Казка за одного стрільця
та й за одного опиря

Юрій Федькович

Був тото собі раз стрілець, та дуже любувався у стрілецтві, так любувався, що єго бувало ні свято ні неділя дома не тримають. Але Господь Бог собі гадає: чекай, навчу я тебе, як тото у свята та в неділі ходити на стрілецтво! – Але святий Юрій, що до нього всі стрільці моляться, покмітив се, що Господь Бог хоче того стрільця провчити, та й каже до Господа Бога:

– Боже, – каже, – даруй тому стрільцеві! хоть він і ходить у неділю на полювання, та все він тільки гріхів не годен наробити, як щоби до корчми ходив!

– І сотну часть ні, – каже Господь, – але най-но я вже знаю, що з ним зроблю.

Але пішов одної неділі той стрілець знов собі на стрілецтво, аж тут Господь так дав, що заблудив у лісі. Ходить він, ходить, блудить, блудить, аж тут єго уже і ніч посідає.

– Що тут своїй бідній голові робити? – гадає собі, – се мене Господь запевне за неділю покарав! (А тут нема вже і на набій пороху у розі, не то що.) Якби мене тепер вовки або медведі напали, щоби я робив? Но дійся Божа воля! Іду, куда ноги понесуть, та гадка поведе: мені тепер уже однако.

А тут так потемніло, як у розі, що хоть жменями потемок бери. Іде він тим лісом. що вже іде, іде, що іде, аж тут дивиться – посвіт!

– Богу святому дякувати, – гадає собі, – буде хоть де переночувати!

Приходить ближче, дивиться – хатка! Дивиться у вікно – аж у печі вогонь горить, а на припічку сидить собі дід такий черленецький, як кат, та люльку курить. Стрільцеві аж страшно зробилося від того діда.

– Але все одно, – гадає собі, – раз мати родила, раз треба гинути; піду в хату. Коли мене дикий звір у лісі не з’їв, то чей і дід не з’їсть.

А сам так зголоднів, що ледве стоїть. Ввійшов він у хату.

– Добрий вечер, дідику!

– Добре здоров’я, синку!

– А не приймили би ви мене на ніч?

– А ти ж хто?

– Та я, дідику, так і так, – та й зачинає розповідати, як то він стрілець, як то сегодня пішов на полювання, як в лісі заблудив, як сюда зайшов, геть кожде.

– Та що ж, сину, – каже дід, – я би тебе і нагодував, бо знаю, що-сь голоден, і підночував би тебе, і все, але ж я опир, та мушу йти зараз по опівночі у твоє село за ділом. А скоро я йду, так зараз і хатка моя падає в землю, то і тебе би взяла з собов. Не можу, синку, тебе приймити, хоть бих рад.

– Ей, змилуйтеся, дідику! – просить стрілець.

– Не можу, синку.

– Що схочете, дідусю, то вам дам або вам зроблю, лиш дайте що попоїсти, бо і через поріг не перелізу, такий голоден!

– Гм, – каже дід, – а послухаєш мене, сину?

– Що скажете, то вас послухаю, лиш дайте їсти!

– А будеш носити той мій боклаг через цілу ніч за мнов по селу?

Стрілець дивиться, аж то такий боклаг, що може у три ведрі. Але що ж мав нарешті робити? Як то кажуть: голод не брат, а у страха очі великі.

– Та вже буду за вами, дідику, той боклаг носити, що буду з вами робити, лиш давайте борше їсти, а то ще прийде з голоду лопнути, на сміх та на публіку усему православному стрілецтву.

– Та що ж, хлопче, – каже опир, – було тобі у неділю не йти стрільчити, бо неділя на тото, аби Бога милосердного хвалити, та від праці припочити, а не для того, аби лісами гриматися та корчмами товчись, от що.

– Та се вже послідний раз я неділю Божу зневажив, – каже стрілець, – за тото ж буду і ото ваше боклажисько двигати; а тепер давайте їсти, бо се вийшло з жарту, а я тут гину. Давайте борше!

Дід засміявся, пішов у стіл, виймив хліб, виймив ще там що, та й каже до стрільця:

– Сідай же тепер, та харчуй, бо зараз підемо, опівніч не забавить.

– Лиш най добре попоїм, – каже стрілець, – так зараз і підемо. Але скажіть мені, дідику, нащо вам оттого тілького боклага у село брати? Хіба на горівку?

