Жовнірка

Юрій Федькович

Повість з народного буковинського життя

1

Я ще тогди парубчак був (уповідає бувало мій сусід), як служив я у нашого двірника, Павло Павун звався. Не молодий уже чоловік, удовець, але здоровий, дужий, такий, що і за абиякого парубка би не мінявся. І гуляє собі бувало, і ні, і з молодицями жартує, і по вечорницях ходить: парубок та й годі!

А нам, слугам, у нього добре було, дуже добре, бо у Павуна небагато поля було, а худоби ще менше: пара волів, пара коней, дві корові, та й тільки, от ніщо було і робити, хіба те, що гостів обходити, бо і днини такої не було, аби їх до Павуна не поназліталось як тої вороні. А він їх, бувало, приймає як дідич який: і стів сутий, і дорогі вина, і солодкі розолії, і запашні лікери, і ніт вісті які там ще прибаги та лакітки. А пуншу якогось як там бувало набражуть, то матбути і святі би попились, не то що.

Люди бувало і дивуются, відки Павуна на такі видатки стає. Одні казали, що вій котев грошей викопав, другі знов, що він нетрудному записався, треті, що він на велику лотерею виграв, четверті, що він собі коло покійного барона, у котрого давно за лакея служив, великі дуже гроші склав, а лиш старі господарі мовчали та головами покручували, але нічо не казали, бо у Павуна бувало і урядники гостя і попи і пани, а з таким чоловіком годі собі коти дерти, бо і не стямишся, коли тебе козу пасти заставлять.

Павун, як я уже казав, удовець був, але дітей не мав, як лиш одного сина, Юрій звався. Але і Юрія святого такого красного та хорошого не малюють, який се ледінь вдався. А що вже розумний та поважний за себе був, то і не сказати, а то так, що люди, бувало, говоря, що єму, а не єго вітцеві яло би ся начальником бути. Він не много бувало говорить; але як що скаже, то хоть на папері пиши або і в книги друкуй, таке то все прикладне та мудре.

Але який наш Юрій ні мудрий був, а одного діла однако не міг второпати, а то те, відки єго вітця на таке гойне та суте життя стає. Відки стає, то й стає (думає він собі бувало), але на довгий час єго не стане, та не на добрий кінець не доведе, для того треба що-небудь діять, аби сему лиху запобічи. Для того ж і каже він одного вечора до старого:

– А знаєте ви, неню, що мені на гадку отсе впало?

– І що ж таке, премудрий мій Соломоне? – питає старий сміючись.

– Вам треба доконче женитися.

– Ха, ха, ха!… – зареготавсь старий Павун, – і мені се від оногди по голові мотається. Але котру би то собі з наших дівчат вибрати, аби щось путного було?

– Се вже ваше діло, – каже Юрій, а сам такий то вже рад, що вода на єго лотоки так скоро пішла.

– Хіба Крамарева Софрона не пішла би за мене? – каже Павун, собі уса підкручуючи, – чи як ти кажеш, премудрий мій Соломоне?

– Хіба ж ви не знаєте, неню, – каже Юрій стрепенувшись, а то так, що аж му лижка випала з рук, бо вони тогди вечеряли, – не знаєте, що Софрона з Шовканюковим Тонієм однако як заручена?!

– А Шовканюків же ж Антоній де? – питає Павун з глумом.

– Та хоть тепер далеко, у Босні, при канонірах, то єму вже пора домів приходити, бо не забавком уже три роки, як єго покликали.

– Гм! – каже Павун, моргнувши хитро усом, – а як єго у Босні може турки вбили?

– Рятуй, Сине Божий!… – каже Юрій перехрестившись, – але Тонія не вбили, бо Софрона не на один акафіст дала, та і не одну псалтирю за Тонієво здоров’я наймила.

– Але не у нашого писаря, – каже Павун глумом.

– Та цур же єму, жидюзі поганому! – крикнув Юрій, та аж підскочив з серця, неначе б то єго люта гадюка вкусила. – Та і ви, неню, лучше б робили, якби собі з таким чортом роги не чесали!

– Що ти знаєш! – каже Павун, виходячи на двір, навіть і не перехрестившись по вечері.

Пішов просто до писаря; а Юрій думав, думав, а нарешті ляг і собі припочити.

2

Не так то скоро діло дієтся, як говорится, каже стара приповідка, але старого Павуна і приповідка не ловиться. Зараз у неділю по розмові з Юрієм обголосив громаді по службі божій коло церкви, що Антона Шовканюка турки у Босні убили, бо так читав писар з письма.

