Панич

Юрій Федькович

Повість з козацького життя

1

Дорогою на кладбище (цментарь) іде дяк потикаючись і верзить хрипливим голосом «Святий Боже». За ним несуть чотири убогі люди невкриту домовину з необгибльованих дощок, за домовинов іде ніжний, простоволосий, блідий, заплаканий парубок, а за парубком шкутильгає сліпий старий пес, понуривши і собі бідну свою голову. Се був раз похорон за себе!…

На кладбищу стояла уже яма викопана, готова. Трупоноси спустили в ню домовину, загребли, зробили могилку, взяли дяка, котрого горівка зовсім уже з ніг звалила, на порожні мари, тай помчали в село, а над гробом укляк парубок кінець голів, а пес ляг кінець ніг. Оба матбути плакали, а може і не плакали, бо одному сліз не ставало, а другому очей, отже ж нічим було плакати.

А покійник? хто він був? що він був? відки він був? – Ніхто не знає. От, те тільки знали що він Панько звався, що зайшов сюда, уже двацять рік тому, з далекої сторони, що приніс з собов малого хлопчика у чотири рочки, що упросивсь у одного не дуже багатого господаря у комірне, і що деньками і себе і хлопчика годував, працюючи день і ніч як той чорний віл.

А хлопчик – Михась звався – Господи, що за прекрасне дитя було!… як той ангелик намальований!… а то так, що як бувало на улицю вибіжить, то кожний, хто лиш іде, єго зараз і на руки возьме і обцілує і обдарує і не може налюбуватись таков милов дитинов, а ніхто вже так, як та стара циганка Хима, що єму і сорочечки рантухові пошила, і убраний капелюшок справила, і свитку, і чобітки, і зовсім ним таки опікувалась, неначе та мама рідна, бо єго всігди і обпере, і змиє і очеше, і погодує деколи, а другі хлопці – а вадь з зависті і прозвали єго паничем.

От він паничем і виріс, а виріс у прехорошого парубка, русявого як золото, а рум’яного, як рожа. І чому ж би ні? бо хоть і в розкошах не ріс, але і нужди ніякої не знав, дякувати Богу, Панькові і циганці Химі.

А як минуло Михасеві років шістнацять, тогди запопала і єго лиха година. Циганка Хима щезла з села мов під землю впала, Панько став на здоров’ю занепадати, а далі і з постелі не вставати: отже ж довелось Михасеві і на себе і на хорого заробляти, а слабість, як то кажуть, дорогий гість; чотири роки єго в чужій найманій хаті тримати і приймати, то не чотири дні. Тогди і Михасеві рум’янці поблідли, і очі в голов запали, і козацький стан змарнів, як се ми єго виділи, ідучи за некритов домовинов покойного Панька, а відтак сумуючи у головах над єго гробом.

І довго сумував він над могилов покійника, аж до самого смерку сумував. Всілякі гадки пересувались єму у голові, одна сумніша та чорніша від другої.

– Що мені тепер робити? – думає він собі, – тут в селі нема мені пробутку, бо… ох Боже милий, чому я такий бідний на світі, чому не такий багатий, як той Андрій, старого Лавра син отсе? Тогди би я знав що робити, а так…

– А так робитимеш, що тобі стара Хима скаже! – обізвавсь здоровий голос з-за плечей, а то так дзвінко, що переполошений Михась як опарений на ногах став. Хима зареготалась:

– Гарний з тебе козак буде, коли від старої баби перелякся!…

– Чи ж не козак?… – каже Михась, обзираючи свої худі, мозоляві руки, і усміхнувшись гірко.

– А я тобі кажу, що ти ще сеї ночі зо мнов у козаки поїдеш!

– Так-то не кажу. Але на чім? – на веслі, на кочерзі, або на охабленім вінику?

– На воронім коні, у ясній, позолоченій зброі, у кармазиновім жупані, у кабардовій шапці, от що!

– Воліли би мені твої чорти п’ять тисяч червонних дати, а не вороного коня та ясную зброю, до котрої я ані сили ані складу не маю. Чортам, кажуть, все возможно.

– Хіба Сабатова Мітрана чорт, чи що?

– Мітрана?!… О, не край моє серце, циганко!… Мітрана!… То вона аби…

– Вона тобі і коня справила, і зброю, і велить тобі ще сеї ночі зо мнов у козаки їхати, от що!

– У неї ж нині заручини…

– Заручини ще не шлюб, а до року – бо така межи ними умова – ти сто раз багатіший будеш, як Лаврів Андрій. А старому Сабатові – як ти сам знаєш, той зять, котрий ‘му більше червінців на стіл відрахує.

– Не знаю, відки їх взяти…

– Се вже моя жура, хлопче. А тепер ходи, бо вже пізно. Мітрана тебе у вишневім садочку дожидає: попрощаєтесь, поміняєтесь перстенями, а відтак зо мнов у козаки! Гурра!…

Се сказавши, потягла Хима здумілого Михася силов за собою, а сліпий пес остався на Паньковій могилі.

2

А в той час, що я розказую, велись великі бучі по цілій козацькій Україні. Козаки різали ляхів, ляхи пекли козаків, а єзуіти, що се все наброїли, дивились збоку, і сміялись у жмені.

