Державний історико-архітектурний заповідник "Стародавній Київ" – досвід роботи та перспективи розвитку

Ілля Мельников, Тетяна Богданова

Державний історико-архітектурний заповідник «Стародавній Київ» був створений постановою Ради Міністрів УРСР від 18.05.1987 р. за № 183 «Про оголошення комплексу пам‘яток історичного центру м. Києва державним історико-архітектурним заповідником «Стародавній Київ» та наступним наказом Міністерства культури УРСР від 03.07.1987р. "Про створення історико-архітектурного заповідника "Стародавній Київ". Ідея створення заповідника, викликана потребою у забезпеченні охорони історико-культурного надбання міського ядра, яка у територіальному визначенні базувалась на результатах тривалих наукових досліджень, нарешті втілилась в життя.

Рішенням Київського міськвиконкому від 10.10.1988 р. за № 976 було визначено його межі (близько 175 га). З точки зору охорони історико-культурної спадщини міста був важливим той факт, що новостворена заповідна зона включила в себе 113 пам‘яток історії і культури державного та місцевого значення та близько 150 нововиявлених пам‘яток. У цю територію увійшли пам‘ятки містобудування – комплекси споруд Братського монастиря, Іллінської церкви, Свято-Флорівського монастиря, церкви Миколи Набережного, Покровська та Притисько-Микільська церкви, храми і келії Покровського монастиря, ряд осібних пам‘яток архітектури та історії, пам‘ятники князю Володимиру, Магдебурзькому праву, українському філософу, поетові Г. Сковороді та ін.

Історико-культурний потенціал території Державного історико-архітектурного заповідника "Стародавній Київ" є колосальним. Це потужні археологічні шари глибиною залягання до 10 – 12 м, це пам’ятки історії, мистецтва, архітектури та містобудування. Територія дуже різноманітна за давністю, характером і цінністю спадщини, розташуванням її об’єктів, містобудівними якостями. Це визначає необхідність суто індивідуального підходу до вирішення всіх питань її дослідження, збереження і подальшого розвитку.

Основною метою діяльності заповідника, територія якого, порівняно з рештою правобережного Києва, у відсотковому відношенні найбільш насичена пам‘ятками, є забезпечення реалізації державної політики в галузі вивчення, охорони, використання та пропаганди пам’яток історії і культури на його території, збереження унікального міського історичного середовища, завдяки систематичному наглядові за всіма видами будівельно-реставраційних та відновлювальних робіт на пам‘ятках заповідника та фоновій забудові.

Заповідник створювався для забезпечення збереження архітектурної спадщини в двох напрямках :

1. Збереження традиційного історичного середовища в живій структурі міста.

2. Збереження нерухомих пам’яток як локальних об’єктів середовища.

Перед Заповідником стояло завдання створення унікального за своїм характером і об’ємом історико-культурного осередку Києва.

Основна частина території в межах Заповідника розташована на Подолі, забудова якого являє собою унікальний архітектурний різностильовий ансамбль, що складався на протязі кількох століть. Його художня вартість безсумнівна: ансамбль формується із гармонійного поєднання різних стилів – бароко, класицизму, ампіру, модерну. Збереження художнього та історично цінного, індивідуального неповторного обличчя Подолу потребує детального вивчення його забудови та окремих етапів його формування. Поділ на всіх своїх етапах історичного розвитку вирізнявся містобудівельною доцільністю і органічним зв’язком з природним оточенням. Тільки об’єктивна оцінка своєрідності Подолу, особливостей планувальної структури і природного ландшафту характеру середовища, архітектурно-просторової композиції, що склалась, і ролі в ній пам’яток архітектури є запорукою запобігання непрофесійним, швидким і простим рішенням.

Поділ – найдавніший район міста, де ще за часів Київської Русі (ІХ-ХІІІ ст.) сформувався торгово-ремісничий і портовий центр міста, через який пролягали багаточисельні сухопутні та водні шляхи, які з’єднували Європу з Азією, країни Балтії з Візантією. На своєму історичному шляху він пережив різні події. Багаточисельні набіги, пожежі, перепланування, нове будівництво поступово змінювали його архітектуру. Величезна пожежа 1811р., яка знищила майже всю забудову Подолу, дала поштовх корінним змінам. Практично Поділ треба було будувати заново. Взагалі з того часу збереглась дуже незначна кількість зразків старої забудови Києва.

