Три як рідні брати

Юрій Федькович

Повість

1

Мені ще й двадцять рік ледве були, як уже кучерики мої золоті облетіли. Навіть і попрощатись не пускали, але звеліли відразу йти до компанїї.

З тяжков бідов відпрохався на три дні до дому.

А дома сум та плач. Мати розболілась, ридаючи (батька давно вже не було на світі), сестри неначе з ума зійшли, таке заводя. Лиш брат мій Онуфрій сидить собі кінець стола, неначе то не мене відобрали. Білий білий та сухонький! – лиш очі світи.

– Братіку, – кажу, – а вам мене не жалко?

Він мені на це нічо не відповів, тільки дві сльози великі-великі покотились по красному та зов’ялому тому личку. Заплакав і я собі, попрощався та й пішов.

2

Служу рік, служу другий, ні смутний ні веселий. Нічо мене не займає, нічо не тішить: тручаю свої дні як вильми. Тільки того й розжитку, коли стану, бувало, на стойці, та собі тихесенько поплачу, або Богу помолюся. Тогди мені неначе та недура розсунеться: і зіроньки засіяють іначе, і місяць усміхнеться і соловейко прощебече. А я собі стану, зіпруся на ясную свою зброю, та слухаю або дивлюся.

А у касарні, – от як у касарні: гомін, зойк. Дехто лає, дехто б’є; декого знов другі б’ють. А я собі – от як то я, все мовчу, та своє діло роблю. Пан капрал Косович не раз бувало й кажуть:

– Це, – кажуть, – чоловік кам’яний; я би так не з’уміг жити на світі!

– А що ж, – кажу, – пан капрал: ми не можемо бути всі однакі.

Тай знов мовчу.

Одного вечора сидимо ми собі в касарні. Дехто ще порається коло руштунків, дехто вже покутався та люльку собі курить, з камратом розмовля дещо, а я стою собі у вікні та думаю. Аж тут прибігає капрал зо дня:

– А нема тут, – каже, – Шовканюка Йвана?

Мене неначе би серпом чирк.

– Я осьде, – кажу.

– Завтра до рапорту: тобі лист прийшов.

– Нічо, – кажу.

А камратя так зараз і в жарти:

– Еге, – кажуть, – з грішми! Шовканюк завтра платить!

Добре вам жартувати, думаю я собі, да не так то старій бідній вдові дати годувати, да ще до того й боля обходити. А мій брат, знаєте, вже три роки як з постелі не встає: сохне та кров’ю ув одно дише.

3

Другої днини рано зібрався чисто, прихожу до рапорту. Капітан такий сердитий, недобрий; приходить до мене:

– Як зовешся! – гримнув.

– Так і так, – кажу.

– На, – крикнув, тай шпурив мені лист у лице. Навіть і не подивиться на чоловіка, а хоть подивиться, то неначе собака крізь пліт.

Поніс я свій лист до одного фрайтера, що знав читати.

– Ану, – кажу, – фрайтер, прочитайте мені оцей лист, будьте такі добрі!

– Чому ні, – каже, – прочитаю.

Та і став читати. А я слухаю.

– Братіку мій дорогий та любий! – читає фрайтер, а мене гіркі чогось так і обілляли!

– Далі, – прошу, – далі!

– Ти вже мене не застанеш, бо я на смерті. Да не вдавайся в тугу, любий: ти знаєш, що я не жив на світі, а карався.

Коли зможеш, приходи на урльоп, Іване, бо мати наша сама остається – сестри пішли в найми, а Василька взяли в двір до волів.

Волики продав, ніщо було робити; за податки душу брали. І кожух свій мусів продати; але сардаки оба ще стоя; коли не закрадуть у похорон, то понаходиш.

Вуйко Андрій дуже нас укривдив; і послідню коровину з загороди займив. Але не споминай йому лихом, як вийдеш. Усе таки свій своїм.

А тепер, брате мій Іване, брате мій рідний, прощай мене; і перший раз, і другий і третий! А коли тобі Бог поможе, та будеш мати з-за чого, споминай мене.

Твого рідного брата

Онуфрія.

4

На другий день пишуся знов до рапорту.

