Розділ перший (справжній)

Іван Багряний

1

Ударив дзвін чотиристапудовий,

Гойднув скривавленим на сонці язиком.

Здригнули далі…

Дзвін ударив знову –

Гукає і гуде без слова,

Гуде, як вирок, як могутнійший закон.

Упершись банями зі скелі під зеніт,

Величний, як Хеопсова могила,

На кряжі манастир стоїть

(Володар, князь околиці всії)

І дзвонить,

і гнусавить,

і кадилить…

2

Готичні башти, мури, і сади,

І чорна брама, кована залізом,

Хрести, і бані, й молодик блідий,

За хрест зачеплений, – відбилися в воді

В свічаді воронім, а понад низом –

Ген, скільки оком кинеш, навкруги –

Піски і синь,

Село, бори і далі…

То все маєтки впали до ноги,

Запнуті, ніби відлиском снігів,

Серпанком тихої вечірньої печалі.

3

Протнула Ворскла їх – кривий погнутий меч,

Що, переможений, упав на полі бою,

Упав важкий до ніг нових предтеч,

І землю надвоє розтяв той меч собою.

4

Ударив дзвін… І кола по воді

Розбіглися, – вудилище кленове

Підняв чернець одутний і рудий,

Перехрестився і од праведних трудів

Потяг на гору – слухать Боже слово.

5

А під горою

З свистом лановий

Зганяє челядь красти боже сіно.

І йдуть скельчанські й зарічанські кріпаки

Складати свої болі у стіжки –

Ідуть покірно, з співом-голосінням.

Блищить і піниться примара золота

(То Богом прип’ятий ковчег святого Ноя),

І дивиться на села та міста,

Як крутяться кріпацькі душі там,

Мов флюгери

над сірою стіною.

6

За мурами, у чорних клобуках,

Заховані від погляду людського,

Пішли, як тіні, з миром на руках

Раби Всевишнього в невидимих вінках –

Пішли на бесіду,

На раду з паном Богом…

7

Ударив дзвін,

І ризничий устав;

Сьогодні в нього клопоту по шию.

Надів клобук, пергамени дістав –

Пішов під брязкіт срібного хреста –

Пішов на змову до намісника Христа,

На раду

До отця Ієремії…

Гуде луна, як в пащі катакомб,

У безконечнім лабіринті келій,

Біжить за чорним іноком слідком

Туди, де хмуриться хрестом кінечний ромб,

Де таємницею сповиті капітелі [10].

8

Важке чоло, нахмурене, круте,

Мов крила яструба, підперли темні брови,

То кібець

Комусь лаптики плете

І думу думає… Він думає про те,

Про що сам Бог не зна. До шуму крові

Вслухається… З очей тікає сон;

Дух спокою в горнилі дум загинув.

Ігумен сам, сидить як фараон,

Як князь на троні в сонмищі ікон,

Сидить, одкинувши углиб дебелу спину.

Та чорний крук,

Насупивши чоло,

У кріслі княжому, в розкішному покої

Торкає бороду задумано крилом,

Кошлатить бороду пухнастою рукою…

Ігумен він! Чого ж в тенетах дум

Корпить душа, чого так серце скніє?

Адже, як тільки схочеться йому,

Простягне руки, і вони візьмуть.

Ніхто йому перечить не посміє.

Авжеж! Але…

Та гей і єсть така,

Єсть сила владна, вічна і фатальна,

Така тендітна і страшна рука,

Що королів кладе до каблука

Одним лиш помахом, одним кивком звичайним.

Відколи світ – не втік цього ніхто;

І часто – грізний та бундючний імператор,

Що світ поверг до ніг своїх перстом,

За полонянкою волочиться хвостом –

За крихту ласки ладен слід лизати.

Так-так, лизать…

І ось ігумен він –

Володар, князь, він деспот, а віднині –

Бундючна цяцька у руках рабині.

І не рятує чин,

І не рятує дзвін…

Давно отак «пан» спокою одбіг,

Не день, не два він грізний і понурий,

І чують всі той настрій на собі –

Кленучи світ, терплять його раби,

І щуляться хатки в німій зажурі.

Горить лампада,

І блукає тінь

Од ланцюжків по лицях Іісуса;

В барвисті шиби вдаривсь сніп промінь –

І в тишині лягла червоносинь

На килими й на старці сивоусі…

І вторить килим думам, як ві сні.

Жаданий образ виплив з-за ікони,

Заповнив, полонив.