Процес планомірного знищення Подолу, який почався у 30- ті рр. минулого століття з різною мірою інтенсивності продовжувався і в наступні десятиріччя. Цінна фонова забудова була знесена під час прокладки лінії метрополітену, загинула при відселенні мешканців і довготривалій відсутності експлуатації. На території Заповідника в жилих і культових будівлях розміщувались ( а подекуди і до цього часу) адміністративні установи, промислові підприємства, військові частини. Особливе занепокоєння викликала і викликає порушена гідрогеологія давньої частини Подолу, підвали затоплені водою.

З моменту створення Заповідник послідовно та постійно намагався вести політику запобігання і заборони знищення історико-архітектурного середовища на своїй території. Його перша дирекція на чолі з директором- відомим архітектором та пам’яткоохоронцем В.О.Сікорським, який, нажаль, наприкінці минулого року пішов з життя, багато зусиль докладала до розбудови Заповідника, розробки та затвердження нормативних документів діяльності новоствореного пам’яткоохоронного органу, донесення до вже існуючих владних структур, установ і організацій, пов’язаних з господарською, будівельною, шляхобудівельною діяльністю правил забудови та охорони заповідної території. Дирекція однозначно виступала проти будівництва метрополітену по вул. Верхній-Нижній Вал, при її участі було відселене Київське вище військово-політичне училище з Братського монастиря і відновлено діяльність Києво-Могилянської академії – як центру східно-слав’янської культури, відселені сторонні організації зі Свято- Флорівського та Свято-Покровського жіночих монастирів та ін.

Відповідно до комплексної цільової програми регенерації історичного середовища Заповідник виступав замовником на розробку проектно-кошторисної документації для локальних пам’яток архітектури, на виконання документації та основних рекомендацій по проведенню протиаварійної консервації пам’яток.

Було здійснено реставрацію "будинку Мазепи" (вул. Спаська,16), садиби по вул.. Борисоглібська, 6, будинку по вул. Спаська, 12, розпочато реставрацію Контрактового будинку (вул.Межигірська,1). Не залишились поза увагою і культові споруди – відреставровано церкву Миколи Притиска, церкву Миколи Набережного, Покровську церкву.

Після створення Заповідника у 1987 р. з‘явилась унікальна реальна можливість цілісного і комплексного використання забудови та рельєфу історичної частини Подолу та частини Верхнього міста в наукових та культурно-просвітницьких цілях – під музеї, виставкові, театрально-концертні зали тощо. Важливим напрямком діяльності стала виставочно-експозиційна діяльність з метою науково-обгрунтованої пропаганди архітектурної спадщини в межах Заповідника. Великий інтерес громадськості викликала побудована на фотодокументальних архівних матеріалах виставка "Втрачені пам‘ятки Києва". З цією ж метою Заповідник проводить і рекламно-видавничу діяльність. Було перевидано ряд дореволюційних видань з питань пам‘яткознавства, зокрема "ОбозрЪніе Кіева въ отношеніи къ древностямъ, изданное И.Фундуклеемъ", К. В. Щероцкій "Кіевъ. Путеводитель"; видано комплект листівок "Старий Київ", карта-схема "Державний історико-архітектурний заповідник "Стародавній Київ".

Але з різних причин, об’єктивних та суб’єктивних, напрямок музейної, культурно-просвітницької діяльності Заповідника поступово почав звужуватись, а у 1992 р. за рішенням тодішнього керівництва був визнаний неактуальним та неперспективним і фондова колекція,зібрана за чотири роки існування ( 10 тисяч музейних предметів) була передана до фондів Музею історії міста Києва.

Проголошення 1991р. незалежності України призвело до підйому національних сил держави, усвідомлення необхідності відтворення національних культурних святинь його пам’яті. Як пам‘яткоохоронний орган, з 1995 року, Заповідник став підпорядковуватись створеному в структурі Київської міської державної адміністрації, управлінню охорони пам‘яток історії, культури та історичного середовища.

1997 року, з метою підвищення ефективності діяльності та об´єднання зусиль окремих організацій у забезпеченні режиму охорони історико-культурної спадщини міста, Київською міською державною адміністрацією було визнане за доцільне злиття структурних підрозділів управління охорони пам’яток- ДІАЗ "Стародавній Київ" і Центру державного обліку пам’яток, із створенням на їх основі установи, яка б могла забезпечувати пам‘яткоохоронну роботу та контролювати реставраційно-будівельні заходи в історичній забудові на всій території міста. Безумовно, таким чином було забезпечено концентрацію матеріальних ресурсів та спільних наукових зусиль для згаданих напрямків діяльності.

