Адам і Єва
Юрій Федькович
Казочка
Я би вам хотів казочку написати, але таку, аби вже така!… та лиш не знаю, відки зачати. От зачну я хіба від Адама і Єви, але не від тих, що у раю прогрішили, а попросту від того Адама і від тої Єви, що у нашім селі жили, у комірних сиділи, і деньками годувались, а найбільше у нашого таки барона.
А сей барон був собі ще молодий чоловік, нежонатий, веселий, багатир без рахуби, жартівливий, а ще до того такий добрий, як кавалок хліба. У нього ж то і наш Адам з Євов мали заробок, та ще і добрий, і були би собі файний гріш склали, як би не були були такі ледащі. Але вони – коби здорові! – що бувало за день заробя, то навіть у мошенку не ховають, але несуть у кулаці просто до корчми, де собі здоровенькі під лавицев і заночують, а другої днини ідуть знов до барона робити.
А одної днини – було се у саму літню спрагу – заставили їх у городі стежки чистити, бо вже були позаростали, а Адам каже до Єви, утираючи собі рукавом піт з чола:
– Ох! – каже, – як же то ми через ту смутчу Єву мусимо тепер бідувати!…
– Через котру Єву? – каже жінка, вивіривши на нього очі.
– А через котру ж, як не через ту, що у раю прогрішила? Та коби хоть було через що, то би вже і дива не було; а то через кусник якогось там червивого яблука…
– Та коби я їй лице вздріла, – каже Єва, – то дала би я їй таких яблук, що тямила би аж до нових віників!… Хіба не мала у раю що жерти, чи що? Таже там, кажуть, кури уже печені, готові, пішо ходя – лиш лови та їж, кілько ся влізе, а хочеш пити – то кождий потік сама горівка, і то чиста, оковита, не така люра, як Гершко нам дає.
– Ой, то правда! – каже Адам плюючи. – Через Євину лакомість – та от що нам довелось пити: брагу, та й то ще таку, що і чорт би порскав від неї! Мені лиш дивно, для чого Господь Бог, коли вже хотів Адама і Єву покарати, не казав їм через один цілий рік лиш Гершкову горівку пити?
– Ой кажу! – та ще і передтогідними обарінками закусувати, що їх Герщиха напекла, та й то ще такі тоненечкі як нитки!
Отаке то собі наш Адам з Євов правили, та ні в тот бік, що барон стоїт їм за плечима, та усе слухає, а нарешті каже до Єви:
– То ж то так, Є во? Ти би не була така цікава та лакома, як наша праматка Єва?
– Дуля їй під ніс, тій нашій праматці! – каже Єва, тикнувши Адамові кулаком під ніс, нібито він отсе Єва. – Аби то яблуко і золоте було, про мене, то я би на нього і глянути не хотіла, не то що. Зрештов – ви мене, пане, не від сегодне знаєте, яка я собі дуже розумна!…
– А якби ти преці таки не витримала, та дала цікавості волю? Що би тогди було?
– Тогди кажіть мені, пане, гарнішого прочухана дати, як дав Адам Єві отсе, коли їх, сердешних, з раю видрулили.
– Коли ж так, – каже пан, – то кидайте сані на стежку, та ходіть за мнов у двір!
От вони і пішли.
А у дворі отворив пан одну хорошу, вигідну світлицю, та й каже до Адама і Єви, – отсю світлицю я вам даю; тут будете собі жити, як у Бога за дверми. Їсти, пити будуть вам мої слуги доносити чотири раз на день. Убрання на вас справлю якнайліпше, а роботи не будете мати іншої у мене, як лиш їсти та пити, а то лиш саму панську страву, то, що я сам уживаю. Пристаєте?
– Таже на таке би і сам Гершко пристав, – каже Єва, цілуючи пана в руки та в ноги, – цілу божу днину нічо не робити, як лиш їсти та пити, та красно ходити, та у перинах спати…
– То не велика штука, – каже пан, – але штука буде, у однім ділі мене послухати, що я вам казати му.
