Хто винен?

Юрій Федькович

Оповідання народне

Ой кажу: не то що, але й порох аби їм святився, тим молодим літам! Учорашнє не пам’ятаю, а що тогди діялося, що й до крихіточки тямлю.

А нікого я вже так гаразд не запам’ятав, як ту стару Лавриху, що сиділа онде у Тисницькій. Багатирка, знаєте! І полонина своя, і худоби без ліку, а що вже двори побудувала собі, двори… батьки мої! Аж з ляцького боку майстри в її робили, та писали, та малювали, та перемальовували!

Лавра я не зазнав. Кажуть, що він ще зза молоду отемнів та й скоро і помер. А славлять люди, що йому, покійнику, ні раз якось не велося. Чи мушка, чи скотинка: де що, бувало, піде, відти не прийде, де що пішло, відти не прийшло. Мабуть йому так уже починено, чи що. Вороги, знаєте, та лихі душі, Бог би їх не простив.

От скоро, кажуть, Лавра спрягали, молода удова не загнула руки, як то друга зробила б, але приймилася за діло: і сему дала розвід, і тому дала розвід, а все розумно, все обачно; от і дав їй Господь парть: діждалася і худібки помалу, і пасіку собі розвела, і полонину купила, і ще докупила, ба відтак і побудувалася, що вже краще таки не може бути. Усі їй, бувало, дивуються.

– Ви, леле Матроно, далі нас заплатите, – жартують не раз передні газди у селі, чи там ідучи з церкви, чи як.

– Батьки мої любі, голуби мої сизі, – стане вона їм, бувало, правити, – а я ж би гріха не мала, як би я для своїх сиріт не старалась? В мене господар, знаєте, як був… (а тут бувало як заплаче!) я мушу своїм діточкам бути і вітцем і матір’ю. Ой так, газди мої славні, газди мої любі!

А діточок було в її лиш двійко: дві дівчині. Одну звали Калиною, а меншеньку Оленою. Господи, що красні обі в світі були! як з образа, а що вже господині, то пари їм не було: чи упрясти, чи виткати, чи вишити, чи закрасити: ніхто як вони; а що вже коло худоби та до пасіки знали, то най і старе сховається.

Але жив у сусідстві молоденький легінь хорошого зросту та личка рум’яного, Марком його звали. Господи, що покохала його наша тихонька Калинка, а він її. Одно за другим аж гине. Було, – зійде місяць з зіроньками, Калинка викрадеться з хати, да й уже у садочку, уже коло свого Марочка білявенького. Нічо не говоряіъ, лиш цілуються та обнімаються.

– Ох! Марочку, серденько, а чого ти отсе такий смутний та невеселий? Уповіж мені, душечко!

– Фіялочко моя препишная, мабіть літа твої молоденькі баламучу. Я сирота без вітця і без матері, я бідний, дуже бідний, а ти… – та й не доказав, лиш слізоньки покотились по мальованім личку та по молоденькому вусочку. – Дівчино моя, лишім ми хіба кохатись.

– Ти мене можеш лишити, а я тебе не лишу ніколи, – промовила та й прилипла йому мов листочок до серденька.

– Ні, я тебе не покину, янголе мій небесний, – дійся Божа воля! – аж скрикнув Марко, да й знов цілувались да пригортались до самого світа. А вічні зорі усе сяяли над ними. Хто би знав прочитати, що там написано!

Кохаються наші молодята якийсь час, аж тут їдуть старости кіньми, далекі дуже люди, аж геть десь з Ляччини. Сватають Калину за одного вдівця, багатира без міри. Він покойному Лаврові якось і родич доводився.

– А який Бог вас аж на нашу Волощину приніс? – питає стара.

– Та гаразд, пані маточко.

Та й стали розказувати, як старий Микитула повдовів, як чув через майстри, що тогідь в її робили, про Калину, та як їх аж сюда за рушниками вирядив.

– Пов’яжіть пані маточко, – кажуть, – там стадо коний, там п’ятеро сот рогатого товара, там кошара нерахована, а сам удовець бездітний.

Стара така рада!

– Іди, – каже, – доню, та пошукай, що там понатикала та понашивала.