Створений на підставі розпорядження Київської міської державної адміністрації від 15.09.1997р. за № 1421 Київський науково-методичний центр по охороні, реставрації та використанню пам‘яток історії, культури і заповідних територій, став правонаступником Державного історико-архітектурного заповідника "Стародавній Київ".

Головним завданням нової структури стало практичне вирішення проблем охорони, використання, обліку та пропаганди пам‘яток культури, а також реалізація державної політики, міжнародних принципів охорони і використання пам‘яток археології, історії, архітектури та мистецтва на території міста Києва.

Спеціалізація відділів заповідника «Стародавній Київ» не тільки залишилась незмінною, а і посилилась. Продовжується дослідження пам´яток та забезпечуються заходи по їх охороні, впроваджено науково-методичну ревалоризацію заповідної території. В останні роки реконструкція історичних районів стала головною складовою частиною розвитку міста. Розв’язання функціонально-планувальних, архітектурно-художніх та інших проблем реконструкції історичних районів міста надзвичайно важливе для визначення способів існування і розвитку міста. Заповідна територія "Стародавнього Києва" являє собою об’єднання зон з різним режимом охорони – зони охорони пам’яток, зони ландшафта, що охороняється, зони регулювання забудови. При такому розумінні архітектурної спадщини об’ктом візуального сприйняття й охорони є не тільки фізичний об’єм споруди, але і її оточення. Пам’ятки розглядаються в єдності з характерним історико-культурним і природним середовищем яке потенційно становить історичну, наукову, художню, естетичну або іншу суспільно-культурну цінність. Тому Заповідник намагається вживати відповідних заходів для відновлення історичного середовища. З цим пов’язані такі комплексні методи, як регенерація і ревалоризація. Науково-методичним відділом ревалоризації заповідної території на першому етапі комплексної роботи згідно розробленого плану та досвіду роботи щодо погоджень проектів перетворення забудови на території Заповідника, було визначено вулиці, які мають першочергову потребу у розробці проектних пропозицій щодо їх забудови та перетворень споруд. Комп’ютерною технологією зображення окремих будівель переведено до ортогонального вигляду та зведено до поквартальної розгортки. Другим етапом виконано архітектурні обміри та креслення фасадів будинків визначених вулиць. Третім етапом стали передпроектні пропозиції по регенерації забудови- відтворення втрачених елементів архітектурних форм( конфігурація вітринних отворів, їх заповнення, двері та вікна, балконні огорожі, втрати по "блакитній лінії"- башти, стовпчики та огорожа даху, тощо). На цьому етапі вирішується і колористика ( паспорти пофарбування) фасадів. Потім кольорова розгорка вулиць доповнюється пропозиціями по розміщенню та адаптації рекламоносіїв, приведення їх до стилістичних та масштабних характеристик забудови вулиці. Така систематизація фіксації фонової забудови заповідної території з передпроектними пропозиціями по регенерації та естетизації середовища вже дає позитивні результати у роботі з забудовниками та міською і Подільською районною державними адміністраціями, оскільки наочно демонструються переваги такого напрямку роботи у заповідному середовищі. Вирішення проблеми регенерації історичної забудови заповідної території в межах Заповідника залежить від того наскільки повними є уявлення про заповідну територію як об’єкт охорони. Як довела практика, саме методи комплексної містобудівної охорони є найефективнішими.

Заповідник є унікальним історичним містобудівним об’єктом. Необхідні систематичні комплексні дослідження території заповідника засновані на середовищному підході до її аналізу. Проекти ревалоризації території Державного історико-архітектурного заповідника "Стародавній Київ" потребують грунтовних історичних досліджень, підбору архівних та іконографічних матеріалів щодо автентичного вигляду споруд та етапів їх перетворень у минулому. Для втілення таких проектів передбачено:

• забезпечення історико-архівної інформації та існуючих іконографічних матеріалів по забудові території Заповідника;
• підсумовуюча аналітична робота по забудові згаданої території ДІАЗ "Стародавній Київ".

