Бідалашко

Юрій Федькович

Казка

Був тото собі раз бідний чоловік, та мав ще біднішого сина, бо був і слабовитий, і хоровитий, і мізерний, і ніжний, і худий, і сухий, і боязливий, і замлілий, а люди і назвали єго «Бідалашко», бо був і справди бідалах. Але доки старий ще жив і на нього заробляв, то ще було, як було; але як старий помер, а той господар, що вони у нього у комірних сиділи, нашого Бідалашку на улицю витрутив, тогди він став як пень, не розуміючи і третьої. Але нарешті схаменувся, та й думає собі:

– Піду я хіба у місто, може там мені ся що лучить. А не лучить – то може хто змилується, та мене погодує.

От і поволікся в місто.

А у місті – звичайно, як то у місті. Одні люди ходя сюда, другі туда, а єго ніхто навіть і не спитає, чи він їв сегодне, чи ні. Аж тут отворяється у одній дуже великій камем’яниці вікно, а з того вікна як стане одна стара-престара та препогана бабуся верещити на цілу улицю:

Сходіться, сходіть!

Готовий обід:

Ковбаска та й кишка,

Ще й пряжена гишка,

Сходіться, сходіть!

Готовий обід.

– Таже се добре! – думає собі наш Бідалашко. – Я однако голоден: може чим бабуся помилує.

От і пішов до кам’яниці. А бабуся стала єго питати:

– А ти чого, хлопче?

– Таже ви кликали, матусю, на ковбаси та на кишки, так я думав…

А бабуся тогди в регіт!…

– Хіба ти одурів, хлопче? Таже я не кликала тебе, та ні других таких, але кликала усіх сусідських котиків та песиків, аби моїм не скучно було. Але нічо тото: найдеться і для тебе дещо пообідати. Сідай!

На се дала бабуся Бідалашкові добре пообідати, а відтак каже до нього:

– Може би ти, хлопче, у мене наймився? У мене тобі добре буде, бо не будеш мати іншої роботи, як лиш мої котики та песики обходити, та з ними гратись. Пристаєш?

– Пристаю, – каже Бідалашко, а сам такий рад, що єму так борзо служба трафилась, та ще і така легка.

От і став він служити.

Служить він місяць, служить два, служить піврік, а бабуся за плату і ні згадує. На решті став він допомогатись, а бабуся в крик:

– Ти що се, сякий та такий сину?! Ти не рад, що такого здохляка годую, та ще тобі і плати треба? Я тобі зараз такої тут плати надаю, що не понесеш, лиш мені не сиди тихо!

На се бабуся забралась у місто, а Бідалашко собі гадає:

– Нема мені що тут робити: от утікаю я хіба від сеї злющої бабусі, доки ще не битий.

От і зв’язав він свої манатки у хустину, та й пішов.

Але на дверех перебігає єго один песик, що він єго дуже любив, та й тягне єго за собов. Він зразу не второпав, чого песик хоче, але нарешті пішов за ним, бо песик так дуже скімлів та так єго дуже тяг за собов, що він аж задивувався. А песик завів єго до одної комірки, що всігди під замком стояла, а сегодне роззлощена бабуся замкнути забула.

Та що з того, коли у тій комірчині не було нічо, як лиш самі відьомські тереферні: мотовила, самотоки, зілля, охаблені коси, серпи, ножі, і хто знає що, а лиш чемного не було нічого, принаймє такого, аби Бідалашкові здалося. Лиш одні старі черевики та одна паличка стояли у кутику, а Бідалашко собі гадає:

– І се мені здасться, – узув черевики на ноги, узяв паличку та й пішов.

Але бо ті черевики не були такі, як другі черевики, але були несамовиті, такі, що як стали з Бідалашком летіти, то єму аж дух заперло, і мусів він аж три рази «Гов!» кричати, доки вони стали і єму віддуху дали. Тогди упав він мов неживий на землю і заснув, а в сні показуєтся єму песик, та й каже до нього:

– Ти, Бідалашку, не знаєш ще добре, що з тими черевиками робити, але я тебе навчу: як підеш ними так. як ся всігди ходить, то зробиш ними сім миль на годину; але як обкрутишся три рази на обцасі, то вони тебе на мліока занесуть, куда тн сам загадаєш. А з тов паличков так знов річ ся має: як прийдеш з нев на таке містце, де гроші закопані, то вона зараз у землю штуркне; як буде срібло, то два рази, а як буде золото, то три рази. А тепер іди собі, Бідалашку, у добрий час. А як не будеш дурний, то добре тобі буде!

