Розділ п'ятий

Іван Багряний

1

Розбіглась чутка та й у всі кінці:

«Весілля!..»

«Де?!»

«У сироти Мар’яни!..»

«Красуня зарічанська кличе всіх!..» –

І покотилася луна по горах цих,

Раділи зарічани і скельчани.

Балакали великі і малі;

Ладнались, помагали якомога.

Уже заздалегідь дружки пісень гули!

І не було ні одного в селі,

Щоб не вважав себе отут за корінного.

Було весіль багато. Та й усі

Вони, мов похорони, перевиті жалем.

А це буде – аж геть за всі часи!

Давно вже так дзвеніли голоси,

Давно так молодят не виряжали…

2

Усім, усім якби поближче стать,

І всякий з них доріжку щастя стелить.

Обходила людей Мар’яна-сирота,

Така хороша і така проста…

І дні тягучі та безбарвні, як шліхта [49],

Наповнилися радістю,

Неначе срібний келих.

3

І тільки манастир стояв собі й не знав,

Що діється внизу там, поруч з ступарями;

Обставивсь мурами… Там дзвін погонку гнав,

Мінялись вартові і з скреготом луна

Котилася –

То зрідка відхиляли браму.

Але пролізла чутка і туди,

Пролізла й в серце Ієремії.

Даремне він без спочивку ходив,

Даремно скублись пальці в бороді –

Ударило, мов батогом по шиї…

«О, що зробити?!.»

4

«…Й зробимо отак… Так згода?!» –

«Згода! Та інак й не буде, –

Тепер, Даниле, ні один кріпак

Не зрадить вже і не схибне рука, –

Науку мали добру люди…»

«Гаразд. Глядіть!..»

Ходив – людей єднав,

Скликав до себе та й усіх Данило.

Горілки – море буде, меду і вина…

Гуляй, душа!

Уп’ється не одна,

Абим лишень чіпи одбили.

Село, неначе вулик той, гуло:

Своїй дочці там придане рядили.–

Хто чим зумів і що в кого було…

І з вуст в уста селом ішло:

Весілля – за два дні –

В неділю!..

5

Ігумен теж рядив свої думки

У чорну тогу: «Як?! Комусь віддати?!

Одному із сопливих хлопаків?!

Її?!

Віддати, випустить з руки…

Так хто ж я є – владика чи мужик пархатий?!

Н-не буть цьому!!! –

Схопився, ніби крук,

І брязнув костур, аж гикнули шиби:

– Із неї я сім шкур здеру,

А не віддам, не випущу із рук,

Хоча би світ піднявсь увесь на диби!..»

Над Ворсклою котилися пісні:

Ішла голубка, прибрана у квіти…

Слідом – дружки веселі, голосні…

Й котилися над Ворсклою пісні,

Губилися в лісах, барвінком перевиті:

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Ой, ти, душенько –

Наша Мар’янко!

Колесом сонечко угору йде,

А вже наша Мар’янка додому йде…

Одчиняйтеся, ворітця,

Одсувайтеся, віконця, –

Йде наша Мар’янка з-за сонця,

Задля Данилка-молодця

Із-за сонця

Йде-е! [50]

Та ще і «ух-х!..» – Аж ген через село.

Такий уже оцей нарід живучий, –

Зовсім облуплено, одрізано крило,

А він таки вигукує на зло,

Склада пісні, виспівує…

І тільки десь чоло

Нахмурив грізно, терпеливий і робучий.

Гримлять пісні, і котиться луна,

І слухають обдерті темні хати,

Як б’ється в тих піснях душа крилата,

Як вигуки надією дзвенять:

Ой, ти, душенько,

Наша Мар’янко!..

Де наша Мар’ янка ходила –

Зеленая рута посходила,

Та й вийшло сонце з золотим вінком,

А вже весна красна за нашим вікном.

Ой, ідіть, люди, та й собирайтесь –

На щастя, на здоров’ я

Гуляйте…

А там на вежі – на крутій горі –

Стояв і супився, дививсь з вікна ігумен,

Як десь вінок гойдався, майорів,

Вклонявся низько…

Поглядав згори,

Ловив з злобою переливні луни.

…Он-он…

Іде вклоняється усім

В’юнка і радісна, як сонце, наречена.

Гойдається вінок під танок голосів.

