Розділ другий

Іван Багряний

1

Козачка станом, поглядом – княжна,

Коса до пояса, ще й цвіту вороного,

А на устах і сонце, і весна.

Тріпоче юність в грудях…

Сирота вона.

Вона онука Гармаша старого.

Красуня дивна… Заздрив місяць їй,

Аж наче й сонце сіпало губою

Із заздрощів. Круг неї хлопців рій.

В її пісні закохані гаї,

І озиваються на посміх солов’ї,

Холоне серце і дрижить, як поведе бровою.

Така Мар’яна ця.

Пишався нею всяк

І тішились, і все село любило.

Всміхалась їй околиця уся, –

Та тільки серця так ніхто-ніхто не взяв,

Як той бунтар, як той юнак Данило.

Ніхто не зважить муки цих годин,

Ніхто не злічить виплакані сльози.

І зважив би, і злічив би один…

Хто скаже правду – де тепера він?

Яка циганка щиро поворожить?

Любилися… Ніхто про те не знав,

Любилися… Ніхто те не опише.

Куди подівся? Чи прилине знов?..

Росте на серці розпачу плесно,

І б’ється жаль серед нічної тиші.

І тільки десь – надія, як зоря,

І тільки десь – і гордість, і молитва:

Не за батьків, не за братів, не за царя, –

За непокірного,

За бунтаря,

За милого, хорошого, немов дощем, молитва ця полита

Дівочими слізьми…

2

…Ударило к заутрені…

дригнулась ніч у чорнім клобуці,

Схилилась на тумани – сиві ризи:

Молитва на устах і серце у руці…

І побрели за мурами ченці

На свій щоденний «труд».А понад низом –

Ступає дзвін погордливий, чужий

По темнім морю сірих спозаранок.

Юрба жінок шляхом крізь тьму біжить;

Летять, немов залякані стрижі.

Туди на хрест…

Пішла туди й Мар’яна.

Бредуть… вилазять… сходяться з пітьми.

Повзуть із туману з надією до храму;

Несуть свій біль і йдуть, як біль, самі,

Щоб злити розпачі гарячими слізьми

Під ноги матері над всіми матерями.

Впадуть самі, – нехай в огні молінь,

Як віск, розтопиться святині сірий камінь;

Нехай рятує! Був же в неї син

І як прийшов розп’яти жидовин,

Та й плакала, та й билася ж руками…

«О матінко, заступнице свята.

Нащо дала, нащо дала родити?

Дурні ми, матері… Куди? Кого спитать?

Коли не чуть тобі, як матері кричать,

Почуй же хоч, як плачуть наші діти!»

Ідуть жінки…

І близиться гора –

То тінь Голгофи древня і хрестата:

Там свічі капають, як плакальниці, вряд, –

Там на свічках то ж душі їх горять

І на хрестах серця їхні розп’яті.

Свічки стоять – то хлопчики малі.

О, ні, о, ні! То все солдати струнко!..

В темряві вітер щулиться, юлить.

Бредуть жінки заступницю молить,

Повзуть вимолювати в Бога порятунку.

Мар’яна думає… Печаль свою несе.

У неї біль, як цвях, – тупий, глибокий,

Їй тільки би Данила – та й усе:

Помолиться вона, щоб був живий – і все,

І не забуде хай Мар’яну чорнооку…

Надіється, спіткається, біжить

Красуня дивна – сирота Мар’яна…

І ходить дзвін погордливий, чужий

По темнім морю сірих спозаранок.

3

Спинилася під брамою юрба.

Немов отара злякана, докупи щільно злізлась.

«Закрита брама!..»

…У лице рабам

Стоїть і хмуриться цвяхована, ряба, –

Закрила шлях, окована залізом.

Хрестились люди з стогоном.

В «раю» ж –

За мурами, немов десь у вертепі,

У сонмищі ікон кадилять і піють.

І покотився плач… Схилилась ніч у крепі, –

Там перебіг тужливий шепіт:

«Ой Боже-Боже… І помолиться не дають…»

4

І помолиться не дають…

Регоче дзвін:

«Бо-о-о-ог!..

