Від чого море солоне?

Юрій Федькович

Казка

Кождий з вас чув, що вода морська солона така, що з неї навіть сіль роблять, а то так, що будують на побережю лотоки, і у ті широкі або мілкі лотоки пускають повно морської води, котру від моря загатою відтинають. Відгачена вода схне на сонці, а як зовсім висхне, то лишається біла сподовина, а се є морська сіль. Але вона не є така добра, як наша копана та варена сіль, бо береться трохи пригірка, як то чути у оселедцях, котрих по найбільше морською солею насолюють.

Від чого море таке солоне, того ніхто не може зміркувати, і лиш тільки знаємо, що єсли би Господь Бог був не посолив, то би ніхто не міг і жити на світі, бо вода у нім, не мавши такої прудкої протоки, як наші ріки, скоро би ся зіпсувала і увесь воздух так зачутила, щоби, здається, і одно дихання не могло у нім жити. Але казка, яка то вона вже на себе з роду вигадлива та химерна вдалася, знає кожному раду і причину, отже ж собі на збитки та на вдивовижу усім ученим людям, про тото так уповідає:

Був собі дуже дуже давно один стрілець, та був він такий бідний, що окрім жінки, та з пів клані здорових та веселих діточок нічого а нічого не мав; і з того лиш жив, що собі бувало в лісі застрілить. Але ловецька комора, як тої приповідки, худа, бо часом то біжить єму все під кріс , а часом знов то ходитиме і два і три дні по дебрах, та хіба ворону або сороку вздрить, а часом і то ні. Отак лучилося раз і нашому стрільцеві, що ходив цілу божу велику днину оперед Івана Купала по лісах, та навіть і ласочки не видів, не то що. А тут дома діточки їсти пищать, бо вже два дні не мали нічого в устах, як пісну лободу.

Ходить наш стрілець лісами, що ходить, ходить, що ходить, аж тут уже і сонечко сідає, уже вечоріє, а він сам так зголоднів та так утомився, що вже і поступитись не може, аж тут і чує, як щось не далеко від нього у лісі гукає:

– Туре, туре,

Лихої натури,

На Купала зі скали виходиш,

Всякій паші много шкодиш.

Але хто уб’є тя з лука,

Буде жити, як той дука:

Бо Даждбог є світа і сонечка пан,

Платить за заслугу, що хоче хто сам!

Як наш стрілець ci слова учув, так дуже переполошився, бо ще від свого покойного батька чув, що у ночі оперед Івана Купала у сім лісі щось несамовите ходить. Але він собі думає так:

– Meні все однако, чи загину з голоду, чи від нечистої сили. Але мені раз циганка ворожила, що я оперед Івана Купала у ночі собі велике щастя добуду.

От і пішов він на голос у ліс, а той голос у одно гукає:

– Туре, туре,

Лихої натури,

На Купала зі скали виходиш,

Всякій паші много шкодиш.

Але хто уб’є тя з лука,

Буде жити як той дука:

Бо Даждбог є світа і сонечка пан,

Платить за заслугу, що хоче хто сам!

Приходить наш стрілець ближче, дивиться – таже се лісовик з зеленою як трава бородою. Він так і стрепенувся, а й лісовик з зеленого бородою каже до нього:

– Не бійся, стрільче. Бог з тобов! Я знаю, що твої діти дома з голоду погибають, і тобі самому з голоду аж цигани привиджуються. Як би ти хотів мені у однім ділі послужити та мене послухати, то був би і ти і твої діти щасливі, поки вашого життя. Роздумай же собі, та розміркуйся, бо я тебе не хочу силувати.

– Що ж мені тут много думати та міркувати, – каже стрілець, – скажи, що маю робити, так я зроблю, аби лиш у моїй силі отсе. Мені однако гинути!

