Розділ сьомий

Іван Багряний

1

Опівдні над селом ударив грім:

«Знайшли Мар’яну!!!»

Втоплену… опухлу…

Покусану…

Під замчищем старим

Вода принесла й поклала при горі

На постіль – на лепіх потрухлий.

Голісінька. У шрамах і синцях.

Коса під серцем, ніби гадина зелена.

П’явки клубком вмостилися в очах,

Пук баговиння та й замість вінця…

«Вона, вона!

Прекрасна наречена…»

Набігли люди з лугу і села…

На шиї мотузок, на мотузку каміння, –

Звідкіль вона? З яких країн пливла?..

«О матінко, Мар’яночка прийшла!

Вернулася – кінчать весілля…»

Ударились подруженьки старі.

Заплакали, побігли луни яром.

Розгублені (багато їх стоїть)

Усі-усі, хто проклинав її –

Мар’янчині «батьки», і свашки, і бояри.

Закутали. В Слобідку привезли.

І так, неначе сурма прогриміла –

Розбіглась звістка по смутній землі,

І бігли люди, – кидали волів,

Худобу, стріхи, спочивок і діло, –

Збігалися…

Набились на майдан

І товпились. Дивились і кричали.

Прокльони сипались. Кому? Самі вони

Не знали, хто зробив такий страшний,

Ганебний вчинок. Бились зарічани

Руками в поли: «Покарать!..»

«Кого?»

«Його!» – все змовкло. Раптом розітнулось:

«Данила! Це його, його

Паскудне діло. Більш ніхто цього

Не зміг би…»

«Що?! Брехня! Ви чули?!

Гей, хто сказав? Візьми своє назад!

А хто побожиться, що сам він та не там же,

Де і оця нещасна? Підождім, і час покаже,

Побійся Бога, хто це там сказав?!»

Загомоніли: «Вірно… як… Авжеж, мовчи,

Не каламуть душі. Хто винен, розбере урядник».

«Який урядник? Геть під три чорти!

Ми мусим, мусим злодія знайти

І розторощити! Розчавити!»

Збурилася громада:

«Так-так… Розчавити! Суд буде тільки наш».

«Хто б він не був, хоч хай він пристав буде…» –

А в серце дряпається розпач, як чума,

А шиї крутяться і гнуться від ярма…

«Пустіть, пустіть!.. Гармаш… Гармаш…» –

Зашепотіли враз, здригнули й розступились мовчки люди.

Прийшов Гармаш,

Захеканий, блідий,

Простяг свою кремезну постать, ніби п’яний.

Як з неба впав – бігом прибіг сюди.

Спинивсь… Закам’янів…

Дивився довго-довго на Мар’яну

І похиливсь. Скотилася сльоза;

Чоло старече зморшки враз обсіли…

Упала шапка – він її не взяв,

Поволі повернувсь,

Нічого не сказав

І почвалав із натовпу задуманий, похилий.

А слідом шепотіли:

«Ой, яка ж важка сльоза

У Гармаша

По бороді скотилась».

2

А манастир одразу посмирнів, –

Дививсь униз і дослухався пильно:

«Чого, чого зібрались там вони?!»

В понурій келії горять вогні,

Скрипить перо в крові чорнильній:

– Пиши: «Прибудьте, пане, уночі!

Негайно, чуєте? Злочинець єсть страшенний,

Що по-звірячому… Зажди, не так пиши:

Він утопив, зарізав, задушив,

Закатував, замучив наречену!

Та поспішайте, пане становий!

Він над усе ще і бунтар великий.

На нього вся околиця шумить –

Сидить в льоху…

Чекаємо… Приїдьте ви…»

Отак писав пан ризничий кривий,

А диктував (всміхаючись) владика:

– Ще допиши: «Сьогодні ж заберіть!

Спішіть! Цього не слід прогавить…» –

І жмурився, приємно ніс чесав. Ризничий дописав,

Владика підписавсь

І сургучем тавро поставив:

«Гінця! Негайно!..» – Ризничий подавсь.

А сам в вікно дививсь, як ген в селі

Мотались люди, сновигали під дворами –

Кудись збирались і когось несли.

Зійшлися зморшки в нього на чолі,

Та миттю й розлетілись, розпливлись:

Внизу –

Як вітер, вискочив гінець із брами

І браво поскакав…

3

…Спустилась ніч. Тривожна тишина…

Чекання

І тягучий морок…

4

І клацнуло…

Данило задрижав, –

Ось смерть прийшла! Завили тихо шпуги:

Відкрились двері… Знов закрились…

Жах…

Блиснув вогонь та й полиском ножа

Стоять ченці, як два страшних ожуги [51],

З рушницями. А чорні клобуки,

Надіті наперед – на лиця пеленою,

І скиряться між розпірками язики з зубів…

А ззаду нього руки простягли диби

І череп вищірився пащею гнилою.

