Розділ п'ятий
Іван Багряний
1
Розбіглась чутка та й у всі кінці:
«Весілля!..»
«Де?!»
«У сироти Мар’яни!..»
«Красуня зарічанська кличе всіх!..» –
І покотилася луна по горах цих,
Раділи зарічани і скельчани.
Балакали великі і малі;
Ладнались, помагали якомога.
Уже заздалегідь дружки пісень гули!
І не було ні одного в селі,
Щоб не вважав себе отут за корінного.
Було весіль багато. Та й усі
Вони, мов похорони, перевиті жалем.
А це буде – аж геть за всі часи!
Давно вже так дзвеніли голоси,
Давно так молодят не виряжали…
2
Усім, усім якби поближче стать,
І всякий з них доріжку щастя стелить.
Обходила людей Мар’яна-сирота,
Така хороша і така проста…
І дні тягучі та безбарвні, як шліхта [49],
Наповнилися радістю,
Неначе срібний келих.
3
І тільки манастир стояв собі й не знав,
Що діється внизу там, поруч з ступарями;
Обставивсь мурами… Там дзвін погонку гнав,
Мінялись вартові і з скреготом луна
Котилася –
То зрідка відхиляли браму.
Але пролізла чутка і туди,
Пролізла й в серце Ієремії.
Даремне він без спочивку ходив,
Даремно скублись пальці в бороді –
Ударило, мов батогом по шиї…
«О, що зробити?!.»
4
«…Й зробимо отак… Так згода?!» –
«Згода! Та інак й не буде, –
Тепер, Даниле, ні один кріпак
Не зрадить вже і не схибне рука, –
Науку мали добру люди…»
«Гаразд. Глядіть!..»
Ходив – людей єднав,
Скликав до себе та й усіх Данило.
Горілки – море буде, меду і вина…
Гуляй, душа!
Уп’ється не одна,
Абим лишень чіпи одбили.
Село, неначе вулик той, гуло:
Своїй дочці там придане рядили.–
Хто чим зумів і що в кого було…
І з вуст в уста селом ішло:
Весілля – за два дні –
В неділю!..
5
Ігумен теж рядив свої думки
У чорну тогу: «Як?! Комусь віддати?!
Одному із сопливих хлопаків?!
Її?!
Віддати, випустить з руки…
Так хто ж я є – владика чи мужик пархатий?!
Н-не буть цьому!!! –
Схопився, ніби крук,
І брязнув костур, аж гикнули шиби:
– Із неї я сім шкур здеру,
А не віддам, не випущу із рук,
Хоча би світ піднявсь увесь на диби!..»
Над Ворсклою котилися пісні:
Ішла голубка, прибрана у квіти…
Слідом – дружки веселі, голосні…
Й котилися над Ворсклою пісні,
Губилися в лісах, барвінком перевиті:
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Ой, ти, душенько –
Наша Мар’янко!
Колесом сонечко угору йде,
А вже наша Мар’янка додому йде…
Одчиняйтеся, ворітця,
Одсувайтеся, віконця, –
Йде наша Мар’янка з-за сонця,
Задля Данилка-молодця
Із-за сонця
Йде-е! [50]
Та ще і «ух-х!..» – Аж ген через село.
Такий уже оцей нарід живучий, –
Зовсім облуплено, одрізано крило,
А він таки вигукує на зло,
Склада пісні, виспівує…
І тільки десь чоло
Нахмурив грізно, терпеливий і робучий.
Гримлять пісні, і котиться луна,
І слухають обдерті темні хати,
Як б’ється в тих піснях душа крилата,
Як вигуки надією дзвенять:
Ой, ти, душенько,
Наша Мар’янко!..
Де наша Мар’ янка ходила –
Зеленая рута посходила,
Та й вийшло сонце з золотим вінком,
А вже весна красна за нашим вікном.
Ой, ідіть, люди, та й собирайтесь –
На щастя, на здоров’ я
Гуляйте…
А там на вежі – на крутій горі –
Стояв і супився, дививсь з вікна ігумен,
Як десь вінок гойдався, майорів,
Вклонявся низько…
Поглядав згори,
Ловив з злобою переливні луни.
…Он-он…
Іде вклоняється усім
В’юнка і радісна, як сонце, наречена.
Гойдається вінок під танок голосів.