Всміхається у всій своїй красі,

Веде подружок. Одкида рамена:

Усім-усім вклоняється до ніг.

Ось – повернулася сюди, ясним чолом майнула..

І холодок по серцю перебіг, –

Біленькі пелюстки, неначе сніг,

Сльозою капнули у серце та й не чуле.

Похмурився. Бровами тріпонув –

(То ж яструб крилами до білої голубки!) –

Здригнуло серце…

Тільки мить одну,

І враз прижмурив очі, щелепи стиснув,

Так наче голку десь вхопили зуби цупко.

6

І ось прийшов жаданий мент для всіх:

Пішли на вінчання до Скельки молодята.

Ще зранку в церкву квіти однесли…

Ввесь день у хатах балачки пливли,

Як завтра будуть, –

Гей, будуть гуляти!

Рожевий вечір зорю протрубив…

Сховалось сонце там – за кряж крутий зелений, –

Востаннє глянуло, як простір голубів,

Як понад церквою крутились голуби, –

Останню усмішку послало нареченій.

У сизу тінь та й рушили дружки,

Пішли свати, і свашки, і бояри, –

Пішли розквітчані, веселі, гомінкі, –

Туди, де ще хрести, немов зірки,

Блищать у темряві, туди, де чорні хмари,

Неначе кораблі, пливуть на мідний клич дзвінкий..

В Мар’яни серце

Падає наниз

І нерозгадана печаль чоло обсіла;

Думки чомусь безрадісні, сумні –

Із болем тиснулись до любого вони,

А він такий рішучий, юний, смілий.

Чого так тяжко їй, чого так серце просить,

Навіщо тихо так подружка десь голосить:

Ой, ходила Мар’яночка по городу

Та й гонила селезенька і на воду:

– Пливи, пливи, селезеньку, тихо по воді,

Прибудь, прибудь, моя ненько,

Тепера к мені…

– Ой, рада б я, моя доню, прибути к тобі –

Насипано сиру землю на руки мені.

Склепилися карі очі на всі ночі,

Не дам же я, донько моя,

Та й помочі…

А завтра, завтра знов над караваєм

Заплачуть подруги, заплачуть-заспівають:

Ой, прощай, прощай ти, Мар’янко,

Сестра наша, –

Ми не твої подруженьки – ти не наша.

Прощай, прощай, Мар’яночко, – ми вже ідемо,-

А ми твоє гуляннячко собі беремо…

Зітхнула…

«Серце, що тобі болить?»

«Нічого, так, чого мені… Дурниця,

І бігла тінь від помаху руки,

І товпились стіною іноки кудлаті –

І слинили. А в нього біль терпкий:

«Ах, нащо так багато клобуків?!

Навіщо зараз тут людей отак багато?!»

Пливли дружки… бояри і вінці,

І свашки, обдаровані дівочою рукою,

І хрест в тремтливій жилавій руці…

Крутилось все, мінялося в лиці,

Крутилася душа йому навколо аналою.

А над усім – та й тінь її повік,

А над усім – дугою чорні брови.

Зиркнула раз – і погляд той опік;

Але то – раз, і більш уже й повік,

І до кінця не повториться знову…

…Торкнувсь руки –

І серце пронизав

Огонь шалений, ось-ось-ось запалить;

В очах мутилося – не знав вже, що й казав,

Коли єпітрахиллю рученьку в’язав,

Як надівав та й персня їй на палець.

І вдарив хор:

«Ісаія, ликуй!..»

Одна свічка глипнула, покуріла…

І шепіт перебіг: «Дивись! Яка? Яку?

Кому ж то так судилось на віку?..

Ох Боже мій, у нього, у Данила!..»

Розтанув дим… Ігумен, як кажан,

В півтемряві – таємний і крилатий –

Благословив і… щастя побажав,

Кінчилося.

На щастя проважав –

Блиснув очима (ой, то блиск ножа!)

І засміявсь нечутно в брови волохаті.

Пішли…

9

Кінчилося, упала з плеч гора.

Мар’яна радісно всміхається, голубить

Кохану руку…

«Ах, яка вона бліда

Була тоді – у церкві!» – І Данило пригадав,

Як цілував над аналоєм в неї мертві губи.

І упадав тепера й шепотів…

Навколо ліс,

Десь попереду люди, –

Їх мова крутиться, як повесні вода:

«Те, що було, – пропало без сліда,

Що ж завтра буде – те, напевне, буде».

