Гетьман Хмельницький

Адріан Кащенко

Зіновій Богдан Хмельницький був сином чигиринського сотника Михайла Хмельницького. Батько дав йому освіту в Київській братській школі, а потім у польській школі в галицькому місті Ярославлі. Поміж козаками Богдан був людиною відомою, бо все життя проводив у війнах та походах. У бойовищі коронного польського гетьмана Жолкевського з турками року 1620-го він дістався в бранці, року 1621-го його вже бачили ватажком морського походу на Царгород, бо з неволі викупили. Під час війни короля Владислава з Москвою Богдан разом із козаками бився на боці поляків, став особисто відомий королеві й дістав із його рук у подарунок коштовну шаблю. Під час повстання Павлюка Хмельницький значиться у реєстрі військовим писарем; року ж 1644-го, нудьгуючи без війни та походів, він збирає 2400 охочих козаків і за добру плату водить їх у Францію допомагати тій державі воювати з Іспанією.

Після повернення на Україну Хмельницький знову був військовим писарем; і року 1646-го його разом із старшими козацького реєстрового війська Барабашем та Ілляшем викликав король до Варшави. Польський державець хотів тоді проти волі панства розпочати війну з Туреччиною і вмовляв козаків роздратувати турків морським походом так, щоб ті самі оголосили війну Польщі. Щоб прискорити цей випадок, він доручив Барабашеві передати на Січ 5000 злотих на полагодження військових чайок. А на подяку козакам король передав через того ж Бара-баша грамоту, якою козацькому військові поверталися всі його давні права, а кількість реєстровців збільшувалася на 20 000 душ. Тут же з рук Владислава козацька старшина отримала бойову корогву кармазинового кольору, булаву й інші військові клейноди.

З радісною надією на кращу долю рідного краю їхав од короля до Чигирина Богдан Хмельницький, аж тут він довідався, що польські пани й сенатори так приборкали Владислава, що він мусив зректися всього, що пообіцяв козакам; лукавий же Барабаш, прислуговуючи шляхті, сховав королівського універсалу з козацькими привілеями й наказав Хмельницькому нікому про нього не говорити. Та Богдан із тим не погодився. В нього вже наболіло серце за покривджене козацтво, і в голові визрівала думка відплатити польським панам за всі знущання. Тому він хитрощами відібрав у Барабаша універсал і, маючи його в своїх руках, почав поширювати про нього чутку поміж козаками, показуючи цю грамоту короля своїм однодумцям і прихильникам.

Народна дума так оповідає про цю подію та про початок козацького повстання під проводом Богдана Хмельницького:

Як із день-години

Зчиналися великі війни на Україні,

Отоді ж то не могли обібратись,

За віру християнську одностайно стати;

Тільки обібрався Барабаш та Хмельницький,

Да Клиша Білоцерківський.

Отоді вони од своїх рук листи писали,

До короля Владислава посилали.

Тоді ж то король Владислав листи читає,

Назад одсилає;

У городі Черкаському Барабаша гетьманом наставляє:

«Будь ти, Барабашу, в городі Черкаському гетьманом,

А ти, Клишо, у городі Білій Церкві полковником,

А ти, Хмельницький, у городі Чигирині хоч писарем військовим».

Отоді ж то небагато Барабаш, гетьман молодий, гетьманував,

Тільки півтора года.

Тоді ж то Хмельницький добре дбав,

Кумом до себе гетьмана молодого Барабаша зазивав,

А ще дорогими напитками його вітав

І стиха словами промовляв:

«Гей, пане куме, пане Барабашу, пане гетьмане молодий,

Чи не могли б ми з тобою удвох королівських листів прочитати,

Козакам козацькі порядки подавати,

За віру християнську одностайно стати?»

Отоді ж то Барабаш, гетьман молодий,

Стиха словами промовляє:

«Гей, пане куме, пане Хмельницький, пане писарю військовий,

Нащо нам з тобою королівські листи удвох читати,

Нащо нам козакам козацькі порядки давати?