– Co chcesz? – крикнув капітан, а очі ходя в нього, знай у тої гадини пажаристої.

– Прошу послушне пана капітана хоть на два місяці на урльоп. У мене…

Господи, як утне мене в лице! – кров тільки почуріла по білому кабатові.

– Я вам, – каже, – урльоп дам, ви сякі такі сини! До арешту з ним.

Завели мене в арешт, мені байдуже. Сижу собі, неначе то не я.

– Ти достанеш буки, – каже капралі, – відо дня.

– Нічо, – кажу.

І обгорнули мене думки та гадки.

– Піду, – гадаю собі, – та утоплюся; чого в світі більше й жити? Там хоть побачуся з братіком своїм рідним, а тут тільки б’ють та збиткуються. Боже ти наш, Боже!…

5

На третий день ведуть мене знов до рапорту. Я стою; рапорт великий, капітан звелів прийти усім словакам, що сорок восьмого року на Угорщині були половили. Було їх у нашій компанії більш як двадцять мужа.

– А що, – питається мене капітан, – чи будеш ще на урльоп проситись?

– Ні вже, – кажу. – А думка в мене одна: коби по рапорті – піду, та втоплюся.

Приходить капітан до словаків:

– А що, – каже, – прийшло, аби вас пустити до дому.

Вони так зраділи, Господи!

– Шкода мені вас, – жалує капітан, – ви хлопці годні. А може має хто з вас охоту остатись рік з один в компанії? Вам добре буде.

Нічичирк.

– А ви, капрал Бая, не маєте охоти ще з рік послужити? У мої компанії добре!

Цілий рапорт якраз усміхнувсь. Наш капітан та про добре говорить!

Але Бая не много думав.

– Пустіть, – каже, – пан капітан, Шовканюка на урльоп, то вам ще рік служитиму. Отак!

Капітан не йме віри; то на мене дивиться, то на капрала.

– А це, – каже, – як?

– Отак, як кажу: пустіть Шовканюка на урльоп, то вам цілий ще рік служитиму. Пустіть, пустіть, пане капітан: в нього брат помер, в нього стара слаба мати з голоду погибає.

– Про мене, – каже капітан, подумавши хвильку. – Шовканюк іде на урльоп.

6

Другої днини дали мені урльопа, дали кабат дранкавий, дали мантлину стару-стару та діряву, та й пустили. А я такий уже рад!

– А де, – кажу, – мій пан любий та золотий? де пан капрал Бая?

– Да нема, – кажуть, – пішов у місто.

– Ох мені лишенько! а я щоб з ними не попрощався? Я ждатиму, доки вони не вернуть з міста.

– Да не дожидай ти багацько, – каже де хто з пугу, – а то фельфебель як тебе захопить, то матимешся.

Коли так, то хіба йти – думаю я собі, – а мойому пану капралові най Бог дає, що сам розуміє. Отак думав я та й пішов.

А за містом – я й ні в той бік, а пан капрал Бая як раз проти мене. Я так зрадів!

– Пан капрал! – кажу, – а я думав, що я з вами вже не побачусь. Чого ви так борзо пішли?

– Да я умисне, – кажуть вони, – бо я мав ще з тобою говорити дещо. А багацько тобі миль до дому? – кажи правду.

– Сорок миль, да ще й кілька, – кажу я.

Вони на те нічо, лиш дивлються на мантлиночку мою діряву, тай кивають головою. А то студінь така, Господи! Сказано, перед Різдвом.

– Ходи, – кажуть, – у шинок, вип’ємо вина!

Випили ми вина – Господи, що добре: я ‘го досі і не пив.

– Отакого, – думаю я собі, – коби то братікові тому хворому винести, – (бо в мене все на гадці, що я братіка свого ще застану). – Ну нічо, – гадаю я собі, – коби то вчинитися на Вижниці: ні їсти, ні питиму цілу дорогу, а вина мушу свому братчикові винести.

Час мені до касарні, стали нарешті пан капрал казати, виймають п’ять левів баночку, тай дають мені.

– А це нащо? – кажу я.

– На дорогу, здасться, кобих більше мав, то я би тобі і більше дав, а так не маю, бери що є.