– Не бійся, чоловіче, Бог тобі поможе. Як підеш право отсим плаєм, так зайдеш на опівніч в одно таке велике кітлище, що тобі здаватимеся, що ти на кінці світа, такі великі та страшні скали там стоять. Але ти сховайся у затінок за одну скалу, та тримай лиш лук свій на поготові, бо в саму опівніч отвориться скала і вийде з неї страшний залізний тур з огневими очима, аби, як скоро папороть зацвіте, увесь її цвіт спасти, щоби людям ніякого хісна з нього не було, бо ти знаєш, що як хто дістав би справдешного того цвіту з папороті, що лиш на Івана Купала уночі процвітає, то знав би геть усе, що є на світі. Але ж бо під землею живе огневий Змій, – цар поганий, що у нього на залізнім току град молотять. Він то є великий ворог усіх людей і всего добра, отже і пускає на Купала в опівночі свого найлютішого тура, щоби кожде зело і кождий цвіт спас. Того тура ти маєш сеї ночі з твого тугого лука застрелити і мені з нього серце принести. Як се тобі вдасться, то будеш мати нагороду, яку сам схочеш. Але квапся, щоб не опізнитись!

– Більше нічо? – каже стрілець, – коли ж так, то дожидай мене тут, а я принесу тобі серце з того проклятого тура, бо і я давно вже чув, що він велику пакість на світі творить. Я знаю до свого лука таку примівку, що не лиш поганий тур але і сам Змій, цар вогняний, перед ним не утік би. Жди ж мене тутки!

– Не журися тим, що я тебе не буду ждати, – каже лісовик, – але пильнуй свого діла. А ще на тобі і отсей корінчик, та тримай єго під язиком, бо з тим бісовим туром вже не такі собі рицарі накладали, як ти отсе, що з голоду ледве світа видиш, та всі роги покотили. Но я тебе люблю, бо ти горівки не п’єш та неділеньку святу чтиш: за тото даю тобі отсей корінчик, він тобі у пригоді стане. Лиш біжи, щоби не спізнився. А ще на тобі отсю грушку: з’їдж її по дорозі, то такий зробишся ситий та дужий, як би з за панського стола встав!

Все так сталося, як лісовик казав.

Як скоро наш стрілець грушочку з’їв, так зробився такий дужий та легкий як вітер, що за годинку і в кітлищу став. Але тут не були жарти, бо тільки що спостиг стрілець за один великий камінь стати та лук свій напружити, аж тут як загримить скала, як вискочить залізний тур, як сипне вогнем, та право на стрільця, аби єго на грузь розмісити!… Аж тут – годі! – упав на коліна, та лиш заревів не своїм голосом:

– Гой, гой! – каже, – не таких-то я рицарів зі світа позгонив, що і ворон кості їм не заніс, та аж тепер прийшло мені від такого гинути, що трохи і сам з голоду не загиб. Але то мені все так той проклятий лісовик приспособив, котрий доти шпирав, аж доки такого собі стрільця не вишпирав, що і горівки не п’є і неділю шанує, – но коли вже так, то стріляй добре, а стріляй у саму звізду на чолі, щоби хоть довго не карався!

Тур не спостиг сі слова зречи, аж тур лежав уже без душі, бо стрілка всадилася єму аж по саме перо у залізну голову, так, що ніхто би її вже був відти і не видобув. Але стрілець наш, не много гадаючи, витяг ніж, розплатав турові груди, вирізав з них серце, сховав у свою ловецьку торбу, та й справився назад у дорогу, аж лісовик уже і сам тутки.

– А що, – каже, – опорав?

– Авжеж, – каже стрілець.

– Тепер же слухай, – каже лісовик до нього. – Іди, право, отсим плаєм, що межи скалами в’ється, а той корінець, що я тобі дав, так тобі послужить, що за малу годинку станеш на скляних горах у кришталевих дворах пресвітлого Даждбога. Єму подай серце. А як він тебе питатиме, що ти за твою прислугу у нього правиш? – то проси єго, щоби тобі позволив вибрати собі у єго світлицях, що тобі самому вподобаєся. Якже ж він тебе стане водити світлицями та тобі всяку всячину показувати, то не бери ні золота, ні срібла, ні дорогого каменя, хоть аби тебе як кортіло, але жди, аж доки не заведе тебе в одну світлицю, де нічо інше не буде, як лиш самі машини. Тут же дивися добре, стояти буде в однім куточку млинчик, не більший, як ті млинки, що діти собі часом на потоках будують. Сего млинчика проси собі у Даждбога, а проси єго дуже, бо він не буде хотів тобі єго дати, буде казати, щоби ти собі брав і міх золота. Але ти уприся таки на млинці, то він тобі єго дасть накінець. Розумієш?

