До Михайла Дучака
Юрій Федькович
у славній Заставній
Аби того нагадав,
Кого братом колись звав,
Кому казав: «Ріднесенький!»
Кому казав: «Друже!
Не журися, бо й я журюсь».
Та я вже не тужу…
Або-ж та береза на цвинтарі тужить?
Мовчить та біліє як яра зима.
От так і той жовнір, що в цісаря служить:
Хоть серденько мліє, а віри нема
Ні від Бога, ні від людей –
Листок серед моря:
Одна хвиля приб’є до дна,
А друга рве у горі.
Ох филі ви, филі, чорні та студені,
Коли ж то до вас я примівки хоть знав! –
Сказав би я нестись до рідної нені.
Як лебідь той білий на вдвір’я би впав,
Та й заспівав, заголосив усіх співанок.
Ненька би ся здогадала, що то їй синок,
Та й вибігла з хати. «День добрий ти, мати!
Із далеку гості, чи є чим вітать?»
«Є, сину єдиний, меди є, є вина». –
«А врода, здоровля?» – «О вже – дякувать!»
Частуй собі, моя нене,
Миліші гості,
А я піду та й нап’юся –
З високого мосту…
Ні чарочкою питиму,
Ні мід солоденький,
А нап’ється на намулі
Твій син молоденький.
Попід воду блукатиму,
Свою вроду шукатиму…
Вродо моя мальована,
Вродо моя красна!
Літа мої молоді,
Доле моя щасна!
В мене дома меди-вина,
Хата на помості –
Верніться коханії
Хоть на днину в гості!
Моя мати ткаля
Та шваля –
Моя мати дбала,
Та дбала,
Посправляла кармазини,
Все казала: «Моєму сину».
А тут йому нема кому
І личко накрити.
Чомусь мене, ненько моя,
Люба моя,
Сиза моя.
Не навчила хоть тужити?
Притулив я личко до калини,
Та тужив я з вечора годину.
Ніхто мене не розважить,
Слізоньки обітре.
Повій мені з Буковини
Чорногорський вітре,
Та привій ми від братчика
Щирую пораду:
Де я бідний пригорнуся,
Голову покладу?
Хто мя буде поминати,
Як марне загину?
Хто посадить у головах
Червону калину?
Хто заплаче надо мною,
Мисочку покладе? –
Не забудь мя, товаришу,
Названий мій брате!
Ні! Ти мене не забудеш:
Не так ми любили,
Щоби ми ся забували,
Товаришу милий!
Як ти сядеш у суботу
Вечероньку їсти,
Як принесе поштаренько
Невеселі вісти, –
Не журися, сизокрилий,
Така уже доля!
А в неділю скоро з церкви,
Чини ж мою волю:
Збери наших легіників,
Що їх буде сила,
Та висипте при дорозі
Високу могилу,
Та насадіть на могилі
Бервінку та рути:
Будуть іти дорогою
Сердешні рекрути,
Нарвуть собі, затичуться,
Слізоньки обітруть –
Порозносять наші квітки
У всі чтири вітри,
Тай розкажуть, – не про мене,
Не про мою долю,
А про тебе казатимуть,
Брате мій соколе!
Все про тебе казатимуть,
Сизий мій та ясний!
Як ти твого товариша
Споминаєш красно. –
«Ляхи єго замучили,
Німці ‘го добили,
А ті руські легіники
Бервінком накрили».
Примітки
Друк. Вечерниці, 1862, ч. 41, стор. 345 – 346.
Подається за виданням: Писання Осипа Юрія Федьковича. Перше повне і критичне видання. Том 1. Поезії / З перводруків і автографів зібрав, упорядкував і пояснення додав д-р Іван Франко. – Льв.: друкарня Наукового товариства ім. Шевченка, 1902 р., с. 136 – 139.