Капітан

Юрій Федькович

[Ка]пітан на двері!

– А це що? – крикнув.

Що вона єму на оце сказала – не знаю, бо вони собі по-французьки говорили. От тількі знаю, що схопив з клинка шаблю свою гостру, та до мене.

– Псе, – каже, – жавро! приповіжся!!

Я стою та мовчу; тільки в вічі ‘му ся дивю.

Господи, як намірить у мене шаблев, щоб то мене, знаєте, пробити!.. І був би мене прошив, як би були гості не збіглися, та шаблю ‘му з рук не відняли. Мене завели до арешту.

Другої днини сорок буків.

Але видимо ми, наш капітан п’є! Одної днини п’яний, другої, третої, день цілі-у-дня. Аж тут припав нам марш на Італію на війну. А я такий уже рад! Боже мій, думаю собі, може хоть одна кулька змилується, та моє серце прошиє, бо мені вже не подоба було в світі жити. Що сором від камратів (бо вони собі гадали хто зна що), а що капітан чи було за що чи ні’, а він все буки мені та буки, та в залізі мня було карає, що я вже чорний став, як та земля. Люди вже мене не пізнають.

А капітан машерував з нами одну днину, відтак знов вернувся до Відня (бо оце, що я вам тепер уповідав, у Відгін діялось) та мав бавити вісім день, а відтак нас аж у Бресції здоганяти. Да не бавив він усїх вісїм день, а зараз четвертої днини вернув, коли ми стояли обозом під містечком Аркуніяном. Скоро приїхав, так зараз кличе мене до себе; я йду. Знов скаже, думаю собі, двадцять буків усипати.

Вхожу в його наміт, а він сидить собі коло столика, та на руки сперся. Я мельдуюсь, а він мовчить; тількі ввертів чорні свої очі в мене та мовчить, великі сльози покапали по столові.

– Співай мені, – каже, – тої співанки, що ти не раз співав, як ми машерували до Відня.

– Котрої? – питаю.

– Про удову, – онде на ліжку кобза, сідай собі.

Я сів, тай співаю: а він не плаче, ні! І він плаче і я плачу, бо мені єго жалко стало, я ‘го любив. А ще мені гірш жалко стало на нього, що він мене так безневинне катував!… Я виспівав, положив кобзу на ліжко, тай став собі, як то вже в війську звичай: прямо та тихо, жду, доки не скаже йти.

– У співанках правда! – промовив він не борзо.

– Правда, – кажу.

Він бере саківочку з самими червінцями тай дає мені.

– На, – каже.

– Не озму, – кажу, – пан капітан.

– Чому? – питає стиха.

Я тількі стис з плечей тай пустив очі в землю. Хоть ти мене тепер важ золотом, думаю я собі, коли ти мою славу, моє здоров’я відібрав. О, пани, ви пани! богдай ніхто в ваші руки не впадався!…

У полуднє, саме ми сіли обідати, аж тут крик та гомін по обозі: капітан застріливсь! капітан застріливсь! Ми так і затетеріли! вбігаємо в наміт – а він лежить, сердешний, у самі груди прострілений: профатин на колінках коло його, кровцю ’му тамує, що так і грає косицями по мураві!…

– Пан капітан, – кажу, – татку: що ви оце наробили?…

– Не я, – каже, – а доля моя!

Сказав тай сконав.

Примітки

Відривок сей, ніде ще не друкований, репродукуємо з автографу: 2 листки сірого пожовклого паперу, записані по обох боках. Назву оповіданю дає редактор сеї книжки [О. Колесса]. На послідній стороні підпис Федьковича. Папір і почерк такий самий як у автографах оповідань «Побратим» та «Кобзар і жовніри» – каже догадуватись, що оповідання се було також написане коло р. 1865 і було призначене до «Ниви». Листки значені числами 3 і 4: значить, що бракує листків 1 і 2. Засновок першої частини оповідання становила мабуть тема подібна до історії Йосифа Прекрасного і жінки Пентефрія.

Подається за виданням: Федькович Ю. Писання. – Льв.: друкарня Наукового товариства ім. Шевченка, 1902 р., т. 2, с. 108 – 110.