Опришок

Юрій Федькович

Оповідання

1

Нас було двох у батька: Семен старший, та я, двома роками молодший. Дуже ми любились. Ходить мій братик на танець, хожу й я; та гуляємо як ті соколи межи соколами, землі під собою не чуємо. Усі нас люблять, усі кланяються, усі поважають. Сказано, багатирські сини!

Семен був парубок годний, тихий, розумний; було й малу дитину не оскорбить. Стариню поважає, шанує, товариство любить, за побратимом і в огонь скочить. Отакого братика я отсе мав.

Я знов у свого брата не вдався: подуфалий, палкий – і Бога знати не хочу, не то що!… Не спостигне було хто слово неуважне до мене заговорити, я вже і скочу, як іскра, і вхоплюсь до ножа, і таке заведу, що ради ніхто не може дати. Не було такого парубка в селі, що б я з нього кров не пустив.

Семен було мене і полає, і виганьбить, а часом і за чуприну таки гаразд покрутить. Да батечко ж нічичирк, якби отсе я хто знає як гарно справувався. У їх таки така натура була: нікого в дому і словечком одним не зганьбити – ні нас, ні сестер, ні слуг. Да знали вони іншим способом як нам доїхать, коли хто з нас прогрішить. Прибавиться, було, Семен на вечорницях, вони до нього цілий день і слова говорити не будуть: ого – вже братик мій більше й не барився по ночі; сказав там хто яке незвичайне слово в хаті, вони вийдуть з хати, ще й дверми луснуть. Отак вони було нами поводять. Слухайте тільки, як з мене фудулію вигнали.

2

Одної неділі бився я знов на базарі з одним урльопником. Пустив з нього кров, та прийшов обкривавлений до дому. Батечко подивились тільки на мене, та й нічого.

На другий день встали ми з братом рано, пішли купатись, а він каже до мене:

– Нехороше ти отсе робиш, Іване: печалиш батька.

– Або я сьому рад чи що? – відфукнувсь я на свого братика, – да суферять не буду, щоб вражий син та чванився, що йому сільських парубків нема й на раз що бити!

Аж тут батько з хати:

– Іване, сюда!

Я зараз побіг.

– Кажіть!

– Осідлай мені коня!

Я шатнувся до стайні, осідлав духом коня, та й вивожу.

– Семене! а батько куди отсе їдуть?

– Не знаю, – каже брат.

3

Другої неділі батько вже дома були: прийшли ми з церкви, та й обідаєм. А батько кажуть:

– Ти, Іване, підеш завтра до Р…, наймешся у старого Донди на піврік. Я вже з ним зговорив.

Мати в плач, сестри в голос, братикові аж ложка з рук упала, а я стою, мов причмилений. Неня зараз до батька:

– Чоловіче, а се що тобі Бог дав на розум, діти собі прогонити з дому? Багато їх маєш, мабуть та не бізуєш годувати?!

– Мовчи, стара, – промовили батько уважно, – ти собі пазь дівки, а парубками я сам маю орудувати. Знайте тільки, абу йому харч та шмаття було на завтра.

Другої днини й вирядився.

4

На підвечір став я у Р… Село велике, пишне. Все сади, все сади, все горіхи волоські, та вишні, та черешні. Почерез плоти понадвисала червона калина. З поміж садів видко побої пишні: серед села стоїть церков нова, велика, хрести золочені.

– А куди, легіню? – питає молодичка пишна, кароока, біжа з кінвами по воду, та й стала.

– До старого Донди, коли би ласка справити, – кажу я, та й став і собі.

– До Донди? – скрикнула молодичка, та аж кінви випали їй з рук, – а отсе чого ви до Донди?

– У найми, – кажу.

– У найми? до такого опришка? Та нехай же вас Мати Божа заступає!…

– Ви мене налякали, молодичко: що ж би то він, той Донда?

– Та єретик на весь світ! Він вісім рік лиш в опришках був. Такий лютий, як гадина, ви там і три дні не будете!

– Що ж маю робити, молодичко? Рідного батька треба послухати… А де ж він сидить, той ваш Донда?

