Розділ третій

Іван Багряний

1

На озерявинні, у Гонтівських лісах,

Горять вогні… Ковадло креше тони…

Із кіс ножі гартуються в огнях.

Отокувались злидні в куренях.

Копитом землю б’ють мужицькі коні.

Не ’дин, не два…

Що день – то все ростуть.

Вже димом темні хащі прокадили.

Ладнаються, збираються у путь…

То злидні на останнє гасло ждуть,

І отаман у їх – стрункий юнак Данило.

2

Збирались люди, сходились у стан

По одному, по двоє, та щоднини.

З перекалки [37] крізь хащі, крізь туман,

З прокльонами тягли зігнутий стан

I канчуками вилущену спину.

В рудих свитках і просто в яргаках,

Із штолями, з кийками, як прочани,

Неначе злодії, з ножами у руках…

Синіють свіжі шруби на щоках

І незализані щемлять на серці рани…

Ідуть, злітаються, несуть лихі звістки;

Що день, то більш, що не доба, то зліші:

«Та гей, упали ж царські гайдуки!»

Закрукали над селами круки.

І у сльозах людських давно потопли миші…

Дійшло до вінця…

Й не один зірвавсь,

Розборкався, підвівсь, опростав спину, –

Гей, зашуміла буйно голова…

І справдились Данилові слова:

Ударила дванадцята година.

3

З Зарічної прибігли втікачі,

Прийшли у стан обдерті і голодні…

Знайшли Данила:

«Брате наш! Учи!..

Тоді ми тебе зрадили вночі,

Ми зрадили, кляли, але сьогодні…

Ой, що було! Та й що було… а ой!

Перевернулося і стало серце руба…» –

І перший з них, що проти нього вів

Усю громаду, що совою вив,

Кричав і ремствував тоді,

Найперший той

З прокльоном виплюнув на сірий попіл зуби:

«Веди!..

Тепер уже ні жінки, ні дітей!

Ані дочки, ні дівчинки-онуки…

Шарлай [38] на їхній крові поросте…» –

І розказали люди ці про те,

Як на село солдати впали пуком [39].

Штики… арапники… Огонь… дитячий крик.

На вербах шибениці та й над ступарями [40],

А церква банями сміялася згори:

Катів стрічали бучно дзвонарі,

І вийшли охрести [41] із кованої брами…

Ігумен з вежі пильно доглядав,

Поки й кінчили. Вийшов зустрічати…

Земля потовчена, сковиряна, руда…

Зайшла осугою [42] кривавою вода…

І стогнуть матері потоптані:

Дівчата ж!..

Понуро слухають ополисті дуби,

А промінь ватр глитає ніч-прожеря;

Затислись щелепи в сторукої юрби…

Данило слухає – обмовився хоч би! –

І тільки серце б’ється, як щупак в рукгелі [43].

Страшні,

Нечувані й невидані діла!

А над усе – один момент строкатий

У душу врізався із цього моря зла, –

І так немов оса жало дала, –

Привиділись надругані дівчата…

Сполохані, як кібцем голуби,

Зацьковані, біжать простоволосі

І не втечуть… І ловить всяк собі.

Оголені, між п’яної юрби,

Звиваються, притягнуті за коси…

І перебіг по серцю холодок:

«Мар’янко, люба»… Що то, що то з нею!?

Та не сказав нікому цих думок, –

Тривогу приховав. І тільки (ніби змок)

Закутавсь щільно в подрану керею.

4

«Оце і сон. Оце тобі й мара…»

І не дають думки спокою ні на хвилю.

А стан вирує: «Гей, отамане, пора!

Пора! Ходім!..»

«…Нерівна гра,

Заждім… Хай вийдуть москалі з манастиря

Багато їх, і нам це понад силу.

Порадимось…»

І радились вони.

Свербіли в хлопців руки, зуб свистів до бою;

Данило й сам тримавсь, як на вогні…

«Але, ні-ні, – не будемо дурні

І не дамо угноювати панський лан собою.

Заждімо день, заждімо два, дарма,

Але тоді напевне час розплати

Не вислизне із рук. Ми зможемо тримать –

Не день, не два облоги не здіймать,

Й не доведеться нам нікого проклинати.

Хай люди йдуть, злітаються нехай,

А поки що – копаймо добрі шанці.

Насиплемо вали, обведемо цей плай

Та зміцнимо – і вже тоді, гай-гай,

Ніякий чорт ані вночі, ні вранці

Не візьме нас! Хай буде це лігвом,

Тут зможем ми зализувати рани

В часи поразок. Тут утечемо.

Розіб’ють нас – ми знов оживемо,

Поки подолаєм. Чи так кажу?»

«Даниле! Отамане!

Розумно мовиш, брате! Буде так.

Розумно!.. добре!..» згодилась громада.

«А ще:

Нехай наймиршавіший сіряк, –

А як ступив сюди – однині він козак,

І лад у нас козацьким ладом буде…»

І довго радились вчорашні кріпаки;

Хто як умів прислужувавсь військовій мудрій штуці.

Забув Данило і про біль терпкий, –

Як трут горючий і як дим легкий,

Він серцем всім віддавсь новій науці.

5

Це й справді табір, а не чортзна-що!

Хороший отаман із юнака Данила, –

Орудує усюди – де і що…

Ростуть над шанцями вали, немов могили.

Пройде доба – він не зімкне очей:

Веде реєстр… Вартує… Огляда дороги…

І непомітно хутко час тече.

А люди все ідуть крізь темряву ночей…

Скоріш оце б орудувать мечем…

Забув свій біль, забув свою тривогу.