Всміхається у всій своїй красі,
Веде подружок. Одкида рамена:
Усім-усім вклоняється до ніг.
Ось – повернулася сюди, ясним чолом майнула..
І холодок по серцю перебіг, –
Біленькі пелюстки, неначе сніг,
Сльозою капнули у серце та й не чуле.
Похмурився. Бровами тріпонув –
(То ж яструб крилами до білої голубки!) –
Здригнуло серце…
Тільки мить одну,
І враз прижмурив очі, щелепи стиснув,
Так наче голку десь вхопили зуби цупко.
6
І ось прийшов жаданий мент для всіх:
Пішли на вінчання до Скельки молодята.
Ще зранку в церкву квіти однесли…
Ввесь день у хатах балачки пливли,
Як завтра будуть, –
Гей, будуть гуляти!
Рожевий вечір зорю протрубив…
Сховалось сонце там – за кряж крутий зелений, –
Востаннє глянуло, як простір голубів,
Як понад церквою крутились голуби, –
Останню усмішку послало нареченій.
У сизу тінь та й рушили дружки,
Пішли свати, і свашки, і бояри, –
Пішли розквітчані, веселі, гомінкі, –
Туди, де ще хрести, немов зірки,
Блищать у темряві, туди, де чорні хмари,
Неначе кораблі, пливуть на мідний клич дзвінкий..
В Мар’яни серце
Падає наниз
І нерозгадана печаль чоло обсіла;
Думки чомусь безрадісні, сумні –
Із болем тиснулись до любого вони,
А він такий рішучий, юний, смілий.
Чого так тяжко їй, чого так серце просить,
Навіщо тихо так подружка десь голосить:
Ой, ходила Мар’яночка по городу
Та й гонила селезенька і на воду:
– Пливи, пливи, селезеньку, тихо по воді,
Прибудь, прибудь, моя ненько,
Тепера к мені…
– Ой, рада б я, моя доню, прибути к тобі –
Насипано сиру землю на руки мені.
Склепилися карі очі на всі ночі,
Не дам же я, донько моя,
Та й помочі…
А завтра, завтра знов над караваєм
Заплачуть подруги, заплачуть-заспівають:
Ой, прощай, прощай ти, Мар’янко,
Сестра наша, –
Ми не твої подруженьки – ти не наша.
Прощай, прощай, Мар’яночко, – ми вже ідемо,-
А ми твоє гуляннячко собі беремо…
Зітхнула…
«Серце, що тобі болить?»
«Нічого, так, чого мені… Дурниця,
І бігла тінь від помаху руки,
І товпились стіною іноки кудлаті –
І слинили. А в нього біль терпкий:
«Ах, нащо так багато клобуків?!
Навіщо зараз тут людей отак багато?!»
Пливли дружки… бояри і вінці,
І свашки, обдаровані дівочою рукою,
І хрест в тремтливій жилавій руці…
Крутилось все, мінялося в лиці,
Крутилася душа йому навколо аналою.
А над усім – та й тінь її повік,
А над усім – дугою чорні брови.
Зиркнула раз – і погляд той опік;
Але то – раз, і більш уже й повік,
І до кінця не повториться знову…
…Торкнувсь руки –
І серце пронизав
Огонь шалений, ось-ось-ось запалить;
В очах мутилося – не знав вже, що й казав,
Коли єпітрахиллю рученьку в’язав,
Як надівав та й персня їй на палець.
І вдарив хор:
«Ісаія, ликуй!..»
Одна свічка глипнула, покуріла…
І шепіт перебіг: «Дивись! Яка? Яку?
Кому ж то так судилось на віку?..
Ох Боже мій, у нього, у Данила!..»
Розтанув дим… Ігумен, як кажан,
В півтемряві – таємний і крилатий –
Благословив і… щастя побажав,
Кінчилося.
На щастя проважав –
Блиснув очима (ой, то блиск ножа!)
І засміявсь нечутно в брови волохаті.
Пішли…
9
Кінчилося, упала з плеч гора.
Мар’яна радісно всміхається, голубить
Кохану руку…
«Ах, яка вона бліда
Була тоді – у церкві!» – І Данило пригадав,
Як цілував над аналоєм в неї мертві губи.
І упадав тепера й шепотів…
Навколо ліс,
Десь попереду люди, –
Їх мова крутиться, як повесні вода:
«Те, що було, – пропало без сліда,
Що ж завтра буде – те, напевне, буде».