– А он, бачите, той хутір великий: два горіхи перед самими вікнами, нові ворота.

– Спасибі вам, молодичко: може колись зустрінемось.

– Здорові будьте! – прощебетала молодичка, та й стрібнула в сутки. Я пішов далій.

5

Хутір гарний, двори великі: комори, стайні, колешні – усе під побоями, усе нові. В хаті вікна великі з кватирками. Вибігла дівчина зустрічати:

– Чи не з тої ріки, легіню? Може наймит?

– Так є, панночко моя гречна, – кажу я, а тут так і задивився на вроду її прекрасну та на стан її препишний! Уся в рантухах, да у намистах золотих!…

Увела мене в хату: світлиця аж сяє! Молоді служечки та вірні слуги вештаються то сюди, то туди – усі тихо, усі без гомону, щоб навіть і голосу їх не чути, а за столом сидить собі чоловік великий та плечистий. Сидить собі, та люльку курить, а сам такий черлений, як кат; рудий вус аж по за уха закрутив. Я поклонився та й стою.

– Ти Коровайничів? – гукнув.

– Так, – кажу.

– Ти станеш у мене на службу; я вже з твоїм старим зговорив…

– Нічого, – кажу.

– Але я чув, що ти любиш битися?… Небоже! – та й справив на свою нагайку дротяну, що мабуть в два сажні жандарські. Мене неначе фебра потрясла.

Мій газда ухопив кріс на плечі, та вийшов з хати, мабуть на полювання, а доньці звелів, аби мені розказала, що я маю до роботи.

6

Дівчина розказала мені, що треба, та й дала підвечіркувать, а сама сіла собі з якимсь шиттячком у віконця, да так уже приязно шиє! Дивлюсь, а се ширинька тонка-тонесенька. Що шовком закине, так зараз золотом і обведе. А я, як був дурний, так зараз і кажу:

– Панночко-лебідочко, кому ви отсе таку ширинечку препишну шиєте? Мабуть…

– Да я отсе братикові, – каже вона зачервонівшись, – оттам за рікою.

Та й глянула у віконце. Аж тут і мій газда на подвір’я: вона шиттячко в скриню!

7

По вечері звелів мені газда в саду спати, щоб садовини пантрувать; от і пішов я у сад.

Нічка була тиха, та зорешлива, та тепла. Місяць розсипається над високими нашими горами, легіні щебечуть на сопілках, а дівчата приспівують по вишниках. Господи, як обгорнуть мене жалі да туга велика! Стала перед моєю душею і мати з поглядом її тихим та святим, і сестрички мої щирі і братик мій золотий… І забанував я на батечка свого…

– Піду – думаю собі – до Черемшу глибокого, да втоплюсь…

А той Черемош зараз таки коло хутора, так і шумить, так і гуде!

Вийшов над Черемош, сів собі на березі, сижу та думаю: аж тут плюсь! човен з того боку плавле. Я сховався за вербою.

Приплив. Бачу – се парубок, хороший, молоденький, як мальований!

Прибив човенце до берега, а сам у сад, неначе метелик перелетів. А вона до його вже й рученятка простягла, дожидала. Місяць світить, а я слухаю.

8

– Не плач душко, моє серденько! – став він голубити, – я думаю, що ти мені рада, а ти в-одно плачеш, кілько я прийду… Скажи, може вже не приходити? може собі кращого найшла?… Я бідний…

– Василю, Василю! – та й зомліла сердешна дівчина.

– А чого ж бо ти плачеш, моя рибочко? – питає легінь, та й заплакав і собі.

– Відай нам не судилось вкупі жити, – промовила дівчина не за малу хвильку. – Джімерь хоче свати слати, а батько оддасть, я знаю: він багач!

– А ти гадаєш іти за його? – спитав легінь.

– Я втоплюсь, – каже дівчина.

– Того не роби, рибочко, а корись твоєму батькові: він розумний, та за його головою будеш щаслива.

– А ти, мій друже?

– Я вернусь у військо, мені все одно… Без тебе мені світ увезде однакий, увезде чорний, як туман.

