Елегія про ключі від кохання

Богдан-Ігор Антонич

1

Зелений лист, крилатий ключ

і веретено і обруч

і знов сп’яняє, як сп’яняла,

похмільна юности кабала.

Палати знов і знову мерзти,

кохати знов і знов п’яніти!

На пальці елегійний перстень,

на серці елегійний квітень.

Містечко в сяйві ночі біле.

Невже ж тут друзів не згадать?

Росли ми разом і п’яніли,

кохаючи палких дівчат.

Таїлися від мрій бентежних,

вдавали гордих і твердих

і рвались в обшири безмежні,

що нам стелилися до ніг.

Дарунків повна юність світла,

мов скриня сповнена скарбів,

та мрія ночі тьмяна квітка

вела, де обріїв межа

манила, мов любовний спів.

Щербились леза на ножах

і спалювались поривання.

Квітчались місяцем доми

і тремтячи кохали ми,

хоча соромились кохання.

Почалось так: жарким тюльпаном

горіло сонце юним снам.

Дзвонила в сто фортепіянах

омельодійнена весна.

Смички, мов луки, вигинала

і веретена обертала,

ячала сотнею скрипок,

в криницях м’ятних напувалась,

рядном квітчастим розстелялась

і сипала пісні й пісок.

Пригадуєш: весна горіла,

немов закохане дівча.

Навпроти вийшов ти несміло

невловне щастя зустрічать.

Пригадуєш: циганський вітер

дівчатам поцілунки крав.

Кохання сім гарячих літер

на твому серці написав.

Пізнались ми. Весна дзичала,

немов стріла, що небо тне.

Кохала і з кохання в’яла

дівчина сп’янена вогнем.

Листар носив листи зелені,

листи шуміли. Ех, весна!

Плету пісні на веретені

про молодість, що промина.

2

Ночами грала окарина,

співали басом ковалі.

Несмілий і палкий хлопчина

не вмів знайти кохання слів.

Співали ранком білі теслі,

крутився колом дім ткачів.

Кохання мапу хлопець креслив,

весни дванадцять обручів.

Так народилась пісня в серці,

все замінилося у спів.

На амбразурі місяць сперся

й по шибі, мов краплина, сплив.

Вдивляючись в уста, що кличуть,

в розсміяних очей вогні,

різьбив ти в пам’яті обличчя,

щоб перелить його в пісні.

Кохав і зраджував кохану

та пісні ти не обманив.

їй завжди вірний в північ тьмяну

ходив шукати в лісі слів.

Отак сплелись життя і пісня,

переливаючись в одне.

Одчай надхнення й радість пізня.

Куди ж ведуть слова мене?

Кохання й розпач так пізнало

жадібне серце юнака.

Устам лакомим завжди мало

палючих поцілунків. Так

перетремтіло, продрижало,

зажевріло і відлунало

і спалахнуло і зів’яло,

в болючу пісню перейшло.

Мов строф ганчар, що ліпить дзбани

з розспіваної глини слів,

промінюючи плач і сміх

в ліричне ремесло й купецтво,

невтишним серцем зрозумів,

що речі дві найкращі з всіх:

ясне кохання й

похмуре

мистецтво.

Співали ранком білі теслі,

на веретенах сміх ткачів.

Палючі строфи хлопець креслив,

весни дванадцять обручів.

Листар носив листи зелені,

листи шуміли. Ех, весна!

Плету пісні на веретені

про молодість, що промина.

Співають весняні ключі,

дзвенять черлені обручі

і знов палає, як палала,

п’янлива юности кабала.

Подається за виданням: Антонич Б. І. Три перстені. – Львів: 1934 р., с. 14 – 19.