До-нас! – Боже-Боже.

Ти-нас! – люби-Боже.

Так-так – мені-мені.

Нам! Нам! Бо-о-о-о-г!..» –

зареготався він.

Здригнула й лопнула у далях каламуть,

І затягнули хмар бинти червону рану.

Немов на голову біду зовуть,

Далеко десь півні піють:

Встає зажурений і мовчазний світанок.

Устали села з кряканням ворон,

Нема роси… росу тумани з’їли,

Не плачуть шиби – їх покинув сон,

І звисли сірі стріхи, як прокльон,

Немов докір землі, що їх родила.

Продерли очі: «О, проклята мить!»

Ридає дзвін… Іще шугає птиця

Німої півночі; а млин шумить, шумить.

І ниє серце, в остраху щемить,

Що вже на новий день благословиться.

По одній гаснуть зорі. По низу –

Із-за борів, із степу, із-за гаю –

Тягучі хмари сунуться, повзуть,

Обклали обрії,

Наниз,

Наниз лягають.

5

На полудень чекали всі гостей:

Дивився з башти вартовий на північ щохвилини, –

Туди, де шлях, де бір обрізав степ…

З півночі дуло мокре і густе,

І повз туман холодний і осінній.

Давно за ними послано гінця:

Просили погостить і учинить розправу.

Для них обід готовили бучний…

Сюди прибути мусить з царським правом,

З салдатами хухрянський становий

І сам охтирський капітан-ісправник.

Качки і гуси, вина і меди…

Знайшли й сивуху, білу і слив’янку

В льоху чернечім, притягли сюди…

Усьому лад дає отець Павлін рудий,

І шум у трапезній стоїть з самого ранку.

Владики радились: складали наспіх план

І сперечались, чи почот їм становити

Ісправнику. Хоч то маленький пан,

А все ж і на ньому царський жупан

І завітає не в конюшні, а в обитель.

Чекали й села, поглядали в степ,

Надію втративши на будь-яке спасіння.

Не знали, бути як, чим привітать гостей?.,

А з півночі повзе колюче і густе,

І сунеться туман холодний і осінній.

Такий осінній…

То москаль [27] блює.

Ще ж тільки Спасівка, ще лист дерева ломить,

І над левадами зозуля ще кує

(Регочеться в істериці, аж жалю завдає,

І уриває нагло по одному)…

Години капають, як згусле молоко,

І бігають ченці, у дзвонаря питають:

«Дивись, чи не курить, Ілько?!

Дивись, чи не вони то за ліском?!»

«Немає!» –

З далини, нап’явшись сіряком,

Кріпацькі душі теж на дзвона наслухають.

Прокрякала ворона, мов кума.

Вже полудень, а від гостей ні духу;

Мовчить дзвонар, – ні звісточки нема…

Пішла на мури братія сама:

Обід готовий, а гостей чортма, –

Обід холоне, а про них ні слуху.

Простиг обід… І прискакав гінець:

«Благослови! Звеліли передать, владико,

Що будуть взавтра. Осьде папірець…

Узавтра вранці!» – гаркнув молодець

(Ну, зовсім як москаль і виглядом, і криком).

6

Після турбот, після трудів важких,

З молитвою во славу пану Богу, –

Застукали, забрязкали ложки:

Замість гостей, обсіли клобуки

Столи, обтяжені наїдками з усього…

А там десь тліли серцем мужики,

З тривогою дивились на дорогу.

7

Гусей поїли й вина попили.

Та й попили ж…– Нехай премудрість Божа

Живе повік; щоб так і ми жили.

Цей гріх – не гріх. Не питимем колись,

Сьогодні ж

Можна!

Бо сказано у книзі чотирьох:

Не упивайсь, а пий. Тверезим йди до раю…

Путі Господні знає тільки Бог, –

Без нього нам не стати й на порог,

Благословляю ж, братіє моя,

Благословляю… –

І «сам» почав. Йому не вперше – пить:

Ніхто не зна, у чім він серце топить

І чим живе. А Бог йому простить;

Коли він звик усе терпіть,

То вже на нього зокрема не витворить потопу.

