих – суму, що більш ніж у 10 разів перевищувала річний бюджет тодішньої Української держави! У цій діяльності І.Мазепа продовжував справу свого попередника – гетьмана І.Самойловича, котрий мав добрий смак до архітектури, сам коригував (і досить вдало коригував !) архітектурні проекти. І.Мазепа завершував розпочаті коштом І.Самойловича монастирські собори в Чернігові і Мгарі.

Ми хочемо підкреслити, що це не була меценатська діяльність у звичному розумінні – коли багатий пан знічев’я певний надлишок своїх коштів віддає на суспільні потреби. Справа в тім, що в часи І.Мазепи державна скарбниця (бюджет) ще не була відділена від особистої скарбниці гетьмана. Тому й гетьманова амбіційна архітектурно-будівельна програма не була проявом меценатства, а, скоріше, реалізацією державної програми створення представницького архітектурного середовища, співмірного зрослим суспільним потребам і можливостям.

Teza Kolach

Теза П.Колачинському. 1698 р.

В основі цієї діяльності лежало усвідомлення творчого індивіда (як гетьмана-замовника, так і архітектора) часткою свого народу, бажання прислужитися "оздобі отчизни" через мистецтво, головними функціями якого тоді вважали docere, delectare, movere (навчати, втішати, зворушувати). Це і стало основою пошуку і піднесення на висоту елітарності власних, автохтонних культурних вартостей. За таких умов навіть чуже, привнесене з інших країв (Польщі, Італії чи Московії), не накладалося окремими клаптями на масив української культури (і архітектури – у тому числі), а органічно вростало в неї, збагачуючи образну палітру новою стилістикою. Саме в архітектурі Мазепиної доби на зламі XVII-XVIIІ ст. найповніше вияскравилась нова реальність: на зміну мозаїчності "розтятого світу" першої половини XVII ст. постає цілісний образ української культури зі сформованою шкалою однорідних вартостей. За визначенням сучасного історика Н.Яковенко, саме в цю добу "культура в Україні" перетворилася на "українську культуру" [9].

У цю добу виділяється одна типологічна група, на якій ніби сконцентрувався увесь розвиток архітектури. Це собори так званого державного або гетьманського жанру. Ця типологічна група відродила розпланувально-просторові структури мурованих храмів Княжої доби і несе деякі впливи західного (литовського і польського) бароко. Ці храми відомі тільки в мурованому будівництві й не мають ані прототипів, ані наслідувань у народній монументальній дерев’яній архітектурі. Вони тринавові, з трансептом, шестистовпні, здебільшого – триапсидні, три- п’яти- семибанні, з двоярусними західними притворами, фланкованими двома вежами, як у латинських костелах.

Основне дев’ятидільне ядро такого храму формують чотири пілони, з’єднані підпружними арками, що несуть центральну баню, та прилеглі рамена просторового хреста разом з приміщеннями у міжрукав’ях. Це дев’ятидільне ядро могло бути одно- чи п’ятибанним. При цьому бічні бані могли вінчати рамена хреста (Хрестовоздвиженський монастирський собор у Полтаві) або приміщення у міжрукав’ях, як у храмах княжої доби (Троїцький монастирський собор у Чернігові). Приміщення у міжрукав’ях могли бути однієї висоти з приміщеннями рамен просторового хреста або нижчими. Поєднання цих особливостей у різноманітних сполученнях розширювало композиційні можливості.

Цю типологічну групу започаткував Спасо-Преображенський собор Максаківського монастиря на Чернігівщині, фундований А.Кисілем 1646 р. Розвинув цей тип храму Троїцький собор однойменного монастиря в Чернігові, заснований 1679 р. і зведений німецьким архітектором з Вільна І.-Б.Зауером, як ми вважаємо, саме за взірцем собору Максаківського монастиря, оскільки в структурі й архітектурних особливостях Троїцького собору є мало спільного з литовськими витворами того ж архітектора – костелами Камальдулів у Пажайслісі 1667 р. та Св.Петра і Павла на Антакальнісі у Вільнюсі 1668 р.