Ігумен стиснув скроні, –

Забув себе і вік, неначе мить…

Дарма годинник вусом шерехтить,

Даремне там сміються й кличуть дзвони.

Що дзвін йому? І що йому закон?

Владиками помазаний владика!..

Ніхто не сміє ставить перепон –

Для них він пан і сам собі закон,

Було і буде так одвіку і довіку.

Як чорний крук,

Насупивши чоло,

У кріслі княжому, в розкішному покої

Торкає бороду задумано крилом,

Кошлатить бороду пухнастою рукою.

І жде… Чого? Про те ніхто не зна.

Секунди в сумніві рахує і складає.

Ну, хто в цьому ігумені впізна

Його, як є? Сорок друга весна,

Немов сімнадцята, обіцяне чекає…

І раптом – стук. Неначе вдарив ток, –

Здригнув ігумен, вірить і не вірить.

Момент іде. Його жаданий крок

Він чує, чує… Тисне на висок

Схвильований, збентежений без міри;

Устав. Звершилось! О, чудесна мить!

Прийшов вінець його тяжкої муки…

Обсмикав рясу, хрест здійняв:

«Ввійдіть!..»

І наперед подавсь, простягти руки.

Удруге стук: «Во ім’я всіх Богів:

Отця, і Сина, і Святого Духа…»

«Амінь, – сказав ігумен, не дослухав, –

Амінь, амінь!» –

І… ризничий уплів,

Закривши двері вслід спокійним рухом.

…Ігумен сів, ігумен важко сів,

Немов облитий зимною водою;

І стало важко так і байдуже зовсім,

А десь регоче сотня голосів:

«Фюї-їть, обдурено!..»

Рудою бородою

Поник владика, в гніві на ввесь світ,

А чорт над ним регоче і картає,

І свище в вуха: «Фіть, старий, фю-їть!..»

Серед покоїв ризничий стоїть,

В руках пергамени пожовклі повертає.

Ризничий:

«Благослови, Владико, в добрий час

Почати справу. Я вас потривожив,

Вам тяжко нині? Але я до вас

З наказу вашого; заким ще світ не згас,

Ми мусим злагодити справу нашу…»

Ігумен: «…Боже!

(І задрижав)

я мало не забув, –

Так-так, сідай, мій брате Никодиме:

Почнем, почнем…» – І сам в лиці, як був,

Залишився, лише розправив спину,

Та по брові пробігла тінь страшна,

Метнули іскрами погрози очі сині:

«Ага, он як!? О, знатиме вона!

Вона у мене знатиме. До дна

Хай вип’є чашу помсти і терпіння.

І рід її – уся та чорна мразь,

Та дика, непокірна чорна кістка…

Так мною гребувати?! –

Гей, пиши наказ!

Пиши, мій брате! І царициний указ

Ти нагадай тій черні. Напоказ

Усьому світу…»

Ризничий

(здивовано)

«Отче, тут є звістка…»

Ігумен:

«Ні-ні, після, я знаю, то потім, –

Пиши!»

І ризничий покірно сів писати.

І щулились ікони золоті,

Так шкрябав Никодим святий

Ретельний, одноокий і носатий.

Він розумів ігумена свого –

В таку годину цей наказ до речі;

Подивимось тепера – хто кого!

А то занадто вивчились перечить…

«Пиши:

В ім’я святині і святих,

Во ім’я Богом даного престолу,

Аби гнів праведний від себе одвести –

Від вас, рабів, –

Наказую:

Внести

В скарбницю манастирську, як ніколи,

Віднині вдвоє! Щоб уникнуть мук,

Щоб не вернуть Содому та Гоморри [11],

Ви мусите із непрощених рук,

Благаючи обитель [12] цю стару,

Долить лампади й сповнити комори.

Пиши: Так от… –

Ігумен встав, як ніч,

І заходив ввесь чорний та крилатий.

І ляскають слова, неначе бич, –

То він надумав дивовижну річ:

Потроювать одвічні постулати,

Закон поновлювать.

– Пиши, мій брате, є?

Тепер по черзі: з двору двадцять гривень,

З душі окремо, – кожен хай дає.

Крім того, кожен хай майно своє

Розділить на три частки рівно

І дві віддасть…

Або, зажди, не так,

Потрібна птиця, скот і полотна сувої,

Реєстр у тебе… Справа ця проста,

Ти сам це зробиш, – вкрутиш ще хвоста,

Тільки утрой,

Ти чуєш,

Збільш утроє!»