В галузі охорони та використання пам’яток позитивну роль відіграє підготовка Заповідником умов до проектування об’єктів на його території, висновків на відведення земельних ділянок та висновків щодо погодження місцерозташування об’єктів нв заповідній території, які регламентують діяльність забудовників як фізичних так і юридичних осіб. З метою здійснення контролю за станом архітектурних і археологічних комплексів та окремих нерухомих об’єктів культурної спадщини інспекцією Заповідника систематично ведуться огляди заповідної території. Аналіз результатів інспекційних оглядів території дає можливість зробити висновки як про позитивні так і про негативні приклади проведення ремонтно-реставраційних робіт. Серед перших- відтворення у формах ХІІ ст. церкви Успіння Богородиці Пирогощої ( Контрактова площа), реставрація комплексу Грецького Свято-Катерининського монастиря на тій же площі, Контрактового будинку ( вул. Межигірська,1), "будинку Мазепи" (вул.Спаська,16 -б) та ін. Негативні приклади- нове будівництво торгівельно-офісного центру по вул.Спаська,1, який через недотримання масштабності будинку в забудові кварталу порушив містобудівне значення як акцентуючого елементу пам’ятки архітектури ХІХ ст. державного значення (вул.Спаська, 1), що на протязі більше 150-ти років формувала ріг забудови цього кварталу. Ще один приклад агресивного втручання новобудови в історичне середовище Заповідника – Бізнес-центр по вул. Спаська, 30, який своїми об’ємами порушив "блакитну лінію" історичного краєвиду, домінантами якого були ансамблі двох пам’яток державного значення – Іллінської церкви та церкви Миколи Набережного. Квартал втратив традиційну систему садибної забудови, що була сформована будинками кін.ХІХ-поч. ХХ ст. середньої поверховості у 2-3 поверхи.

Завдяки систематичному обстеженню території заповідника "Стародавній Київ", ведеться робота по виявленню та взяттю на облік нових пам‘яток історії та культури.

Державний історико – архітектурний заповідник "Стародавній Київ" за своїм призначенням є не тільки охоронним та контролюючим органом, ще в більшій мірі він покликаний бути джерелом пропаганди культурної спадщини.

Після реорганізації 1997-1998 рр., коли Заповідник увійшов до складу Київського науково-методичного центру по охороні, реставрації та використанню пам‘яток історії, культури і заповідних територій, одним з основних напрямків його діяльності знову стала музейна, культурно-просвітницька діяльність. Першорядне місце в такого роду діяльності, безперечно, належить фондовій роботі, що включає комплектування, облік, зберігання, наукову обробку, реставрацію музейних цінностей. Фонди – основа музейного закладу, джерельна база всієї його діяльності. Їх розвиток, організація збиральницької роботи, забезпечення обліку та збереження експонатів з метою забезпечення високого наукового рівня дослідницької, експозиційної, науково-освітньої діяльності є одним з головних напрямків роботи Заповідника.

Відбір експонатів базується в першу чергу на принципі науковості. Головна мета при формуванні музейної колекції заповідника – не її кількісне зростання, а наукова якість. Основними напрямками комплектування фондової колекції на найближчу перспективу є наступні:

1. Прийом археологічної колекції з розкопок території Михайлівського Золотоверхого монастиря, проведених Інститутом археології НАН України у 1996-99 рр.

2. Організація та проведення збиральницької роботи по комплектуванню музейної колекції за темами "Історія Михайлівського Золотоверхого монастиря", "Церква Успіння Богородиці Пирогощої", "Магдебурзьке право в Києві" та ін.

Відповідно до вимог діючих нормативних документів на сьогодні до фондів прийнято на постійне зберігання біля десяти тис. експонатів.

Активне комплектування фондів потребує добре організованого обліку та зберігання. Успішне виконання завдань, пов‘язаних з охороною і збереженням музейних цінностей в значній мірі залежить від матеріально-технічної бази. В цій сфері в діяльності Заповідника після реорганізації відбулись значні зрушення. Було виділено два фондосховища по Андріївському узвозу, 5/31. Для організації зберігання експонатів проведено ремонтно-будівельні роботи по ремонту та укріпленню фондосховищ.

На основі фондової колекції ведеться науково-експозиційна та масова просвітницька діяльність. Роботи по відтворенню комплексу Михайлівського Золотоверхого монастиря вивели на новий рівень музейну та фондову роботу. Пропаганда культурного надбання історичного центру Києва набула нового значення.