Чи не лучче нам з ляхами,

Мостивими панами,

З упокоєм хліб-сіль по вік вічний уживати?»

Отоді-то Хмельницький на кума свого Барабаша

Велике пересердя має,

Ще кращими напитками вітає.

Отоді-то Барабаш, гетьман молодий,

Як у кума свого Хмельницького дорогого напитку напивсь,

Дак у його і спать поваливсь.

Отоді Хмельницький добре дбав,

Із правої руки з мізинного пальця щирозлотий перстень ізняв,

Із лівої кишені ключі виймав,

З-під пояса шовковий платок висмикав,

На слугу свого вірного добре кликав-покликав:

«Гей, слуго ти мій, повірений Хмельницького,

Велю я тобі добре дбати,

На доброго коня сідати,

До города Черкаського до пані Барабашевої прибувати,

Королівські листи до рук добре приймати».

Отоді-то слуга, повірений Хмельницького, добре дбав,

На доброго коня сідав,

До города Черкаського скорим часом, пильною годиною прибував,

До пані Барабашевої у двір уїжджав;

У сіни ввійшов, шличок із себе скидав;

У світлицю ввійшов, низький поклон послав;

Тії значки на скамні покладав,

А ще стиха словами промовляв:

«Ей, пані, – ти, пані Барабашева, гетьманова молодая!

Уже ж тепер твій пан, гетьман молодий,

На славній Україні з Хмельницьким великі бенкети зчиняють, –

Веліли вони тобі сії значки до рук приймати,

А мені листочки королівські оддати:

Чи не могли б вони із кумом своїм Хмельницьким

Удвох прочитати

І козакам козацькі порядки давати?»

Отоді ж то пані Барабашева, гетьманова,

Удариться об поли руками,

Обіллється дрібними сльозами,

Промовить стиха словами:

«Ей, не з горя-біди моєму пану Барабашу

Схотілося на славній Україні з кумом своїм Хмельницьким

Великі бенкети зчинати!

Нащо б їм королівські листи удвох читати?

Не лучче б їм із ляхами,

Мостивими панами,

З упокоєм хліб-сіль вічнії часи уживати?

А тепер хай не зарікається Барабаш, гетьман молодий,

На славній Україні огнів та тернів ізгашати,

Тілом своїм панським комарів годувати

Од кума свого Хмельницького».

Отоді ж то пані молодая Барабашевая

Стиха словами промовляє:

«Ей, слуго, повірений Хмельницького,

Не можу я тобі листи королівські до рук подати,

А велю я тобі до воріт одходжати,

Королівські листи у шкатулі із землі виймати».

Отоді-то слуга, повірений Хмельницького,

Як сі слова зачував,

Так скорим часом, пильною годиною до воріт одходжав,

Шкатулу з землі з королівськими листами виймав,

Сам на доброго коня сідав,

Скорим часом, пильною годиною до города Чигирина прибував,

Своєму пану Хмельницькому королівські листи

до рук добре оддавав.

Отоді-то Барабаш, гетьман молодий, од сна уставає,

Королівські листи в кума свого Хмельницького заглядає;

Тоді й напитку дорогого не попиває,

А тільки з двора тихо з'їжджає,

Да на старосту свого Кричевського кличе, добре покликає:

«Ей, старосто, – каже, – ти мій, старосто Кричевський!

Коли б ти добре дбав,

Кума мого Хмельницького живцем узяв,

Ляхам, мостивим панам, до рук подав,

Щоб нас могли пани, мостивії ляхи, за білозорів почитати».

Отоді-то Хмельницький, як сії слова зачував,

Так на кума свого Барабаша велике пересердя мав,

Сам на доброго коня сідав,

Слугу свого, повіреного, з собою забирав.

Отоді-то припало йому з правої руки

Чотири полковники.