На се Бідалашко пробудився.

А як Бідалашко пробудився, так зараз став думати, що би єму робити, аби з свого щастя користувати. Аж тут упало єму на гадку, що якби він пішов до столиці, то міг би ся зараз наймити у цісаря за посланця, а там би єму ліпше було, як у сварливої бабусі коти бавити. На се обкрутився він тричі на обцасі і став відразу у цісаря на подвір’ї.

А цісар став єго зараз питати:

– А чого ти, хлопче, хочеш?

– Та я би у вас наймився за посланця, – каже Бідалашко. шкрібаючись у голов.

– Хто? Ти? – каже цісар сміючися, – багато би ще тобі хліба їсти, аби у мене за посланця бути!…

– Спробуйте, світлий пане, – каже Бідалашко сміливо, – а як вам не збігаю удвоє борше, як найліпший ваш посланець, то тогди ваша воля зробити зо мнов, що хотіти, про мене і повісити.

– То добре, – каже цісар. – На ж тобі отсей лист, тай біжи з ним до того і до того царя. А як мені за тиждень відповідь принесеш, то будеш у мене за мого найпершого посланця.

– Добре! – каже Бідалашко, узявся та й пішов.

Але зараз за містом обкрутився він три рази на своїм черевиці, погадав собі, де аби він був, а черевики занесли єго на мглі-ока просто до того царя, котрому він мав лист віддати. Цар відписав єму в сей час; він знов обкрутився на черевиці, і став оперед цісаря:

– А що? – каже, – борзо вернувся?

Цісар лиш видивився на нього, а нарешті каже:

– Коли ж так, – каже, – то будеш у мене за першого посланця, і буду тобі платити на рік, що сам схочеш.

От і став Бідалашко у цісаря на службу, а цісар єго так полюбив, що без нього бувало і обідати не буде.

А другі двораки за се бий-забий на нього, та ну єго чорнити у цісаря, де лиш могли. Се дуже боліло Бідалашка, бо він був добрий хлопець, і став він думати, що би то єму робити, аби двораки на нього не ворогували.

– Коби я мав багато грошей, – думає він собі, – то я би уже знав, що робити: я бих обсипав усіх двораків аж доти грішми, аж доки би вони не перестали на мене ворогувати та цісаря троюдити.

Аж тут упала єму на гадку бабусbна паличка, і він лиш ждав ночі, аби з yев у цісарський город піти, бо чутка ходила, що старий цісар, теперішнmого цісаря тато, мав там закопати дуже великий скарб. От і зібрався він уночі, взяв з собов паличку, ліхтарню, рускаль, мішок, та й пішов у город. Тут не довго він шукав, бо паличка штуркнула під однов старов яблонев три рази в землю, він став копати, викопав великий котел з самими червонними, набрав у мішок, кілько лиш міг понести, решту закопав так, як було, та й пішов у свою станцію.

Коби ж був Бідалашко розумний був, то би був грошики собі спрятав, та й нічо’ нікому не казав. Але бо не: він став зараз усіх дворяків грішми обсипати, сто раз гойніше як сам цісар, а двораки зараз до цісаря:

– Найясніший пане, – кажуть, – Бідалашко мусить ваш скарб обкрадати, бо відки би він мав тільки грошей, аби нас усіх так гойно обдаровувати?

Цісар зараз повірив, та й кличе Бідалашка до себе:

– Відки в тебе тільки грошей?

Бідалашко став крутити, але цісар як єго спритискував, так він нарешті мусів признатися і за паличку, і за скарб, а нарешті і за черевики. Тогди цісар казав від нього відібрати і паличку, і черевики, і гроші, казав усе замкнути у свою скарбницю, а Бідалашка нагнав ще біднішого, як був прийшов.

Іде Бідалашко, що йде – аж тут зайшов він у один дуже великий ліс. Дивиться він, аж тут стоя над однов річков дві груші, а на них такі уже красні та великі грушки, яких він ще зроду не видів.

– Таже се добре, думає він собі, буду мати зараз що поснідати.

