Нікс

Юрій Федькович

Народна фрашка. Переписав Федькович

Так називаєтся у німців «ніщо», а у аптеці така сіль, що ю мішають з рожевов водов, і закапують очі, як кого болять.

І бабу Перуниху очі боліли, отже ж і взяла вона чотири крайцарі, тай каже до свого сина Андруся:

– Біжи синку у місто, та купиш мені за сі крайцарі у аптиці «нікс».

– Коли я, мамо, забуду, як то єму у досади звется, – каже Андрусь крізь плач, шкробаючись у голов, – від нас до міста дві милі, а ви знаєте, мамо, який я дурний. Доки зайду до міста, доки те – а то вже і тепер забув, як оно звется, – аптека чи як там…

– Нікс, синку, нікс! – каже стара, гладивши свого пестюха по голові, – говори цілов дорогов, як мені іти, голосно собі: «Нікс! Нікс! Нікс!» – то вже безпечно не забудеш. Іди ж тепер, Андруську, у добрий час, та все собі голосно: Нікс! Нікс! Нікс!

– Нікс! Нікс! Нікс! – зачав Андрусько і собі на ввесь рот репетувати, та й помчав у місто.

Іде Андрусько гостинцем – аж тут ріжуть у одного багатого шваба на подвір’ї пацюка, а Андруська закортіло подивитись. Отже ж і сперся він на пліт, але своє усе не забуває, та в одно репетує: «Нікс! Нікс! Нікс!» – що го аж на ціле село чути. Шваб слухав доки слухав Андруськового «Нікс», а далі як крикне на парубків:

– Нуте-ко хлопці, та дайте отому там дурневі такого прочухана, аби тямив аж до нових віників! Що він має мені в одно своє «Нікс» репетувати, коли у мене сегодне не «Нікс», але благодать божа, якої дай Господи кожному доброму господареві!

А парубки як імуть нашого Андруся, та як стануть парити!… Забув неборак і за «Нікс» і за все, та лиш просится у старого шваба:

– Помилуйте, добродію, та не вигоніть душу, бо мене ціле наше село знає, що у мене не сповна розуму! От волієте мене навчити, що я маю казати, як мені ще раз така оказія де лучится!

А шваб каже до нього:

– Як тобі, дурню, ще раз де так лучится, а ти так маєш казати: дай Боже вам газдо, сего добра і в коморах, і на столах, і в мисочках, і в кожді ринці, і в кожді судинці! Розумієш? А тепер забирайся мені з-перед очей, дурбасе ти один!

Пішов наш Андрусь, чухаючи собі хорбаку, що му навісні шваби так гарно облатали, а за «Нікс» уже зо шумом забув, та лиш у одно репетує то, що го шзаи навчив. Аж тут лежить п’яний чоловік у шанці, тай – не до вас кажучи – ригає. А Андрусь зараз до нього:

– Дай вам Боже, газдо, сего добра і в коморах, і на столах, і в мисочках, і в лижечках, і в кожді ринці, і в кожді судинці!

А п’яниця як зірветься на ноги, та як стане нашого Андруська кулаками молотити!

– А ти сякий та такий спну. ти як смієш з мої пригоди ще і кепи собі бити? Хіба ти не знаєш, що п’янство є найогидніша річ на світі, і що кождий п’яниця робпт з себе скота, і не то що скота, але гирішного диявола, котрий дар духа святого, то єсть розум під ногп толочить? Задля того, хлопче, як уздриш де п’яниць, а ти не кажи їм інак, як лиш так: «Агі на вас та цур на вас, та у каміне з вами та шкрепіте, де кури не допівають та дзвони не доглашають, безвстидники та безличники ви одні! Бодай на нашій Русі такого вже більше не чувати та не видати»! Розумієш, хлопче? А тепер руш собі та забирайся, та не забудь мої науки, бо ще гіршого прочухана дістанеш, як від мене отсе!

Пішов наш Андрусь далі, чухаючи собі накулаковану потилицю, аж тут іде громадка людей від хресту, отець наперед, мати з дитинов за ним, а далі куми, роди, сусіди, гості, а Андрушко до них:

– Агі на вас та цур на вас, та у каміне з вами та в шкрепіте, де кури не допівають та дзвони не доглашають, безвстидники та безличники ви одні! Бог дай на нашій Русі такого вже більше не чувати та не видати!