– Ні, синку, на людську кров; таже я тобі казав, що я опир.

– Казали, дідусю, но я із голоду і не вислухав добре. А се з котрих ви людей мете кров ссати?

– Будеш видіти: та лиш не розпитуй багато, але їж борше, бо запізнимось. Уже і так опівніч минула.

– Ще лиш одно скажіть мені, дідику: ви мете до кожної хати повертати?

– Авжеж до кожної; лиш то біда, що до кожної мене не припускають.

– Якже то не припускають?

– Ходім борше, бо мені ніколи, – каже опир, завдав стрільцеви величезиий свій боклаг на плечі, та й пішли. А хатки якби і не було на світі, так десь пропала. Звичайно – опирева хатка, тай годі.

Ішли вони, кілько йшли, опир наперед, стрілець за ним, аж тут дивляться – село. Приходять ближче, стали, дивиться стрілець, таж се то село, відки він сам.

– Дідику, – каже, – таже се наше село! се озьде удови Гарбузихи крайня хата у селі!

– Авжеж, – каже опир, – або що?

– Та й з неї мете кров ссати? Таже вона така стара та худа…

– Хіба ж тобі очі позакладало? Не видиш онде на дверях?

– Та що таке на дверях? Я нічо не вижу.

– Подай мені твою ліву руку… А тепер? Видиш?

– Єй Богу, золотий хрест на самім порозі!… А то відки в неї золотий та такий красний хрест узявся? Таж вона така бідна та убога…

– То так, синку, – каже опир, – вона сегодне до корчми не ходила, але вийшовши з церкви та припочавши, Богу у одно молилась. Отже ж і поклав Господь Бог сторожу на її порозі: золотий хрест, що мені не можна до нього приступити. Ходім далі.

– Се хата Семенова Копитюкова, тут підемо?

– О, тут підемо, тут нема ніякої сторожі, тут господар уже вночі з корчми прийшов, та замість Богу помолитись, він зараз з жінков і сварку счав. Ходи за мнов.

Увійшли у хату. Опир зараз кинувся до господаря, що понапилий на постели спав, нассався єму крові з серця, напустив у боклаг, та й махнув на стрільця.

– Ходім далі, – каже.

Пішли вони далі.

– Се тут Іванова Трачева, – каже стрілець, – не ввійдемо?

– Хіба ж ти не видиш онде золоту кадильницю на порозі? – каже опир, – нам тут, синку, годі.

– Або чому?

– Тому, що тут, як вийшли з церкви та припочили, нікому і на гадку не прийшло іти до корчми, але старший син, що ходив до школи, узяв святе письмо в руки, став читати та викладати, а так, що ціле пополуднє минуло, якби і не було. Отже тут поставив Господь сторожу на порозі, що годі там якій-небудь нечистій силі приступити.

– А отсе хата Василева Бойкова; тут не ввійдемо?

– І тут мені годі, – каже опир, – бо тут, як вийшли з церкви та пообідали, ніхто не пішов до корчми, але пішли собі у поля, на прохід, а налюбувавшись божим світом, прийшли над вечір домів, посідали на приспі, господар узяв псалтирю в руки (а вже старим вивчивсь читати), став з неї усі похвали читати та на голос Бога хвалити, так, що і єго оба сусіди зачули, прийшли, коло нього посідали, та не могли наслухатись та налюбуватись хвалі Господній. Отже, у нього на порозі золота ліра на сторожі, що годі мені на ню і глянути, не так щоби приступити. Ходім далі.

– Тут уже на безпечно увійдемо, – каже стрілець, – бо тут сидить один жидок, що того четверга приїхав собі сюда з жінков і з дітьми, та хоче собі тут шинк ставити. У сего запевне не буде ні хреста на порозі, та ні кадильниці, та ні золотої ліри нарешті.

– Та правда, сину, що нема, але… хіба ти не чув тої приповідки, що ворона вороні очі не видовбає?

– Та як би не чув? Чув. То він хіба опир?

– Кождий жид, синку, значить у нашої опирівської старшини більше, як десять опирів, – каже дід, – бо ми, родимі опирі, лиш уночі ссемо людську кров, та й то лиш крадьма: а жид не один, як день так ніч, над тим лиш гадає, якби чоловіка обіссати. Бо гріш, худоба, майно, городнина – то все є кров, синку, хто може знати; бо чоловік на то гірко працює, та робить,та свій піт розсипає, а жид то все з нього висисає. Тому ж такі жиди у нашої пекельної старшини і у великій повазі стоять, і ми їх здалека обходимо, а то би ще і нас, опирів, обіссали, так, що ми би ходили такі худі та блідні, як ви отсе.

