Коточий каменець

Юрій Федькович

або Мр-няв-вав-вав-вав!

Лесь був собі парубчак бідний, але огідний. Родичі єму давно померли. от Він і згодувався помежи чужі люди, а люди єго дуже любили, бо був кожному услужний, і не ждав, аж доки єго хто буде кликати або просити, але як лиш видів, що хто в потребі або в пригоді, так він зараз прибіг, поміг, порятував, а смутного ще й розвеселив, бо був собі дуже веселий.

Люди єму бувало кажуть, чому він не найметься де служити, але він не хотів, бо мав гадку піти собі в світ, та світа зазнати, бо до сего мав з роду велику охоту. А як єму минуло шістнацять рік, і літечко боже настало, тогди зв’язав він свої річенята в хустину, попрощався з добрими людьми, та й пішов собі свищучи та співаючи у світ.

Так зайшов він у один ліс, аж тут несе одна стара-престара бабуся в’язку ріща, та й стогне, а то так, що аж трохи не плаче. А Лесь зараз ухопив з неї в’язку, завдав собі на плечі, та й каже жартівливо:

– Еге, матусю, мої плечі молодші, ще й вас би занесли, не то ще вашу в’язочку. Ану сідайте лиш на ваше ріщачко, як я вас гарно потаскаю!

Бабуся зразу не хотіла, але нарешті не мала що робити, сіла на в’язку, а Лесь помчав з нев аж до її халупки, в одно собі співаючи та свищучи, та усілякі фіглі приповідаючи, а то так, що аж бабуся сама мусіла реготатись.

А як оперед бабусиної халупи зсадив Лесь і бабусю і в’язку, тогди каже вона до нього:

– Слухай, синку: ти, як я вижу, чемний хлопець, а я тебе хочу за тото надгородити. Грошей не маю; але на тобі отсей каменець, а як прийдеш у перше село, не далеко відси, то питайся, де двірник сидить. У того двірника просися на ніч. Він тебе прийме, бо він добрий чоловік, хоть і багач. А як обночуєшся, і всі нолягають спати, а ти дивись, аби-сь отсей каменець поклав у піч і загріб у попіл, а відтак лиш уважай, що будется робити. Ти хлопець розумний, зараз будеш знати, як собі поступити і як собі заспособити, бо там тобі щастя паде.

Се сказавши, дала бабуся Лесеві каменець як яблучко завбільшки, та й пошкутульгала у хатину, а Лесь пішов собі свищучи та співаючи далі, і за годинку став у тім селі, де єму бабуся казала.

Двірник приймив Леся з охотов, казав ‘му дати файно повечеряти, постелив ‘му сам против печі на ослоні, і всі полягали спати: двірник з малим своїм синком Онуфрашком на постелі, двірничка з доньков свойов Катеринов на печі, сини – було їх аж п’ять – наокола ослонами, а Лесь, як я вже казав, на ослоні против печі. Але Лесь не спав, ждав, доки всі повсипають; а як всі вже захропіли на цілу хату, тогди він устав потихоньку, загріб бабусин каменець у попіл, тай ляг собі знов, але спати не спав, бо мусів ждати, на який кінець діло вийде, се так єму бабуся казала.

Запіли перші кури. Двірничка перша пробудилась, та й будить доньку:

– Катерино! Катерино! Ану час нам уставати та ватру класти! Чуєш? Уставати та ватру класти! Подай мені борше кужівку!

Катерина не хотіла, не хотіла, але нарешті прокорізмалась, устала, засвітила каганець, та й пішла до печі. Але тільки вона зачала попіл розгрібати, та на весь рот:

– Мр… няв! вав! вав! вав! Мамо! бійтеся Бога! Мр… няв! вав! вав! вав! Мурлу… няв!…

Двірничка схопилась з печі, до доньки – та і собі як заведе на все горло:

– Мр… няв! вав! вав! рняв! чоловіче бійся Бога! Няв! Мр… няв! вав!

Двірник зірвався як опарений з постелі, Онуфрашко переполошений за ним, біжать оба до печі, та і собі:

– Мр… вав! вав! няв! Ур… вав! вав!… Петре! Василю! Штефане! Мр… няв!… біжіть до старого дяка, най прийде з псалтирев! вав! вав! няв! Марку! Тимофію! духом по бабу Химу! Няв! Мрвав! урвав!..

Доки Катерина, двірничка, двірник, Онуфрашко коло печі обедувались, шкандибає вже і старий дяк з псалтирев під пахов! Але як тільки зробився коло печі, так і собі в сей час:

– Мр… няв! вав! вав!…

Аж тут уже і стара Хима прибігає задихана; до печі – та і собі як заведе кашливим голосом:

– Мр… ав! вав! няв! няв!… се ви, матбути, коточий камінь переступили, або дурману напились…Мр… няв! няв!… На се я вже вам нічо не поражу… вав!… на се хіба лиш лісова бабуся… та озде вона й сама… Няв!… вр… вав!…

А лісова бабуся і справді зробилась у хаті, стоїть коло Леся, і шепче єму щось ув ухо, а двірник, як ю тільки вздрів, так зараз бух їй в ноги:

– Бабусечко-матусечко, рятуй, та не гнівайсь на мене, що я тобі торід казав гарного прочухана дати, але то не я, то наші присяжні смутчі… Мр… вав!… Рятуй, зазулько, рятуй! даю тобі половину мого маєтку, лиш давай раду! бо що скаже завтра громада, як я стану перед нев, та «Мр… ва… вав! няв!…»

– Гм! – каже лісова бабуся, – тут ніхто не порадить, як лиш отсей сторонський парубчак. – Єго просіть: коли схоче – добре, а як не – то будете усі нявкати доки вашого життя. Будьте здорові!

– Мр… мр… няв!… – каже двірник, та й до Леся, – парубче годний, прав у мене, що сам схочеш, лиш рятуй нас у сій великій пригоді! Даю тобі доньку мою Катерину, даю тобі половину усего мого маєтку, покладу тобі своїм коштом хату як двір; лиш рятуй нас, ледіню чесний!

– Пристаю, – каже Лесь, – лиш дайте мені на ваше слово руку!

– Так!

– А тепер відвернітся всі від печі, і зажмуріть очі!

Усі відвернулись, Лесь пішов до печі, вигріб з попелу каменець, сховав у пазуху, а у місяць відогралося гучне весілля.

– Зір… няв! вав!

За однов данійськов казочков по нашому переповів Федькович.

29 ч. Декембра 1886.

Примітки

Друкуємо з автографу (власність тов. «Руська Бесіда» в Чернівцях). Прпкмети автографу, що займає 3 листи, такі самі, які має автограф казки «Голодний чорт№.

Надруковано в «Бібліотеці для молодежі», 1887 р., с. 5 – 8.

Подається за виданням: Федькович Ю. Писання. – Льв.: друкарня Наукового товариства ім. Шевченка, 1902 р., т. 2, с. 411 – 414.