Калина бух до землі:

– Ненечко, ох ненечко моя, не топіть мене за нелюба. Або лучче встроміть ніж у серце, та ліпше мені буде.

Стара мов і не чує.

– Що ти знаєш, – каже, – ти ще молода. Або може я тобі не мати? Іди та давай лиш рушники.

Присилувала, віддала.

По весіллі забрав молоду з собою. Посагу і ниточки не хотів.

– Нащо мені, – каже, – посагу, нащо мені віна, коли в мене скриня грошей в земнику.

Поїхали. По новій господі ходить Калина мов не по свому світу. Все лиш він один їй на гадці. Що старий не вмовляє, що не діє; дарма.

Одної неділеньки сидять собі обоє, одно в один бік дивиться, а друте в другий; нічичирк. Аж тут уходить у світлицю легінь молоденький, увесь чорно убраний. Поклонився.

– А відки легінь? – пита старий, – куди дорогою?

– Буковинський, – каже, – іду служби шукаючи.

– Наймися в мене.

– Та добре.

– А що правиш?

– ІЦо другим даєте, то й мені дасте, – каже.

– Згода. Просимо ж у хату.

Старий сказав, та й пошкатульгав у коршму. Бачив він свою недоленьку, та й топив її у горілці. День в день у коршмі напивається.

А молода молодичка дома умліває.

– Марку, коханнячко моє незабутнє, іди, іди від нас, не рви моє серце!

Він за крисаню:

– Іду, – каже, – до Черемошу глибокого, не далеко.

Вона його за ручку:

– Не йди, – каже, – або й мене бери.

Остались обоє, обгорнулись, нічо не говорять, лиш плачуть. А він нарешті промовив:

– А чого тобі, – каже, – попід вічка такі синці? чого, голубко? – та й знов став цілувати.

– Нелюб убиває, – каже. – Ох, Марочку, серце моє, коби ж то ти знав, як він б’є! ох, да якже ж він мене б’є, б’є! А ти не чув?

– Чув, голубко моя нещасливая. Продав зараз і грунтик і хату, а сам пішов сюда. Буду, гадаю собі, до їх в найми проситься та й не дам мою квітку

толочити. Я тебе не дам, крішечко моя.

Так говорив, обіймаючи її, як голуб голубку. А старий із коршми. П’яний-п’яний! Та й до жінки:

– А чому ти мене не любиш, – га? – Ти сяка-така дочко!

Вона мовчить.

– Чому ти мене не любиш, я тебе ще раз питаюся!

Вона мовчить.

– Ex!! – Відмахнув сокирою, та хоче її в голову, а Марко лап за руку.

– Стій!

Марко був сильний хлопець. Старий згвалтував та пустив топорище, а сокирка відвинулася, та йому право в чоло. Від разу пав без душі.

Марка зв’язали та віддали до неволі. Казали, що він стрия зарубав. Що божився, що присягався – дарма: не ймили німці віри.

Хотіли і з неї, сердешної, протоколи тягнути, та годі вже було: від тої годиноньки, як головництво сталося вона без ума. Нічо, бувало, не робить, лиш сидить у віконці, та все питає-випитує:

– А не йде, каже, Марочко, га? не йде мій милесенький? ох, що ж бо то бавиться коханнячко моє молоденьке! Де ти пробуваеш?

А він прибуває у славнім місті Станіславі, у темниці: на руки і на ноги кайданячко гостре. На другім місяці і поховали.

Не раз там оповідає старенький гайдук, що хворих невільників дозирає:

– Я прихожу, – каже, – одної неділеньки вранці, а він лежить на постелі, ручки на грудях.

– А ти хворий, небоже, ти дуже хворий? – питаю.

Він на мене пильно-пильно подивився.

– Хворий, батечку, – та й хопив мене за руку. – Не був, – каже, – ніхто від нас?

– Не був, – кажу.

А він, сердешний, забув, що де Станіслав, а де Буковина. А що його любка уже без ума, мабіть також не знав. Його вхопили, знаєте, як на воздухах у темницю.

– Я, дядечку, стрия не зарубав, – каже він, – чи хоть ви мені на сім світочку вірите, що я не винен?

Я стис з плечей, а він яв плакати.

– Боже, Боже, – каже, – в яку я годиночку народився?