Ризничий:

«Воістину, владико…»

Ігумен:

«Стій, чекай,

Я головне забув тобі сказати: –

Щовечора тепер жене нехай

Підрядчиків міцний нагай

Отроковиць [13] усіх святиню прибирати.

Усіх до одної! Ти чуєш? Запиши!

До одної.

Нехай для братських келій

Приносять квіти, будуть ряси шить,

Білизну прати і для кожної душі

Щоднини прибирать постелі.

А ще… –

Ієремія осміхнувсь.

Не доказав – на ризничого глянув:

– Ти розумієш? (Ризничий здригнув)

З усіх лише ти бережи одну!

І дбай за це

і ввечері, і рано!..»

Замислився,

І гнів розтав, як дим.

В барвистих шибах сонця промінь тліє,

Вовтузиться в чернечій бороді…

І не вгадає інок Никодим

Понурих дум отця Ієремії…

Ігумен:

«Келейного!

Гей, ти, лінивий раб,

Ледачий Саво! Де ти там загинув?

Сюди! (Ввійшов худий, немов мара,

Послушник.) Так, пора, пора, пора…

Гукай мерщій сюди отця Павліна!»

9

Янтарні чотки,

Хрестик і шнурок,

Рожевий палець в персні золотому:

Смиренний із смиренніших пророк –

Бурчить Павлін, як вивчений урок,

Молитву лагідну двадцятому святому…

У хмарах ладану лампади майорять.

Волає бас півсонно-монотонно…

А сірий люд, під танок дзвонаря,

По манію святого орара

Лягає ниць – поклони тяжко ронить…

По праву руку – чорні клобуки,

А просто – камілавки золотаві,

По ліву – манастирські кріпаки,

Попід стіною ж в кріслищах важких –

Старі ченці ведуть борню з лукавим:

В руках старечих чотки шелестять,

А на устах німота опочила,

І сонні очі липнуть до Христа,

Неначе «откровеніє» хотять

Знайти в його одежі сніжно-білій.

І тільки отроки – послушники богів,

З великими блискучими очами –

В огні юнацької замкнутої снаги

Вмлівають од дівочої ноги,

Що десь побачили між різними ногами…

Такі округлі – литка і стегно…

Яка рука ці лінії точила:

Пружинясті… П’янючі, як вино,

Магічні лінії… Для них усе дано,

І навіть плахта їх закрить зовсім не в силі.

На крилосі хвилюються альти

І бас гуде, немов орган в костьолі…

У церкві ні пролізти, ні пройти.

Ось блиснули ворота золоті, –

Мужицькі душі розстелились долі…

Келейний встав,

Пройшов до них і зник…

А дим пливе туманом із кадила, –

Гойдає дзвін скривавлений язик,

І озиваються на цей мідяний зик

Усі ченці й усі святі з могили.

О, скільки їх – цих божих дзвонарів!

Та все чужі – Міхеї і Павліни;

Як гаркнули враз божих тропарів [15], –

Аж голі села й дальні хутори

Попадали з сльозами на коліна…

10

Данило був так ніби отаман;

Хоч молодий, але розумний, смілий.

Казали:

«О, якби йому гаман

Та ще в гамані – був би з нього пан,

Не то – і гетьманом зробився б наш Данило!.

Простий кріпак – чорнявий і стрункий,

Він виглядить, як справжній син козачий.

… Коли б це знов, коли б оце полки

І зброї дзвін, – коли б не час такий,

Не один би заплакав…

Та й заплаче!..»

Так часто марив він серед липкої мли –

Як встане слава, й бій кривавий гряне,

І блисне меч…

Гей, сили в нім гули, –

Недаром же батьки колись були

У Гадяцькому полку чотарями [16].

11

Тропар – молитовний вірш для співу на честь свята.

«Послухайте,

Товариші мої!

Братове, друзі, матері і сестри!

Та доки ж нам терпіть?! На землях на своїх

Ми в злиднях топимось – чернечі холуї…

А чи не досить нам ганьби ції?!

А чи не досить

Ярма

Нести?

Га?!»

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Ще день не згас і не настигла ніч,

А на майдан зібралось люду сила:

Із лугу з вилами і косами зійшлись

Скельчани й зарічани – всі збрелись,

Усіх сюди згукав юнак Данило…

І хвилювався сход, і глухо гомонів;

Зітхали, думали, пригадували Бога…

Чи снилося таке кому ві сні:

Вони накликали на себе кару й гнів –

Вони на луках

Вбили ланового!