Головним напрямком в музейній діяльності Державного історико-архітектурного заповідника "Стародавній Київ" є наступний: забезпечення створення та функціонування Музею історії Михайлівського Золотоверхого монастиря у приміщеннях його Варваринського корпусу та дзвіниці.

Державною програмою з відтворення ансамблю Михайлівського Золотоверхого монастиря було передбачене створення Музею його історії. Перша черга цього Музею була урочисто відкрита у травні 1998 р. Першим відвідувачем музейної експозиції став Президент України Л. Д. Кучма. У 2000 – 2001р. було проведено реекспозицію музею. Експозиція розповідає про заснування, буття, руйнування та відродження Михайлівського Золотоверхого монастиря. За час існування Музей набув значної популярності серед киян та гостей міста. На сьогодні експозицію відвідало більше 100 тисяч екскурсантів.

Але, нажаль, існують певні труднощі з представленням автентичних предметів Михайлівського Золотоверхого монастиря.

Після знищення Михайлівського Золотоверхого собору у 1930-х рр. його культурні цінності були розпорошені по різних музеях України та Росії. Частина мозаїк та фресок були вивезені з території України в період другої світової війни німецькими окупаційними військами.

У 1945-46 роках в результаті післявоєнного реституційного процесу вони були передані представникам Радянської військової адміністрації в Німеччині, які повинні були забезпечити їх повернення в Україну. Але до Києва надійшло менше половини вивезених фресок. Зараз вони зберігаються в Національному заповіднику "Софія Київська". Інші потрапили на територію Російської Федерації та були розподілені між російськими музеями.

Нині на території Російської Федерації перебувають щонайменше 20 оригінальних пам’яток Михайлівського Золотоверхого собору – мозаїки, фрески та їх фрагменти, а також різьблена шиферна плита. Вони зберігаються в різних музеях та заповідниках.

Повернення скарбів давньоруського монументального мистецтва до Києва має велике історико-культурне значення. У 1992 році рішенням уряду нашої держави було утворено Національну комісію з питань повернення в Україну культурних цінностей при Кабінеті Міністрів України (зараз Державна служба контролю за переміщенням культурних цінностей через державний кордон України), яка реалізує державну політику щодо відновлення та збереження національної духовної спадщини, займається дослідженням і пошуком мистецьких та історичних цінностей, які з різних причин опинились поза межами України.

Після тривалих переговорів з урядом Російської Федерації у 2001 році чотири фрагменти фресок ХІІ ст. з Михайлівського Золотоверхого собору були повернуті Державним Ермітажем в м. Санкт-Петербурзі Україні як її державна власність. Всі фінансові витрати, пов‘язані з транспортуванням фресок на Батьківщину, взяла на себе Київська міська державна адміністрація. Фрески передані на постійне зберігання до фондів Державного історико – архітектурного заповідника "Стародавній Київ" для експонування в Музеї історії Михайлівського Золотоверхого монастиря. Робота по поверненню скарбів Михайлівського Золотоверхого монастиря до України триває. Існує попередня домовленість між відповідними установами обох сторін про видання спільного російсько-українського каталогу "Михайлівський Золотоверхий собор у Києві". Це дуже важливий крок, оскільки багато пам’яток художньої спадщини храму весь час знаходились в різних фондах і ніде не експонувались і навіть не публіковались їх репродукції.

В Україні оригінальні предмети з Михайлівського Золотоверхого монастиря знаходяться у Національному Києво-Печерському історико-культурному заповіднику, Національному Музеї Українського образотворчого мистецтва, Національному Заповіднику "Софія Київська", Інституті Археології НАН України, Археологічному Музеї НАН України.

На часі гостро постало питання про повернення музейних предметів з Михайлівського Золотоверхого собору, що мають зайняти належне місце в експозиції Музею. Науковці Заповідника послідовно ведуть дуже важку та копітку роботу по поверненню культурних цінностей. І, необхідно відмітити, що процес повернення розпочався і все більше музейних предметів передаються до фондів Заповідника для представлення в експозиції. Першою ластівкою став горельєф Архангела Михаїла з фронтону Михайлівського Золотоверхого собору, який повернувся до Києва зі Львова з Музею етнографії та художнього промислу Інституту народознавства НАНУ у 1999р.

