Розділ четвертий

Іван Багряний

1

Забув про все, забув про білий світ, –

Вже третій день сидів в селі Данило,

Сп’янілий щастям. Шана і привіт

Йому… й шуміло в голові, –

Ах, як його Мар’яна ця любила!

Любити може так тільки вона,

Тільки для неї можна все забути:

Себе і час… Впиватись і не бачить дна,

Забути міру цим крилатим дням

І на годину вічність обернути…

З села солдати вибули давно –

Давно пани в панів одгостювали, –

Йому ж усе байдуже, все одно:

Уже три дні коханням заодно

Впивається, як з келиха вином,

І на вогні її юнацьке серце палить.

2

І тільки на четвертий схаменувсь…

Стривожилась, задумалась Мар’яна.

Ну, як збороти їй тривогу ’дну?

Так наче хтось багнета повернув

У незагоєній недавній рані…

«Данилку, любий! Що ж мені робить?

(А у самої чує серце лихо)

Несила, серце, більше так… любить.

Я мучаюсь, а ти… не жаль тобі.

На кого кидаєш та й на чию утіху!?»

«Ну, годі! Я ж казав – одружимося ми,

Одружимось, нехай лише, по волі…

Ти ж знаєш…»

«Любий, славний мій,

Тепера! Зараз! Чуєш?

Ой, та й буть мені самій…

Данилку, зараз! Чув? Або –

Або ніколи…»

«А де ж звінчаємось, дурненька? Хай після.

Будь певна, заспокойся. Ну ж бо, годі…

Поїдемо далеко звідціля,

І не розлучить нас ніхто й ніщо!

Не плач. Мені давно пора. Я мушу. Йду сьогодні…»

«Так знай, Даниле: ще до ранньої зорі…

Ні-ні! Прости мені, але… як тяжко, любий:

Не знаю ані я, ні ти, що буде в тій порі…

Ми повінчаймось у манастирі,

Ми повінчаємось!? Хороший мій! До згуби

(Боюся я) чекання доведе.

Не відтягай! Тебе не зна владика…» –

Здригнулась, побіліла, ось-ось-ось впаде –

І потом вкрилося чоло бліде,

Так стало тужно, моторошно й бридко.

Дрижить душа…

…Вівсюжить на воді,

Там, роздираючи на пір’я срібні крила,

Як птах в тенетах, б’ється молодик…

«Про що ти думаєш?»

«А так…»

«Скажи!»

«Ні… милий…»

«А-а.. Он як!.. – І ревнощі вп’ялись

Кігтями в серце: – Як?!

І я не знав понині? Прокляття!

Та кажи ж! Із ким!? Коли!?» –

В лещата серце муки узяли,

Упала тінь тяжкого підозріння.

«…Ні, ні! Скажу! Ти слухай, почекай…

Не те, не те! Та слухай, ради Бога…» –

Злякалась, стисла хустку у руках

І зі сльозами розказала все про «нього», –

Про чорну тінь лихого клобука,

Про заміри ігумена страшного…

Данило зскочив. Не пустила з рук

І гаряче в лице зашепотіла:

«Хороший мій, не буть тому.

Нехай же зробиться могилою йому

Весілля наше… Я б цього хотіла.

Народ зійдеться. Скличем всіх людей,

Запросимо.. Та ти це краще знаєш.

Усіх-усіх; і кожен з них піде, –

Нема сьогодні й жадного ніде,

Щоб не пішов, Данилку,

Нас перевінчають…»

Задумався. Немов конем помчав.

Думки нові одна одну ловили…

І довго так над сказаним мовчав,

Аж поки не заграв вогонь в очах:

То хитро склався план простий і смілий:

«Скажи, скажи, а знає він мене?

Чи знає, що то я хлопами верховодив?

А чи не знає він іще одне:

Що я зсукав петлю і марю тільки днем –

Тим днем, в який повішу, як колоду,

Його на ній?! Скажи!»

«Е, ні,

Не знає він; не сказано ні слова,

Ані півслова, навіть на вогні.

Усі! – мовляв. І ці слова одні

Усі потвердили, і жоден не обмовивсь:

Тебе-бо люблять. Сам же цей клобук

Тоді тебе не бачив біля брами, –

Ти раптом зник…»

«Ага, он як! Павук…» –

Прошепотів Данило; сам проглинув звук

І розмахнув циганськими бровами.

Мовчав…

І враз зловісно засміявсь,

Блиснув очима: «Так, моя хороша!

Тож і весілля буде, ластівко моя!

Такого ще не бачив я,

Не бачив й він – цей чорний хрестоноша.

Оце воно!

Оце то буде крюк…

Ми повінчаємось. Гаразд! А потім, знаєш?

Прийдем подякувати… І подякуємо ми!

Другого дня такий буде ярмис [48],

Таке весілля,

Що на вік та раз один буває…

Мар’янко, серце, думко золота, –

Одружимось! Я тільки звістку нашим

Подам негайно. Зброю ще дістать…

Людей накличемо. Та – гей! І налетять –

З всії околиці прийдуть сьорбати «кашу»,

Давно так бажану… В пекельному вогні

Музики гратимуть! А дзвони потанцюють

Такої, що не снилася й у сні.

Пройдуть дружки – лунатимуть пісні…

Ми гори ці, заплакані, сумні,

Тобі на придане

Ножем перелицюєм…»

«Ну ж, заспокойся ти».

«Спокійний, серце, я.

Над цим я думав дні і темні ночі…

В роботі і у сні. І ось… Чи буде вп’ять

Такий момент? Ніколи і ніяк!

Та доки ж пнутиметься люд робочий?!

Звінчаємось. Другого дня свати,

Дружки і всі підемо до владики,

Бо він же пан і «пастир наш святий»,

Від Бога «батько» (Господи, прости), –

Підемо дякувати твар розгнуздану і дику,

І… ми подякуєм! Не так, як то було, –

Тепер ні хрест, ні Бог та й не ошпарить,

Не кишнуть рясою, не одженуть жезлом

І брами не зачинять, як на зло.

І не збіжать на мур патлаті «яничари»…

Ха-ха! Чорти…

Та – ех, і буде ж день –

Весілля наше, ластівко Мар’яно!..»

І слухає вода, хлюпощеться, іде, –

Полоще місяць в ній чоло бліде –

Цілує ніч велику давню рану…

3

Отам вогню і віри в них було –

У цих міцних, жагучих поцілунках!

Там навіть частки тих, що десь завмерли лунко,

Та й стало б,

Щоб і мертвих підвело:

Аби почули, то відкрили б очі тлінні,

Пройняті вірою у воскресіння.

48. Ярмис – гармидер.