– Та же і жиди, дідусю, Богу моляться? Хіба ні?

– Та вони моляться, лиш не знати, котрому, небесному запевно ні. бо небесний Бог щира правда. Але що я тобі тут маю науку давати, коли у мене інше діло: ходи-но ти усігди до церкви, а не з кресом до ліса, тогди і чути будеш від твого священика, якому-то Богові вони моляться. Ти ще не чув ніколи про золоте теля? Ану запитайся коли у панотця, так вони тобі скажуть. Отсе чия хата?

– Се Петрова Сомикова: а повернемо?

– Тут?! – аж закричав опир не своїми голосами, – хіба ти нічо не видиш? – подай сюда руку! А що? Видиш?

– Ох, та же отсе ангел з голим мечем на порозі стоїть! – закричав і собі переполошений стрілець, – се що, дідусю?

– Тут, синку, – каже опир, – зачитався і присяг цілий дім, від найбільшого до найменшого, що не будуть ні горівки пити, ні пива, ні руму, ні араку, ні вишник, ні нічого в світочку, що окрім божої води трунок зветься, хіба лиш чотири рази в рік по скляночці-дві вина. Тому-то поставив Бог сему господареві таку кріпку сторожу на єго порозі, ангела свого небесного, аби єго стеріг від усего злого, і до царства божого допровадив. Тут такому злому духові як я, синку, зась! Тікаймо далі! А то ще готів мене своїм огняним мечем стяти.

Пішли вони далі, а стрілець каже:

– Оттут, дідику, мешкає наш війт, Андрій Білоус. Повернемо? До сего би варт, дідику любий, бо мене хотів оногди до арешту всадити, а то за дармо.

– Як то за дармо, синку?

– А отак за дармо, що я оногди запивався з одним моїм побратимом до пізна в корчмі, і не хотів на тогди піти домів, коли мені поліціяни казали. А він мене за се туй-туй до арешту.

– Чи ваш війт з усіми так чинить?

– З усіми, дідусю: бо неспостигне ще і дев’ята година в вечір бути, ба навіть і не смеркнеться ще, як треба, так він зараз з поліціянами та з присяжними усіх п’яниць з корчем вигонить, і то ще аж поза опівніч пантрує, аби ніхто другим боком не обійшов, та знов до корчми не заліз. А хто єго відразу не послухає, той уже має коли ту пресобачу фурдигу гріти, та за кару шутру на дорогу возити.

– За то ж і поклав єму Господь сторожу коло єго хати, – каже опир, – ану лиш подай руку та подивись, які три золоті мечі около єго двора! аж сяє! Де

такі війти у селі, що корчмам, п’яницям та злодіям не пропускають, там нам, опирям, мало що діяти.

– А чого ж ви сюда прийшли, дідусю, коли вам мало що діяти у нашому селі? – каже стрілець, сердитий, що опир не хотів до війта повертати.

– А видиш, сину, – каже опир, – якби ти був не ходив до ліса, то бись тепер і боклаг за мнов не двигав, і знав, що сегодне війта з присяжними зазвали до уряду чогось, то корчми будуть набиті. Того я сюда і прийшов, а то бих був і не трудився задармо, а пішов собі по других селах, де мені гарніше.

– Хіба ж по других селах не вигонять з корчем разом з вечором, так, як у нас отсе?

– Рідко де, – каже опир, – ба навіть є і такі села, де війти по корчмах і права роблять, лиш би панові та жидові прихлібитись, та від п’яниць дурнички напитись. Такі війти мають у нас у пеклі велику честь, ліпшу від нас. Бо один такий війт або присяжний стоїть за десять опирів, і єго котел стоїть у пеклі біля того кітлика, що для опришків та розбійників.

– Наш бо війт не боїться ні пана та ні жида, ні навіть і самого писаря. Вони всі хвалились, що будуть єго до старости мельдувати. Але він просто до них і каже: «Ну-ну, мельдуйте ви собі здорові, а я буду то робити, що мені право та й моє сумління каже. У мене душа дорожча, як жидівська кишеня». Отак наш війт. Да осьде хата Грицка Марчишиного: не повертаємо?

