Розділ шостий

Іван Багряний

1

У кельї сутінки, у кельї тишина:

Заповнили її розп’яття і лампадка…

Мар’яна змучена… зачинена… одна…

На лицях бліки – лиця, як стіна –

По бліках сльози. А повіки, у припадку

Відчаю тихого, опали, неживі.

Стрільчасті вії злиплися, здригають

На кожен шелест. Профіль на стіні

Не рушиться. Стомився. Вже й не корчиться в огні

Страшної муки…

Тишина…

І тільки пацюки одні

Шкребуться десь – останній нерв перегризають.

Стоїть навколюшки – руками до Христа;

Лампадка безнадійно язиком колише;

Упала важко хвилями коса

На ніжні перса.

О краса! Катована і мучена,

І ще могутніша від того, ще сильніша.

В огні очищена і вимита, як цвіт,

В потоках сліз, незламна, непокірна:

«Доки ще б’ється дух, доки ще в очах світ –

Не візьмуть ані мертві, ні живі,

Не обплюють любов безмірну!»

Молилась…

А Христос – завішений – мовчить.

Лампадка безнадійно язиком колише,

Просила порятунку – «Він» мовчить,

Просила смерти – теж мовчить,

Поник чолом, не дивиться, не дише.

А келих муки невблаганно жде:

«Допий до дна! Допий-допий, рабине!..»

Вже видно край… Й не дінешся ніде.

І все-таки – не гасне іскра десь,

І все-таки

Хотілось вірити у зустріч, у спасіння…

2

Гикнув замок. По дверях зашкреблось…

Здригнулась, – у десятий раз ввійшов, як тінь, владика,

І у десятий раз схопилась жертва знов,

Немов гадюкою ужалена в чоло,

Забилася в куток без слова і без крику;

І тільки очі – дикі і страшні –

Горять так моторошно, дивно променіють,

Кричать нелюдським криком в тишині.

І галасує тиша:

«Ні!..»

Магічне «ні!..»

І б’ється серце в нього, аж рука і терпне, і німієч

І рве єдваб, і жмакає поділ

В коштовній рясі – корчиться і мліє

У спазмах дикої любовної жаги.

А в неї коси впали до ноги,

А в неї груди випнулись і млосно рожевіють,

Виглядують з подертого вбрання…

Лежить фата. Не «ним» – не нареченим –

Здійнята з неї вона.

Як змовник, сутінки на вухо жебонять:

«Одна… Вона ніким незнана ще… Вона – одна…

І ти – один, спіши…» –

І стукотить скажено

По ребрах серце, і рокоче кров,

І лускають в напруженні всі жили і сустави.

Підморгує лампадка, аж святий покров

Лукаво жмуриться: на ньому перша кров, –

Оголює він тіло соромливо і лукаво…

Ступнув –

І скрикнула, у душу зір вп’яла,

Прилипла голими грудима до ікони…

Ступнув –

І галас тишина зняла:

«Не руш! Не руш! – То смерть твоя прийшла.

Не руш! Не смій!..»

А в неї зір, як лезо кинджала,

І надулись з рішучости гульки на скронях.

Відсахнувся, відштовхнутий вогнем,

Відштовхнутий бездонними очима.

«…Чого?.. чого цураєшся мене,

Хіба прийшов з бажаннями лихими?

До ніг твоїх усе я покладу:

Що хочеш, витворю, що скажеш, те і буде, –

Усе-усе… за хвилю, за одну.

А ні – покаєшся, бо я… таке утну!

Послухай ліпше, будь покірна… це ж нетрудно. –

Анітелень, – і чуть, як тишина

Секунди лічить – складує хвилини…

– Кого чекаєш ти?

Ага, коханого! Нема, нема, –

Він зріксь тебе, одбіг, немов Петро од Бога,

Ха-ха! І я пустив його. Подумай же сама,

Кого любила ти, хто звів тебе з ума, –

Паскудний хлоп!

Та ще й поклявсь не бачити й порога

Од брами нашої – подався звідси геть, –

(Мізерна твар) – подався на чужину

Шукати другу. Він там заживе…

Не жди – не жди, ти викинь цю тварину

Із свого серця. Ну ж, розумна будь…» –

Так твердо сказано, але не йняла віри:

Пустив? Пустив? Данилечку, прибудь! –

І закусила з радості губу, –

Тепера він прийде. О, він тепера вирве!..

