Чортівська бочка
Юрій Федькович
Кaзкa
Був тото собі раз один чоловік, та був бідний, а жінку мав таку лиху, що бувало нічо не діє, лиш свого чоловіка б’є. А раз каже вона до нього:
– Чоловіче, – каже, – я позичила нині у сусіда миску зерна; іди ж борше до млина, та змели, аби-х хліба спекла. А не барися мені, бо буду бити!
От він, сирота, і пішов.
А як змолов він те зерно, та вертав з мукою домів, так вітер сильний звіявся, тай всю муку єму розвіяв. А жінка дома питає:
– А що, чоловіче? змолов?
– Так, змолов, – каже чоловік, – але от що та от що мені сталося!
Тогди жінка як стане єго бити!…
– Руш, мені, – каже, – зараз, хоть би і на край світа, най мені вітер муку віддасть, а то я тобі ще й голову розвалю!
От він, сердешний, і забрався, та й пішов у ліс.
Ходить він лісом та й плаче, аж тут йде старесенька бабуся встріть нього.
– А чо ти, небоже, плачеш?
– Хіба мені не плакати, коли так і так зо мною сталося!…
Та й став бабуси все розказувати, як було, а вона каже до нього:
– Не плач ти, чоловічку, але ходи зо мною! вітри то є мої сини, і мусять вони тобі твою муку віддати! Я кривди твоєї не хочу.
От і пішли вони, а дома каже бабуся до нього:
– Лізь ти, небоже, в сю бочку, а то як прийдуть мої сини, аби тя віку не збавили. Бо опівнічний якби подув на тебе, то замерз бись як крига леду, а полудневий як би подув, то згорів бись на ніщо!
От і вліз він у бочку, аж тут уже і всі чотири вітри в хату, а то такі хороші та прудкі, як ті козаки! А бабуся так зараз і прискіпалась до них:
– А ви, – каже, – сякі та такі, чого ви бідним людям шкоду робите, та їм послідний кусень від рота берете? Се так погано робити!
– Та кому ж ми у ката кусень від рота відоймили?! А се що за напасть така нас найде!?
– Ага! напасть! – каже той з бочки, – добра мені напасть, коли-сьте мені нині повну мису муки розвіяли, що і в пушечку не стало! Коби вас так моя стара обамбурила макогоном, яке мене отсе, тогди знали би ви та тямили до нових віників!… Добра се мені напасть!
– Ну, ну, чоловіку, – каже наймолодший вітер, – се мені так лиш, не хотячи, лучилось! Але на тобі отсей кошелик, то він тобі усего достарчить, що сам схочеш, лиш промовиш до нього:
Кошелю ти, кошелику з ліски,
Ховаєш ти Царигрифа зніски:
Аби ж мені з Царигрифа столу
Усячина тут була на волю!
Тогди і стане тобі все, що лиш загадаєш. А як схочеш, аби кошелик перестав, то промов лиш отак до нього:
Кошелику, кошелику, вже до сити!
Тепер тобі, кошелику, одпочити!
Тогди кошелик і стане. Іди ж тепер собі, небоже, додому!
От він узяв кошелик та й пішов. А дома жінка знов до нього з макогоном:
– А що, – каже, – є мука? віддали?
Тогди він їй став розказувати, а вона вже єго не била, але присилилась борше до кошелика:
Кошелю ти, кошелику з ліски,
Ховаєш ти Царигрифа зніски:
Аби мені з Царигрифа столу
Усячина тут була на волю!
– Аби мені тут зараз була всячина на столі ліпше, як у якого царя! І препишні їди, і годовані вина, і горівка для мене добра оковита, і все! А ти, чоловіче, махай борше до нашого пана, та проси єго, аби зараз приходив до нас на снідання!