Первий полковник – Максим Ольшанський,

А другий полковник – Мартин Полтавський,

Третій полковник – Іван Богун,

А четвертий – Матвій Борохович.

Отоді-то вони на славну Україну прибували,

Королівські листи читали,

Козакам козацькі порядки давали.

Тоді-то у святий день, у божественний вівторок

Хмельницький козаків до сходу сонця пробуджає

І стиха словами промовляє:

«Ей, козаки, діти, друзі-молодці!

Прошу я вас, добре дбайте,

Од сна уставайте,

Руський отченаш читайте,

На лядські табори наїжджайте,

Лядські табори на три часті розбивайте,

Ляхів, мостивих панів, упень рубайте,

Кров їх лядську у полі з жовтим піском мішайте,

Віри своєї християнської у поругу вічні часи не подайте!»

Отоді-то козаки, друзі-молодці, добре дбали,

Од сна уставали,

Руський отченаш читали,

На лядські табори наїжджали,

Лядські табори на три часті розбивали,

Ляхів, мостивих панів, упень рубали,

Кров їх лядську у полі з жовтим піском мішали,

Віри своєї християнської у наругу вічні часи не подали.

Року 1647-го здійснення замірів Хмельницького прискорилося через тяжку кривду, якої він зазнав од польського пана Чаплинського, що, взявши з собою два десятки озброєних харцизів, захопив у Хмельницького його батьківщину – село Суботів – і при цьому забив на смерть канчуками меншого сина Богдана, а його другу жінку взяв собі коханкою. Так польські пани звичайно чинили з козаками, і, коли Хмельницький кинувся скаржитися коронному гетьманові, так той ще й до в’язниці запер. На щастя Богдана, його приятель полковник Кричевський випустив на волю, і Хмельницький, разом із сином Тимошем, утік на Запорожжя.

У грудні року 1647-го Богдан спинився на руїнах Томаківської Січі, на острові Бучацький, де купчилися непокірливі запорожці, й, прихиливши їх на свій бік, поїхав на Микитин Ріг до коша. Тим часом польська залога на Січі дістала наказ захопити Хмельницького і скарати його на смерть. Тільки й запорозька старшина вже знала про заходи Богдана і, співчуваючи йому, застерегла втікача про смертний присуд, винесений польським урядом.

Поляки не вкмітували, коли Богдан прибув на Січ, а, довідавшись, побачили, як він разом із сином та десятком побратимів вирушив кіньми до Криму. Польська залога з трьома сотнями жовнірів і п’ятьма сотнями реєстрових козаків кинулися доганяти Хмельницьких, але чутка про скривдження військового писаря та смертний вирок украй обурили і запорожців і реєстровців, які гналися за втікачами водночас із поляками, так що, коли під час подорожі в Крим два прихильники Богдана приєдналися до реєстрових козаків і стали вмовляти їх не допомагати королеві, реєстровці збунтувалися, кинулись на жовнірів і почали з ними битися. Тому поляки вернулися назад, у Січ, але запорожці й там уже повстали і всіх їх знищили.

Вчинивши розправу над польською залогою, січовики стали діставати з пісків старі гармати, витягати й лаштувати їх знову на окопах, і незабаром відлуння від пострілу з січової башти рознесло звістку, що на Запорожжі знову прокинулася воля. Ожив Великий Луг, з усіх островів, приток, лиманів та непрохідних нетрів квапилися човни з козаками, лугарями та степовиками; в плавнях застукотіли сокири – запорожці майстрували нові чайки й витягали з очеретів старі, сховані десять років тому.

За зиму січовики зібралися до війни та озброїлися, а по Україні розіслали окремих товаришів, щоб понесли чутку про те, що шляхта порушила волю короля й навесні запорожці прийдуть визволяти Україну від панської неволі. Тим часом Хмельницький прибув у Бахчисарай, до хана, і почав його умовляти, щоб допоміг козакам у боротьбі з поляками. Хан згодився, та, не довіряючи ще Богданові, прислав із ним на Запорожжя тільки перекопського мурзу Туган-Бея з 4000 татар.