Кипів Данило: «Чом же мовчите?!..

Усіх побить! Усе на пил зітерти!

Ік чорту це криваве і «святе» –

Оце чудовисько… Чого ж ви мовчите?

Злякались смерті?!

Панове злидні, –

Правди аніде!

Не дошукатись правди гречкосіям.

Так ліпше ж нехай кара загуде –

Мужицька кара!.. Ми їх доведем

Або помрем і спочивок знайдем,

Або – розтрощим

І, як дим, розвієм…

Що губим ми?!»

Хрестилися тітки

І плакали невтішними сльозами,

А на гарбі стояв юнак палкий

І у мужицькі голови кріпкі,

Немов камінням,

Бив

Словами:

«… Громадо чесна! Каяття нема!

І завтра прийде кара неминуча…

Невже ж та нам сокири не втримать,

Щоби не датись голови здіймать

За трутнів

Неробучих?!»

У тишині з плачем гудуть жуки,

А десь встає примара з канчуками:

Московське військо… треуголки і штики…

Стискають граблища корявими руками.

Анітелень.

Аж ось хтось обізвавсь:

«Еге… Але… ти знаєш що, Даниле, –

То правда все – оці твої слова,

Але ж… своя дорожча голова,

Хоч тяжко нам, а все ж… життя нам миле…»

«А так, авжеж, – озвалися другі, –

Умерти зовсім – штука, знаєш, теє…

Одпорять нас – так що ж, – ці упруги

Позаростають, та і все, ги-ги,

Пороли нас не так і що ж – не теє…»

Поблід Данило. Зблід і захолов.

«Не теє… Теє…» – гомонить громада.

У серці кригою взялась гаряча кров:

Боров він рабськість цю, боров – не поборов

І слів не має,

і чорт-має ради.

А зборище шумить: «Не треба, геть!

Тобі то що, а в нас і жінка, й діти…

Хто хоче вмерти – той нехай помре,

А ми не хочем – нам би дихать… жити…»

То кида хтось один свої думки,

То хтось один за всіх надривно виє,

А решта – ані слова, ні за ким.

Вислухують понуро мужики

І хилять важко мозолясту шию…

Неначе ніж у серце крижане,

Неначе пазурі роздерли шерхлу рану:

Усі мовчать, а хтось один клене…

І тільки дружньо, мов у яструба, вогнем

Блиснули очі

Дівчини Мар’яни.

Блідий Данило миттю спалахнув:

«Раби!

Посмітюхи!

Покірна чернь безсила!..

Тягніть ярмо!.. Я – годі, дотягнув.

Я сам піду!» –

У гніві розмахнув

І на скіпки

об віз розщепив вила…

Голос:

«…Стій, Даниле! Стій!..

В тобі святий вогонь горить, юначе.

Хай я й старий, та ще в руці моїй

Втримається, хоча не меч, так кий –

Ходім!

Нехай ця челядь плаче…

Ходімо, сину!.. Хай ми і помрем,

Але неславу терпіти доволі,

Доволі! Мертвих сором не бере,

І не видать, як плачеться старе

І як мале конає босе й голе, –

Ходім!..

Людей?..

Хто смілий, той піде,

Іще жиє десь довбиш наш чудовий, –

Ударимо на збір…

Ми найдем і таган [17],

І зброю знайдемо, закопану в людей,

Ножі наточимо і пополощемо в крові, –

Ходім!..»

Стояли і вагались кріпаки;

Усі до одного постали на майдані

І заніміли в розпачі тяжкім.

Вагаючись, чекали на штики.

Вагались – аж до слів останніх:

«Ходімо, сину»… –

Й челядь загула,

Та й обкипіло в інших серце кров’ю!

Не втерпіли… Немов орда мала,

Знялися з галасом і подались з села, –

Туди, де тліють

башти під горою.

Не втерпіли – проснувся дух дідів, –

Терпець урвався, й злість заговорила…

Крикливий шлях пилюкою кадить…

Мигають граблища і бороди руді…

Веде перед

стрункий юнак Данило.

12

А на горі в той час

В ігумена отці

Ділили їхні душі між собою.

Келейний пише, ризничий в руці

Трима пергамени, реєстри, папірці,

Мусолить пальці сизою губою:

«П’ять тисяч черні; двісті клобуків,

На кожен з них по два десятки сірих…

Ми витягнем всі жили з мужиків,

А врешті доб’ємось-таки,

Що слава наша заблищить над миром.