Інститут археології НАНУ та його Археологічний музей передали до фондів цінну археологічну колекцію з розкопок території Михайлівського Золотоверхого монастиря. Ще один унікальний експонат – Царські врата ХУІІІ ст. з іконостасу Михайлівського Золотоверхого собору, які зберігалися в Національному Києво-Печерському історико-культурному заповіднику теж зайняв своє чільне місце в експозиції. За що колектив Заповідника висловлює цим організаціям щиру вдячність.

Експозиція музею створювалась в тісному співробітництві з іншими музеями та заповідниками м. Києва. Головна мета такого співробітництва – максимальне використання потенціалу вже накопичених музейних фондів, які відповідно до Закону України "Про музеї та музейну справу" є складовими частинами єдиного державного музейного фонду України, на взаємовигідних засадах ( умови оренди, проведення реставрації експонатів прийнятих на тимчасове зберігання від інших музеїв за власний кошт для їх збереження та надання експозиційного вигляду).

Одним з основних напрямків роботи Заповідника є виставочна діяльність. Це історико-ретроспективні, художні виставки, виставки проектів реставрації та відтворення окремих об’єктів та ансамблів Заповідника, фотодокументальні виставки з питань пам’яткоохоронної діяльності. Серед них " Пирогоща- шлях крізь століття", "До історії самоврядування в м.Києві", "До 150-ти річного ювілею будинку (вул.Десятинна,14)", "Виставка творчих робіт засл. архітектора України Ю.Паскевича", "Фотовиставка до Міжнародного Дня пам’ятників та історичних місць", "Повернено в Україну" та ін.

Значна увага приділяється екскурсійній діяльності – основній формі музейної масової просвітницької роботи. Підвищення ефективності роботи екскурсійного бюро на базі відділу-Музею історії Михайлівського Золотоверхого монастиря, передбачає в перспективі розширення та виділення такого бюро в окрему структурну одиницю, діючу за рахунок спецкоштів, зароблених від організації та проведення екскурсій по території Заповідника та існуючим і запланованим музейним і виставочним експозиціям.

На сьогодні розроблено більше 10 екскурсійних маршрутів по території Заповідника за визначеною тематикою, підпорядкованою його науковій концепції, які охоплюють історичну частину Верхнього міста та Подолу. В зв‘язку з відбудовою комплексу Михайлівського Золотоверхого монастиря найбільш актуальними є екскурсійні маршрути по комплексу монастиря та музею. Відвідувачам пропонуються оглядові екскурсії по території монастиря, по відбудованому собору з оглядом інтер‘єрів, по третьому дзвонарному ярусу дзвіниці.

В галузі рекламно-інформаційної та пропагандистської діяльності заповідника основними напрямками є наступні:

1) публікації наукових розробок з питань збереження історико-культурної спадщини;

2) підготовка та випуск видань (буклети, довідники, рекламні проспекти, альбоми, плакати, афіші, листівки) за тематикою Заповідника;

3) організація і проведення наукових конференцій, семінарів з окремих проблем діяльності Заповідника, історичних дат пам‘яток та діячів (архітекторів, науковців – дослідників київської старовини, письменників, пов‘язаних з історією Києва);

4) рекламно-інформаційні заходи по пропаганді діючих музеїв та виставок Заповідника.

Для забезпечення більш повного збереження історико-культурної спадщини міста Державний історико-архітектурний заповідник "Стародавній Київ" у своєму планомірному розвитку підійшов до наступного етапу свого існування – нагальної необхідності розширення його меж. З прийняттям у 1998 році розпорядження Київської міської державної адміністрації «Про організацію робіт з розробки Генерального плану міста Києва на новий розрахунковий період» розпочато підготовчу роботу до розробки нового історико-архітектурного опорного плану території заповідника "Стародавній Київ", з подальшим корегуванням охоронних зон. Питання розробки нового опорного плану безумовно пов‘язане з новими науковими дослідженнями території історичного центру міста, із змінами у містобудівельному розвитку Києва, збільшенням кількості пам‘яток історії і культури на території його центру та програмами щодо перспективного розвитку міста.

