Розділ восьмий

Іван Багряний

1

Та, гей, і вдарились вельможні в переляк

І захрестилися ще й обома руками:

Проти усіх – проти панів, проти царя

Піднявся з свистом келеп бунтаря…

В околиці маєтки скрізь горять –

Чинить розправу Чорний з козаками.

Навколо ні проїхать, ні пройти.

Зреклись раби свого старого ладу.

Не те, не те, що тут було колись, –

Ані хрестись,

Ані молись, –

Нікому ні прощення, ні пощади…

2

Зреклись податків. Панщину й «оброк»

І послух кинули, занози [52] повиймали

Та й повернули ті занози на добро:

(Не віщував цього ані один «пророк»)

Занози ті – ножами стали…

3

Під стягом чорним котиться луна…

Біжать, злітаються Залізнякові діти –

Старі й малі, неначе сарана,

І сунуть хмарою по висохлих ланах

Обскубані, голодні і роздіті…

Єдиний програм в сірих цих рабів:

За біль, за злидні та й за сірі хати –

Паскудній долі черепа розбить,

В калюжах крови ворога втопить

І проклятий вертеп дощенту зруйнувати!

І час настав…

4

…Ще зранку тишина

Над банями нависла, як погроза,

А в південь завагітніла вона

І пролетіла чайка, як дурна,

По морю мертвого, тупого передгроззя.

Мовчали дзвони… Там орел кружляв,

І оглядав кубло понуре бистрим оком,

І клекотав…

Зривалися (і рідні, і чужі),

Зчинили гвалт під хмарами стрижі,

Металися до замчища в піски глибокі.

Мовчав сіон. Ні звідти, ні туди

Ніхто не йшов. Замкнулася твердиня,

І хтось шептавсь, і хтось у ній ходив:

Давав накази тихо Никодим…

Котився тупіт в животі в святині…

Надвечір обрії хтось міцно розпалив:

Червоним полум’ям насупились на грози.

Ані шелесне лист,

Ані промчить сайгак –

Зловісна тиша, ніби мертвий рак,

Зажеврілась. Казкова там яга

Дихнула з півночі на крики та й на сльози…

Хрестатий, темний на червонім тлі

Васал не витримав наснаги:

Ураз притих,

Пустив гінця. Як вітер полетів…

За ним другий… і ще один… По вимерлій путі

Погнали коні

У багряну далечінь без жалю…

5

Настала ніч безмежна і глуха –

Таке посняділе [53], безгучне, мертве море.

Ніхто б не вчув, хоч би і дослухав,

Ні півня, ані поклику. Як у полі кожуха,

Задхнулось все живе, і причаїлись гори.

Осліп сіон… І варта ні гу-гу…

Мовчить дзвонар – кує вухналі зубом…

Дріма васал…

Як раптом – ніч тугу

Розтяв вогонь, розшматував!

В дугу

Зігнулась тиша, лопнула і стала темінь руба.

Заголосило:

«Чорний двір горить!!!»

Ревнули дзвони. Вдарили у груди.

«Го-орить!.. На мур! Біжіть!» –

Ригнуло капище, і вмить

Завила ніч – заметушились люди…

А дзвін реве. Ворушаться бори.

В німих пісках у одсвіті пожежі

Згрудились хати – стежать, як в огні,

У хаосі, під танок дзвонарів

Танцюють вихилясом вежі.

Мов яничари, вкрили мур ченці.

Гей, не татари гору обступили –

Орлята Чорного – повстанці-молодці…

Забилась братія, як гави у сільці, –

В ігумена та вже й не жезл в руці,

В Ієремії таж і не кадило:

Пістоль турецький, срібне руків’я [54].

Та не схилилося до нього бидло чорне –

Ударили, аж гук пішов в гаях.

«Ой матінко, ти матінко моя!..» –

То не молитва – дикий рев буя,

А на коні, як чорт, літає Чорний:

«Гей, злидні, разом! Трясця їм в живіт!..

Помолимось!!! Рушай, рушай на браму!..

Ну, разом!!!

Кайтеся. Покайтеся живі,

А хто помер, глядіть не оживіть, –

Не порятуєтесь ні в темряві, ні в храмі».

Ударили,

І затріщав вертеп.

Ножі, рушниці, довбні й ятагани

Пішли до приступу…

Та не письмо Святе

Читає й братія – звивається, росте

І відбивається руками і ногами,

Всю віру положивши на кастет.

«Арря!.. Гей хлопці, тут їм всім лабець!»

«Розбить, розбить…»

«І каменя на камені не лишить!..»

«Зітерти в пил, на попіл, нанівець!..»

«Нехай не вирине, нехай не оживе…»

«Лабець!.. Нехай собі запишуть

І їхні правнуки в науку цей кінець…» –

І Чорний програм свій

Мечем без промахів

По в’язах пише.

Та гей, недаром жнивували кріпаки:

Здалися на свічки стіжки заради свята;

Та скільки ж їх і є! Ці огненні стовпи

Сягнули маяком в безмежжя, у степи,

І зупинялись проїжджани

Аж на двадцять п’ятій…

Там з міста вилетів драгунський ескадрон

І покурив…

Десь рятувати ніч розп’яту.

6

Уперто і одчаяно боролись патлачі,

Роздрочені, мов шершні у гнізді, повитім димом, –

У одсвіті пожежі, в брязкоті мечів

Трималися годовані до півночі

З скаженим на чолі – з крилатим «нелюдимом».