– Та вже розумію, – обізвався стрілець, шкробаючися в голову, – але що мені по млинцеві? Хіба я тим голодні діти погодую або своїй старій рот заткаю, як верну з порожнов торбов та з млинцем домів? Дала би вона мені млинця, не бійся, а то такого, щоби мені єго ні ти та ні сам Даждбог не відтулив. Ти ще мабуть моєї старої не знаєш.

– От, плетеш, та і сам не знаєш що, – каже лісовик, – хіба ж я тобі не казав, що я тебе люблю, за тото, що горівки не п’єш та неділі шануєш? Дістань лиш той млинчик, а відтак не журися, – ми твою стару вдобрухаємо. Спіши лиш, щоби-сь на скляних горах став, заки ще Даждбог рушить зі сонечком, світ об’їжджати, а то пропав би увесь твій труд. Біжи ж!

Стрілець пошкробався ще раз у голову, та хотів щось казати, але лісовик ухопив єго за прошивку та і натис у плай, давши єму ще здоровий кулак у потилицю на дорогу, а то такий, що і не стямився неборак, як став і на скляній горі і у кришталевих дворах Даждбога, що саме тогди збирався зі сонечком виїжджати.

Якже ж уздрів він стрільця з туровим серцем, так і врадувався велико, та й став у нього питати, яку він нагороду собі хоче, а той став усе єму так казати і так робити, як єго лісовик учив. Як же ж уперся він на млинці, та уперся так, що ніщо було вже робити, так Даждбог до нього і каже:

– Ну добре: на ж тобі отсей млинець, але уважай, що з ним робитимеш, бо ви, люди, ніколи не знаєте з вашого щастя користати, але всігди таке з нього зробите, що найбільше щастя вам у найбільше нещастя переводиться.

Се сказавши, упхав єму млинець у торбу, – аж тут як ударить грім!… Наш стрілець упав неначе неживий на діамантові помости у кришталевім дворі світлого Даждбога на скляних горах.

Чи мало чи довго він так без пам’яти лежав, – аж тут промітується, аж він уже не в Даждбожих теремах, але у себе дома під вікном на приспі.

– Гм, – думає він собі, – хіба ж отсе не дивний та не чудний мені сон снився? Такий мабуть і розумній моїй жінці ніколи не сниться! А преці таки се не сон був а правда, бо ось у торбі і дивний той млинець а під язиком корінець, і в потилиці чую ще добре той кулак, що мені єго лісовик на дорогу дав, – але що мені з нього? Який сам з роду дурний та божевільний, такого другого дурня послухав того лісовика з зеленою бородою!… Не лучше ж було мені набрати повну торбу золота або діамантів, як правити отсю пусту забавку, та ще за ню і такого грому від Даждбога вислухати, що мені виділось, що мене моя стара отсе так гарно макогоном уцідила, як то вона часом з примхи любить! Гай, гай!… Але треба іти сей млинчик де на сміття кинути, а то як стара вздрить, то не бійся, що не тямитиму до нових віників!

– Капустяна ти головко, – обізвався єму лісовичок з-за плечей, – чи ти би лиш діправди отсей премногоцінний млинок на яке там небудь сміття не кинув? Гай, гай, якіж то ви люди дурні!… Хіба ж ти не знаєш, що сей млинець має таке до себе, що як скоро ним лиш покрутиш та і скажеш:

– Млинчик, млинчик, ну охочо,

Змели мені, що я хочу,

Змели мені зараз (то і то),

– так млинчик тобі зараз і намеле, що би твоя душа не запрагла. А як схочеш, щоби твій млинчик станув, так лиш скажи:

Млинчик, млинчик, ну же стій,

Бо так хоче мельник твій!

Так він стане і не рушиться, хоть би єму що хто робив! Знаєш же тепер, який ти отсе собі скарб сеї ночі запопав? Шануй же єго, та розумний будь, а горівки так і далі не пий, як досі її не пив, то я тобі всігди буду добрий!

Се сказавши, знимидів лісовик, а наш стрілець, як з роду не лінивий був, так зараз взявся до свого млинця:

– Млинчик, млинчик, ну охочо!

Змели мені, що я хочу!

Змели мені зараз тут такий замок красний та дорогий, аби такого і в царя не було, у тім же замку золота, та срібла, та всякого добра повно а повно, а на около замку усілякі сади, та квіточники, та водостоки, та холодки, а то все у золотих парканах треба!