Пили… Кричали… Чистили «уми»,

Точили зуби на Святім письмі…

А що було за тим, ніхто про те не знає…

Пан ризничий з келейним дув псалми:

Що за псалми, не знали-бо й сами,

Я теж собі цього не уявляю.

Тільки з часом – ігумен твердо звівсь:

Затихли всі – владика хоче мовить

(Він заповідь свою дотримувати вмів

І, п’ючи, не п’янів, неначе в жлукто лив,

І на ногах тримавсь, і не збивавсь на слові):

«Послухайте мене, брати мої, –

Ми – люди!..

Нехай же про усе з обителі ції

Ніде ні слова… Ось і мови усії,

А ще –

Сьогодні свято буде!

Гей, ризничий, мерщій сюди!..»

Вслухались всі, про що вони говорять;

Якийсь наказ ігумен там віддав, –

Прошепотів,

І ризничий подавсь.

Побігла слідом тінь в півтемних коридорах…

Ігумен теж пішов. Пройнятий давнім нудом,

Пішов в покої. Там, як ніч, сидів…

І грала усмішка у чорній бороді:

Так-так. Сьогодні свято буде…

8

Багато темних діл за мурами цими,

Багато таємниць у їхніх катакомбах.

Ніхто ніколи та й не знатиме усіх.

О, скільки, скільки їх –

Заперто в льохи, втиснуто у ромби.

9

Ще день не згас,

Чернечі ж холуї

Гасали по селу – трусилися дівчата…

То, з ласки Божої, з околиці всії,

З-під сірих стріх зганяли нагаї

Отроковиць – святиню прибирати.

«Усіх до одної». Залишились криві,

А то й сліпу взяли – аби була вродлива…

Тривожно билась думка в голові,

Як птах підбитий, а вони ледве живі

Ішли і скаржились на долю вередливу.

Ішла й Мар’яна разом з усіми, –

Її шукали цілих дві годині;

Без неї повертатися не смів

Ні один з холуїв, – наказ був, – та й сами

Вони-бо знали ’ї, з отроковиць єдину.

«…Ну що ж, підем, у цім немає зла…» –

Сама себе втішала, веселила,

А думка з голови не йшла:

Ой, неспроста її журба взяла

І серце так одразу защеміло.

Ігумен цей… Він причепивсь тоді

І, сповідаючи, звелів зайти в покої.

Вона злякалась – обіцяла. І, гляди,

Зайшла б, дурна… Просив, велів: «Прийди!..

І… не пішла. Накликала біди,

І ось з тих днів він не дає спокою.

Чого йому?.. Ой, ні, це неспроста!

Що хоче він – цей чорний Єремія?

Страшний і чорний… Всюди вироста

Його рука чіпка, тримаючи хреста,

Немов нагай… І ряса, як керея.

Він, кажуть, не сіряк-простак, –

Він, кажуть, сам з Расєї…

«Не наш, не наш, – твердила думка десь, –

Не сподівайсь добра – то смерть твоя в кереї,

То син тамбовського архиєрея,

Облудний – як і рід його увесь,

Не вір!..»

Так – десь.

Тремтіло серце, супилось чоло;

А по боках десятники чернечі…

Такого ще одвіку не було:

Немов на каторгу дівчаток повело,

І не посмій просить, не то перечить.

10

А на шляху –

Постали матері, –

Немає слів, ні сліз, – руками б’ються в поли.

Вже й череда пройшла… і день завечорів…

Стоять вони до пізньої зорі

І хрестяться, і гнуться, як тополі.

11

В манастирі… Не дзвонять дзвонарі,

Не хор співа під арками крутими, –

То б’ється тужно там у цій порі

Завішений на крила угорі

Дівочий спів мотивами простими:

Про втрату літ, про долю, про косу,

Про вроду ще, що в злиднях марно в’яне.