От чоловік і пішов пана кликати, а кошелик як не візьме всячину а всячину на стіл сипати!… Годі навіть і на папері списати, що там всього було!… Аж тут вже їде і пан з панев та з усім двором, та з паничами, що аж у хату не могли вміститись. А пан зараз і до кошелика:
– А се, – каже, – що за кошелик такий чемний? Мені єго подаруй, так я тебе від разу панев зроблю, і тримати буду у себе в дворі, та дозирати, як свою шлюбну паню!
От дурна жінка і подарувала панові кошелик. А пан тогди став сміятись, та й каже до неї:
– Хіба ти, дурна хлопко, справді гадаєш, що я би таку старицю загублену у свої покої та брав? Ще сего мені не стало! Добре, що маю я кошелик, а ти дулю їдж, не панську страву та годовані заморські вина!
Тогди пан ще раз добре насміявсь, тай поїхав.
А жінка до макогона та до чоловіка!
– А то, – каже, – все ти сему винен, сякий та такий, бо було тобі не брати пусті та зачаровані якісь кошелі, але було тобі таки муки правити, аби були віддали! Тепер же руш назад за мукою, а то я тобі надаю, що і не донесеш!
От він і пішов, сирота, а пішов право в ліс, де ті чотири вітри мешкали. Уходить у їх двір, аж вони сидять собі коло стола, та й обідають. Він став собі сердешний у кочергах, та й плаче, а вони стали єго питати:
– А що там, небоже! Хіба тобі з кошеликом не добре?
– Та де ж у страха добре, коли от як та от як!
І став їм усе розказувати, а зимовий вітер і каже до нього:
– Ге, ге! – каже, – полудневий мій братчик не знав, що тобі дати! Я тебе ліпше обдарю! А візьми-но собі, небоже, лиш оту бочівку, що в кутку, та промов до неї так:
Дума, бочко, дума!
Хлопа вчи розума!
Най ‘го знає, яко пан так і хлоп!
Нуте хлопці! нуте з бочки! нуте гоп!
Господи! як тут не штрикнуть дванадцять пахолків з бочки, як не стануть нашого чоловіка бучаками обертати!… Доти валкували, доти періщили сердешного, доки аж мало душі в нім стало. Тогди аж промовив опівнічний вітер до хлопців:
Нуте хлопці, нуте гов!
Доки зазву до роботи знов!
Усі дванадцять хлопців улізли знов у бочку, як би їх і не було, а вітер каже до нього:
– А що, небоже – будеш уже знати, як свою жінку слухати, та за її розумом ходити?
– Буду вже знати, що робити!… Бувайте здорові, вітри, та спаси біг вам за научку!…
Ухопив бочівочку на плечі, та домів!…
А дома жінка вже і з макогоном до нього!
– А що, сякий та такий? Є мука?
– Є, жінко, повна бочівка озьде! Аж надсадивсь несучи, така тяжка!
Дума, бочко, дума!
Жінку вчи розума!
Най же знає, що то муж є, що то хлоп!
Нуте, хлопці! нуте з бочки! нуте гоп!
Господи, як не вилізуть усі дванадцять з бочки, як не стануть нашу жіночку обертати!… Вже й за макогін забула! А чоловік в одно ще й репетує:
– А жваво, легіні, а жваво! натовклась вона мене не трохи, то ж нехай тепер хоть знає, як то болить!… А що, жінко? А де кошелик? А треба тобі з панами брататись, га? А жваво ж, хлоп’ята! Нехай же пам’ятає бісова дочка, як то свого мужа шанувати!
– Доки жити буду, не буду! Пане мій, господарю мій! Королю мій, царю мій! Даруй днів, а то єй Богу! Душа вже вилазить… Змилуйся на рани Христові!… Свічки! Давай свічки! Уже по мені! Єй!…
Нуте, хлопці, нуте гов!
Доки зазву до роботи знов!
– А що, жінко? Будеш твого чоловіка шанувати? Здається, що будеш, бо мої пахолки, видиш, не ліниві! А тепер збирайся чим скорше, та підемо до пана!