– Кажіть, вельможний пане! А коли вас не послухаємо, тогди скажіть нас випарити, а то так, аби аж до Гершка чути було.
– То ж слухайте, – каже пан. – Мої лакеї будуть вам приносити чотири рази на день по шість полумисків усілякої страви. Але сьомий полумисок буде всігди другим полумиском накритий, а ви аби не важилися мені єго розкрити, бо як тільки єго розкриєте, то не то що вас голих як палець з двора вижену, але ще й скажу так гарно випарити, що вам і кропиви не треба буде. Пристаєте?
– Та для чого ж би ні, ясновельможний пане? – каже Єва. – Аби лиш шість полумисків повних було, а сьомий най собі буде як там хоче, ми єго запевне і пальцем не рушимо, не то що!
– То ж добре, – каже пан, та й вийшов усміхаючись з покою, а за годинку унося лакеї сім полумисків, так як пан казав, становя на стів, світя світло, та й прося Адама і Єву до вечері, а сі не далися два рази просити, бо голодні були, а ще до того і запахи з панської страви так їм під ніс ударили, що і ситому ніяк було не їсти.
– Але ж бо се і пирожечки!… – каже Єва цямкаючи, – таких матбути і сама Герщиха не наліпить!…
– Абося курятинка печена!… – каже Адам затинаючи, що аж кісточки хрупостіли, – такої, матбути, і сам рабін не втне, не то що наш Гершко!…
– Та чорт тобі з твоїм рабіном та й з Горшком!
– Але я би преці рада знати, що за діло таке в оттім там накритім полумиску? Матбути торта? Авжеж!…
– Яка тото у досади торта? – питає Адам, забираючись до смаженого карася, – може то риба яка, чи що?
– Говори з дурнем! Риба яка! Торта то має бути найделікатніща страва на цілім світі, а то така, що сама в устах розпливаєсь!…
– Гм! А ти відки се знаєш?
– Се мені моя матка, що мене до хресту тримала, розказувала. А вона – покойна – знала, бо служила у старої ще пані за покойову, то як же їй не було знати? Ану я подивюсь…
– Чи тебе, жінко, хорбака лиш не свербить? Ти ж не чула, що пан казав?
– Тинди-ринди! хорбака лиш не свербить! Хіба я хочу тої торти їсти, чи що таке? – Я лиш хочу подивитись, як вона виглядає, а за решту най собі здорова буде!…
– Я і сам цікавий видіти тоту торту, – каже Адам, облизуючи собі пальці від масних голубчиків, що так у сметані і плавали.
– То ж ходи та дивися… – каже Єва, розкриваючи полумисок. – Але ще і полумисок добре не роскрпла, а з нього воробець фур-р-р по комнаті.
– Свят, свят, свят! – крикнув переполошений Адам,
– Торта утекла! торта! Хто в Бога вірує – ловіть! Гершку, де ти у досади солоної?!…
Але Гершко не прийшов, а прийшов пан з слугами. Узяли нашого Адама і Єву, вибили, вибили добре, кілько влізалось, та й пустили на вітер.
От вам і казочка
Без наказочка!
По-нашему переповів Ю. Федькович.
Примітки
Друкуємо з автографу (власність тов. «Руська Бесіда» в Чернівцях). Прикмети сего автографу, що займає 3 піваркушеві листи, такі самі, які ми описали при казці «Голодний чорт». Отся казочка, се переробка Андерсенової казки «Der Garten des Paradieses» (Sämmtliclie Märchen, 167).
Надруковано в «Бібліотеці для молодіжи», 1887 р., с. 53 – 57.
Подається за виданням: Федькович Ю. Писання. – Льв.: друкарня Наукового товариства ім. Шевченка, 1902 р., т. 2, с. 422 – 426.