Бідний Михась

Юрій Федькович

Казка

Були тото тобі раз два браття, Іван та й Стефан. У Івана було четверо дітей, але жили собі у гаразді, бо Іван заможний був, а у Стефана було їх лиш двоє, та й ті бідували, бо Стефан убогий був, отже ж мусиш і єго діти недостаток терпіти, а звалися вони Лукась та й Михась, чемні два хлопчики: працьовиті, тихі, побожні, а то так, що Лукась, хоть єму ще і чотирнадцять рік не було, уже і служити пішов, аби на родичі легше було. А Михась не міг ще служити, бо єму лиш ще вісім рік було. Але за тото помогав він родичам при господарстві, як лиш міг.

Стефан був з роду слабовитий, але жура та недостатки так єго зневолили, що сильно захорував. А як видів, що єму прийшло умирати, тогди казав він закликати свого брата до себе, та й каже:

– Брате Іване! Я умираю, а тобі передаю мого Михася, аби-сь єго вигодував і до людей привів, бо він добрий хлопець і буде тебе слухати. За Лукася нема мені жури, бо він і сам вже свою душу погодує.

Отже ж узяв Іван Михася до себе, а Стефана у кілька день і поховали.

Але дома як стане Іванова жінка сварити…

– Чи ти чоловіче, одурів, брати собі новий клопіт на свою голову?! Не доста тобі твоїх четверо дітей годувати, та ще тобі і п’ятого треба? Добре, що тепер Бог дав урожу; але що буде, як би Бог дав голод? Тогди бери свої діти, та пускай з торбами у світ!

Так Іванова жінка кожної днини пилила і солила, але Іван нічо собі з того не робив, а Михась ріс собі як з води, бо благословеніє господнє і отецьке опікувалось над ним очевидьки, хоть тітка усе єго таки ненавиділа, і рада би его ся була збути.

Але на другий рік дав Бог голод, і то голод великий. Тогди Іванова жінка як роззявится!…

– А що, чоловіче, що я тобі казала? Тепер же або віджени мені дармоїда від хати, або я тебе з дітьми лишаю, а сама йду світ за очима, де свою душу ліпше погодую як у тебе. Най тобі байстер помогає, коли тобі такий милий!…

– Та що ж з ним зроблю, жінко? – каже Іван крізь плач, – хіба заведу єго у ліс, най там з ним дієсь Божа воля!…

– Отто мені аж розумна голова!… – кпиться жінка, – то ти гадаєш, що він такий опелінок, аби з ліса до дому не трафив? Але заведи ти єго у пусті руди, там. де давно колись золото копали, то відти єму вже і ворон кості не занесе.

– Най буде й так, – каже Іван, закликав Михася з надвір’я, дав єму шкіряну свою тобівку, у тобівку грінку хліба і ножик жирований, а сам узяв ліхтарню, та й каже до Михася:

– Ходім, Михаську, аж у пусті руди. Там я знаю скарб, то може єго і викопаємо, а тогди уже не будемо бідувати на світі.

От і пішли.

А як прийшли до пустих руд і відшукали вікно, тогди злізли драбинами аж на саме дно, перейшли кладков ріку, що так під землев і шуміла, а Іван каже до Михася:

– Сиди ж, Михаську, тут, а я йду з ліхтарнев шукати того місця, де закопаний скарб. Я ся не буду бавити.

Але він не пішов шукати скарбу, але пішов другим боком і другим вікном домів собі, лишивши бідного Михася на погибіль. А Михась сидів-сидів, чекав-чекав, а нарешті стало єму лячно, і він став догадуватись, що вуйко єго умисне лишив, аби го ся збути.