– Да я, – кажу, – зафасував два леви срібні: мені доста буде.

Вони аж розсердились.

– Коли я тобі даю, то бери, – кажуть. – Коли вже не те, ти хоть кожушок собі купиш. Тепер студено.

Не хотів я їх більш гнівати, узяв. За два леви, думаю я собі, куплю нені добру хустку, тепленьку, за лева шовкову хустку братові до шиї, а по левові кождій сестрі по рантухові тонкому та широкому.

Попрощались; подякував свому пану капралові як умів, тай пішов. А тут не студінь, ні! аж око в’яне.

7

Ще і тиждень не минув, а я вже на Вижниці. А це саме святий вечер; по хатах світло видко, чути, як добрі люди радуються, сидя при вечері, а я собі йду з ціпком у руках, та думаю, що то тепер у мене дома діється. Братіка мого мабіть уже й не має на світі!…

А що ненечка, а що сестри? Але побачу, думаю я собі! домів нема вже більше як чотири милі маленькі, на опівніч стану, або і борше. Посмотрив за торбинку, чи є всі дари та гостинці, що у Бистрици, йдучи, накупив? Є всі, йду далі, навіть і в вікна не дивлюся, так іду. А тут так мене і тисне щось коло серця, неначе не що мене за серце, і дрімлеться мені, неначе я п’яний, або що, а я нині і кришечки хліба в устах не мав, не то що. Да не те, щоб не було: були в мене в торбинці і два колачі пшеничні плетені, і фляшка вина доброго, і риби визнини штука.

– Да не буду їсти, – думаю, – домів принесу. А тут мені так і позіваєсь! Сяду, думаю собі, припочину мінуточку, а відтак скоріш і піду, як відотхну.

Сів собі на якимсь там приулку, в очах замриїло, за серце ймило.

– Це я змерз, – думаю собі; хотів встати – не здужав, поваливсь у сніг. – Рятуй, святий Николаю, в тяжких бідах теплий наш заступниче, рятуй!…

8

Прокидаюсь, а я вже не в снігу, а в гарні, теплі постели. Над мною стоїть один жандар, красний, молоденький. Бачили ви того ангела, що в Чернівцях у святі Параскеві на лівих дверях намальований? Такий і це жандар був, благий та ясний. Стоїть надо мною, та дивиться мені в вічи.

Я так і стрепенувся.

– Ох мені лишенько, – кажу, – а я де оце?

– У мене, – каже жандар, – як у рідного свого брата, або ще ліпше. Не вставай, серце, ти дуже хворий.

Я зараз нагадав собі і Онуфрія, і Баю, і урльоп.

– А це, – кажу, – як я тут зайшов?

– Богдай і не згадувати, – каже жандар, – учора, з вечері йдучи, найшов я тебе під одним будинком, без душі.

– Боже, милий Боже!…

– Так тобі треба, – обізвався другий жандар пузатий, що по хаті собі ходив та люльку курив, – не пий лайдако!

А я тої днини і води в устах не мав, не то що. Такі то люди.

Молоденькому жандареві тільки сльози в очах закрутились. Покивав головою, тай сів собі коло мене на постели. Пикатий вийшов з хати.

– Пане, – кажу, – а мундур мій варе є?

– Є, – каже, – не журися: і мундур є, і торбинка і урльопас.

– В урльопасі, – кажу, – був лист.

– Є і лист, – каже, – я находив.

– Коби я знав, – кажу, – де мій мундур, я би збирався.

Доста невеселий був жандар, а ще засміявся.

– Коби, – каже, – за три дні, то би добре.

Я аж не зумівся.

– Що ви оце кажете, пане? Ви не знаєте, як у мене дома!

– Я все, – каже, – знаю. Але дохтор велів тебе не пускати.

– А де ж той, – кажу, – дохтор?

– Він зараз повинен надійти; я вже післав по нього.

Прийшов і дохтор.

– А що, – каже, – як тобі?

– Добре, – кажу. – Пустіть до дому.

– Ще тобі не можна, – каже дохтор, – ти ще дуже слабий.

Я так і став благати!