Пішов до крайньої груші, нарвав собі грушок, наївся добре, та й пішов до річки, води ся напити. Схилився він води пити, аж тут дивится, а єму виросли такі уже вуха, як у якого старого віслюка, та ще до того такий величезний ніс, як у індика.

– Так мені треба, – думає він собі, – бо я і з правди заслужив собі віслюкові вуха. Але най хоть собі і з другої груші грушок наїмся, а тогди піду до ріки, та й утоплюся.

Наївся він і з другої груші грушок та й приходить до води – аж тут дивится – пропали вже віслюкові вуха, і індиків ніс, а він аж підскочив з радіщ!

– Еге, – каже він, – тепер я вже знаю, що робити!

Нарвав в одну тайстру з одної груші грушок, а в другу з другої, та й вернувся назад у то місто, де цісар мешкав. Тут зайшов він до одного знакомого чоловіка, перебрався як простий хлоп, намастив собі лице, приліпив великі вуса, насунув кучму на голов, насипав у кошіль перших грушок, та й пішов право у цісарський двір.

Але цісар як уздрів такі прекрасні грушки, так не міг надивуватися, заплатив Бідалашкові гойно, а сам скликав зараз усі свої сини та й доньки, аби їх таков новинов обдарувати, бо у ту пору навіть і в єго садах не було ще здрілих грушок, та ще таких превиборних. Тогди стали усі тих грушечок затинати, цісар найперший, аж тут глип – глип – одно на другого, та в крик!…

– А вам, тату, що за вуха виросли?!

– А тобі, жінко, який отсе ніс увис?!

– А у тебе, доню, які отсе уха, та ще до того й ніс?!

– А ви, служилі, чого вивалили сліпи?! Зараз мені усіх дохторів з цілого міста скликати!

– Ох мої уха!…

– Ох, мій ніс!…

– Як я завтра стану оперед війська на муштрунок?!…

– А я як завтра гулятиму на балу?!…

Доки так усі охтімкались і дохторі позбігались, а Бідалашко побіг борше в місто, купив собі за ті гроші, що за грушки дістав, дохторську уберію, пішов на свою господу, перебрався за дохтора, набрав собі повні кишені тих других грушок, та й пішов до цісаря, ніби то він дохтор, що акурат тепер з другого краю приїхав. А цісар каже до нього:

– Рятуй, чоловіче, бійся Бога, бо отсі дурні, отсі другі дохторі, лиш очі повивалювали, як цапи, а нічо’ не розуміють.

– Спробуємо, – каже Бідалашко, узяв одну грушку, та й дав наймолодшому принцеві покуштувати, а сей як покуштував, так в сей час і вуха і ніс зробились так, як були, а цісар каже до нього:

– Ходи зо мнов, чоловіче, у мою скарбницю, і вибери собі, що сам злюбиш, лиш вирятуй мене і мою фамілію від такого сорому!

На се взяв цісар Бідалашка за руку, і повів єго у ту комору, де єго скарби стояли.

Але Бідалашко нічо’ не брав, як лиш свою паличку і свої черевики. А як узув свої черевики на ноги, тогди каже до цісаря:

– Ви мене не пізнаєте, пресвітлий пане, але я той сам Бідалашко. що у вас за посланця служив, і котрого ви без суду, без права нагнали. Бо я ваш скарб не обікрав, але викопав собі єго у вашім городі, а при тім скарбі було отсе письмо вашого покойного вітця, а в тім письмі стоїть, що той скарб того є, хто єго знайде.

Се сказавши, обкрутився Бідалашко на своїм черевиці, і погадав собі, аби зараз у своїм селі зробився. На се понесли єго черевики у єго село, а цісар лишився з довгими ухами та й з індиковим носом.

За однов німецьков казков по-нашому переповів Федькович.

Примітки

Друкуємо з автографу, що є власністю тов. «Руська Бесіда» в Чернівцях. Прикмети сего автографу, що займав 5 піваркушевих листів, такі самі, які ми описали при казці «Голодний чорт».

Надруковано в «Бібліотеці для молодіжи», 1887 р., с. 22 – 30.

Подається за виданням: Федькович Ю. Писання. – Льв.: друкарня Наукового товариства ім. Шевченка, 1902 р., т. 2, с. 415 – 421.