6

І ось вночі

Прийшов до куреня

У яргаку [44] старім, у розпарках-чоботях

Скельчанин парубок – Остап Лазня,

Що в нього чуб, як прапірка [45] в коня, –

Прийшов у стан з людьми проти суботи.

Знайшов Данила… І потяг убік…

І довго поравсь у подертих штанях.

Зашепотів:

«Тут грамота… Гм… це ось тут тобі…

А, лишенько, невже ж я загубив!..

Ні, є!.. Ось! На…

Передала Мар’яна».

Данило зблід і поточивсь назад:

Маленький шмат від хустки крив’яної…

«Умерла?!»

«Знаєш, я, Даниле, рад,

Що стрів тебе, тепер піду назад,

Тільки разом – під грім і брязкіт зброї…»

«Остапе! Друже! Чорт… кажи, це смерть?»

«Та ні… з якої речі… може, вб’ють, не знаю,

Поки ж що ні. Ігумен там на ню баньки дере…

Салдати не знайшли… Та все одно помре, –

Що день, то більше сохне та худає.

Сказала так: коли живий десь є,

Знайди і передай, мовляв, оце від неї…

А ще скажи: отак, як шмат цей є,

Отак і серце розікраяне моє;

Передаю його, мовляв, з хустиною цією…

Тобі…

Ну, й там іще якісь слова, –

Звичайно, дівчина, така вже їхня доля…»

Крутилися вогні, –

Десь попливли, як мариво в жнива…

В Данила світ потьмарився, – зайшлася голова,

Так защеміло серце гострим болем…

7

Не спав всю ніч. Думки – як реп’яхи…

Одвіялася радости пужина [46] –

Зостався біль глибокий і терпкий…

І вило серце на дурні зірки,

І борсалась душа, немов мала дитина.

Не витерпів. Старого розбудив:

«Послухай, батьку мій і побратиме в горі, –

Ти знаєш?.. Я піду «туди»…

Нелегко нам-бо вибратись з біди,

І так ми просто ворога не зборем…»

Крутив очима дід – ладу не добирав

В оцих словах непевних і нервових,

В думках юнацьких…

«Так… У нас нерівна гра,

Прогавим час – жалітимем! Такі думки мої:

Поки не заросли рубці від нагаїв,

Поки ще гнів клекоче і тяжка образа,

Ми двоє сіл оцих піднімемо сей день.

Без сіл оцих нічого-бо не скоїм!

Так от. Жбурнути іскру хочу і піднять людей!

Тепер вони підуть, нехай лиш хтось веде…

Не треба слів, не слів – тепера треба зброї,

Ти чуєш? – зброї!..

За Скелькою під ясеном старим,

Казав ти, є десь батьківські рушниці,

Закопані в землі… Це так? Ти говорив?

Це там, де небиль [47] вип’явся з гори?

Праворуч?»

«Так… Насупроти криниці…»

«Гаразд, я йду. Чекай. Готовий будь

Прийняти гасло, вдарити у довбиш

І піднести завчасно меч.

Ти ж не забудь».

«Зажди, Даниле. Може б, хто-небудь

Теє?.. Не йди, хай другий, – або я пішов би…»

«Стривожився, старий? Навіщо це?..

Чого? Куди? Ти будеш тут – мене заміниш…

Єдиний вихід в нас, і вихід тільки цей.

А як що трапиться, то не візьмуть живцем,

І іскру я усе ж немарно кину…»

«Ну, що ж, іди… Хай Бог нам помага! Прощай!»

«Ні-ні, так не кажи, не треба,

Бо ми ж ще будем смерть свою шмагать!

Я певен, вірю! Доки є снага,

Хай не звучить наш голос так погребно.

Ти ж вірив в щастя?..»

«Вірю і тепер.

Гляди ж, про час і день я звістку дам негайно.

Ну, прощавай. Та ви не заждетесь, –

Я підніму нарід увесь

Ураз, як тільки зброю одкопаєм…»

Зняли шапки – хрестилися на схід:

«Нехай же та й на добре піде наше діло…»

Й поцілувалися. Зідхнув підозро дід:

«Іди, іди…»

Пішов і зник Данило.

8

«Ой, не шуми, дібровонько, не шуми

Та й моєї голівоньки не жури!

Вдарим-вдарим, гей!..

І заплачуть воріженьки,

Заридає не по однім з козаченьків стара ненька.

Тільки по мені – як по бур’яні –

Ані батько, ані ненька, ні сини…

Гей! І вдарим-вдарим!

Буде крови і вогнів,

Нехай знають бурлаченьків-соколів!

Таж і нехай знають – нехай пам’ятають,

А чи міцно панське бидло

Ще шаблі тримає…

Ге-ей!.. ей!.. ей…»

Затихла пісня – канула в пітьмі,

І шелест, як мороз, пробіг по хащах лісу.

Останній згук тріпнувся, занімів…

Дуби зступилися – рукаті і прямі,

І опустила чорна ніч завісу.

37. Перекалка – проточна балка.

38. Шарлай – бур’ян.

39. Пуком – нагло, несподівано, як камінь.

40. Ступарі – водяні млини, що валять сукно, сукновальні.

41. Охрести (народне) – церковна процесія.

42. Осуга – буває, напр., на воді в портах від нафти або від гасу.

43. Рукгеля – трикутній сак у рибалок. Щупак – це він, а її звуть – щука.

44. Яргак – чабанський куценький кожушок, що надівали його просто на голе тіло.

45. Прапірка – чолка.

46. Пужина – пошкоджене зерно разом з половою.

47. Небиль – дикий камінь (небитий).