Тогди став він плакати і голосити, та у потемку мацати, аби домацатись хоть до тої кладки, що нев ріку переходили. Але багато він мусів шукати, доки до тої кладки дошукався, а як дошукався, перейшов ріку, упав на коліна, помолився Богу, здоймив з землі два круглі, тяжкі камені, що біля нього лежали, кинув у тобівку, домацався до драбини, виліз нев у гору на світ Божий, подякував ще раз небесному опікунові всіх сиріт, і пішов у світ за очима, бо до вуйка, що так лукаво з ним обійшовсь, не хотіло єму ся вертати.

Так зайшов він під один дуже великий і красний замок, а тут сів собі на лавочку, чи може хто не вийде, аби у нього кавалок хліба попросити, бо був дуже зголоднів. На се вийшов один старенький слуга і виніс єму не лиш боханець хліба, але ще й до хліба. А коли посяг Михась у тобівку по ножик, аби собі хліба укроїти, то ті два камені, що він їх з пустих руд узяв, так засіяли, що аж пан того замку, сидячи собі на той час у вікні, здивувався, казав собі закликати Михася до себе, та й став єго розпитувати. Тогди Михась єму усю правду розповів, та й каже на останку:

– Вельможний пане! коли вам сі два камені до вподоби, то затримайте їх собі, бо я однако не знаю, що з ними робити.

– Ні, сину, – каже пан, – сі два камені будуть твої, бо вони чисте золото, а ти будеш мій, бо я дітей не маю, і тебе за свого сина приймаю, лиш будь чесний і побожний, як єсь досі був!

От і зістався Михась при панові, вивчився великі школи, а відтак обходив пана як тата свого рідного. А пан єго за єго щирість так дуже полюбив, що як умирав, то на нього увесь свій великий маєток записав. Але про тото Михась однакий був: тихий, простий, побожний, ніким не гордував, нікого не цурався, а для бідного би був бувало і сорочку з себе дав, бо не забував, що і він колись бідний був.

Але одного разу приходить до нього старець, ніжний, обідраний, такий, що і татарин би був над ним змилувався. Михась зараз пізнав, що се єго вуйко Іван, але не признавався до нього, лиш став єго подалеку розпитувати про жінку, діти, і яким способом він на таке убожество перейшов. Тогди став єму старець уповідати:

– Я, каже, не був багач, але і бідний не був, бо мав усего достатком. Але як моя жінка раз недоваренов картофлев удавилась, троє дітей на віспу вмерло, а найстарший син Павлик на таке ледащо перейшов, що і увесь мій маєток змарнував, і сам повісився. Тогди мусів я старецькі торби пошити і за прошеним хлібом піти. Отак зайшов я і до вас, ясновельможний пане, і прошу о кусник хліба, бо сегодне ще і кришечки в устах не мав!…

– В сей час, дідусю! – каже Михась, побіг у другу хату, і вніс на блюді бохонець хліба, а на хлібу той самий ножпк, що єму вуйко у тобівку був дав, як єго у пусті руди відводив.

– Про Бога святого, ясновельможний пане! відки у вас сей ножик узявся?

– Або що? – питає Михась, ніби задивований.

– Таже я сей ножик дав…

– Мені, Михасеві, як сте мене у пусті руди відводили. Але не бійтеся нічого, бо я вас давно простив. А тепер зістанетеся при мені, як при синові рідному, та ще і мого брата Лукася привезете, аби при мені був. Чи живе він ще?

– Живе, а то таким величним господарем, якого матбути і у цілім краю не має. О, мій Павлик, мій Павлик нещасливий!…

Але приповідка правду каже, що:

Добрі діти вінець,

А лихі кінець.

19 н. ст. Новембря 1886.

Примітки

Друкуємо з автографу: 3 піваркушеві листки такого самого паперу, як автограф казки «Голодний чорт». На шостій стороні дата і приписка: «По-нашому переповів Федькович».

Надруковано в «Бібліотеці для молодіжи», 1886 р., с. 187 – 192.

Подається за виданням: Федькович Ю. Писання. – Льв.: друкарня Наукового товариства ім. Шевченка, 1902 р., т. 2, с. 392 – 396.