Обитель виросте багата і міцна –

Засяють храми горді і величні –

І буде на ввесь край така одна.

Усіх затьмарить славою вона

І прогримить

На віки вічні…

Ми чудеса сотворимо отут, –

І будуть мощі і отці святії.

Прийдуть паломники ко нашому хресту

І прогримить, сподоблене Христу,

Навік-віків

Ім’я Ієрємії!»

Ігумен важко голову підпер.

Ігумен:

«Ми мусимо зробити так віднині:

Прийшов для нас слушний момент тепер,

Так от, брати, щоб задум наш не вмер,

Ми мусимо поширить володіння:

Од Котельви і аж до Грунь-Ташань,

І од Куземина по селище Журавне…

У цьому нам ніхто не поміша,

Замажем, не пошкодуєм гроша

І, з ласки Божої, все буде чинно й справно».

Лутище, Буднє й Гонтівські ліси

Лягли в хижацькі плани на папері,

І тишаться таємно голоси.

Ах, як кортить їм ще шматок вкусить.

Гадають… Лічать… Чухають носи…

Аж раптом!..

Відчинились двері:

«Благослови, Владико!!! –

І ключар

Влетів засапаний, не ждав благословення,

Як до хреста, до власного ключа

Приник, наляканий, і з жахом закричав:

– Убили Сергія!!!» –

І впав, простягти жмені.

Злякалась братія…

Ігумен відсахнувсь:

«Кажи, раб Божий… толком, в чому справа.

Що? Де? Коли?!»

Ключар:

«О, дай передихну,

Убила розлютована орава…

Я сам цього, далебі, й не збагну:

Убили в луках… за удар бичем…

З землею розмішали ланового!

Лупили всі… Одірвано плече,

Побито ребра…– так ключар рече,

А сам все хреститься до образа старого: –

Ой!..

Упокой, Господи, душу раба твого –

Інока чесного –

Сергія новопреставленого…»

Настала тиша –

Тиша, як в норі,

І чути, як тривожно б’ються дзигарі…

«Це – знаменіє бід страшних», –

прошепотів владика…

Як раптом в полум’ї вечірньої зорі

Ударили на сполох дзвонарі

І пролунали катакомби криком:

«На мур!!!» (з всієї людської снаги) –

«На мур!.. на мур!..»

(десь покотилось к храму).

Біжать одні, і моляться другі.

Тривожно забряжчали ланцюги,

Привратник рвучко зачиняє браму.

І зачинив,

В останню хвилю встиг…

Ярмис, як в дні Содоми і Гоморри.

Упало лихо, ніби влітку сніг.

«Ігумена! Ігумена сюди!»

«Ігумена!!! Мерщій… мерщій…»

О, горе!..

Біжить ігумен…

Дзвін гуде, гуде:

Зреклись раби одвічної покори…

Ввесь притч церковний з охрестами йде.

На тлі кривавому, на мурах метушня людей –

Під брамою вирує сіре море:

«Доволі!!!

Відкривай!.. Ломи!.. Та би-ий!..

Лама-а-а-й!!!» – кипить, вирує дико буря,

Наскакує і піниться прибій…

І змовк зловісно Вавилон старий, –

На тлі багряному тріпоче хрест блідий,

Холонуть вежі чорні і понурі…

Ігумен вийшов.

Став на край стіни,

І жезл підняв, і сотворив молитву:

«Молітесь, братіє!»

Молилися вони…

І глухо рокотом заколихався низ,

І блідли лиця, кривавицею вмиті.

«Молітесь, братіє!» – Ченці упали ниць,

По мурах покотився гомін разом.

Просили кари: камнів, блискавиць,

Простягти руки, – хай же мур темниць

Скара богоодступників,

Нехай поб’є проказа…

І падали, як оливо, слова:

Розпечені – вони побили градом

Вогонь і шум… І розпачу сова

Провила там, де був дев’ятий вал,

Де грізно коливалася громада:

«О, дурні – дурні ми!..

Куди ми йшли?!..»

Беззбройні сіряки уперлись лобом в стіну.

Перед хрестом схилилися граблі,

А вила наїдалися землі,

І хтось у розпачі під браму серце кинув…

Залізом кована, стоїть німа вона

І грізно блискає мідяними цвяхами…

Ігумен руки звів, як крила кажана,

Блиснув очима, й окрик пролунав:

«Прокляття вічне буде хай над вами!!!»

… Заплакав хтось жіночими слізьми…

Ігумен:

«Що треба вам?!