Троїцький собор у Чернігові, фундований з ініціативи архієпископа чернігівського Лазаря Барановича гетьманом І.Самойловичем, а завершений гетьманом І.Мазепою, має ще кілька характерних прикмет, важливих для подальшого розвитку цього архітектурного типу. В екстер’єрі – це активність силуету, в якому сім бань композиційно підтримані вигадливих обрисів фронтонами, а також фасадна пластика, яка є вільною композицією символічно трактованих ренесансно-барокових ордерних форм із застосуванням пілястр, півколон, антаблементів, екседр і сандриків. А в інтер’єрі, завдяки високо піднятій центральній бані й візуальній ізольованості бічних нав від удвоє ширшої центральної нави, проведено принцип контамінації глибинно-вісьового і висотно-центричного принципів організації внутрішнього простору, що пов’язує цей тип собору з великими митрополичими соборами Княжої доби.

Спасо-Преображенський собор Мгарського монастиря на Полтавщині було створено за зразком Троїцького собору тим-таки І.-Б.Зауером у співдружності з українськими майстрами М.Томашевським та О.Пирятинським [10]. Але це – спрощений і зменшений варіант.

Обидва храми послужили прототипами двох найвеличніших київських соборів фундації гетьмана І.Мазепи: Микільського військового і Братського Богоявленського, зведених одночасно, у 1690-1693 рр., архітектором О.Старцевим. За планами обидва собори близькі до прототипів, проте об’ємне вирішення дещо відмінне: основні об’єми менш розчленовані й підведені під спільний карниз. Вінчають собори не сім, а п’ять широко розставлених бань. У цілому, архітектурні образи цих соборів статичніші й монументальніші.

Аналогічними за типом були Спасо-Преображенський собор Межигірського монастиря 1690 р. та Успенський собор у Полтаві 1748-1770 рр., що не збереглися. Спрощеним варіантом цього ж розпланувально-просторового типу є кубічні тринавові чотиристовпні п’ятибанні храми на кшталт Благовіщенського собору 1716 р. в Ніжині. Цей тип є, по-суті, виділеним з попереднього типу його основним дев’ятидільним композиційним ядром. До цього ж типу належать, як запізнілі репліки, Воскресенська (1773 р.) та Стрітенська (1782-1787 рр.) церкви у Полтаві та Благовіщенська церква 1778 р. в Березні на Чернігівщині.

Kyiv academy

Староакадемічний (Мазепин) корпус Київської академії. Реконструкція В.Січинскього

Ми приєднуємось до думки А.Макарова, який вважає спорудження гетьманами цих тринавових хрещато-баневих храмів свідомим зверненням до державної величі Київської Русі [11]. Залучивши твори тогочасного красного письменства неважко простежити цю інтелектуальну традицію, принаймні від князів Острозьких, які на Волині відроджували тринавові хрещато-баневі структури мурованих княжих храмів, – до представників духовної та козацької еліти XVII ст., які спершу "репарували" храми Княжої доби, а потім почали будувати аналогічні за типами нові храми. Саме такі собори, поставлені у найважливіших містах України (Київ, Чернігів, Глухів, Полтава), мали в максимально наочних образах, мовою архітектурних форм засвідчити те розуміння принципів побудови держави, структури суспільства і ролі в ній нової еліти, яке висловлено у відомій "Думі" гетьмана І.Мазепи:

"Ей, братища, пора знати,

Що не всім нам панувати,

Не всім дано всеє знати

І речами керувати !

На корабель поглядимо,

Много людей полічимо,

Однак стирник сам керуєт,

Весь корабель управуєт.

