Початкова сторінка

МИСЛЕНЕ ДРЕВО

Ми робимо Україну – українською!

?

До Михайла Дучака

Юрій Федькович

у славній Заставній

Аби того нагадав,

Кого братом колись звав,

Кому казав: «Ріднесенький!»

Кому казав: «Друже!

Не журися, бо й я журюсь».

Та я вже не тужу…

Або-ж та береза на цвинтарі тужить?

Мовчить та біліє як яра зима.

От так і той жовнір, що в цісаря служить:

Хоть серденько мліє, а віри нема

Ні від Бога, ні від людей –

Листок серед моря:

Одна хвиля приб’є до дна,

А друга рве у горі.

Ох филі ви, филі, чорні та студені,

Коли ж то до вас я примівки хоть знав! –

Сказав би я нестись до рідної нені.

Як лебідь той білий на вдвір’я би впав,

Та й заспівав, заголосив усіх співанок.

Ненька би ся здогадала, що то їй синок,

Та й вибігла з хати. «День добрий ти, мати!

Із далеку гості, чи є чим вітать?»

«Є, сину єдиний, меди є, є вина». –

«А врода, здоровля?» – «О вже – дякувать!»

Частуй собі, моя нене,

Миліші гості,

А я піду та й нап’юся –

З високого мосту…

Ні чарочкою питиму,

Ні мід солоденький,

А нап’ється на намулі

Твій син молоденький.

Попід воду блукатиму,

Свою вроду шукатиму…

Вродо моя мальована,

Вродо моя красна!

Літа мої молоді,

Доле моя щасна!

В мене дома меди-вина,

Хата на помості –

Верніться коханії

Хоть на днину в гості!

Моя мати ткаля

Та шваля –

Моя мати дбала,

Та дбала,

Посправляла кармазини,

Все казала: «Моєму сину».

А тут йому нема кому

І личко накрити.

Чомусь мене, ненько моя,

Люба моя,

Сиза моя.

Не навчила хоть тужити?

Притулив я личко до калини,

Та тужив я з вечора годину.

Ніхто мене не розважить,

Слізоньки обітре.

Повій мені з Буковини

Чорногорський вітре,

Та привій ми від братчика

Щирую пораду:

Де я бідний пригорнуся,

Голову покладу?

Хто мя буде поминати,

Як марне загину?

Хто посадить у головах

Червону калину?

Хто заплаче надо мною,

Мисочку покладе? –

Не забудь мя, товаришу,

Названий мій брате!

Ні! Ти мене не забудеш:

Не так ми любили,

Щоби ми ся забували,

Товаришу милий!

Як ти сядеш у суботу

Вечероньку їсти,

Як принесе поштаренько

Невеселі вісти, –

Не журися, сизокрилий,

Така уже доля!

А в неділю скоро з церкви,

Чини ж мою волю:

Збери наших легіників,

Що їх буде сила,

Та висипте при дорозі

Високу могилу,

Та насадіть на могилі

Бервінку та рути:

Будуть іти дорогою

Сердешні рекрути,

Нарвуть собі, затичуться,

Слізоньки обітруть –

Порозносять наші квітки

У всі чтири вітри,

Тай розкажуть, – не про мене,

Не про мою долю,

А про тебе казатимуть,

Брате мій соколе!

Все про тебе казатимуть,

Сизий мій та ясний!

Як ти твого товариша

Споминаєш красно. –

«Ляхи єго замучили,

Німці ‘го добили,

А ті руські легіники

Бервінком накрили».


Примітки

Друк. Вечерниці, 1862, ч. 41, стор. 345 – 346.

Подається за виданням: Писання Осипа Юрія Федьковича. Перше повне і критичне видання. Том 1. Поезії / З перводруків і автографів зібрав, упорядкував і пояснення додав д-р Іван Франко. – Льв.: друкарня Наукового товариства ім. Шевченка, 1902 р., с. 136 – 139.