Помітив радість кат і враз зареготав:

«Ха-ха!..

Так знай же ти всю правду в цюю ж мить –

Не дасть збрехати ось ікона ця святая:

Твого коханого – злочинця, «негодяя» –

Я наказав ще вчора…

Задушить!»

Поблідла. Кров одлинула з лиця.

Схопилася за серце. Підточились ноги.

Заплуталась душа на манівцях…

І враз зі стогоном упала на підлогу.

Ридала. Билася об плити голова…

А він стояв, дивився, хмурив чоло

І тішився:

«А-як, яка жива,

Яка в’юнка, гнучка красуня! Чорта з два

Другу знайдеш…» –

І знов страшна жадоба налива

Його істоту

Враз – на ноги голі

Упав, припав устами…

Як обшпарена вогнем

Схопилась дівчина. Рвонулась до ікони:

«Не руш!!! Не руш!..» (то очі, як ножі)

Шарпнулись руки, так немов чужі,

Ікону здерли

І вшкварили з розгону…

Відскочив звір. Владика скам’янів,

А дівчина, мов мертва, поточилась

І заридала – ой, який же гріх на ній! –

І розіп’яли серце на стіні

Останні сльози і остання сила…

«Умгу… Отак?.. Так ти ще й он яка!..

Так знай же – я приборкаю та вже ж і загнуздаю!

Подумай ще, я буду ще чекать –

Останній день… А будеш знов брикать –

Тоді уже не вмолиш, не вблагаєш.

Не схочеш волею, так силою візьму, –

Моєю будеш. Так тобі і на віку судилось.

Подумай…

За покору я тебе візьму

Й озолочу, як королеву, з бруду підійму.

Подумай ти. Тебе, тебе саму

На увесь світ люблю. Якби ти полюбила

Мене хоч краплю, в щасті б вік жила,

Не каялась би, бидлом не була б…

Подумай!» –

І пішов

Замкнув…

Пішов…

Кімната, як могила.

3

З сльозами образ тихо підняла,

Повісила і впала на коліна:

Пошарпана молилась і кляла,

Кляла й молилась (вік пережила)…

Аж поки й втома очі не склепила.

І снилось їй, що музика гуде, –

Весілля клекотить та й над усеньким краєм…

І снилось їй, що милий десь іде –

Козацьке військо таж сюди веде.

Побились дзвони –

Там корогви мають…

І прокидалася. І вірила у сон:

У темну ніч з надією дивилась:

«Він прийде, прийде, таж і не один!» –

І бачила – під ним басує кінь…

І чуло серце – поспішає він…

«Прийди, прийди,

Хороший… милий…»

4

Рука в кулак затиснута, німа,

Зімкнулись щелепи і подубіли ноги.

В льоху зима,

В льоху страшна зима…

Сидить Данило – і надій нема,

І смерть не йде, і порятунку ніякого.

В льоху зима і темінь, як в раю.

Десь дні ідуть, зміняють ранки ночі,

А тут не то що доленьку свою,

А й пальця не розгледиш. Ящірки снують

І, тьмою видавлені, заростають очі…

Згубилась міра обсягу й часу,

Зітерлась грань між снами і сидінням, –

Не знав, яку яка зміняє мить,

Не знав – годину, день, чи цілий вік сидить,

Чи вік, добу, а чи одну годину.

Безмежний час! Такий, як чорнота,

Як біль в кістках і як жало в серці;

Короткий час – як куца темнота,

Як втома ця байдужа і проста,

Як літ думок у безнадійнім герці…

Як сталось це? Не зна і досі він.

Схопили, вдарили… І канув у безодню.

Відтоді лазить він у темряві німій,

Відтоді хаос, шум у голові.

Залізна міць розтанула, як віск,

І розгубив – де «завтра», де «сьогодні».

І знов пішов,

Але спіткнувсь і впав;

Помацав, поторкав… і радість забуяла:

«Знайшов!» –

Жупан! Його жупан…

І так зрадів – хоч на хвилину пан:

У жупані і люлька, і кресало.