Пчулка бідна матку маєт

І оної послухаєт…" [12]

Доба І.Мазепи ознаменувалася також розвитком нових типів мурованих навчальних споруд. Показово, що взірцями для них були не аналогічні будівлі католицьких колегій Галичини й Волині, а корпуси келій православних монастирів з традиційною для них секційною розпланувально-просторовою структурою типу келія+сіни+келія. Будівлі навчальних закладів мали структури лінійного багатокамерного типу, секційно-анфіладне розпланування (Чернігівський колегіум 1702 р.), або структури галерейного типу (так звана бурса у Новгороді-Сіверському 1667 р., Київська академія 1703 р.). Ці будівлі були, пересічно, одно- і двоповерховими.

Найвиразнішої композиції набув мурований двоповерховий корпус Київської колегії (згодом – академії) на Подолі, зведений між 1697 і 1702 рр. Як свідчать тогочасні іконографічні джерела, зокрема теза П.Колачинському гравера І.Щирського [13], він мав по першому і другому поверхах галереї з аркадами і високий дах з трьома фронтонами й люкарнами. Цей корпус було ґрунтовно реконструйовано 1703-1704 рр. коштом І.Мазепи: розібрано приземкуватий другий поверх і натомість надбудовано ще два, так що будівля в цілому стала триповерховою. На східному кінці корпусу постала висока баня академічної (конгрегаційної) церкви. Ймовірний автор Академічного корпусу – архітектор Йосип Старцев. Слід зазначити, що теза П.Колачинському датується, орієнтовно, 1698 р. Поміж спеціалістами досі немає єдності у двох принципових питаннях: по-перше – що саме зображено на цій гравюрі – вже збудовану споруду, чи тільки проект її? По-друге, коли саме первісно одноповерхова споруда стала триповерховою? [14] У зв’язку з цим є розбіжності в датуванні будівлі Києво-Могилянської академії. Та як би там не було, появу цієї споруди можемо визначити в хронологічних рамках 1697-1704 рр.

Реконструкція цього корпусу, здійснена архітектором Й.-Ґ.Шеделем в 1736-1740 рр., дещо змінила його стилістику й архітектурні форми, але не заторкнула основних типологічних характеристик. Ця будівля дійшла до нашого часу в тих формах, яких їй надав Шедель, і сьогодні є навчальним корпусом Національного університету "Києво-Могилянська академія", однією з небагатьох уцілілих у Києві пам’яток будівничої діяльності великого гетьмана Івана Мазепи.

Примітки:

1. Яковенко Н. Нарис історії України з найдавніших часів до кінця ХVIII ст. – К.: Генеза, 1997. – С. 143.

2. Шевчук В. Козацька держава. – К.: Абрис, 1995. – С. 68-86.

3. Субтельний О. Україна: історія / Переклад з англійської Ю.І.Шевчука; Вступна стаття С.В.Кульчицького. – 2-е вид. – К.: Либідь, 1992. – С. 177-178.

4. Січинський В. Чужинці про Україну. – К.: Довіра, 1992. – С. 82.

5. Гадяцький договір // Енциклопедія українознавства: Словникова частина / Перевидання в Україні. – Т.1. – Львів: НТШ, 1993. – С. 333.

6. Оглоблин О. Гетьман Іван Мазепа і духовне життя України // пам’ятки України. – 1991. – № 6. – С. 16-19.

7. Грабар І. Архітектурні взаємозв’язки України з Росією // пам’ятки України. – 1995. – № 1. – С. 82-92.

8. Возняк М. Бендерська комісія по смерті Мазепи // І.Мазепа / Збірник. – Варшава, 1938. – С. 130-131.

9. Яковенко Н. Зазначена праця…- С. 258.

10. Говденко М. Дві споруди зодчого Йоганна Баптиста // З історії української реставрації. – К.: Українознавство, 1996. – С. 244-251.

11. Макаров А. Світло українського бароко. – К.: Мистецтво, 1994. – С. 194-201.