– Пане, – кажу, – пустіть мене! – В мене дома от як, та от як. Мені вже недалеко.

Жандар чварснув щось до нього по німецьки.

– Про мене, – каже дохтор нарешті, – завтра можеш йти, а сьогодня лежи мені ще в ліжку, та пий отці ліки, що я ти приніс. А тіло масти собі оцев мастев.

Я так і зрадів!

– О дякувать же вам, пан дохтор!

– Не мені дякуй, – каже дохтор, – а оцьому панові; бо якби не він, а ти би вже не жив на світі.

9

Лежу я в ліжку та думаю; коло мене сидить жандар та люльку курить.

– Чого, – каже, – так задумався, серце?

– Чи ж нема чого? – кажу.

– Не журися, брате, Бог батько. Лихо мине, гаразд буде.

– Хто би збаг, – кажу, – що з моїм братом сталося: коби ‘го ще хоть живого застати.

– Аби ти, та я здоров, – каже жандар.

Мене неначе ножем уток.

– Або ви знаєте? – кажу.

– Твого брата учора тиждень ховали. – Тай сплакав.

– Або ви, – кажу, – мого брата знали?

– Я, – каже, – не мав вірнішого товариша на цілій ваші Буковині.

– А ви ж відкіля?

– Я? О, я здалеку, друже, я аж з тої великої Німеччини. Не будеш знати.

– А так – якже ж ви пізналися з Онуфрієм?

– Я не раз, – каже, – у вас на квартирі стояв; от і пізналися. Як то було таку щиру та любу душу не полюбиш? Царство йому небесне.

– А сестри мої, не знаєте, чи прийшла хоть одна до дому? Бо брат мені писав, то обі в наймах.

– В наймах, – каже жандар, а сам так і почервонів!…

Чудно мені, та дивно мені.

10

Другої днини уже мені ліпше. Богу дякувати, зібрався тай хочу йти.

– Жди, – каже жандар, – по тебе зараз віз приїде.

За годинку був і віз; сів я тай поїхав.

А домів як прийшов, то мало з ума не зійшов, так то я застав. В хаті студінь; неня лежить на печі ледве жива. Василько пригорнувся до неї, та просить хлібця дрижучи; а я на двері.

– Добрий день вам, ненько, що дієте?

– Чи то ти там, синку? Дай же тобі Боже здоровля, що прийшов, а то я вже не гадала з тобов ся видіти. Гину, синку, з студені та з голоду.

Я скинув борше дранкаву мою плащину, тай укрив неню, а сам ухопив сокиру, що стояла за лавов, та в ліс! За малу годиночку були і дрива в хаті, і вогонь гарний у печі. Для рідної неньки борзо дривця рубаються!…

– О, простибіг же тобі, синку! – кажуть неня, скоро почули вогонь у печі. – Ходи сюда, душко, най тебе переблагословлю!

Поблагословили.

– А коли, – кажу, – Онуфрія прятали?

– Передучера тиждень минув, – кажуть неня.

– А що казав? як умирав?

– Нічо не казав, синку мій, лиш у в одно тебе сподівався-дожидав. Нема – каже, Іванчика, нема братіка мого рідного, нема!… а мені все причуваєся, що він іде: він недалеко мене, він прийде. Та як зітхнув тогди, синку мій, так і Богу душечку дав. Не діждав братіка свого рідного побачити, що ’го так дуже щире дожидав!…

Десь коло опівночі позбігалися і сестри з села.

– А що, – кажу, – сестрички: ви, бачу, вашу неню гарно дозираєте, ні що казати! Якби не я був нагодився, то зо студени гибли, і сами і дитина.

– А що ж, бадічку, – одрікаються сестри плачучи, – коли у таких панів служимо, що і до церкви не пускають, не то що. От же тепер викралися.

– А также не будуть вам нічо казати?

– Та нехай уже кажуть: нехай нас і вб’ють, а нас кортіло з вами побачитись, бадічку. Не гнівайтесь!..

Мені жаль аж серце розриває, але нічо не кажу, мовчу; виймив дари та й роздав. Лиш та хусточка шовкова, що братікові свому купив, лишилась!…

11

Другої днини пішов я до жида.