Млинчик лиш заторкотів і відразу сталося усе, що він казав, і як він хотів, і замок, і городи, і сади, і усе так дійсно, як він се собі бажав, навіть і такий залізний паркан з позолоченими головками, як у самого губернатора у Львові. Наш стрілець аж не стямився з радощей!…

– Та же се добре! – думає він собі.

– Млинчик, млинчик, ну охочо!

Змели мені, що я хочу!

Змели мені зараз так, щоби мені і моя стара, і мої діти, лежали собі у шовкових перинах та у золотих ліжках, і то всі у тоненьких білих сорочках. А коло них аби стояло сто служниць напоготові, і то з усілякими шовковими та дорогими уборами, з такими, аби їх і в цариці не було. А я сам аби став у такій дорогій ловецькій уберії, в якій ходить сам цісар.

Млинчик лиш заторкотів, та й усе сталося на млі ока, і ще краще, як він сам собі се думав.

– Млинчик, млинчик, ну же стій!

Бо так хоче мельник твій!

Млинчик і став. Тогди увійшов наш стрілець у замок, і не міг начудуватися та надивуватися усьому гараздові та всім припихам, які він тут уздрів!… Таке єму навіть і не снилося, не то що! Стара єго аж пихтить у шовкових перинах, а діточки аж рученятка порозкидали на білих як лебідь подушках!

Стрілець наш махнув тихонько на челядь, аби мовчала, а сам пішов гледіти трапезної світлиці, бо хоть і з’їв він від лісовика грушку, то однакож від того кулака, що дістав був від нього у потилицю, знов єму зголоднілося, а то мабуть чи не дужче, як учора на підвечір у лісі, бо се вже і днинка зробилася, і сонечко уже сходить, таке ясне та рожеве!…

Найшов він і трапезну світлицю, але що з того? Кидрові великі столи стояли рядами, позастелювані білими та тоненькими як папір обрусами, а на них стояли самі золоті та срібні та кришталеві миски, та полумиски, та блюда, всякі знаряди, як у якого царя, але усі порожні! Так він зараз до млинця:

– Млинчик, млинчик, ну охочо!

Змели мені, що я хочу!

Змели мені зараз тут усілякої панської страви та лакіток і ласощів, щоби аж столи повгинались! А для моєї старої намели повну отту велику миску пирогів з сиром та з шкварками, але так, щоби у сметані аж плавали, бо вона нічого так у світі не любить, як пироги в сметані! Оногди у кума Андрія на хрестинах як ухопила зненацька один пиріг, то так їй в горлі став, що мусів я їй чимало кулаків у потилицю надавати, доки аж песій пиріг пішов собі туди, куди єму треба! А змели так, млинчику, аби на обід прийшов до мене і кум Андрій з кумов та з усьою родиною, і кум Панько з усіма, і кум Дмитро, і Василь і Петро! А Дмитро аби приніс сюда той свій золотий топірчик, що я в нього вже два роки як торгую, та годі з ним сторгуватись, бо тільки за нього править, що і цар би за нього тільки єму не дав. Але нині мусить він мені єго продати, хоть аби там не знати що!

Ще стрілець се і не проказав гаразд, аж уже і все так сталося, як він хотів. Яка вже тут страва не поставала на усіх столах!… а у найбільшій мисці не пироги тобі ні!… Аж плавають у молоденькій сметанці та в свіжих шкварках!… А ось вбігає вже і єго стара, Солоха отсе, з усіма діточками, що так за нев як ті бжоли за матков і рушили!… Солоха ж зараз до стрільця, свого мужа отсе:

– А се що, Семене, такого? Чи ти лиш се дістав сеї ночі з папороти цвіту? Я сама себе не тямлю! Чи отсе я лиш сночі з лободов якого дурману не наїлась?