Тікать… тікать…

А ноги ж, як чужі.

«Вставай!!!

Ей, ти! – Схопили. – Йди за нами!.. –

І потягли. – Чого, як пень, лежиш?

Ну ж рухайся! Та швидше!.. Час біжить…

Ходім!..» –

І вивели, забрязкали замками.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

«Даниле, швидше!»

«Хто?! Це ти?.. Остап!..»

«Цссс, чорт! Біжім… мовчи та поспішай щосили…»

Забилось в грудях серце, ніби птах:

«Воскрес!?! Брати мої…»

«Біжім, чого ж ти став,

Біжім…» –

І подались у темряву, в будівлях загубились.

Спирало груди. Дерлись через мур.

А далі кинулись на чорний двір чернечий.

Убили конюха. Трьох коней зайняли.

Враз окульбачили і вихорем пішли, –

Чкурнули в ніч. Тепер їм не перечить!

Тепер на волі.

До коня припав,

Приріс…

То смерть десь пронеслася мимо.

Черкали віти… Стишивсь тупіт ніг:

«Дідусю, батьку мій! І ти, Остапе… Любі!

Та як же це?! Я ж вмер!»

«Еге ж, виходить, ні.

Виходить, що прийдеться ще мені

Ударити на збір. Чи так кажу? Ану ж бо,

Як воно й справдяться-таки твої слова.

Ми ще живі, живі! Мій сину, – отамане!»

«Як сталось це?!»

«Гінця я перейняв,

Аж під Лутищами догнав – спинив коня

І прочитать пакет примусив ятаганом.

Він розказав усе – і що, і де…

В пакеті їхала твоя душа до станового.

Він досі десь з салдатами іде –

Той чорт московськмий, – бо ж сьогодні вдень.

Іще…» –

Та й прикусив, і не сказав нічого.

Погнав коня. Данило спохвативсь,

Аж скрикнув: «Діду! Де вона?!

А де Мар’яна? Скажи!..»

«Спішім».

«Вона жива?»

«Не гаймось!

Побачишся… А Господи, прости,

Мій чорт спіткається, здохлятина.

Гляди: Звертає з півночі, – спішім, бо буде клопіт.

Прогавимо й не вискочим з біди.

Не відставай, за мною! Гей, мерщій сюди,

Гайда!» –

І в темряві завмер шалений тупіт…

Село проскочили. Спинився дід:

«Ось тут. Вона чекає…

Поспішай, поки не зовсім пізно,

Бо не втечем…»

Когось у хатці ждуть –

Мигає вогник і квітки цвітуть…

«Ех, сила ти моя і міць залізна!» –

Сплигнув Данило, за поріг влетів…

Та й зупинився:

…Під іконою ще й у кутку свяченім,

В намітці білій, в персні золотім,

З свічею у руках – так ніби на хресті –

Лежить розіп’ята на квітах наречена…

І поточився, тяжко застогнав.

Сидять дружки, як привиди, навколо,

Мигає свічка – і ворушиться «вона».

Побачила… шепоче… кличе… а смутна-смутна.

Десь віддало у мізку гострим болем,

І сам, як привид, руки простягнув,

Ступив до неї й чуб піднявся дуба:

Така покусана, опухла, чорна, у синцях,

А очі незакриті дивляться з лиця

У саму душу і… шепочуть губи.

Уп’явсь очима. До грудей припав…

І відсахнувся:

Труп зітхнув глибоко,

Пробурмотів… Він щось сказав…

А по щоці скотилася сльоза

З куточка вій – із неживого ока,

Блиснула променем і капнула униз, –

На руку впала… Й скрикнув так шалено!

І вилетів, і скочив на коня, –

Погнав у ніч…

За ним Остап Лазня,

А слідом дід – припав на коні креном.

І тільки свист, і тільки храп коня

Та лячно копита дзвенять.

Десь розбігаються – дають дорогу клени…

5

І подались вони в старий порожній стан,

До Гонтівських лісів крізь хащі, крізь туман.

Стогнав юнак і гнав коня свого,

Він душу десь та й проміняв другому…

Де було серце – там нема його,

Один вогонь, такий страшний вогонь,

Аж серце

Спопеліло в ньому.

51. Ожуг – головешка, обсмалена ломака.