– Давай, – кажу, – на роботу!

– Коли хоч, а ти бери на сажні, – каже жид.

– Нічо, – кажу, озьму і на сажні.

Взяв три кірці хліба, взяв солі, взяв грошей, роблю, так роблю, аж піт кривавий з мене йде! а мені здавалось, що це не робота, а іграшка: для рідної неньки немає тяжкої роботи…

Роблю я один тиждень в лісі, роблю другий, аж тут прибігає дитина плачучи:

– Бадічку, – каже, – ідіть д’ хаті, бо неня дуже слабі.

Покинув роботу, біжу. Прибігаю домів, аж неня вже без душі. І свічки нікому було в руки дати. Отаке то бідного.

– А чому ж ти мені, синку, давно не дав знати? – лаю я на хлопця.

– Я хотів, бадічку, коли ж бо неня у в одно мене не пускали, – повістує хлопець плачучи. – Ви, ненечко, слабі, – я піду за бадічком у ліс?

– Не йди, синку, – кажуть неня, – а то ще тебе собаки де нападуть та перепудя. Не йди синку, я не слабенька.

12

Поховав я свою неньку, а сам обліг. Лежу, так лежу, що ледве й тямлюся. Прийшов піп:

– Плати за похорон.

– Погодіть мені, пан-отчику: видужаю, та вам або заплачу, або вироблю!

– Ні, таки плати зараз!

– Що ж я вам дам, добродію, хіба душу?

– Чорт по твоїй душі. Плати та й годі… мені…

– Маю ще онде в торбині дві парі шмаття комісного, та кілька щіточок, хіба то беріть; більше нічо не маю. Ще і хусточка шовкова за два леви срібні.

– Сюда з ним, – каже піп, тай ухопив торбинку, що висіла мені над головами. Подав паламареві, а сам пішов кленучи та тріскаючи.

Аж тут уходить і війт з десятником.

– А ти, – каже, – набрав у жида на сажні, чом не робиш?

– Коби я годен, – кажу, я би робив, а так самі видите, що не годен.

– То дай заліг, – каже війт, – або підпишися на грунт. Жидівське не сміє пропасти.

– Жидівське, – кажу, – не пропаде, а я на грут не підписуюся, бо до того є сироти, не лиш я. Коли подужаю, а я жидові відроблю, ще й камату ‘му заплачу.

Війт насварив на мене тай пішов, але жид поганий не ждав; в тиждень чи як, прийшов мене фантувати. А я ще лежу. Записали і грунт і хату в заліг.

Я сижу на постелі, та сплакав. Так ревне плачу, що аж серце з мене вискакує. Аж тут убігає Нестерюк Яків; убіг, тай зупинився коло дверий.

– Добрий вечір, брате!

– Добре здоров’я. Прошу: сідай.

– Най увесь гаразд у тебе сідає. А тебе забрали?

– Забрали, – кажу.

– Шкода, що і шкіру з тебе не здерли, – упік Яків.

– Від тебе, брате Нестерюку, – кажу я, – мені і таке слово миле. Ми в один раз товаришували.

– В один раз! – повторив Нестерюк гірко, – а тепер?

– Тепер я у печалі, у великі печалі. Не годиться мені вірного товариша займати.

– Ти дурень! – (не проти вас говорячи, читці мої любі!) – ти дурень! – ще раз повторив Яків, а сам пішов, і бувай здоров не сказав. А другої днини приносить мені жид письмо:

– На тобі, пак, – каже, – Яків Нестерюк вже мене закутало за тебе.

– Як то закутало? – питаю я.

– Отак закутало, що твою роботу переймило на себе. Воно пак сьогодня вже за тебе латри в лісі рубає.

13

Яків Нестерюк був з нашого села, парубок годний та щирий, такий уже щирий, що й не сказати. Доки мене остригли, то ми собі товаришували, а відтак уже і не бачились більше, бо він далеко від нас сидів, аж на другім куті. Тільки неня покойні мені уповідали, що він, заки я був у війську, остався від вітця і від матері та тепер сам собі господарює, тільки з сестрою, (бо їх лиш таки двійко було). Мене не раз кортіло до його піти, відвідати, та все не смів; така-то вже, бачите, натура. Як би був сам до мене не прийшов, то хто знає, коли би ми були і побачились.