Люди стали, та лиш вивалили очі, а далі як стануть нашого Андруся бучками обертати!… а то так, що отець дитини ледве єго вирвав понапилим кумам з рук, тай каже до нього:

– А ти що хлопче отсе, чи з розуму зійшов, чи що? Таже як тобі таке лучится, а ти не кажи так погано, але кажи: «Дай Боже таке і чувати і видати, у кождім селі по сто і по двісті на рік а у кожді хаті по двоє, по троє на раз!» Отак аби-сь казав, дурню, а тепер забирайся до дідьчої матері, аби тобі і попаху тут не було!

Пішов наш Андрусь далі, та вже не чухаючись, бо не було де вже єму і чухатися, такий то оббитий сіромаха, аж тут несуть мерця, а Андрусько ще здалеку до них:

– Дай Боже таке і чувати і видати, у кождім селі по сто і по двісті на рік, а у кожді хаті по двоє, по троє на раз!

Люди зупинились та тільки що хотіли нашему Андрусеві нову халазію дати, але панотець не дали та й кажуть до нього:

– А ти що отсе, небоже, нафляворив? Другий раз, як тобі таке лучится, а ти скинь капелюши ну, перехрестись, та й кажи: «Со духи праведними Христе Боже упокой до раю світлого, до покою вічного, де ангели співають, де Святі пробувають!» Так, синку, маєш казати, а не таке плести, що аж сором слухати. Забирайся!

Пішов наш Андрусь плачучи далі, аж тут сидя дві бабі на приспі, та обіскаются, а Андрусько скинув зараз капелюшику, перехрестився, та на ввесь рот:

– Со духи праведними Христе Боже упокой, до раю світлого, до…

Але вже не доказав, бо баби як схопились, як узяла одна маглівницю, а друга праник з-під приспи, та як стануть Андруська прати!… З тяжков бідов випросився сирота, а вони кажуть до нього:

– А ти ж, друку, з котрої шибениці урвався та прийшов з нас кепи бити? Таже як видиш що де обіскаются, а ти пхай борше і твою голову аби і тебе пообіскали, а не плети такі дурниці яке-с перше плів, та ліпше будеш гостити. А тепер шуруй далі, та на другий раз з бідниць кепа не бий! Руш!

Поволікся наш безталанний Андрусь дебя з душев далі, аж тут їсться стіквище псів на гостинці. А Андрусь, як був розумний, так і тицьнув свою голову межи ні, аби – як баби казали – і єго пообіскали. А пси як єго стали обіскати, то обіскають єго може і до сегодне…

Бідний наш Андрусь!…

Примітки

Друкуємо з автографу (власність тов. «Руська Бесіда» в Чернівцях. Автограф написаний на 3-х піваркушевих листках такого самого паперу, як автограф казки «Голодний чорт». На 5-й стороні дата і підпис автора.

Сеся фрашка основана на народній темі, котрої взірці бат чимо у бр. Грімів (Märchen 132 Nr. 32) і в українсько-руських народних переказах у Чубинського (т. 2, с. 489 «Про дурня»,) у В. Гнатюка («Галицько-руські анекдоти. – Етнографічний збірник, т. 6, с. 341, Кузьмина) у М. Зубрицького («Віршована фацеция про дурного Кузьмину», Етнографічний збірник, т. 5, с. 224 – 226.) і подібні.

Між паперами Федьковича найшли ми відривок народної фрашки, що представляє лишень іншу редакцію тої теми.

Подаємо той фрагмент на сьому місці:

І на коліна бух – та плаксивим голосом як і заведе «Со духи праведними упокой Христе Боже раби твої», бо так мене – бачите – панотець учили, як мене з поганих рук спасали!

Та гарно вони мене і навчили!… Як імуть мене… Як стануть мене кулаками по голові товкмачити!… Аж думав – що аж тепер мені амінь!… Але на моє щастя над’їхав чоловік, таки з нашого села, фірою, а випросивши мене від бабів, повіз до мами просто на піч, де я не один руський місяць над моїм розумом думаючи вилежав!… А тепер же судіть усі громадою – котрий з нас трьох найбільший дурень на світі?

Фрагмент сей написаний рукою автора на піваркуші сірого паперу, має приписку «За однов індійськов казков вольно написав Марко Нестерюк.» Маємо тут або псевдонім Федьковича, або ім’я того, що казку написав з уст люду. Зміст сеї приписки промовляє більше за першим нашим здогадом.

Подається за виданням: Федькович Ю. Писання. – Льв.: друкарня Наукового товариства ім. Шевченка, 1902 р., т. 2, с. 385 – 389.