Дурний гуцуляк

Юрій Федькович

Повісточка

Гуцулів звуть усі дурними. Але я вам розповім, як один такий дурний гуцуляк – та пошив усіх парубків у славнім селі Мудрівцях у великі дурні. А се так було.

У славнім селі Мудрівцях, про котре я вам ще не одно цікаве маю розповісти, сиділа собі одної неділі по полудню громадка парубків та й пили пиво, бо у Мудрівцях, видите, навіть слинаві баби горівки не пили, а з того на таке прийшло, що орендар Іцко у такім подертім кафтані ходив, щоби і раки були до нього не починялись, не то що!

Мудрівські парубки не мали що робити та кпились з Іцка, аж на се уходить один обдертий гуцулячок у корчму, уклонився парубкам, та й пішов до жида, а парубки давай собі з нього кепи бити.

– Еге, – каже один, – чи сей лиш не прийшов у Іцка за лакея найматись? Се би пара собі!…

– Може Іцко в нього, – каже другий. – Хіба ти не видиш, яку здорову та набиту мошенку зза пазухи таскає, та каже Іцкові дати собі цілу кварту пива. та ще і снідання до того?

– Ану, хлопці, що ми сего підгоцкаємо, а то без рукавиць! – каже третий. – Зачни ти лиш, Петре, з твоїми загадками, як се тобі не раз уже вдалось. Ану хлопці! Хто має порожну карабушку від сірників’?

– Знайте, хлопці, аби він лиш нас не підгоцкав! – каже четвертий, – гуцули не такі дурні як їх пишуть.

– Ге! ледіню! – каже п’ятий підкручуючи собі уса, – сідай собі коло нас! Відки родом? Чи лиш не з Дрантигузів?

– Не, ште-братчики! Я родом з Дурнолупів, – каже гуцуляк, – позволите мені коло вас сісти?

– І овшем! І овшем! Ледіню годний! – каже Петро, моргнувши хитро на товаришів, – ми загадали собі сегодне у загадки грати; може і ти пристанеш до нашої співки?

– Буду чути, – каже гуцуляк, – усміхаючись і собі, – єсли лиш моя мошенка вистатчить…

– Фрашки! – каже Петро сміючись. – У нас заліжка така: кождий з нас по черзі загадає загадку; як же ж ту загадку котрий небудь з нас відгадує, то загадочник платить шістку кари до складки в отсу порожню карабушку. Але, як хто таку круту загадку загадає, що ю ніхто не годен відгадати, той бере собі усі складені гроші. Пристаєш, годний дурнолупче?

– Для чого ж би я до такого годного товариства не мав пристати? – каже гуцуляк, – лиш буду просити, аби моя загадка на посліди осталась!

– Нехай і так буде! – каже Петро. – Отже я зачинаю: кілько доріг сходиться у Чернівцях на ринку?

– І одна не, – каже Василь, – бо на ринку лиш люди сходятся, а не дороги. Але відгадайте мою загадку: як їдеш до Чернівців – що тобі на праві руці?

– П’ять пальців, – каже Іван, – для того клади і ти, Василю, шісточку до карабушки, як се поклав Петро, аби здоров нам за се був! А тепер хто з вас відгадає мою загадку: для чого шкрепче баба моркву?

– Бо пір’я не має, – каже Тимофій, – бо якби морква мала пір’я, то баба би ю не шкрептала, але скубла. Для того сюда з шестаком, пане Іване! А тепер слухайте мою загадку: котру страву ніхто би з вас не їв?

– Котюжу страву, – каже Семен, – бо здохлу кобилу а чей ніхто з нас не буде їсти? Ану шестака, брате Тимофію! А тепер прошу мою загадку: для чого біжить пес за заяцем?

– Бо заяць не хоче бічи за псом, – каже Штефан. – Шістку, Семене! А тепер хто се відгадає: хто видить більше: чи той що одно око має, чи той що дві?

– Той що одно, – каже Андрій, – бо він видить у другого аж дві. Шестака, пане Штефане! А тепер слухайте: де найвищі гори?

– Там, де найглібші доли, – каже Сідор, – ану до карабушки, премудрий мій Андрію! Так! А тепер на тебе черга, годний наш дурнолупче! Ну?

– Я би просив годне парубоцтво, аби мене слободили: бо я знаю лиш одну загадку, та і то аж трояку!…

– І овшем! і овшем! – каже Сідор, – але за тото заплатиш аж три шестаки, як угадаємо. Сюда з нев, тов твойов трояков загадков!

– То ж послухайте, ласкаві будьте, – каже гуцуляк:

Одно лиш я знаю, а ви не знаєте;

Друге лиш ви знаєте, а я не знаю;

А трете ні ви не знаєте, та ні я не знаю,

Відгадайте, коли ласка ваша!

Парубки витріщили очі як баньки, а гуцуляк посяг за карабушков, спорожнив ю у свою мошенку та й поклав, кланяючись гречно усім парубкам, порожню на стів.

– Твоя виграна! – каже Петро по хвилі, – та й не дурно ти, вижу, у Дурнолупах родився, бо нас гарно у дурні пошив, та ще до того і облупив! Але за тото скажи нам хоть, що оно таке є, що ти лиш знаєш, а ми не знаємо?

– Се вибачайте! Мої дрантиві ногавиці… – каже гуцуляк, обертаючись плечима до парубків аби їх переконати, що се не загадка, а правда.

– Виграна! – крикнув Василь, плюнувши – але що воно таке є, що ми лиш знаємо, а ти не знаєш?

– Се то, – каже гуцуляк, наставивше свою подрану капелюшпну, – кілько ви мені шестачків скинете, аби я собі або нові штанята купив, або старі дав полатати.

– Виграна! – крикнув Іван, кидаючи гуцулякові два шестаки у наставлену капелюшину, – але скажи нам, що тото є, що ні ти не знаєш, та ні ми не знаємо?

– От що: чи схоче мені хто за ваші два шестаки ногавиці продавати? А тепер, Іцку, пива на стів для кожного кварту, аби ніхто не казав, що дурнолупський ледінь мудровецьких парубків змудрував!

12 серпня 1887.

Примітки

Друкуємо з автографу (дар Павла Кирчова до бібліотеки Наукового товариства ім. Шевченка). Автограф займає 3 піваркушеві листки гладкого канцелярійного паперу. На кінці, на 5-й стороні дата і підпис автора.

Повісточка сеся була друкована в «Буковині», 1896, ч. 50.

Подається за виданням: Федькович Ю. Писання. – Льв.: друкарня Наукового товариства ім. Шевченка, 1902 р., т. 2, с. 402 – 405.