Печальна форма й невесела суть, –

Немовби матір хоронить несуть…

І бадьорила всіх та сирота Мар’яна,

Сміялась голосно і кидала докір

Котрійсь, що десь шепталась журно, –

Вплітала втіху у пісні гіркі…

Аж враз зривався спів її бравурно

Усьому світові наперекір:

«Гей, гук, мати, гук!

Десь козаки йдуть;

Ой, ідуть, ідуть та й сюди прийдуть..

То ж веселая та доріженька,

Де вони ідуть…

Гей, гук, гук!..

Отаман іде – як голуб гуде…»

Козача пісня – спадщина дідів, –

Таж і співала та дочка козача:

Заслухалися бороди руді,

Відмолодились душі молоді,

І задрижав вівтар лайдачий.

«Отаман іде – як голуб гуде!..» –

Такі слова., такі хороші, милі.

О, він прийде, і скоро він прийде, –

Це ж пісня залишилася в людей

Про нього все – про юнака Данила…

Ввійшов послушник. Увійшов і став;

Зиркнув на дівчину і зашарівсь по вуха,

Аж голову схилив… Така вона проста –

Й така вродлива.

Розгубився (Матінко свята!)

І стало тихо-тихо. Чути, як десь б’ється муха.

Промовив враз (а голос задрижав):

«Іди… Тебе отець ризничий кличе.

Прибрати щось. Спіши… раба…»

Немов удар ножа

Потрапив в серце: «Ось воно той жаль!»

Пішла, а серце билось, билось, як кажан:

Її хтось кличе…

«Сам»?.. Ризничий?..

12

Ось так, і поки день у вікна зазирав,

Смутні дівчата мили, прибирали

Великий храм… Аж ось – отці з двора

Ввійшли. Перемигнулися: «Пора!» –

Й отроковиць по келіях погнали.

«Гиля, гиля! Гей ти, не одставай!

Умийте руки, лиця. Гайда прибирати

Святі постелі…» – І по цих словах

Їх розбрели по «кущах» [28] п’яних братій.

13

А десь в селі – похилі матері

Стоять, суріють, спершись на ворота

Грудима кволими, – чекають на дітей,

На рідних донь. Тривога їх росте…

Чекають і бояться повороту.

14

«Послухай, крале, –

Ну ж, не будь дурна…

Коли батьків хоч скільки-небудь любиш,

Коли бажаєш лихо одігнать,

Коли тобі так дорога рідня,

Не єрепенься, ну-бо.

Ти краля. Маківка. Отож-бо через те

Ти маєш щастя. На таку увагу

Не спромоглася ні одна…

Час іде!

Кажи, та знай – владика жде.

Він жде… Велика спрага

Його опанувала. Ввечері і рано

В своїх покоях, ніби на тортурах,

Без тебе він. Ну, ластівко…»

Мар’яна

Дрижить, немов осінній лист,

І мовчки важко чоло хмурить, Збагнувши все…

Цей дивовижний зміст Немудрих слів…

І тихий шепіт – свист

Облесливого і страшного змія…

Журно…

З малої свічки капа віск:

Затисли в лапах мука і вагання

Гаряче серце. Стигне тік крови.

Вовтузяться думки, як жар, у голові,

І кожна з них пече й болить…

«Мар’яно!

Ніхто не знатиме, не бійсь. Немов зіницю ока,

Я берегтиму це. Подумай, чорноока,

І зрозумій прекрасною своєю головою:

Ціною втіхи власної – чудесною ціною –

Для всіх, для всіх тих купиш спокій.

Будь розумна…» –

І руки потирав

Уже пан ризничий, що так обтяпав справу,

Що близько-близько радісна пора:

І буде в нього милостей гора –

І хрест, і чотки, й Біблія у золотій оправі,

Та ще й пошана…

Дівчина мовчить.

Біжать думки одчаяні й пекучі.

Згадався він… Ой серце, серце – цить!

І ось на смілому й одвертому лиці

Змели вагання мука і рішучість:

…І згодилась Мар’яна… Хай вона

За всіх їх буде соромом укрита, –

Зате, зате сльоза ані одна

Не упаде з очей у них, і хай буде ясна

У всіх їх доля, хай не плачуть діти…

І уявилось їй, як пролетить гроза,

Як блисне сонце… як мине навала…

І буде люд не жить – пісні низать…

«Гаразд». –

І тільки раз скотилася сльоза –

Данила пригадала, в думці попрощалась.