І билися уже не за життя,

За смерть на мурах всуміш з козаками,

А ще трималися… Аж ось людське виття

Умить нелюдський дужий гук розтяв –

То впала брама!..

Наллялось жахом капище [55] ущерть,

Затіпалось в агонії од краю і до краю, –

Нависли: крах… руїна… смерть…

Аж раптом – в браму, так неначе смерч,

Драгуни царськії – муштровані льокаї! [56]

У вовчій ямі стиснули хлопів,

Здушили нагло, несподівано, неждано,

Ще й оточили мур. Наставили стрільців…

Гей, не втекти і жодному звідціль

Ні на Гонтівщину, ані до шляху Ромодану.

І билися…

Хто зможе розказать

Про цю криваву ніч, про мужність і відвагу!?

Гей, напоїли кров’ю спрагу

Землі роздертої, немов дощем гроза,

І потопили в криках і сльозах.

7

Зломили міць. Роздерли вільний стяг.

І розтоптали буйне серце коні.

Укрились трупом скелі, мури і плаци…

Поліг Гармаш, поліг Остап, а з ними всі…

І тільки горстка у полоні – решта молодців

І сам отаман Чорний у полоні.

Юнак Данило – славний отаман –

Поник, розчавлений. Ой, не вдалися гулі!

Пропало все і всі, не збудить і таган…

О, чом же і його не здолав ятаган,

Чом не взяла ворожа куля?!

8

Кували в ланцюги і кидали у льох.

Та не зігнула шию вража сила:

«Ага, це він живий!., і деспот не подох».

«Ага, так значить їм зійтися знову вдвох

Судилося. І доконать-таки, покласти у могилу

Його! Ага!..» –

І вірив, що судилось.

Не чулось ні докорів, ні ганьби,

Ні скарг на нього. Хто вцілів – мовчали

І тільки моторошним скреготом зубів

Вони драгунів – царських гайдуків –

Окровлені

В печалі проважали…

9

У храмі одгриміло «С намі Бог»,

Одтанцювали дзвони танок порятунку

І увірвалися… Огонь погас давно…

Драгуни упились вином…

Поснула братія, залита дивним трунком:

Змішались там –

Молитва, радість і горілка заодно.

Зосталась ніч з мерцями в самоті.

Зійшов червоний місяць ген над пужарями [57],

Навдибки став

І глянув нишком на хрести,

На бані, на ліси, на замчища круті

І освітив жахливу панораму:

Мерці… мерці… Кривава тишина…

Ані шелесне ліс (дуби чатують пильно) –

І тільки хтось намітку розіпнув,

Та протягнули нитку в тишину

Вовки виттям далеким, божевільним, –

Спішать на тризну хащами лісів…

На місце бою десь вилазять тихо тіні:

Одна… і дві… їх безліч там…

Нечутні голоси

Роняють, зігнуті, на хаос – на мерців, –

Шукають брата,

батька,

чоловіка,

сина.

Знаходять. Не по лицях – по руці…

Ідуть нові з далеких манівців

І шепотять прокльон святині.

10

Другого дня, як сонце припекло,

Як сльози скапали додолу з віт зелених, –

Забрязкало…

Заіржало…

Загуло…

Драгуни рушили з шаблями наголо

І повели закутих полонених.

Регоче дзвін: Дивись, мовляв, дивись!

Дивилися і билися руками;

Дивилися з сльозами і мале, й старе,

Як ген пішов далеко пужарем –

Пішов на каторгу Данило з козаками…

Він на крутій дорозі обернувсь:

«Простіть… Прощайте…

Хотів би я (вернусь чи не вернусь)

Хоч з домовини вглядіти…» –

І тільки так кивнув,

Та враз нагай по лицях навернув:

«Ей, сволоч! Хлоп! Рушай там!»

Пішли і зникли…

11

Надійшли часи

Тяжкі невимовно. Приборкали, скрутили

Хлопів чернечих. Геть і не проси, –

Терпи й не рипайся… Терпіли і несли

Розбиті, приголомшені й безсилі.

І тільки десь плекали в тишині

Велику віру в золотавий ранок.

З них не один наспівував пісні

Онукам про минулі дні –

Про смілого звитяжця-отамана.

Ішли літа –

Плодилися раби.

Хрестила їх святиня на покору,

Але вони росли самі собі:

Любили сонце і простори голубі

І набиралися людського поговору:

«Гей, був колись

Та й був колись юнак!

Та й чуть було зоря не зазоріла!..»

З минулих днів котилася луна,

Врізалася легенда не одна

Про Чорного – про юнака Данила.

12

Мар’янчину могилу кожен рік

З любов’ю квіти прибирали в шати,

Щоби цвіла… І мак вогнем зорів,

Щоб не один згадав, коли уздрів,

Як вміли люди жити і вмирати.

52. Заноза – дерев’яна або залізна палиця, яку вставляють у край ярма, щоб не випрягався віл.

53. Поснядіти – зіпсуватись, взятись цвіллю, заплиснявіти.

54. Руків’я – держално, там, де беруться рукою.

55. Капище – поганський храм у східніх і прибалтійських слов’ян дохристиянського часу.

56. Льокаї – лакеї (прим. оцифровувача).

57. Пужар, пужарі – вигорілі на сонці степи.