І голосно луною ліс віддав: –
«Так, буде! І, напевне, буде!..»
Хватились люди біля ступарів:
«Та де ж вони?!
– Заждем. Глядіть-бо, десь пристали.
– Отак, голуб’ята! Не стерплять до пори…»
Посміхаються свашки старі:
«Ще націлуються, абим не послухали
Рожеві губи…
Ну, пішли помалу».
…Прийшли дружки й бояри у село.
Прийшли здоровити здалеку хуторяни…
Та не прийшли зовсім Данило і Мар’яна, –
Так, наче десь дороги розвело.
11
Як в воду канули. Десь щезли, і нема.
Сюди, туди – ні слуху, ані духу:
Запорошила темінь, як зима,
Стежки й дороги, тільки муть сама.
Тривога… Розпач… Вигадок туман
Та підозріння роз’їдають вуха.
А хтось шептав… І раптом:
«Утекли!!!»
Шалена чутка, мов конем, у всі кінці майнула:
«На чужину втекли! На чужину втекли!» –
Тіпнулися серця і стріхи загули, –
Образились – отак їх провели!
Отак віддячили, отак же їх узули!..
Це вдруге він. Облесливий шахрай!
А ми… А ми, як Бога, виглядали, –
З весілля тішились: по шелягу з двора
Рядили… злазились…
За це ж він нас украй…
А-еххх!..–
Ой, не дружки ділили коровай, –
Пили горілку та й не дожидали.
Не так, як думалось,
Не так, як малось їм.
Пішло весілля та й дощенту плавом.
Не так заводили, співали не тії…
Скрадало сонце промені свої, –
Там шум невиразний в околиці стоїть:
По молодятах крик – не молодятам слава.
12
Зривали квіти, кидали у пил,
Хустки подерли – дружки і бояри;
Названий батько плакав і кипів;
Повісили постіль, як прапор, на стовпі –
За те, що в дурнях всі,
Що гості, як татари!
А хтось шептав… й котилася луна,
І пряла злість над селами прядиво;
Котились відголоски на ланах,
А з кряжу на село дивилася сосна:
«Чого так корчиться? Чого шумить?
Регоче чи кона?
Ага, так-так: – весілля,
Над усі!
На диво».
13
«На чужину втекли!!!»
«Данило зрадив!.. Гей!!!»
Як бомба, впала чутка та й у табір.
Заметушивсь мурашник:
«Отаман утік !..»
«Рятуйте шкуру!.. По таляри золоті
Подавсь!.. Усіх – на розкоші, на бабу,
Як циган, прохаляндрив, проміняв!..»
«Утік!..»
«Ганьба!..»
«Брехня!..»
«Позорище!!!»
«Що ж діять?
Що діяти, братове?! Що прийнять?..» –
Забився чорний розпач на вогнях,
Заборсалась у хащах і втекла надія,
У темінь канула…
На стан, як ворон сів, –
Упав розлад гнітючий і жахливий.
Ніхто не вірив більше в смілі голоси;
Втекла відвага з Гонтівських лісів
І залила ніч вогнища, як моторошна злива.
Даремно бадьоривсь старий Гармаш,
Хотів не вірити, збивав на лад громаду,
Але й в самого – ані слів, ні віри в них нема.
Погас вогонь – зосталась біль сама…
Позбулись ватажка – позбулась справа ладу.
14
Один по одному тікали хто куди.
Вчорашній стан – немов вода розмила.
І тільки дід похнюплений сидів,
Розбитий горем: «О, прийди, прийди!
Не пізно ще,
Куди ж ти втік, Даниле?..» –
В печері порожньо… Не так багато днів –
Отут удвох, огнем ущерть налиті,
Вони сиділи. Він, як трут, горів
І його підбурював. Таж як він говорив!..
Надворі чичмаря – надворі біль старий,
Розсипалось дощем бездонне сито.
Мовчали хащі.
Десь орел тікав –
Обмоклі крила розкидав, як ноги…
На таборищі попіл чорним став;
Блукав дідусь – головешки перевертав
Ногою і ніяк
Не міг збагнути цього всього.
49. Шліхта – клейкий розчин з крохмалю, мила, гліцерину тощо, просочують основу тканини для надання їй міцності й гладкості.
50. Стародавня нар. весняна пісня. Інші – так само.