Як кіт, єхидно жмуривсь Никодим

І руки потирав: «О, славна, славна, крале!

Тихіш… За мною, ось сюди ходи…–

Заметушився, посох взяв: – Сюди…»

Ступила слідом і…

І раптом стала!

Застигли очі злякані, в сльозах –

Як блискавка, маленька думка в мозок:

«А що… а що…– й тіпнув усею жах, –

А що, як це полуда на очах?

І не минуть, не пройдуть мимо грози?

Збезчещена, осміяна вона,

А їх усіх усе ж таки одпорять!

Страждать… і келих випити до дна…» –

І скрикнула, і айкнула луна у коридорах…

«Ну, скоро, крале, скоро!..» –

Підгонить ризничий. А дівчина – ні руш.

Мигає у очах: люди… сльози… тварі…

Данило виринув, замучений в виру,

І поряд ось заслинена, в жиру

Ігуменська мерзотна харя.

І спалахнули гнівом очі-зорі,

Та й обернулась згода на вогні,

На вітер – жах, на попіл – дух покори;

І пролунало в коридорі:

«Ні!!!»

Здригнувсь отець, змішавсь (пропало!):

«Ти, що?.. Та ну ж одумайсь… крале!»

«Н-ні! Геть!..»

Пан ризничий зубами скреготів:

«А-а-а, – ти так? Так стій же, бидло, сука!

Паскудниця, стонадцять пар чортів!» –

І він її схопить хотів,

Мов яструб, кинувся, простягти руки…

Та жертва вирвалась І стрімголов змелась.

15

Ой, не одна вернулася в сльозах,

Ой, не одна та й ніби після бурі…

Над селами забився чорний птах, –

Там матері ридають по хатах,

Батьки суріють, зігнуті, понурі.

На покуттях жебрачать каганці.

Упала нагло пуком ніч на землю.

Спішать покинути злиденні стріхи ці

Горбаті тополі – пошарпані старці,

Пішли по вигону

Мерщій,

Мерщій в пустелю

І канули…

Хто взявся б розказать,

Хто б вислухав і не утік, не канув,

Хто б витримав, – як з серця геть сповза

Остання скріпа?.. Як зростає рана?..

Там зазирає в шиби ніч в сльозах,

Там розважає подруг сирота Мар’яна.

16

У храмі дим…

У храмі сизий дим

І світ кривавий капле, кровить грані.

Блукають тіні – мацають ввесь дім…

Посеред храму чорний «нелюдим»,

У храмі моторошний шепіт покаяння.

«Молітеся!!!» – і капле гнів з перста [29];

Рокочуть луни, гнуть хрести похилі.

І завмира той шум, то знов зроста, зроста, –

І озивається з пітьми, із-за хреста

Десь грізний рокіт Ієзекіїля:

«Молітеся, р-раби!..» – аж свічі тріпотять..

Завмерло. Тихо… Чотки шелестять,

І маца душі тінь паникадилля…

На чорну рясу вдів епітрахиль [30] –

Ознака жалоби, скорботи і одчаю, –

В руках трикирій [31]. І за всі гріхи

(О, де ти, де, мій біль, моя Рахіль?!)

В очах відчай, над ними зморшків рій,

За словом грім – за кожним рухом мука.

Тріпоче жезл в руці міцній,

І тягнеться слідом сріблястий змій –

Звивається орар, немов гадюка.

Махне жезлом – лягають клобуки,

Гукне – і стогнуть. Ніби москалями,

Він крутить ними помахом руки…

І кадить, кадить дяк гладкий,

І бродять тіні в хвилях фіміаму.

Могила – ніч, а церква ніби гроб:

У нім мерці з скаженим диригентом.

А в центрі – серце з вицвілим нутром –

Полискує, скорбить багряний ромб

І сходять кров’ю нерви позументів…

Усіх, усіх до храму позганяв

Та й мучить, та й вичитує з амвону.