– Ану дай сюда руку, та подивися, – каже опир, – що видиш?

– Вижу три золоті світичі у дверях. Се що має значити?

– Се то значить, сину, що господар сеї хати скуповує усі добрі книжечки, які де лиш можна дістати, чи то у Львові, чи то у Коломиї, чи де-небудь, а у неділі, в свята, в зимі довгими вечерами, читає ‘му їх єго старший син, Федор, що до школи ходив, та добре вивчився читати. У неділі та в свято по полудні у нього як на якім празднику, тільки людей посходиться та слухають, які то мудрі, красні, та пожиточні речі у тих книжечках стоять. Старший наш у пеклі не раз аж у ланцюг кусає та кулаки собі гризе від злості на ті книжечки, та на тих людей, що їх друкують, бо відколи се діється, то вже багато менше русинів до пекла приходить, як бувало. Але ходім далі. Чия се хата?

– Стефана Притуляка, дідусю. Да тут і поверніть, бо у нього тільки дітей та усілякої челяди, що матимете з кого крові нассатись, не бійтесь. А що, повернемо?

– Та тут би доправди здалося повернути, – каже опир, – бо сей господар і рідко коли Богу молиться, і до корчми любить подеколи забігати. Коли ж бо одно мене спирає.

– Що такого, дідику?

– Ану дай руку, та дивися! Що видиш?

– П’ять зірниць ясних-ясних на дверях.

– Се єго тих п’ять хлопчиків, що він їх день-у-день заєдно до школи посилає. Отже і поклав святий отець Николай п’ять зірниць коло єго двора на сторожі. На нього хотів уже Господь давно велику кару зіслати. Але святий Николай усе єго відпрошує у Господа Бога: «Боже, – каже, – хоть для тих п’ятірко хлопчиків ласкав будь, що так чемно до школи ходять та так красно учаться!» От Господь милосердний і терпить тому чоловікові, а був би вже давно пропав.

– А то чому, дідусю, святий отець Николай за школярами так обстає?

– Тому, – каже опир, – що Господь Бог постановив святого отця Николая опікуном на школи, так на примір, як святого Юрія на стрільці. Але відки ти се можеш знати, коли ніколи до церкви не ходиш? За тото неси тепер за мнов боклаг, бо підемо право до корчми. Я з тобов так забалакався, що і село не обійду, як треба: через тебе мене наш старший ще бити буде, се я добре знаю.

– Або мене хіба моя стара не буде бити, що я дома не ночую?

– Та коби то гарно вибила, та добре вже та добре поповчила! Бо порядний господар, котрий не в дорозі, повинен на тогди дома бути, на коли когут на сідало сідає.

– А то чому, дідусю!

– Тому, що когут того господаря проклинає, котрий, не мавши якої роботи, на тогди дома не буває, на коли сонечко та когут сідають.

– Гм! Та се така лиш казка, дідику!

– Казка казков, сину, але ж бо і казки без правди нема, се стара приповідка. Розумний чоловік зараз може здогадатися, кілько у казці байки а кілько правди. Але ходім борше до корчми, бо се далі і кури запіють, і я без нічого вернуся у пекло. А так може би мені вдалося хоть як-небудь у моєї старшини відкрутитись.

– Ось вам і корчма, дідусю.

– Хвала найстаршому чортові, що така гарна та велична у вас корчма! – каже опир, розглядаючись, – бо церков, дякувати єму найстаршому, мала та обідрана, та голомшива, що аж весело в душі, як чоловік, чи то пак, опир, таке побачить. А преці могла би туг за ті гроші, шо кожного року по корчмах пропиваєся така церков стояти, що який монастир!

– Гм! – каже стрілець, – але скажіть-но мені, дідусю, як то ви з пекла та усе знаєте: відки ті корчми на світі постали? Чи то може вже Господь Бог сей світ з корчмами сотворив, чи що таке?

– Видиш, небоже, як ти нічо не знаєш? – каже опир, – таже вийшла у Львові кнпжочка, що так зветься: «Казка за білого коня віщуна золотогривого або як то царівна Єлена за старшого чорта віддалася, і що вона у пеклі виділа».