Прийшли вони до пана, а у пана повна хата гостей. Хто знає, відки всі там посходилися, та забавляються, звичайно, як то вже у пана, а то ще і в такого, що такий кошелик має. А пан зараз став питати:
– А що, небоже? Чи не прийшов ти лиш за кошеликом?
– Авжеж, пане! Віддайте по добрій волі, а то віддасте поневолі!
– Так? То ти прийшов мені ще і грозити? А я тобі кошелик не віддам! Мені єго твоя жінка подарувала, то як же я єго можу віддати? Умерлого з цвинтаря не вертають!
– А битому бучки не відліплюють! – обізвалась жінка. – Віддайте, пане, по добрій волі, а то аби і з вами так не було, як зо мнов.
– Овва! – каже пан, – хіба мені який страх від вас, чи що? Я собі пан, а ви хами. Так і забирайтеся к чорту, а то вас скажу ще гайдукам витрутити за ворота!
– Зараз видіти будемо, хто кого! – обізвавсь чоловік.
Дума, бочко, дума!
Пана вчи розума!
Най ‘го знає, яко й пан, так і хлоп!
Нуте, хлопці! нуте з бочки! нуте хоп!
Господи, як висиплесь з бочки жвавих хлопців!… але тепер не дванадцять, а до кожного, кождіського пана та пані, кілько там було, по дванадцять!… Як візьмуть пражити! як возьмуть бити, аж душно по всіх покоях зробилось! всі в дворі в крик та репіт! Пани грубим, товстим голосом, як куфи, а пані тоненьким, як ті цвиги!.. А хлопці то собі і ухом не ведуть, лиш молотять як у міхи! Тогди вже пан упав на коліна, та й став просити:
– Чоловіче, – каже, – не вигони душу, даю тобі і твій кошелик, даю тобі, що сам хоч, лиш діти мої не сироти! Змилуйся!
– Ага! – каже чоловік, – а я ж вам не казав, щоб мені моє по добрій волі віддали, чому ж не хотіли?
– Так то я вже дурний та божевільний був, а ти прости, чоловіче, бо і пів мінути не витримаю! Єй Богу моєму!…
Тогди чоловікові вже й самому жаль стало, от він і примовив:
Нуте хлопці, нуже гов!
Доки зазву до роботи знов!
Як се промовив, тогди хлопців як би і не було на світі, лиш пани та пані лежать по помостах як снопи, та охкають, та ловляться то за боки, то за плечі, то за ребра, то за руки, то мацаються по голові, чи ще на в’язах. А домашний пан як ревкне на слуги!…
– А дайте єму єго пречортівський та пребісівський кошелик, бо як би ще хлопців своїх завернув, тогди вже нам всім і гріб запечатаний!
От слуги взяли, тай подали чоловікові кошелик, а він пішов з ним домів, зробив великий дуже обід, усіх запросив, лиш пана вже не просив, бо нікого було і просити; захорував сирота від бучаків, та поїхав з жінкою та з дітьми у купелі, хто знає куди!
От і вся моя казочка!
Примітки
Друковано у «Вечерницях, читанцѣ для сельськихъ людей», р. 1873 (1874) с. 37 – 45. Основа сеї казки споріднена з головним мотивом про чудовий млинчик у казці «Від чого море солоне». Народні джерела сеї казки ті самі.
В сій казці Федьковича виступає, так само як у народних казках сеї групи, мотив про хлопців, схованих у бочці – що дають, кому треба, прочуханку. На тій точці підходять до Федьковичевої казки, також аналогічні мотиви казок Грімів «Tischehen deck dich, Goldesel und Knüppel aus dem Sack» («Kinder u. Hausmärchen» Berlin 1880. 142) і «Der Ranzen, das Hütlein und das Hörnlein» (ibid., 214). Збірка бр. Грімів, як побачимо дальше – була знана буковинському поетові. Друкуємо з першодруку.
Подається за виданням: Федькович Ю. Писання. – Льв.: друкарня Наукового товариства ім. Шевченка, 1902 р., т. 2, с. 343 – 349.