Другої днини, чи що, прибігає вечором до мене:

– А що дієш, брате?

– А що ж би-м, – кажу, – діяв, – лежу.

– А знаєш ти, чого я оце прийшов до тебе?

– Чутиму.

– Я хочу йти до тебе сидіти, або ти йди до мене.

– Як оце? – питаю я.

– Отак, – каже Яків. – Ти хворий, хто знає коли видужаєш, а тобі треба кого в хату, не то щоб обходив господарство, а те, щоби тебе розважав. От Бог дає далі і весну на дворі: треба закладати, орати, сіяти.

– А твоє ж господарство?

– На моє не журись: я і свого догляну і тут буду. Так і завтра кочуюся хіба до тебе?

Я хотів щось казати, але він не дав.

– Ти дурень! – каже, тай пішов, свищучи, у двері.

14

Іде дощ, доки іде, а відтак і сонічко загріє. Отак і на мене: Яків перенісся до мене, довг мій відроблений, попові заплачено, сестри повислужувались та повертали домів, а я сам став помалу дужати. Яків у мене як рідний брат: і мене розважає, і весну робить і співає, як той соловій у гаю. Мені весело. Аж тут прибігає гайдук з бецирку:

– Іди, – каже, – пан староста тебе потребує!

Прихожу до старости.

– А що там, – каже, – небоже: подужав?

– Подужав трохи, – кажу.

– А дома як?

– От як, – кажу, – сироти вічні, без вітця і без матері. – Як мене, не дай Боже, поволають, пропало все: і грунт і господарство.

– А як ти слабував, хто тебе кутав?

– Яків Нестерюк, – кажу.

– Годний хлопець, – каже староста. – А знаєш, чого я тебе кликав?

– Пан світлий скажуть!

– Прийшов тобі абшит.

– Мені абшит? – кажу я, а тут з радіщ аж не стямився. – Як то може бути, пане?

– Я писав за тебе до міністерії, бо мені жандар Тайвер усе уповів.

– Котрий то жандар? – питаю я.

– А той, що тебе на снігу замерзлого найшов. Я все знаю.

– Пане мій годний! – кажу я, тай упав старості в ноги. – Пане мій добрий, дай Христе Боже, аби ви ніколи на лихе місце не ступили!

– Годі вже, годі, – каже староста. – А тепер іди собі домів, женися, та ставай на господаря. Вже доста бурлакувати, – час раз і людьми стати!

15

– А що там, – питається Яків дома.

Я показую йому абшит, тай уповідаю, що мені староста казав. Яків посумів.

– Нестерюку, – кажу, – брате, а ти не рад, що я вже на волі?

– Рад, – каже, – та й не дуже!

– А то чому, соколе?

– Нічо, – каже, – все добре.

– Ні, ні, – кажу я, – ти мене так не збудеш; уповідай, що таке.

– Отаке, коли хоч знати: нам не бути вже в купі.

– А чому?

– Бо тому. Ти оженишся.

– Ну, та оженюся; та відтак?

– Ти дурень, – каже Яків, а сам став свистати. (Це він бувало осігди так, як осердиться чого).

– А що од з того було, якби ти одного дурня послухав? – кажу я.

– Буду слухати, – каже.

– Дай свою сестру за мене.

– Ой?

– Та бігме!

– А я що буду робити самий дома?

– Зо мною жити, коли ласка твоя. А ні, і ти женись, та станемо оба газдами.

– Гм! – каже Яків.

– Так, брате!

– Коли так, то хіба й я женюся?

– Ану женися, братіку; без жарту.

– А даси за мене свою сестру?

– Моя сестра сирота, а ще до того й бідна. А ти багач!

– Ти дурень, – каже Яків, тай став весільної свистати. – Даєш чи не даєш за мене свою сестру?

– Хоть обі, любчику! – кажу я.

– А я ж…

– Агов! – крикнув нам хтось з-за плечей, (а ми оце в саду розмовляли, уже в вечір), – не роздавай усі, бо й мені треба лишити хоть одну!