По полудню післав старости до Крамаря, увечір бідну Софрону, не тямущуся від жалів та від розпуки, присилували, заручили, а у місяць по тім, на самого Петра, і задзвиніли гучні весілля у селі, одно у багатого Крамаря, а друге у гойного двірника Павуна, котрий з писарем моргався та з бідного Юрія «премудрого свого Соломона» кепи бив. А сей, сирота, мусів мовчати, бо вже три листи до давного свого товаришя Тонія на рецепіс писав, а відповіді і словечка не дістав, отже ж і з правди мусіли єго на війні убити, бо не подібно було, аби на такі важні листи Тоній єму не відписав, той Тоній Шовканюк, що у нього кожде слово як то євангеліє святе було. О сих листах знала і бідна Софрона, а не діставши від милого ніякоі відомості, стала з Павуном на шлюбний коверець, неначе той камінь без душі.

А коли у Павуна повниця пилась і люди єго дарами дарували, то увела у широку, тисову, турецькими коверцями оббиту світлицю прекрасна, прехороша дівчина уже сивого як голуб ліварника, уклонилась низесенько, князеві, і запитала покірно щебетливим голосочком, чи би не можна її вітцеві заспівати. А коли старий Павун, здивований таков несповитов красов, потакнув головою, тогди ліварник запів чудесної пісні про жовніра-каліку, а то таким дзвінким, чистим, милим, та жалібним голосом, що і ока у світлиці не було, аби не сплакало, навіть і писар, Павунів батько, отсе скривився, а п’яний дяк аж заслинився лементуючи. Але ж бо і варт було послухати такої гармонії, як се був боянський голос ліварника, а срібний прекрасної єго дочки до гомону швейцарської приборної ліри.

І ще довго, як пісня скінчалась, сиділи гості задумані, неначе обчаровані, аж на решті перервав Павун тишу і запитав ліварника:

– А ти відки, чоловіче божий, і як звешся?

– Подай, доню, пану начальникові нашу карту, – сказав ліварник поважно, – там усе стоїть. З рештов ми люди чесні, бо іначе би була світла губернія нам не позволила світом блукати, та кавалок хліба прохати. І гіренький він, той заспіваний кавалок хліба… бо не всі люди єго милим оком дають, а найбільше доводится так, що хата від хати, село від села усіма псами тровя…

– А що? – питає Павун писаря, – у порядку все?

– У порядку, – каже писар, переглянувши ліварникові папери і подаючи їх дівчині назад.

– А знаєш ти, чоловіче добрий, що би я тебе радив? – каже Павун до ліварника.

– Буду чути, пане начальнику.

– Я нині повінчався, а у вечер приведу молоду мою жіночку у свій двір. Але їй самій з разу скучно буде, дуже скучно, і для того я би казав, аби ти з свойов донечков при мені оселився, не яко комірник, але яко рідний мій брат. Даю тобі і окромішну хату і всего, чого твоя душечка забажає, лиш останься при мені друже. Як же кажеш?

Ліварник задумався і мовчав, а Павун далі говорив:

– І яке ж то твоє життя буде, світом блукаючи, твоє і твоїй донечки делікатної, котра на міхоношу не родилась? Чи як кажеш, хороша дівчино?

– Мій батько має казати, а не я, – відповіла засоромлена дівчина.

– То ж кажи, приятелю, і не важкуй багато, – каже Павун до співака, – зрештов ти і сам знаєш, що твій вік не молодий, і що твоїй дівчині притулку треба, зовсім іншого, як бідний співак, світом блукаючи, може єго невинній дівчині дати. Світ сегодне злющий, а люди ще гірші: для того ж не міркуй багато, друже, але подай мені руку, і будьмо собі рідними братами, а твоя донечка моїй Софроні ріднов сестров! Ну?

– Я тільки одного боюсь.

– Нічого не бійтесь, вуйку! – крикнув Юрій, як у дзвін ударив, – я вам за слово моєго вітця слюбую!

Ліварник подивився на Юрія пильно, і нічо не кажучи, приступив до стола, і подав Павунові руку. Увечір привели «молоду» до нової господи.

3

Кажуть люди, що є така тяжка слабість на світі, що чоловік зовсім спящий з постелі устане, ходить, діло робить, все як звичайно, а преці нічого не тямить, бо все у твердім сні. Так се жила і Софрона у новій господі: і ходить, і робить, і нічого не тямить, неначе то тіло без душі. Говорити лиш тільки бувало говорить, кілько конечне треба, та й то лиш до Сені, бо так звалась дочка старого Сави Чалого, котрий на Павунове слово, або – лучше сказавши – на Юрієве слово пристав, і у Павуна лишивсь проживати.