За мурами змінився день на ніч –

А тут ця ніч безмежна і єдина.

Ні звуку тут – а там заплакав сич,

Він тут один – а там усі-усі,

Хвилини це – а там вони години…

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

А як затих від диму в шлунку крик,

Він знову викресав, роздмухав трут щосили, –

Пішов. Оглядував. Ось диби…

Ось кістяк старий…

Стіна, стіна… А ось… То східці догори!

Подерсь по них. Скорій, скорій!

Кістки тріщали, аж в очах мутилось

Й огненні кола плавали…

Добравсь!

Обмацав – двері, мертві, нерухомі, –

То непробійні двері, як гора.

Штовхав.

А далі ввесь припав, дослухувавсь.

І враз…

Десь ледве чутно пролунали дзвони.

Десь за могилою. І наче хто ножем

Пірнув у серце: як зловісно дзвонять!

І показавсь той дзвін лихим-лихим,

Погребний дзвін. Над ким то він, над ким?!

Над ним то дзвін, страшний і похоронний…

6

Надворі темінь. Темінь, як стіна,

І дзвін невидний ніч у саме серце

І навіть не розходиться луна…

Хоч би ж хто знав,

Хоч би ж хто-небудь знав,

Що то ігумен

Задушив Мар’яну!..

Гикнув замок (пройшла уже доба),

І зник владика у низеньких дверях.

І раптом крик нелюдський розірвав.

Пожмакав тишину, немов шматок паперу.

Напав у ліжку. Вмить роздер вбрання.

(Мар’яна вдягнена лежала мертвосонна;

Лампадки світ її охороняв –

Мигав самотній язичок огня

І ворожив над фольгою ікони.

І раптом гвалт). Накинувсь, розіп’яв.

Рвонулася, пручалася, як риба,

В лабетах стиснута (неначе п’явка, вп’явсь).

«Рятуйте! Матінко! О матінко моя!

Ряту-у-уйте!.. Пробі!!!»

Аж дзвеніли шиби.

І вирвалась. Обірвана ущент –

Тікать.

Піймав і об підлогу вдарив,

І знов розп’яв, –

Аж зойкнув біль поламаних рамен…

Подолана, безсила, у останній мент, –

Щосили

Плюнула в мерзотну харю…

Оскаженів.

Потьмарилось в запльованих очах.

Рвонув і горло надавив коліном…

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Забився в вікна крильми чорний птах…

Заплуталась коса в руках…

І випростався вогник у лампаді клином.

7

Затихли кроки в пащі катакомб,

Прошелестіли луни потойбічним криком.

І залишився коридор, немов порожній гроб, –

Там береже Христос німий замкнутий ромб…

Служить заутреню пішов страшний владика.

У чорну темінь – темінь, як стіна –

Ударив дзвін невидимий – у серце ніч поранив.

Дрижить і не розходиться луна…

Хоч би хто знав!

Хоч би хто-небудь знав,

Що то ігумен задушив Мар’яну!..

8

Клобук спада до пояса хвостом.

Ігумен сам у вівтарі – на місці горнім;

Орлець поклав під ноги, підоперсь жезлом.

І жебонить напам’ять часослов

Послушник сонний…

І капа голос без життя, без слов,

Як краплі олива, убійчо, монотонно…

І диха морок на іконостас,

Боїться чорною рухнути бородою.

З ікони в храм

зійшло мале дівча,

Малими кроками пішло… пішло стрічать

Її.

Через врата на прощу час

Так безконечно шелестить нечутною ходою.

І луска жезл під тягарем тупим,

Застигли важко очі на малім дівчаті,

І тріпотить брова…

9

…Данило відступив,

Гойднув всім тілом, руки розчепив

І вдаривсь в двері!

Та стоять на чаті,

Не рушаться вони, кремезні і товсті.

І знову бивсь щосили. Та ніде ні звуку.

І тільки десь – погребний дзвін гуде,

По нім той дзвін! Нікого аніде,

Лиш темрява слизька до болю тисне руки.

Упав, знесилений. Умерла назавжди

Остання віра в будь-яке спасіння.

Погас вогонь…

Юнак сидить

І слуха темний, як біжать кудись –

У вічність капають години і хвилини.