Росте відчай… Тікає сон з лиця…

І тягнеться вечірня без кінця,

І без кінця кладуть ченці поклони.

І вторять їм в патьоках сліз свічки

(А все з-за неї – все із-за Мар’яни).

Як жорства, сипляться слова крихкі,

І не спасуть ні чотки, ні пучки, –

Зробилось пекло з дивної «нірвани» [32]…

І в’ються безпорадно клобуки,

Немов в дьогті потоплі таракани.

17

Ридає дзвін… І хлопа крильми птах

Півночі глупої та й ловить дзьобом тони –

Тягучі тони, як виття гієн.

То на пожарищі страшному віл бує,

Чи то у бурю корабель на морі тоне.

Ридає: «Ах!., ах… ах-х-…» –

Протяжно так і так погребно дзвонить.

Та не біжить ніхто.

І стогне дзвін один,

І котить луни ген за перевали,

Туди – до обрію, де світлий князь осів…

Та тільки гребні Гонтівських лісів [33]

До обрію дорогу перетяли.

Стоять вони, понурі, мовчазні,

Як ніч, безмежні, чорні і безкраї,

Вислухують, як стогне дико дзвін,

Як захлинається відчаєм він,

І рев його з злобою переймають…

Ховають тайну… Знають і мовчать,

Шепочуться, ворушаться спроквола…

То в темряві одточує меча

Великий месник. У туман вмоча

І лезо моторошно пробує на волос…

Знов дзвін ревнув…

18

…Віддавсь луною крик

В печері дальній:

«О прокляті дзвони!

Бодай полопалися ви, бодай повік

Не чути вас!..» – в печері так прорік

Старий Гармаш і стис руками скроні.

Вони сиділи в сховищі лісів,

Де лиш ведмеді, вепри та куниці –

Єдині хазяї та ярчаки [34] вовків.

У виритій печері вогник тлів

І лащився на схудлі лиця.

Сидів і нещадим [35] варив.

Просилася печаль до серця в куми…

Жарини тріскалися, роєм догори,

Кидались іскри, гасли… До жарин

Схиливсь Данило й важко думу думав.

Зійшлися брови – як одна брова,

Боролись в серці з вірою зневіра…

Вкладав думки в несказані слова,

Кусав губу і никла голова,

Як у в лещатах стиснутого звіра;

В душі кипить, а у очах вогонь.

Думки його не мрії, не химери…

Забрала тиша, як вода, усе в полон.

Десь озивавсь глухар крізь сон,

І сторожила ніч печеру…

«Полопаються, діду! Гей, зажди!

Розплавляться і скапають, як сльози

Дітей твоїх…

Нехай ми і сами, але, зажди, зажди!

Не одиниці – сотні зійдуться сюди,

Не стримають, – прокльони, і погрози,

І гнів страшний сюди приволочуть!..»

Гармаш: «Вже годі… бачив…»

Данило: «Ні! Я певен, знаю;

Повір мені: де речі не візьмуть,

Де не візьмуть слова, де рабську каламуть

Огнем не збореш, сила є другая.

Не наша, правда, сила (що ж, дарма),

І не вогонь святий то буде, не слова,

Не крик таких, як ми, – то буде тиск ярма!

То буде полум’я, що пухирі здійма –

То – власний крик живцем обдертої корови!

І ось тоді вони прийдуть сюди,

Повір… Цього я певен, певен змалку.

У слові – сила, та що словом не збудить,

Розбудять те штики в крові руді,

Розбудить те нагай в чотири сталки!..1»

«Ой, сину, сину!..»

«Чую, батьку мій!

І вірю, що тоді таган твій вірно вдарить

І скличе довбиш, гей, та не бабів,

А бунтарів, а козаків!

І задрижить, затріпотить примара,

І блисне меч…»

«Якби ж то, сину…»

«Вірю!..»

Враз засвітилися вогнем старечі очі, –

Схопився, шапку об землю потирив:

«Ех, матері їх хиря!

Та біля тебе я – юнак. Даниле. Хлопче!..