І щирі се люди були!… Сава ворочаєсь бувало як апостол який, а Сеня як той ангел настоящий, як райська пташечка, що бувало як день так ніч над безталаннов Софронов розпадається та припадає, а то так, що аж жаль було якось збоку дивитись!…

– Софроно, серденько, ластівочко, – каже бувало до неї щебітливим своїм голосочком, – розбий твою тугу, утоли твою душечку, коли видиш, що вже не поможесь! умерлі з гробу не встають же, – а коли…

– Хто умер?! Тоній?! – аж скрикне бувало Софрона, – він не вмер, душечка моя віщує. То лиш злі духи вигадали, аби мене мучити. Але вони мене не замучать, бо я ще свого Тонія побачу! але тогди…

– О, не мороч себе порожними надіями, моє серденько! – молить Сеня, – бо що з того прийде? жаль та печаль! От лучше розбий твою тугу, розваж твоє серце, пройдися, прогуляйся, то легше тобі буде. От хотьби й завтра Михайлово чудо: люди не робя; підемо до твоїй старенької неньки в гості!

– Де у мене отець?! де у мене мама?! – заридала Софрона, – вони мене відцурались, закопали, а я їх! Але я піти з тобов піду, але піду у місто, до Чернівців, там собі погуляємо цілу днину, бо моє серденько мене туда тягне! бо моя душечка віщує, що я єго там побачу, мого сокола ясного!…

– О моя ти лебідочко!… – каже Сеня, обіймаючи та цілуючи Софрону, – завтра скоро світ поїдемо у місто, будемо в церкві, будемо в цісарськім городі, де так красно, кажуть, як у раю! О, як то мене давно вже кортіло, той цісарський город видіти!… Юрій з нами поїде, Юрій нас водитиме, бо він цілі Чернівці так знає, як би в них зріс. От, побіжу хіба, та єму скажу, аби прилагодивсь, а сама мотнусь до печі, аби дещо на харч приладити!…

Та і стрибнула Сеня, мов та ластівочка.

4

Другої днини досвіта поїхали в місто, а установивши у заїздній корчмі коні, і наказавши парубчакові, що з ними фірманив, аби на візок уважав, пішли до церкви, до самої катедри, де владика службу божу правив. З церкви пішли, поснідали, а відтак вийшли на місто, де Юрій багато знакомих парубків надибав. Вітаются, говоря, жартують, а парубки кажуть нарешті:

– Ходім тепер до цісарського города: будемо видіти, як там місто прийматиме наш буковинський регімент, що сегодне з Босни нарукує. І то не лиш інфантеристі, але і драгуни, і єгри, і каноніри, що у Боснії на війні були і тепер урльоп подіставали.

От вони і пішли у город.

– А там не панства, ні!… – так бувало Сеня уповідає, – і цивільних і військових, а народу без рахуби. Нарешті примашерували і урльопники, розійшлись помежи нарід, витаются, радуются, цілюются, аж тут на раз безталанна наша Софрона як скрикне:

– Тоній!!! О, мій Тоній!!!… – та й упала мов мертва мені на руки, неначе та квіточка косов підтята.

А Тоній став та й стоїть, неначе з каменя викований: бо як уздрів свою Софрону у ручниці завиту, так зараз здогадавсь, що з нещасливим єго коханням отсе подіялось, та й тільки білі свої руки заломав. Аж тут нараз роздався голос:

– Проступіться! пан генерал! – і зелені пера на стусованім капелюсі зашелевіли.

– Відколи жию, – уповідає бувало Сеня, – я ще такої годної і поважної постати не виділа, як був сей пан! – високий, прямий, плечистий, хороший, хоть уже сивий, як той голуб сивий.

– Тут що? – запитав він у мене лагідно.

Тогди стала я єму усю праву казати, а що мені не випадало казати, то Юрій доповнив, не зважаючи ні на свого вітця, ні на писаря, ба навіть і на себе самого.

– Гм! – каже генерал подумавши, – то єго оголосили умерлим? Де ти є, Тоній Шовканюк?

– Тут, пане генерал! – обізвався Тоній, виступивши наперед і випростувавшись як свічка.

– Ти зараз підеш до генерал-коменди, і там ждатимеш на мене!

Тоній пішов. Генерал поговорив з одним молодим офіцером, що за ним у слід ходив, а відтак каже до Юрія:

– Ти їдь зараз домів, а там скажи твому вітцеві, і писареві і присяжним, аби на мене у громадській канцелярії ждали. І ти, дівчино, – каже до мене усміхаючись, – дожидай мене з твоїм вітцем у громадській канцелярії, бо мені може і тебе треба буде!

