Кобзар і жовніри
Юрій Федькович
1862-го року стояли ми ув одному містечку на Семиградіх, Кезди-Вашаргели звались. Містечко це було маленьке, ни гарне: от і ни волочивсь я по базарі, а сидів собі дома; читав або що.
А по «розказі» і тількі вже мене ни кортіло на місто. Ни встигну, було, і шаблі одчинить, а тут уже і наші хлопці позлітаються до, мене, мов ті соколи ясні.
– Здорові були, пан лекман!
– Дай вам Боже, пани! а що ж там?
– Нічо, добре. Богу дякувати.
– Сідайте, братіки.
Посідали. А поштарь з двома паками на двері.
– Чи тут мешкає п. лекман Федькович?
– Тут, – що там такого?
– А ось вам дві паки: одна зі Львова, а друга з Черновець.
Я зараз і одібрав, як треба. А хлопці до мене:
– Ану розпечатайте, пан лекман, любий, дорогий, ану розпечатайте.
А я давай дрочиться з ними:
– Еге, кажу: ни розпечатаю, аж завтра…
– А я сам розпечатаю! – каже фір Хрестик.
– А штокгавз на що? – кажу я.
– Або в штокгавзі ни люди сидя?
Печатки тількі захрупостіли, а Хрестикові остались у руках дві книжці, в червоний сапіян оправних, а ще до того і гарно наволочених.
Всі так зарай і обступили його.
– Ох, а оце то…
– Оце, – кажу, – часловець длі фіра Стихаря з 15 компанїї, – коли знаєте. – (а я був уперед у 15 кампанії, доки пішов до 13).
– А Стихарь же ніби знає читати? – питає капрал Урбанський.
– Правда, що знає, – я його вивчив. Да ще до того і фрайтера Германа і Антонюка. Ось для Германа псалтиря. А Стихарь учить тепер капрала
Близнюка. Герман – Сухарюка.
– Оце ж то! – каже Дучак, – таже Герман волох?
– Ану скажи йому, що волох, чи зараз ти в писок ни дасть? – каже Урбанський, – я його знаю, ми ходили оба до піонерів.
Доки ми оце говоримо, а Хрестик уже і другу паку розпечатав.
– Мой-мой! – каже, – отут книжок!!
Дивимось, а оце львівські парубки поприсилали злиш і Кобзаря і Квітку і Марка Вовчка і Куліша. – Спасибі їм.
– Та бо оце ни по-німецьки, – каже капрал Павлінчук, що в срібних перстнях ходив, (а він знав по трохи німецької азбуки, мабіть те, що німці вже позабували).
– А я знаю, по-якому оце! – каже фрайтер Тевтул.
– Ну, по-якому? – питає Павлінчук.
– Або по-руськи! – каже фрайтер.
– Ти хіба знаєш, котре по-руськи, а котре ні?
– Правда, що знаю.
– Ану, то читай, коли знаєш?
Став фрайтер читати, а оце був Кобзар. Читав він його аж до цапістраху, а ми тількі утираємось: ни то що, але і Хрестик заплакав.
– А я, – каже, – хочу вчиться читати.
– І я, і я, а я также! – стали усіма казати. А Дучак як налетить таки на фрайтера Тевтула:
– А ви, – каже, – як мене ни виучите по руськи читати, абих так знав, як ви сами, то ни маєте ся чого і крутити в цугу.
(А Дучак був старшим капралом у 4-му цугу).
– А я з тобов буду учиться, – каже Павлінчук до Дучака.
– А мене таки пан лекман сами навчать! – каже Хрестик.
– А мене також, – каже Урбанський.
– І мене, і мене, а мене ні?…
За три місяці знали усі ни тількі читати, але і писати. Було, по цілих ночах сліпають. На різдвяні святки сами собі листи домів уже писали.
А що вже з моїм Кобзаром та з Марком Вовчком подіялось, то й ни сказати. Як стали їх, знаєте, возити варта від варти, касарня від касарні, від одного письменного до другого, то тількі цумаття я вже достав, а ни книжки, і то ще такі, що хазяйка бублейниця була б з їх кварту сала натопила.
З Кобзаря багато собі дечого повиписували наші письменні, а багато дечого повиучувались і на пам’ять. А ніхто вже так як той фрайтер Тевтул. Було хлопці його аж по руках нося:
– Фрайтер, сизий, ану ще раз тої, – Ух, ух, солом’яний дух!
А він стане на стів (бо нивеличкий собі був) та як утне! Аж чоловікові мороз тілом піде.
Примітки
Се автобіографічне оповідання не було ще ніде надруковане. Друкуємо з автографу. Папір автографу такий самий як автограф «Побратима». Сей факт, і правопись така, якої уживала «Нива», каже нам догадуватись, що оповіданє се було написане р. 1865 для «Ниви» – тому друкуємо його безпосередно після «Побратима». Автограф написаний на 3-ох листках виразним почерком – має на кінці підпіс автора.
Подається за виданням: Федькович Ю. Писання. – Льв.: друкарня Наукового товариства ім. Шевченка, 1902 р., т. 2, с. 105 – 107.