Чого прийшли, невірні?

Що ви забули тут, за мурами цими!?»

Забився окрик і завмер в пісках німих, –

Було так тихо, ніби в домовині. Замовк.

Махнув безжалісно перстом

І тишу розірвав руками, –

І брязнув глухо жезл об камінь –

З двома гадюками та кованих хрестом.

«Ой, не клени!..» – і хтось там заридав.

Загомоніли:

«Волі… волі… Ні! нам дихать, жити…

Хай світ не хмариться, нехай не пухнуть діти.

Дихнуть… Дихнути дай, ти дай… ти дай…»

Упали ниць.

Ігумен:

«…Оце й всього? Вам дихать?»

А унизу повзло: «Ти дай!.. ти дай!..»

Ігумен випростався, – стало тихо-тихо, –

Зневажливо скрививсь зловісним сміхом

І ризничому кивнув:

«Прочитай!» –

І повернувсь…

Пан ризничий читав.

Камінням падав голос з кованої брами.

І скирилася церква золота.

Мовчав нарід… Стогнав… Молив Христа…

І тільки десь

Хтось скреготав зубами.

Данило зник… Читав чернець старий

Наказ, написаний в ігумена сьогодні.

Заслухались замовклі дзвонарі,

І повзали, як воші в очкурі,

Над мурами ченці богоугодні…

А завтра ще,

Заким [18] зійде зоря,

Настигне кара!..–

Так додав понурий

Отець Ієремія. Зник. Горять

На баштах смолоскипи… В довгий ряд

Постали іноки, пішли… Пан Бог нахмуривсь,

І стали вартові на мурі.

А завтра кара…

Що то буде їм?!

Забилась тінь на шибеницях лісу.

В розпуці руки ломить ніч свої:

«Усіх-усіх та й візьмуть в нагаї,

І кожного десятого

Повісять…»

13

Данило зник. Утік Гармаш старий.

«Ми прийдемо! О, ми вас доконаєм!..

Даремне там всі привідців зовуть, –

Чужі шукають, а свої кленуть, –

Ми ще прийдем,

Прийдем…

Прийдем…»

Конає

Розбитий вечір. Пугачі ридають.

Спустилась ніч…

14

Та гей давно стоїть мара оця,

Стоїть на варті меж імперії чужої –

Ще з тих часів, коли в оцих місцях

Ходила воля десь з мечем на манівцях

Й топтала межі ті азійською ногою [19].

Заснована «у Бозі і в Христі»,

Турботами сім’ї російських духоборців, –

Була скитом… Фортецею була…

А потім місії нової зажила

В своїй імперії на Азіатськім боці [20].

Бійниці давні скиряться на схід,

Вартують південь, дивляться на захід:

Пильнує пес приборканий нарід,

Щоб не скінчив нескінчений похід, –

Щоб не повів царя на плаху.

І не одну заслугу має він;

Зосібна у Петра – славетного капрала,

Що рештки вольностей навік в пісок заралив,

Змішав із попелом і потопив в крові.

Ось так, коли Мазепа й Скандинав

Програли гру в позорищі Полтави,

(То був ганебний час, і не один прокляв

Той час і день, і не за смерть всіх «слав»,

І не за крах останньої булави,

А за ярмо…) Так ось у цій порі

В манастирі – не в цьому, а в другому [21]

Втекли десь рештки недобитих главарів,

Щоб знов піднять на голови царів

Бунтарський меч. І склали в нетрях змову.

І сталось би… їх сорок, як один,

І сам ігумен з ними – сивий лицар давній…

Піднять повстання. Збити блиск корон.

Пекельним вибухом поколихнути трон.

Зірвать ярмо оцій землі безславній…

І… Скелька видала! [22]

Не Скелька – холуї,

Облудні агенти династії тупої,

Облудні й вірні. За діла свої

Дістали ласки: і луги, й гаї

Купили кров’ю цих відважних воїв.

Це перший «подвиг». Ні, він не новий!

То є традиція, що йшла у рід од роду

У спадкоємців – вибранців синоду:

Ділити шмаття разом з усіма.

Ділили… Дерли… Пнулись на князів.

І… стали ними. З ласки Катерини

Дістали землі, грамоти й рабів [23].

Усю околицю загарбали собі,

Поклали під обцас [24], під маркою святині,

Поля і луки.

О, проклятий день!

Там не один закляв і матінку, і Бога.

І не питай, і не моли ні в кого –

Зробили бидло, крам з живих людей.