Заповідником підготовлено проект розширення його меж. Мета цього проекту- керуючись Законом України "Про столицю України- місто-герой Київ" ( розд.1, ст.4), Законом України "Про основи містобудування" (розд.1, ст. 2) та Постановою Ради Міністрів УРСР від 18.05.1987р. "Про оголошення комплексу пам’яток історичного центру м.Києва державним історико-архітектурним заповідником "Стародавній Київ" удосконалити діяльність державних органів охорони пам’яток на території міста Києва, завдяки об’єднанню історико-культурних заповідників та зон охорони пам’яток історії і культури та включенню їх у нові розширені межі заповідника "Стародавній Київ". Проект, як частина роботи по визначенню охоронних зон на території міста до нового Генерального плану столиці, передбачає розширення меж історико-культурних заповідників та охоронних зон центру міста, затверджених рішенням Київського міськвиконкому, їх об’єднання і історичних межах центральної частини Києва ХІ-ХІІІ ст. та встановлення на цій території єдиного пам’яткоохоронного режиму, із спеціальними правилами утримання та використання. Матеріали щодо розширення меж заповідника "Стародавній Київ" грунтуються на проекті його створення 1988р. Нові розширені межі Заповідника майже співпадають з проектними 1988р., які було при затвердженні штучно зменшено майже вдвічі. Площа розширеної території державного історико-архітектурного заповідника "Стародавній Київ" становить близько 350 га. У запропонованих межах заповідника розташовуються 639 пам’яток культурної спадщини. Здійснення проекту забезпечить можливість програмної пошуково-дослідницької та науково-реставраційної діяльності на території історичного центру, і як наслідок цих заходів, його збереження для прийдешніх поколінь.

На сьогодні Заповідник концентрує свою діяльність на роботі по дослідженню окремих пам‘яток та містобудівельних комплексів, для подальшої розробки історико-архітектурного опорного плану, проектів детального планування урочищ, вулиць, кварталів та регенерації історичного середовища.

Такі напрямки діяльності заповідника, як спеціально уповноваженого органу охорони пам‘яток історії та культури дозволяють впливати на направленність господарської діяльності великої кількості підприємств та організацій, які розміщуються на території заповідника "Стародавній Київ".

До прийняття у 1995 р. Закону України "Про музеї та музейну справу" та у 2000 р. Закону України "Про охорону культурної спадщини" основні законодавчі акти з проблем охорони пам‘яток історії, культури, діяльності музеїв та заповідників були створені за часів входження України в Радянський Союз, а тому вони не могли забезпечити в нових умовах необхідні правові засади для діяльності Заповідника. Крім того, змінилися не тільки ідейно-виховні завдання таких специфічних установ, як заповідники, але й юридично-майнові умови діяльності. Після прийняття Закону України "Про охорону культурної спадщини" заповідник одержав нову правову базу для розвитку своєї діяльності, але потрібні підзаконні акти, зокрема типове положення про заповідники, розробку яких закон покладає на Кабінет Міністрів.

Постановою Кабінету Міністрів України від 27.12.2001 р. за № 1760 "Про затвердження Порядку визначення категорій пам’яток для занесення об’єктів культурної спадщини до Державного реєстру нерухомих пам’яток України" Державний історико-архітектурний заповідник "Стародавній Київ" включено до переліку пам’яток національного значення, які занесені до Державного реєстру нерухомих пам’яток України. Це ставить перед Заповідником нові завдання та створює перспективи подальшого розвитку.

На жаль, на даний час діяльність заповідника не має достатнього законодавчого, нормативного і організаційно-фінансового забезпечення. Необхідно терміново вирішувати всі проблеми. Цього можливо досягти шляхом як підвищення відповідальності за охорону спадщини самого Заповідника на теренах якого вона розташована так і розумного поєднання його зусиль з діяльністю у цьому напрямку всього міста та держави. Подальше зволікання позначиться все більшими втратами не лише культурних ціностей, але й матеріальних, знизить рівень містобудівних рішень, якість міського середовища в цілому.

Розвиток основних напрямків діяльності Державного історико – архітектурного заповідника "Стародавній Київ" відповідно до Законів України "Про музеї та музейну справу" і "Про охорону культурної спадщини" повинен сприяти підвищенню ефективності та результативності у справі охорони культурно-історичної спадщини, що є однією з підвалин української державності і могутнім засобом формування національної свідомості, значним чинником у формуванні ставлення народу до культури та побуту, його матеріальних і духовних потреб.

Опубліковано : Культурна спадщина Києва: дослідження та охорона історичного середовища. – К. : АртЕк, 2003 р., с. 7 – 18.