Бо ляхи, помимо сказавши, не є злі люди, але великі дуже дурні, що за езуїтськов стольов біжать, як та кітка за стеблом, думаючи, що папа римський те все лихо заглагоїть, що вони у своїм нерозсудку поброїли. Козакам знов яко сторожи православної церки не хотілось давати ні свою віру, ні свою волю єзуїтам на поталу, і так лилась козацька і ляцька кров по цілій святій Русі ні во честь та ні во славу як козакам, так і ляхам.

А найдужче всіх лютував на Україні один вельможа, воєвода К…, пан незмірених маєтків, але і незміреного свавільства. Так, наприклад, казав він повісити жида за те, що не хотів драгунові без плати їсти дати, а драгуна знов за те, що жида не повісив.

Старцям казав скакати по через глибокий і широкий рів, обіцяючи кожному, котрий перескочить, по сто червоних, а котрий не перескочить, по сто нагаїв.

А як трохи не всі рів перескочили, то казав дати кожному з них по сто нагаїв, а лиш тим кільком, що не могли яр перескочити, бо і справді були каліки, по сто червоних.

От така се була заведія, той ляцький вельможа.

А у той час, коли наша повість ведеться, пробував він у місті Умані, а пробував по неволі, бо хорий був, і то чимало, але про тото однако свої вельможні химери торамив. Як єму бувало хто з єго дворян який жарт удасть або чим-небудь до сміху доведе, то у велику ласку попадеться.

І так вбігає до нього одного ранку служебний маршалок і мельдує:

– Ясновельможний пане! імили сеї ночі драгуни одну бабу-циганку, перебрану за козака, а з нев одного козака, що борше до веретена, як до шаблі спосібний. Варт, аби ясновельможний пан сю чудату пару виділи.

– Сюда з ними! – крикнув воєвода урадований, – може буде з чого насміятись, а то ще сего ранку і не сміявсь…

На се увів маршалок плінників. Що се була Хима з Михасем – чесний читатель матбути від разу угадав.

– А ти що за проява? – питає воєвода Хими, сміючись до розпуки.

– Хіба ви мене не пізнаєте, пресвітлий пане воєводо?

– І справді мені здається, що я тебе десь уже видів, хоть дуже давно. Ти хто?

– Я ж та сама Маруся, щи ви ю давно так дуже любили. Але як ви з княгинев Вандов оженились, то вона казала мене добре випарити і з двора прогнати. Але я далеко не пішла, а пішла між цигани, що за містом у шатрах валялись. Там стала я зовсім циганкою, як і вони, і дожидала пори, коли княгиня зляже. А як вона сина породила, тогди я за помочею циганів і за помочею вашого слуги Панька, котрий мене вірне любив, вашого синка вкрала, і з ним і з Паньком у далекі сторони забралась, аби мене ваші посіпаки не винюхали. Там і виріс ваш син у гарного козака, і дожидає пори, коли єго отець до своєго серця пригорне.

– І де ж він, де той єдиний мій син Михась?! Віддай мені єго. Я тебе золотом зважу!…

– Він осьде стоїть, пресвітлий пане воєводо, а у довід тобі ось і золотий медалик пречистої Діви остробрамської, що ти єму зараз по єго рождестві на шийку повісив.

– У нього ж був на грудници знак, зовсім на новий місяць похожий?

– Посхристайсь, паничу! Ось вам і червонний місяць на грудях.

– Гей! маршалку! служалі! – крикнув воєвода, обіймаючи сина і притискаючи до крепких своїх грудей,– тіштеся і веселітся зо мнов, бо се мій син, єдиний, мій син Михась, а ваш настоящий пан, бо мого віку, здається, не довго, а всі мої добра, всі мої маєтки єго, отсего мого сина Михайла, котрого маєте поважати як мене самого, бо у мене, як знаєте дітей більше немає, а він – о, Михасю, сину мій!…

І не доказав сердешний воєвода.

Параліч (шляг) ‘го трафив, і упав мертвий до землі.

А кінець? – може собі кождий легко зміркувати.

По величавім похороні вітця вернув Михась з Химою у то село, де зріс, повінчався з Мітраною, і прожив з нев много прещасливих літ, шануючи Химу як ту матір свою рідну, а як померла, казав ю поховати біля могили Панька, а на їх гробах виставити величаві мармурові поменники.

Примітки

Першу частину ceгo оповідання репродукуємо з першодруку, з «Буковині», 1885 р., ч. 10 і 12.

Другу частину друкуємо з автографу, котрого перший аркуш запропастився. Автограф (власність тов. «Руська Бесіда» в Чернівцях) займає аркуш звичайного канцелярійного паперу, записаного по обох боках. На послідній стороні є підпис автора. Дати нема. На першій стороні сего автографу дописано чужою рукою:

– Для науки й забавы. Панич, et. et. Titel vom Nr. 10 der Bukovina.

Зазначуємо, що слова «Для науки й забавы» – се постійний наголовок фейлетонів «Буковини». Автограф писаний правописею фонетичною. Чужою рукою, набуть співредактора «Буковини» поправлено всюди в автографі правопись на т. зв. етимологічну. Тота сама рука (як видно із закраски чорнила) – перечеркнула в автографі цілий уступ що відноситься до поляків, від слів «Бо ляхи – помимо сказавши, не є злі люди», до слів «як козакам так і ляхам».

Подається за виданням: Федькович Ю. Писання. – Льв.: друкарня Наукового товариства ім. Шевченка, 1902 р., т. 2, с. 197 – 203.