І торгували… і ніхто, як ці,

Так не стримів останню риску вибить

Отого «духу», «нації» тії,

Як ці ретельні чорні холуї,

Піклуючись і вдень, і ніччю за погибіль

Й ознаки славних. Гей, проклятий час,

І ти, царице – суко у короні,

Паскудо славна! То ж малі кричать,

Що вже не мають ні петлі, ані меча.

Нехай кричать. Приборкали, впрягли…

Дівчат з чужинцями женили за наказом,

Хлоп’ят з чужинками. Щоб, бачиш, рід вели, –

Шляхетний рід. Щоб вчилися малі

Перед царями лізти плазом.

А ті царі десь заселяли край

Народом рідним. Хай, мов, «малороси»

Та стануть росами. Політика стара:

Десь виперти господаря з двора –

Нехай у себе ж вдома просить…

В ті «славні» дні старалися святі –

Із шкури лізла Скелька-богомолка.

Зелені бані стали золоті…

Та гей і плакалось в міцному хомуті

Лицарство славне

Гадяцькому полку.

Але й всього.

Не плач, і не кричи,

І не бунтуй, бо тут тобі й могила.

Не крикнеш знову «пугу» уночі,

Бо недарма стояли усачі –

Драгуни царські: «волю» і свавілля

Списом підперли на оцій землі [25];

То ж їх ігумени – тутешні королі

До послуг мали завжди як шляхетну cилу.

Натикала їх щедро по містах

Рука дбайлива, щоб таки хреста

Поставити над волею і довершить могилу.

Родились діти. Мерли їх батьки,

Плодилися раби голодні і обдерті;

Орали землю й їли канчуки,

І вже не знали, хто вони такі,

Немов спасіння, ждали смерті.

Безмежна ніч…

Десь був удар на гвалт.

І знов удар, і знову.

Повіяв вітер на дев’ятий вал –

То десь піднявсь, забурив шквал –

То гикнув отаман Войнович [26].

Піднявсь Войнович і згукав орлят…

Та гей орлят у крові потопили,

А сам орел… нема його, нема, –

Тут для орла страшна зима, –

Пощез обскубаний, розбитий і безсилий.

Безмежна ніч… А вночі мідний дзвін,

Розгойданий свавільною рукою.

Хтось плаче ревно, жалю завдає, –

Там моляться до скону з нагаєм

За довгий вік династії чужої.

Мотають жили. Учать, як ходить

В міцній запряжці. Звичаї і побут

Втоптали в кал. Цабе, верни, сюди!

Покірний будь. Роби! Проси і жди

І напихай другим утробу…

І диктував закони мідний дзвін,

І муштрував рабів. Свавіллям і злобою

Залляло край. Кляли життя своє

Та все молилися до скону з нагаєм

Раби за вік династії чужої…

Отці кохалися в вині та в Божім слові,

І не лякав сам чорт, не то якийсь Войнович.

Така мара…

15

…Лампади тьмяний світ

Ворушить фольгу, з ризи злото краде.

Перед розп’яттям – у терновому вінці –

Під брязкіт келихів і шепіт папірців

Уже за північ точиться нарада.

Мигає мідь розкішних канделябр…

За різьбленим столом дубовим

Владики піняться; їх очі майорять,

Сміються лиця, келихи дзвенять, –

За храм, за їх, за Бога і царя…

І капає вино, як краплі крові.

«Благослови, Всевишній! – річ таку веде

Ігумен сам: – на страх усім лукавим

Кінчити справу».

Келиха підняв, немов булаву,

І почали кінчать…

Сам чорт «на ладан дише»,

І скаржиться перо, – спішить «ітоги» пише,

Пихтить Павлін…

А за дверми чатує сонний Сава,

Кричать і сперечаються. І хтось, немов бугай:

«Єпископу! Єпископу одна нехай!

А губернаторові тисячі чотири…»

Ігумен:

«Ні-ні, заждіть! Ми тільки в силу вірим.

Так от, панове, коли хочеш миру –

Готуй нагай!

І ось тому, щоб маху нам не дать,

Щоби усе ішло і чинно, й справно, –

Охтирський капітан-ісправник

Хай буде наш…

Авжеж, коли біда

Настигне нагло цю обитель Божу, –

Хто прийде з допомогою, з мечем

На перший поклик? Він! І не зімкне очей –

Стоятиме, як янгол, на сторожі…

Отож насамперед, панове, дать йому

Так – тисяч зо три. Потім ще добавим».