Ми обіздрілись, а мій жандарик молоденький стоїть нам за плечима, але лиш у мундурі, без зброї, тай паличка в руках.

– А це ви, – кажу, – пане мій золотий, ангеле мій добрий, що-сьте мене два рази від смерті відкупили? Пане мій делікатний та дорогий!…

– Та бо гов тобі вже з тільким паньканням! – каже жандар. – Я вже й не пан, я такий мужик, як би й ви

– Оце би то? – кажемо.

– Учора дістав абшит. Але нехай вам крайним словом скажу. Я дома не маю ні вітця ні матері, ні родини такої, аби мені до душі. От задумав собі отут між вами оселитись. Маю пару грошей, куплю собі грунт гарний, покладу хату, справлю худобу, тай буду собі жити, коли Бог поможе, бо я знаю господарства.

Я так зрадів, Господи!

– А ви ж би, – кажу.

– Та бо гов – уже з тим тільким виканням! – гримнув жандар. Не кажіть мені «ви», але таки по парубоцьки «ти».

– То нехай же буде й «ти». А ти ж би, – кажу, – між нами, простими руснаками хотів жити?

– Я, – каже Тайвер, – той руський край, та ті руські люди так полюбив, що і не сказати. У вас, – каже, – так якось сердечне, звичайно, красно: а у нас, на тій нашій Німеччині, холодно якось, нудно!

– Та бо тобі треба женитися, – каже Яків до жандаря. – Без жінки не йде господарство в лад.

– А ти як гадав? – каже жандар, – женитися відки голова! Що варе моя Оленочка та чарівочки діє? серце моє!

– Яка Оленочка, – питаю я.

– Або твоя сестра? – каже Тайвер.

– Як це?

– Отак це: ми двоє любимося, тай годі! Ти не знав?

– А я ж би відки знав? – кажу я. – Олено, ходи сюда зараз! – крикнув я.

Вона вийшла, да така вже вам засоромлена, що і світа Божого мабіть не видить. – Дівко, – кажу, – а я оце що за речи чую? О-о!

Вона мені в ноги!

– Бадічку, – каже, – простіть мене, я согрішила. Я вже більше не буду!

– Вже більше мене не будеш любити? – каже жандар, а сам і собі засоромивсь. – Що ти мені казала? знаєш, тогди, коло кирниці? – га?

– Ій та бо ти все з твоїми вигадками! – каже бідна дівка плачучи. – А я тобі тогди не казала, що то таке буде? а ти все своєї… О падоньку ж мій! Бадічку, не гнівайтесь на мене, я вже на нього ані подивлюся більше. То він, бігме він винен, най сам скаже: хто кого перший раз зачепив? Та ще і з тим морганням своїм поганим!…

Ми як стоили, так усі і засміялись!

– А тепер що буде? – питаю я жандаря.

– Тепер отак буде, – каже він. – Я остану в тебе, доки собі де грунт не напитаю, та не справлю, що треба. Тим часом дасть Бог і Великдень, а по Велиці дні і Зелені святки, чи як там, буде і весілля. Згода?

– Та бо ти не чув, що Олена тебе і знати не хоче? – кажу я жартуючи.

– Та я, бадічку, я лиш так… я Бігме лиш так… я…

– Не цірся, небого, тільки, але скажи таки попросту, що любиш, та й годі. Мені тутки комедії твоєї не потрібно.

– Я лиш трошечки, бадічку. Бігме лиш трошечки!

– Коли лиш трошечки, то я тебе за нього не оддам. Що би то, – кажу, – за тривок між вами був, як би ти свого чоловіка лиш трошечки любила.

– Та бо я ‘го буду дуже любити! – каже бідна дівчина, а тут так засоромилась, що мабіть не знає, чи вона на землі стоїть, чи під землею.

– Коли так, – кажу, то що інше: поцілуйтесь. А тепер ходім вечеряти, бо я вже зголоднів, тільки говорячи.