– Цить, – кажу, – цить, синку, не гнівай Бога: він тобі допоможе.

– О, вже, – каже, та й накрив собі очі.

Але за часок знов до мене обертається:

– Я би, дядечку, пішов до віконця!

Повів я його помаленьку до вікна. Відти були видко ся геть-геть аж у гори, що так у ясному сонечку і леліли! А він дивиться – призирається: а далі як припаде ік залізним гратам, як заплаче-заплаче! Не знаю, як лиш ті залізні штаби не потріскали.

– Іду, – каже, – зараз.

Глянув ще раз у сині свої гори, притулив голівку ік холодним гратам, та й уже по ньому.

– Марку, – кричу, – Марку! Бог з тобою, опам’ятайся!

А він лиш хляв на мене,як той явір підтятий.

Так розповідав не раз старий гайдук, а сльози як горох котяться по снідій йоги тварі.

Пішла скоро поголоска й Волоським повітом. Приїхала стара та й узяла дочку з собою. Да що з того, коли навіть і неню собі не пізнає.

– А ти хто? – питає ув одно.

– Таже я твоя неня, синку! – голубить стара, умиваючись кривавими слізоньками.

Вона лиш покиває головкою:

– Та ти мені не неня! – каже, – а де ж ти мені неня?

Одної неділеньки рано і змилася сама, і счесалася сама, і убралася сама, да так уже гарно! навіть і заквічалася. Стара вже не ходить по двору, та не молиться Богу!

– А чей Господь милий, – каже, – умилосердиться і на мене грішну. – А чей Матіночка Христова помилує дитину мою нещасливу!

А вона, сердешна, припала перед образами, мов янгол який молящий, саме проти віконця, а сонічко присвітило на личко її біле-білесеньке, та на чоло ясне. А вона зняла ручки до матері:

– Матіночко, – каже, – ану припадьте і ви та кажіть мені Отче-наш, а я за вами казатиму.

Стара припала та й проказала їй і Царю небесний, і Святий боже, а вона, сердешна, вже так красно та пильно говорить. Аж у Отче-наші зупинилась:

– Ненечко, – каже, (та й справляє пальчиком у віконце), – ах, матіночко моя, адіть! о-о! – ох, ненечко моя, любко!

– Да Бог з тобою, доню, – голубить стара, – та же там нема нічо, серце, нічо нема; ади, у віконці, там лиш от склівочка з квіточками, з твоїми квіточками, душко!

– А межи квіточками мій Марочко! Адіть, адіть, ненечко, як він мене мило кличе-викликає. А який же він красний! Ох, да який же він красний, ненечичко моя! да який же він ясний, та убраний… а на чолу йому зіронька сяє! ану, дивіть, ненечко: а так, що зіронька?

– Дитино моя дорогая, дитино моя люба, – просить мати, схопивши її за ручки, – Бог з тобою, там нема нічо.

– Оф!! – скрикнула та й ухопилася у сердечка, – іду, милий, іду милесенький мій, жди… – та й повалилась мамці своїй на коліна, без душі.

У два роки віддавалася й Оленка. Господи, що за красава дівчина з неї вибралась: кров та молоко. Але стара її вже не силувала.

– Іди, – каже, – доню, за кого тобі мило та любо, а я собі піду у монастир, чей бих там спокутувала; гріхи свої неспасенні. Да чи і простить мені Бог, що я три душечці погубила?

Так стара бувало. А її донечка вибрала собі молоденького слюсаря, легіника не то на всі гори та на всю Буковину, але на цілу руську Україну. Господи, що за речі він роблював! що креси, що пістолети, що ножі, а що вже за топірчики мудерні зсипав, то не найдеться в світі. І отсі порошниці, що на мені, то він робив. А ще хвалився оногди, що має піти до Станіслава, та на Марковім гробу хрест покласти, але хрест раз, такий, аби в світі не було такого. Най йому Бог допомагає, на що гадає.

Примітки

Друковано в «Меті» р. 1863, ч. 1, с. 44 – 49. Передрук у Драгоманова, с. 31 – 37. Друкуємо з першодруку.

Подається за виданням: Федькович Ю. Писання. – Льв.: друкарня Наукового товариства ім. Шевченка, 1902 р., т. 2, с. 68 – 75.