«Слава!..»

Келейний:

«Речеш ти мудро, отче, я к цьому:

Адже ніщо так чернь не заспокоїть

Оцих нащадків гемонської Січі –

Ані Христос, ні хрест, ані чернечий гімн,

Ніщо їх так не зігне до ноги,

Як батоги!

Як той нагай магічний.

Чотири тисячі на царських сторожів!»

Всі згодились, і заскрипіли пера…

Ігумен:

«Проваджу далі. Як ви не кажіть,

Ми мусимо зломити їх ножі

Об шаблі. Так. Ну, а тепера –

Діліть на інших, значніших тузів:

Єпископу. Єпископському сину

(Удвоє більше, аніж в ті рази),

І на губернію, і у синод звезіть…

Та не забудьте і самої Катерини…»

Усім, усім в них стане заплатить…

Гули ченці. Нікого не забули:

Панів великих і панят узули,

І навіть накінці келейний спохвативсь:

«Благослови, владико, слово мовить!

Усіх-усіх перелічили ви,

А ще ж десь є хухрянський становий.

Воно хоч він панок і нездоровий,

А все ж…»

Ігумен:

«О, ні! Тому не треба, –

Подбаєм ми у всякий час за нього;

Хай їздить і ось тут жере.

Це зовсім свій. Назавтра він припре

Карати чернь. Це – честь йому від Бога…»

Гули ченці. Мов одяг із Христа,

Ділили, шматували людські душі.

І лічили, і перелічували вп’ять…

Аж за стіною стали реготать

Сичі і сови, – зовсім, як клікуші.

16

Так довго-довго радились ченці.

Лампади тьмяний світ із фольги злото краде.

Перед розп’яттям – у терновому вінці –

Дзвенять там келихи, шепочуть папірці,

І капа кров,

І дише віск «на ладан».

Кров капає без ліку і без ладу…

І тільки як аж геть зайшла північ,

Коли на вежі тричі дзвін ударив, –

Замовкло все. Утопли шуми в сні,

Затихли голоси, і вимерли вогні.

Далеко треті півні прокричали.

Тих-ше… Ти ж гляди… (Стоять

Вони удвох під арками крутими;

Шугає в темряві чиєсь ім’я…)

«Запам’ятай: Це – місія твоя!

І не забудь її, її!

Ти чуєш, Никодиме?!»

17

Принишкнув вітер, і мовчить вода.

Встромився в небо манастир понурий.

Упали в сон: туман, ліси і даль,

Лише в селі не спить стара біда

Та плачуть флюгери на мурах…

А ще не спить чернечий-вартовий, –

На всі чотири визира з дзвіниці…

І шепчуться дуби – мовчальники криві,

Вислухують, як вторить чорт сові,

І скиряться

Старі й німі бійниці.

10. Капітель – горішня частина (завершення) колони або стовпа, на який спирається балка.

11. Содом і Гоморра – староєврейські міста. За біблійним міфом, зруйновані Богом за гріхи їхніх мешканців – розпусту, безладдя, хаос.

12. Обитель – житло для ченців у правосл. монастирях.

13. Отроковиця – дівчина-підліток.

15. Тропар – молитовний вірш для співу на честь свята.

16. Чотар – командир чоти. Чота – близько 20 козаків.

17. Таган – залізний обруч на трьох ніжках, на який ставлять казан чи чавун, готуючи на вогні їжу. Завжди брали його з собою й чумаки.

18. Заким – поки.

19. Слобожанщина, що межувала безпосередньо з Росією, була, так би мовити, прикордонною смугою, що за нею, з одного боку, неспокійна Наддніпрянська Україна, а з другого – незаселені степи азійські з їх кочовими ордами.

20. Це стосується часу приборкання України російською державою.

21. В охтирському Свято-Троїцькому. Вище по Ворсклі.

22. Цар Петро І скарав усіх на горло разом з ігуменом. Поховано їх в Лебедині. Манастир закрив і дзвони зняв, тільки аж геть по скількох десятках років манастир відновлено заходами синоду.

23. Стосується закріпачення українського народу.

24. Обцас – підбор.

25. Полки, що їх спеціально було наставлено, щоб дотримували спокій у новій колонії.

26. Войнович – ватажок повстанців, що про нього й зараз ходять цілі легенди в народі. Одчайдушний отаман цей наробив чимало клопоту колонізаторам, намагаючись зробити Коліївщину на Слобожанщині.