Сафат Зінич
Юрій Федькович
Я собі вже не раз отак сижу та гадаю: як то, бідний світе, деякого сердешного некрута б’ють да глузують при ті науці! – а мене, було, і пальцем ніхто не кине, не то що. Але ж бо я і бравсь швидко тої муштри! було капрал мені ні покаже, а я вже так і вдав. А пан майор наш і розсудили:
– Тобі, – кажуть, – не при вербицирці маятись; скоро по обрихтунку, підеш до полку.
От і пішов.
Наш полк стояв тоді аж у Банаті, далеко. Трохи не два місяці машерювали, доки зайшли.
Мене дано до гранатирів до першої компанії, до третього цугу, що по квартирах собі стояв. А добрі квартири мали! все в сербів; багачі, знаєте. Туда ситні краї, не такі, як у нас, чи що.
А мені звелів капрал йти на квартиру з одним старшим жовніром, Сафат Зінич звався. Господи, що за вояк пишний з його вдався! а що вже гордовитий був, то й не сказати: правдешний буковинчик. Я, було, аж його боюся, неначе якого офіцера, чи що. Такий то він був, оцей Зінич: і в очі ‘му важко тобі подивитись.
А ми мали квартиру ув одної удови. Славили, що колись-то вона і багачка була, да на старості літах довелось збідніти. Слабовита була, – ув одно лежала. А діточок не було у неї, лиш одна дівчина, Марта звалась, молоденьке та плоховите собі, знай та співушечка в лісі. Як було глянеш в очиці неї тихонькі та благонькі, або в личко бліде, замучене, то тільки що не зомліє: така вже безталанночка собі була!
У вдови жили ми, як у свої рідні. І хліб нам був один, і сіль не ховав ніхто з перед нас. Сафат було і дров купить, (він мав, знаєте, гроші, ще з дому) і скорому устарає, що треба. Дуже бідну удову жалував. А я вже і дров утну, і води внесу, і скрізь покутаю, як треба, щоб то, знаєте, на дівчину легше. А вона, моя рибочка, було, аж плаче:
– Чи оце вас, – каже, – Бог з неба до нас, бідних, послав, чи що?
Зразу ще, як ми там були на квартирі, то ходив один молоденький сербинчук, Янко звавсь; хороший парубок дуже. А що вже любила його наша тихонька Марта, то мабіть і в співанках нема так. Як то було одного вечора не видить, то і вечеряти ни ме, і виплаче любі свої очинятка, аж нам їй жалко стане. А вони були заручені з собою, бо там, знаєте, така уже установа, що два аби і три роки передом собі слово дають, а відтак аж побираються.
А Янко ходив що ходив, а далі і приостав ходити. Переказував, що вибирається за Дунай в купецтві. Нарешті вже і не прийшов. Поїхав мабіть.
Одної днини йдемо ми від бефелю, аж чуємо: на нашій квартирі гомін. Прибігаємо, аж тут уже усі сусіди пораються коло сердешної Марти, що вже мертва на полу лежить, мов та щебетюшечка убита. Ми зараз стали і питати, що оце таке за лишенько подіялось, відколи ми з дому. А люди всі як раз нам і відповістили:
– Янко, кажуть, відослав її перстень; висватав собі другу, багачку, у Василя Карадіча. Коли знаєте…
– Чи так? – каже Сафат, а сам унурив соболі свої очі в землю. Нічого більш не казав.
Третьої днини поховали і Марту і стару, а сами пішли на іншу квартиру.
У дві неділі по тім гуки по селу. Карадіч дочку оддає, а Янко ходить з дружбами хата од хати; та збирає собі бояре, спрошує гості на весілля.
У вечер збираєсь і Сафат.
– А ви куда оце? – питаю.
– На весілля, – каже, – іди принеси мені доброго вина ведро та колач! – а сам кинув мені червінця.
Я побіг. Прихожу, а Зінича вже нема, пішов. Що тут робити? думаю я собі. Беру віни, та біжу за ним. А у Карадіча ни крик та ни гвалт на подвір’ї!
– А там що таке? – питаю людей.
– Сафат Зінич застрілив молодого, – уповідають.
Я закам’янів.
– А де ж він? – кажу. (Зінич оце).
– Пішов сам до арешту, – кажуть.
Убрали арештанта в залізо, та оддали в катуш. Осудили на сердешного десять рік тяжкої неволі. Я провожав ‘го аж за місто, да так ми уже жаль!
– Братіку, камрате мій дорогий та любий, чого ви оце так марне пропадаєте?…
– За правду, товаришу! – промовив, як у дзвін вдарив, а сам ні ся скривить.
Жовнір раз був.
Примітки
Передруковуємо з «Ниви», р. 1865, ч. 2, с. 25 – 26. У Драгоманова с. 49 – 51.
Подається за виданням: Федькович Ю. Писання. – Льв.: друкарня Наукового товариства ім. Шевченка, 1902 р., т. 2, с. 94 – 96.