Отже у тій книжечці, видиш, усе списано, і що у пеклі є, і відки корчми та горівка початок узяли і як то чорти робять, аби людей у пекло загулити та до усего злого завабити. Ся книжечка, хоть вона також лиш казка, та такого крику у пеклі наробила, що наш старший трохи собі з нужди увесь чупер не вимикав. Ті письменні люди стали тепер до чортів без рукавиць добиратися, а то так, що русинів днина від днини у пеклі меншає.

– А їх же там много було, дідусю?

– Таже більше, як з кожного іншого народу! А то все славити корчми, горівку та жидів! Якби не сі три способи, то би пекло наше і опустіло на нінащо, а чорти би хіба самі по пеклі товклись. Але мені ніколи, бо когутів тільки що не чути: ходім борше до корчми. А тримайся мені добре за руку, бо тут тобі буде і кінець. Ну! Що видиш?

– Ох, дідусю, таже отсе два чорти коло кождих дверей стоять!

– Та що діють?

– Один тримає буйволову шкіру, та в одно на ній пише, а другий завертає кожного у корчму, котрий лиш наженеться виходити. А кілько жид або жидівка навинеться на котрі двері, то чорти їм кланяються, як не знати якому великому начальству!

– Аби-сь таки знав, небоже, що вони у нас усіх у великій повазі, бо хто ж би нам у нашому ділі так щиро і допомогав, як не вони. Але уважай, що я тепер робити буду!

На сі слова повів опир по корчмі руков; п’яниці замовкли всі на раз, гейби їх се хто косов підтяв, чорти уклонилися низько, опир прибіг до кожного,

нассав му з серця і з мізинного пальця крові і пускав усе у боклаг. Боклаг став за хвильку повніський, так що стрілець аж сопів, двигаючи єго, та тільки що хотів штуркнути опиря, бо боклаг уже повен, аби більше крові не ссав, аж тут на раз:

– Кукуріку!

Опир щез, чорти щезли, а наш стрілець стоїть з повним боклагом серед корчми. П’яниці ж відки котрий:

– Ох! Ох! Як же в серця болить! Як же в середині млоїть! Се що за мара, що нараз ціла корчма утихла? Гвалт у серця стинає! Рятуйте, хто в Бога вірує! – се я гину! Постолякова Настя умирає! Оцту, жидівко! Як косою підтяло! Не можу на ногах устояти! Се якесь непевне! Се нечисте! Єй богу, нечисте!

– Аби-сьте, люди добрі, таки знали, що нечисте, – обізвався стрілець, а сам гримнув боклагом на стіл, що аж затріщав, – дивіться сюда! Що видите?

– Таж се чиста, різана, свіжіська кров! – стали люди казати, та зо страху аж прошумалися.

– Се з вас вона, – каже стрілець, тай став тогди людям уповідати, як він гостив, та що він видів.

Від тої ночі стояли корчми у тім селі пусті, так, що жиди позабиралися чорт знає куди, а корчми порожні та страшні стрипіли та стрипіли, на страх та вдивовижу усім воробцям, аж доки не розсипалися на місці. Але і стрілець не ходив уже більше на стрілецтво, хіба де при будневі, як не мав іншої роботи.

У неділю він перший був у церкві: а церков збудувала собі громада за три роки таку, що бувало з далеку ідуть люди на ню дивитися. До того був і шпихлір громадський і читальні, і школа, і громадська каса, і каса позичкова, і такі порядки, як рідко у котрім селі бувають. А Господь Бог каже до святого Юрія:

– А що? Знав я, як твого стрілця укарати?

А святий Юрій каже:

– Коби так, Господочку, усіх!

Примітки

Надруковано у книжечці «Казки для руського народу. Написав Юрій Федькович». Коштом й заходом тов. «Просвіта» у Львові, 1873 р., с. 1 – 19. Перша казка поучаюча «За одного стрільця тай за одного опиря» .Репродукуємо з першодруку.

Лишень у загальну основу сеї казки покладено вірування народні про опирів (Порівн. Чубинский, «Труды», т. 1, с. 205; Драгоманов, «Предания и рассказы», с. 62; Ів. Франко, «Киевская старина», т. 39, с. 102 – 105; Роздільський «Галицькі народні казки», «Етнографічний збірник», т. 1, с. 5 – 6). Сюжет приладжений з рештою автором для дидактично-моралізаторських цілей.

Подається за виданням: Федькович Ю. Писання. – Льв.: друкарня Наукового товариства ім. Шевченка, 1902 р., т. 2, с. 309 – 320.