– Боже, Боже! – заплакала дівчина, – чому ми такі нещасливі?

– Ба я, – каже легінь.

Обоє – думаю я собі.

Як стали зорі погасати, вони розійшлись.

9

Одної неділі сидимо ми собі, аж тут і старости на подвір’я. Моя панночка побіліла, як стіна: старий дивиться, та вуса гладить.

– А від кого? – гукнув газда на староста, що аж стіни дзвенькнули. Вони сердешні тільки трясуться та кланяються:

– Від Андрія Джімеря до вашої милості, коли би ласка.

– Скажіть Джімереві, що нехай свого сина оддасть у больницю, а не чужим дітям світ ним путати. На тім світі, хто зна, як буде, а сей треба шанувати.

– Спасибі і за се, – кажуть старости, та й забрались потихоньки з хати, бо з моїм газдою не добре переливатись. А панночка, як стояла, так старому в ноги:

– Спасибі вам, батечку, що мене не втопили!

– Да й так тобі не сидіти дівкою, – каже старий, – я вже яв ослабати, та рад би зятя в хату, що б на мене легше, та що б з за життя видіти, як моє добро уживатиметься. Ти знаєш, дочко, я багатирь: можеш собі вибрати і пана, і попа, кого хочеш.

– Не хочу я, батечку, ні пана, ні попа.

– А кого ж? – запитав старий грізно.

Дівчина почервоніла, мовчить, тільки труситься.

– Не мни багато ханьки, а скажи, що хочеш Василя Зарічука, та й годі! Ти думаєш, дурна, що я нічого не знаю? що я не чув, як ви щоночі охали та слинились у саду?… Що за розумні голови обібрались мені, старого опришка, мудрувать!… Іване! – до мене отсе, – рушай на той бік: Василь Зарічук нехай мені в сейчас до мене ставиться. А вай твоєму світу, як йому півсловечком писнеш, що тут говорилось! Розумієш?…

– Розумію, татку!

– Махай же!

10

Привожу я Василя: він сердешний смутний, неспокійний. Тільки на двері, а старий як не гримне:

– Хто сеї ночі говорив з моєю дочкою у саду?

Мовчить.

Господи, як ухопить старий свою нагайку дротяну, як стане мого пана Василя періщити та періщити!

– А не ходи, – каже, – ночами та закутками, як той злодій, але йди в хату, коли хочеш дівку взяти!

– Даруйте життя! – верещить Василь на увесь світ, – вже більше не буду, їй Богу не буду! гвалту!… гину!… умираю!… вайльо!…

– А сякий-такий сину! знай як старого опришка мудрувать! Тепер же рушай собі домів, а завтра рано приходи з старостами. Чуєш?

– Чую, – каже Василь, і сам не знає, як йому діється. Тут дротяна нагайка, а тут каже свати слати. Я тільки стою та сміюся. Аж старий ні з сего ні з того, та до мене:

– А ти, паничу, де сеї ночі ночував?

– У саду: а де ж би?

– Та не чув, як отсі двоє нявкали цілу ніч під вишнею?

– Чому ж би не чув?… чув!

– А мені не треба було нічого казати? Так ти мені служиш?!…

Господи, як стане й мене цідити тою анахтемською нагайкою! Був би душу вигнав, як би не панночка та не Василь.

– А болить? – питає мене старий по годі.

– Болить! – кажу.

– А дуже?

– Дуже!

– А як ти других бив, то не боліло?

– Не буду вже! – кажу.

– Тепер же збирайся та рушай собі домів. А татові та нені скажи, щоб за чотире неділі приходили до мене на весілля! Розумієш?

– Розумію!

– А ти будеш Василеві за дружбу! Розумієш?

– Розумію!

– Рушай!

Примітки

Надруковано в «Правді», 1867 р., ч. 1, с. 5 – 7. У Драгоманова с. 82 – 89. Репродукуємо з першодруку.

Подається за виданням: Федькович Ю. Писання. – Льв.: друкарня Наукового товариства ім. Шевченка, 1902 р., т. 2, с. 169 – 176.