16

Перед Зеленими святками лагодимо ся ми всі три ‘д весіллю. Тоній, жандар оце, має вже і грунт свій і хату, і худоби чимало, а що вже убрався гарно! По-нашому перебрався. Ногавиці на ньому чирчикові, як той жар, сардак чорний, бланений, сорочка рантухова, черес у п’ять пряжок, кресак у золоті та в павах, а келеф хороцівський, такий уже, що такий! А сам – хлопець-хлопець!… Сердешна Олена що гляне на його, так і зов’яне. А по-руськи не рубає ні!… з роду ніхто би не казав, що це німець: руснак тай руснак!

У тиждень перед весіллям, у неділю (вже і заповіді вийшли і пиво вже взяли) сидимо ми собі усі три, та радимось де що, а я журюся.

– А ти що журишся? – питає Тоній.

– От журюся. Ви вже маєте кождий свою дружбу, а я ще не маю. – Тай не знаю, кого би то собі взяти?

– Або Андрія Сірмана? – каже Яків.

Аж тут Марія, (Якова молода), без духу в хату.

– Бадічку, – каже, – за вами якийсь вояк питає!

– Де? – кажу.

– Та он за ворітьми!

– Чому ж не йде в хату?

– Не хоче: каже, аби ви д’ ньому вийшли.

– А який він?

– Русявий, високий, очі як ті фіялки сині, а як говорить, то – то ув одно моргає.

Я не побіг, а полетів з хати.

– Бая, – кажу, – пане мій годний, соколе мій ясний, чи це ви, чи я п’яний?…

– Ба, це таки я сам. Наш регімент стоїть тепер у Чернівцях. – Я чув, що ти женишся, (бо я за тебе ув одно перевідував) – от і випросився на 14 день на урльоп, щоб то в тебе погуляти вже та погуляти! Чи добре я оце зробив?

– Ой, – кажу, – пане мій срібний, пане мій дорогий, орле мій сизий… – а сам так ‘го обіймив, трохи не задушу.

– Та гов же бо, гов, – каже Тоній сміючись. – Ліпше просім отцього пана, аби тобі пішов у дружби.

– У підскоки! – каже Бая.

– Але? Але? – питаю я, та й віри не йму. – Де ж я того годен.

– Ти дурень! – каже Яків свищучи.

– Хіба так! – кажу я, глянувши то на Якова, то на Баю.

– Ви оце пусте завели, – каже Бая.

– Ануте-ко мені лиш чарки! – а сам виймає з тобівки шип з вишником такий, що в дві оці!

17

Тепер ми вже давно як жонаті. Тоній держить мою сестру Олену, Яків Марію, а я знов Яковову Катерину. Такий то вже тривок між нами любий та милий! І грунта маємо, і худобу, і пасіку, ще і ставок хочимо собі викопати.

А з Тонієм та з Яковом жиємо собі, – як ті рідні браття, сказано: Три як рідні брати. Скоро неділя або праздник, а ми вже в купі: сидимо, радимось, балакаємо, а як нас охота збере, то і вип’ємо по чарці, і заспіваємо собі гарно, а ніхто вже так, як моя Катруся серденько; як заспіває, то неначе в клиневий листок запіє, а Тоній за нею на скрипку. Славно грає.

А часом то згадаємо собі давні свої літа, як то ми бідували у світі, не знаючи долі. Тогди хіба посумуємо хвильку, але лиш хвильку, відтак знову зрадіємо, звеселимось, тай порозходимся тихонько, гарно, звичайно, сказано: щасливі.

Лиш братік мій Онуфрашко, сизий мій, не обізветься між нами, не подивиться очима тими тихими та любими, не промовить речами своїми добірними: як спить так спить собі на цвинтарі поуз батечка свого та неньки. А мені все здається, що він не вмер, що він мусить відкіля надійти. Да мабіть не прийде вже, серце моє!

Примітки

Друковано в «Ниві», 1865 р., ч. 18, с. 273 – 277; ч. 19 с. 289 – 293; ч. 20, с. 305 – 310. У Драгоманова, с. 64 – 81.

Репродукуємо з першодруку.

Подається за виданням: Федькович Ю. Писання. – Льв.: друкарня Наукового товариства ім. Шевченка, 1902 р., т. 2, с. 121 – 139.