Ударить… Раз ударити б мені

По-твойому, щоб злидні спопеліли,

Щоб з переляку вороги тремтіли!

Тоді і вмерти. Але вмерти щоб в огні,

По-справжньому, з тобою, сину, вряд.

Або ні-ні! Я вже чурбак зотлілий, –

Живи. Такі, як ти, не мусять умирать, –

Живи! Гори! А я… мені б лише хоч раз

Побачити, як ярма погорять.

Побачити б хоч раз, хоч би з могили…»

Гасає ватра… Слухає, стоїть

Біля печери ніч, і їй аж наче чудно:

«Ой, візьмуть когось завтра в нагаї…

Ой хлопчики мої, сини мої!

І що то завтра буде…»

19

Бентежний сон

Притис чоло до рук…

Хтось серце взяв, розкрив його, ворожить.

Крізь сон Данило марить:…десь в бору

Збирає квіти з нею… Ловить гру

Її усмішки і, як повну рожу,

Цілує губи… Стан її гнучкий

Звивається в обіймах і тріпоче…

І враз тривога, біль гіркий-гіркий

Штовхнули душу, ніби вдарив кий,

І задрижали розпачем закриті очі.

Насіла груди, горло стисла тінь –

Незнана тінь передчуття страшного…

Даремно хоче встать, дихнуть хоч раз один, –

Прикований, ніби цвяхами, він, –

Замучений після доби тривоги…

Росте неспокій. Марення і сни

Тріпають серце, як дощі осінні

Самотній лист…

Як враз здригнувсь:

У тишині

Дівочий голос тихо забринів…

І, розсипаючи усмішку, як проміння,

Ввійшла – вона…

Взяла за руку: «Цссс…»

Схопивсь. Ніч вищірила рота.

Ніде нікого…– «Боже мій, це смерть!..»

Тривогою наллялось серце вщерть,

І вкрилося чоло холодним потом.

Натис на серце чийсь каблук крутий,

І вовком хочеться у ніч завити, –

І тягне – враз схопитись і піти

Мерщій, мерщій… Побачити, знайти,

Схопить на руки й з нею утекти!

Втекти на чужину –

До сонця! На край світу…

Дрімає дід. Навколо тишина,

Лиш десь крізь сон з плачем кричить тетеря [36] .

Ніч розвела востаннє вартових,

Перепитала гасло в них, –

І дуб старий вартує вхід в печеру.

Встає світанок, а душа болить…

Піти? На мить, хоч на одну годину,

Хоч глянути – хай серце не щемить,

На мить… всього тільки на мить,

Раз глянути, раз нишком оком кинуть.

І… «Ні!.. Не буде… Буде – та не так.

Прийду! І не на час, не на одну годину,

Але тоді, як, замість наших сліз,

По шкурі ворогів та й дратиме мороз

Від імені мого одного… Я прилину –

На їхні голови, як камінь, упаду.

І не врятує ані Бог, ні чорт, ні жезл чотирихресний,

Ніхто! За вас… Ти чуєш? Довбиші гудуть!

Хороша… люба… змучена… Прийду!

Але не як кріпак,

А як страшний розкутий месник».

27. Москаль – по-тутешньому – північно-західний вітер.

28. Куща (поет.) – шатро, намет.

29. Перст (слов’ян.) – палець.

30. Єпітрахиль – частина одягу священика у вигляді довгої смуги, що надягається на шию.

31. Трикирій (церк.) – свічник із трьома свічками.

32. Нірвана (санскр.) – повне заспокоєння, заникання життя людини, визволення від усіх турбот та злиття з божественною основою. Дослівно погасання.

33. Гонтіські ліси, або Гонтівщина – великі ліси (були колись) на межі Лівобережної України та Слобідської. Ще й досі рештки їх біля Куземина звуться Гонтівщиною. Хто і через віщо їм дав таку назву – невідомо. (Примітка І. Багряного).

34. Ярчак – зграя, гурт, натовп.

35. Нещадим – пісний, голий борщ.

36. Тетеря, тетерка – пташка.