5

І Павун, і писар, і присяжні, і трохи не ціла громада дожидала тої самої днини по полудню генерала, усі несупокійні, а найдужче писар, що крутивсь по канцелярії неначе та собака, що ю блохи обсіли.

То сидить, то ходить, то з Павуном потиху говорить, то руки собі ломить, то тевкне собов, що аж стілець під ним затріщить. Аж тут і приїжджають дві брички: у одній сидить генерал з молодим офіцером, Тоній з фірманом на козлі, а у другій якийсь огрядний, зарослий комісар з двома жандарами.

Повставали, позлізали, громада їм уклонилась низько, а генерал питається у писаря:

– То ви, – каже, – оголосили у громаді, що Антон Шовканюк отсей на війні у Боснії погиб?

– Д… д… д… д… д… – задеделькав писар, неначе ‘го фребра потрясла.

Генерал махнув лиш руков, та й обернувсь до Павуна:

– Ну? ну! – гримнув остро, видячи, що Павун засторопів, неначе той многогрішник, що єму вирок смерті оголосили.

– Я… я… я… хотів отсе жени…ти…тись, та… та…

– Та грошей не ставало! – обізвався Проць Клітка, найстарший господар у селі, – задля того бих просили пресвітлого пана комісара…

– Не треба просити, бо я за для того лиш приїхав! – каже комісар. – Начальник Павун! книжки рахункові сюда! Чуєте? Книжки рахункові зараз оперед мене покласти!!! – крикнув комісар удруге дуже остро. – Де ваш писар?

– Пан писар утекли! – обізвалось кілька людей з громади.

– За ним! – крикнув комісар на жандармів, а відтак до Павуна. – Ну? – де ж ті книжки?

– Я і без книжок вам правду вповім, пане комісаре!… – каже Павун, заплакавши як мала дитина, – я і писар ми оба обкрадали громаду через шість рік, і то без рукавиць. Робіть тепер зо мнов, що ваша воля, бо я більше вам і слова не скажу…

– То я вам відбираю начальство! А ви, присяжні, провадьте уряд громадський аж до нового вибору! Павуна передаю тимчасом на ваші руки, аж доки жандарі не прийдуть, щоб єго до карного суду відвести!

– Доки се комісар у канцелярії говорив, – уповідала Сеня далі, – то генерал розмовляв на дворі з моїм вітцем і зо мнов.

– То се ти, – каже, – вірний мій Саво, що мене в італіяньській війні від смерті спас? О, якже я за тобов перевідував – та дарма! пропав як під землю впав!… І де ж ти до сего часу перебував?

– По світі, пане мій ка… чи то – хочу казати – пане генерал! Де ж бідному каліці і діватись, як не помежи чужі люди?…

– Не будеш уже, друже, від сегоднішної днини чужим людям докучати! Добре, що я тебе найшов!… Завтра рано прийдеш до мене з твойов прекраснов жовнірочкою у місто, але аби мені хоть пів копи пухкеньких книшиків напекла! Ти ж знаєш, як я їх люблю? Пухкі аби, та масненькі!…

Другої днини рано пішли ми до нашого милостивого генерала, але пішо вже, не фіров, бо Павунові і коні, і воли, і корови, і поле, і хату, узяв комісар під цісарську руку, аби було з чого громадську кривду поповнити.

6

І на який кінець усе се вийшло? От на який: Павун зараз другої днини, як єго узяли під арешт, повісився, а єго увесь маєток зліцитували і громаді кривду поповнили. Софрона віддалась за Тонія, і живуть собі у старого Крамаря як у Бога за дверми, бо Крамарь так над ними розпадається, як та квочка над курятами.

Саві Чалому подарував генерал тисячу левів, а своїй «жовнірці» Сені других тисячу. Ало жовнірка не звалась уже жовніркою, але «премудров Соломонихов», бо так і Бог приказав, і Сава Чалий позволив.

Чернівці, – 13. IX. 1887.

Примітки

Друкуємо з автографу, що є власністю тов. «Руська Бесіда» в Чернівцях. Папір сего автографу такий самий як попереднього. Займає він 6 листів. Первісна правопись фонетична і тут поправлена чужою рукою на т. зв. етимологічну. На послідній стороні дата і підпис автора.

Надруковано в «Буковинському календарі» на р. 1888, уложив Омелян Попович, с. 61 – 68.

Подається за виданням: Федькович Ю. Писання. – Льв.: друкарня Наукового товариства ім. Шевченка, 1902 р., т. 2, с. 217 – 229.