І голосно луною ліс віддав: –

«Так, буде! І, напевне, буде!..»

Хватились люди біля ступарів:

«Та де ж вони?!

– Заждем. Глядіть-бо, десь пристали.

– Отак, голуб’ята! Не стерплять до пори…»

Посміхаються свашки старі:

«Ще націлуються, абим не послухали

Рожеві губи…

Ну, пішли помалу».

…Прийшли дружки й бояри у село.

Прийшли здоровити здалеку хуторяни…

Та не прийшли зовсім Данило і Мар’яна, –

Так, наче десь дороги розвело.

11

Як в воду канули. Десь щезли, і нема.

Сюди, туди – ні слуху, ані духу:

Запорошила темінь, як зима,

Стежки й дороги, тільки муть сама.

Тривога… Розпач… Вигадок туман

Та підозріння роз’їдають вуха.

А хтось шептав… І раптом:

«Утекли!!!»

Шалена чутка, мов конем, у всі кінці майнула:

«На чужину втекли! На чужину втекли!» –

Тіпнулися серця і стріхи загули, –

Образились – отак їх провели!

Отак віддячили, отак же їх узули!..

Це вдруге він. Облесливий шахрай!

А ми… А ми, як Бога, виглядали, –

З весілля тішились: по шелягу з двора

Рядили… злазились…

За це ж він нас украй…

А-еххх!..–

Ой, не дружки ділили коровай, –

Пили горілку та й не дожидали.

Не так, як думалось,

Не так, як малось їм.

Пішло весілля та й дощенту плавом.

Не так заводили, співали не тії…

Скрадало сонце промені свої, –

Там шум невиразний в околиці стоїть:

По молодятах крик – не молодятам слава.

12

Зривали квіти, кидали у пил,

Хустки подерли – дружки і бояри;

Названий батько плакав і кипів;

Повісили постіль, як прапор, на стовпі –

За те, що в дурнях всі,

Що гості, як татари!

А хтось шептав… й котилася луна,

І пряла злість над селами прядиво;

Котились відголоски на ланах,

А з кряжу на село дивилася сосна:

«Чого так корчиться? Чого шумить?

Регоче чи кона?

Ага, так-так: – весілля,

Над усі!

На диво».

13

«На чужину втекли!!!»

«Данило зрадив!.. Гей!!!»

Як бомба, впала чутка та й у табір.

Заметушивсь мурашник:

«Отаман утік !..»

«Рятуйте шкуру!.. По таляри золоті

Подавсь!.. Усіх – на розкоші, на бабу,

Як циган, прохаляндрив, проміняв!..»

«Утік!..»

«Ганьба!..»

«Брехня!..»

«Позорище!!!»

«Що ж діять?

Що діяти, братове?! Що прийнять?..» –

Забився чорний розпач на вогнях,

Заборсалась у хащах і втекла надія,

У темінь канула…

На стан, як ворон сів, –

Упав розлад гнітючий і жахливий.

Ніхто не вірив більше в смілі голоси;

Втекла відвага з Гонтівських лісів

І залила ніч вогнища, як моторошна злива.

Даремно бадьоривсь старий Гармаш,

Хотів не вірити, збивав на лад громаду,

Але й в самого – ані слів, ні віри в них нема.

Погас вогонь – зосталась біль сама…

Позбулись ватажка – позбулась справа ладу.

14

Один по одному тікали хто куди.

Вчорашній стан – немов вода розмила.

І тільки дід похнюплений сидів,

Розбитий горем: «О, прийди, прийди!

Не пізно ще,

Куди ж ти втік, Даниле?..» –

В печері порожньо… Не так багато днів –

Отут удвох, огнем ущерть налиті,

Вони сиділи. Він, як трут, горів

І його підбурював. Таж як він говорив!..

Надворі чичмаря – надворі біль старий,

Розсипалось дощем бездонне сито.

Мовчали хащі.

Десь орел тікав –

Обмоклі крила розкидав, як ноги…

На таборищі попіл чорним став;

Блукав дідусь – головешки перевертав

Ногою і ніяк

Не міг збагнути цього всього.

49. Шліхта – клейкий розчин з крохмалю, мила, гліцерину тощо, просочують основу тканини для надання їй міцності й гладкості.

50. Стародавня нар. весняна пісня. Інші – так само.