– От, заткайся стара, та сідай борше до пирогів, доки ще гарячі, а то вистигнуть! – каже стрілець. – Уповідати буде і відтак час, як собі покоштую отсего печеного поросятка з начиночкою. Бо хоть і отсей солонинков шпікований та у квасній сметанці жарений заячик не на вбій, то все я таки до печеного поросятка з начинкою – кат мене не взяв! Та лиш не квапся, стара, так дуже, як оногди у кума Андрія, аби не було знов так… Лиш не сердься так зараз, прошу тя, бо ти знаєш, що нині Івана Купала, так зараз і повен двір гостей навалить, а Дмитро з тим своїм красним топірчиком также. А слухай, на подвір’ї вози заторкотіли! Се вже вони, се наші гості! Але ти не вставай! Сиди собі лиш за столом коло пиріжків, а я піду їх тим часом зустрічати, та їх право сюди уведу. Тож то вже будуть дивитися на твої коралі з дукатами!…

Як тут гості посходилися, як вони віталися, як дивувалися, та як випитувалися – то много би оповідати, та ніщо слухати. Тільки лиш скажу, що всі собі добре підхмелилися, навіть і наш стрілець, хоть і не горівков, але годованими угорськими винами. I Дмитро став тогди і казати до нього:

– Гай, гай, куме Семене, які то ви щасливі! Коби мені ваш млинець, то знав би я, що з ним робити!…

– А що ж би ви з ним зробили, куме Дмитре?

– Я би зараз біля вашого замку зробив собі велике море з пристанев, а в тій пристани, такий гарний корабель, аби такого і не було на світі з усіма стерниками, керманичами, матросами, доста того, з усім а усім знарядом. Я сам зробив би ся калфов того корабля, та собі хоть до осені тим голубим морем погуляв! О, ви не знаєте, куме Семене, яка тото розкіш, по тім синім морі без краю гуляти!

– Ба, я волію собі вже з тугим луком або з ясним кресом по тих темних дебрах. Але що ж робити? – кожному своя охіть. А що дасте ми, аби я вам свого млинця позичив до осени?

– Топорець!

– Давайте сюда!

– Тут маєте!

– Ось вам і млинець! А як схочете, аби він вам і море, і корабель, і що схочете намолов, то лиш промовте:

– Млинчик, млинчик, ну охочо!

Змели мені, що я хочу!

А Дмитро як був з роду прудкий, та ще до того і трохи підхмелений, так зараз і закрутив млинцем:

– Млинчик, млинчик, ну охочо!

Змели мені, що я хочу!

Змели мені так, аби я зараз серед моря зробився калфою у найкразім корабли геть з усім знарядом!

Так відразу і став він серед моря у пишнім кораблі з гордими карталуками та пишними парусами, а около нього вся служба та старшина корабельна, що єму так низько і кланяєся, звичайно, як своєму калфі. А він так з горда і промовив до них:

– Ну, хлопці, тепер підемо хіба снідати?

– А вже ж, пресвітлий калфо, – каже корабельний староста, – суте та пресуте снідання на столі, але що з того, коли, хоть усего є в кораблі, чого душа бажає, а лиш одного нам брак.

– А то чого би? – питає гордий калгфа, та й ухопив за свій млинець.

– Солі, світлий пане!

– Солі? – аж зареготався Дмитро.

– Млинчик, млинчик, ну охочо

Змели мені, що я хочу!

Змели мені тут зараз солі!

Господи! як не затуркотить наш млинчик, як не стане сипати солі!… Так сипле, так сипле, як з міха, аж тут і стали стерники кричати:

– Годі вже, годі тої солі, а то затопить зараз цілий корабель!

Настрашився і калфа наш гордий, але що було робити? Він знав промовити до млинчика, аби рушив; а не знав, як єго застановити. Отже ніщо було діяти, мусіли той коштівний млинчик з корабля у море кинути, а то був би цілий корабель затопив. Але млинчик ще і у морі меле собі ту сіль. Для того ж то море таке в одно солоне і до сегоднішної днини, і буде собі солоне, аж доки якому розумнакові не вдасться того млинчика з моря видобути.

Примітки

Друковано: «Казки для руського народу», 1873, с. 20 – 37. Друга казка дуже цѣкава.

Репродукуємо з першодруку. Головна основа сеї казки взята із широко розповсюднених переказів народних при чудовний столик, торбу, або млинок. (Порівн. Чубинський Труды І. 354; Рудченко, Южнорусские народные сказки, ч. 2, с. 125, 139; В. Гнатюк, Етнографічні матеріали з Угорської Русі, ч. 2. Етнографічний збірник, 1898 р., т. 4, с. 81 – Чудесний млинок, баранець і палиці.

Подається за виданням: Федькович Ю. Писання. – Льв.: друкарня Наукового товариства ім. Шевченка, 1902 р., т. 2, с. 321 – 331.