18 квітня року 1648-го Хмельницький, залишивши Туган-Бея на Базавлуці, наблизився до Січі. Запорожці, знаючи про ханську підмогу, урочисто, з гарматною пальбою, зустріли Богдана, а наступного дня кошовий отаман Війська Запорозького скликав велику раду. На ній Хмельницький у довгій і натхненній промові змалював тяжке становище України, поневоленої поляками, та занепад православної віри, гнобленої унією. Нагадав про всі кривди, яких зазнало козацтво від поляків, про замучених гетьманів – Підкову, Наливайка, Сулиму й Павлюка, й запалив серця запорожців жагою помсти. «Або смерть, або перемогти поляків!» – така була ухвала ради. Богдана Хмельницького козаки одностайно наставили гетьманом і вручили йому клейноди Війська Запорозького.

Беручи булаву, Богдан знав, що вороги вже не сплять, що Потоцький зібрав 30 000 польського війська в Корсуні, з них дві частини послав на Запорожжя, а саме: 12 000 жовнірів під проводом його сина Степана вирушили кіньми через степ, а 6000 реєстрових козаків на чолі з Барабашем та Ілляшем попливли човнами по Дніпру.

Щоб не дати ворогам з’єднатися й не впустити їх до Січі, гетьман 22 квітня, маючи біля себе 8000 запорожців та 12 поганеньких гармат, виступив супроти Потоцького, а своїх побратимів Ганжу та Джеджалія послав дніпровим берегом перестріти реєстрових козаків і умовити їх одностайно стати із запорожцями на поляків.

Зблизившись із польським військом біля річки Жовті Води і діставши від Ганжі звістку, що реєстровці вагаються і хочуть почути слово самого Хмельницького, він негайно подався до Кам’яного Затону, де стояли реєстрові козаки, й звернувся до них із промовою, розкрив їм очі на королівські кривди й так вплинув На реєстровців, що вони тієї ж ночі знищили всю свою польську і сполячену старшину (ляхів та недоляшків) – вбили Барабаша та Ілляша Караїмовича і приєдналися до Хмельницького.

Коли гетьман повернувся з Дніпра до свого табору на Жовтих Водах, поляки вже розпочали наступ на запорожців, і понад річкою точилися герці й дрібні бої, Хмельницький зараз же повиводив січові полки з табору й, оголосивши, що їм на підмогу прибувають реєстрові козаки, кинув своє військо на польські окопи, перед табором. 5 травня спалахнула велика битва. Запорожці билися старою зброєю, були обідрані й голі, бо за десять років, що не ходили на Чорне море, Військо Запорозьке зовсім зубожіло; поляки ж красувалися своїм пишним вбранням, вони мали добрі гармати й більше війська. Проте козаки, незважаючи ні на що, із завзяттям кинулися на ворожі окопи й, захопивши їх, почали гнати поляків у їхній же табір.

Серед того бою зі сходу піднялася велика курява: то татари везли на своїх конях реєстровців. Побачивши це, поляки гадали, що наближається їхня допомога, й дуже зраділи, що тепер знищать усіх запорожців; коли ж реєстрові козаки стали брататися із січовиками, вони зразу занепали духом і розгубилися.

Хмельницький скористався з легкодухості польської шляхти й задумав влаштувати їй те, що вона зробила з козаками на Солониці року 1596-го. Він викликав до себе із польського табору посланців, почастував їх вечерею, запевнив, що не хоче марно проливати крові, а вийшов із Січі тільки, щоб оборонятися, знаючи, що королівський уряд засудив його до смертної кари. Наприкінці Богдан Хмельницький сказав, що охоче дозволив би полякам вирушити назад, на Україну, але боїться, щоб вони самі на нього не напали, і через те просить їх, на доказ своєї поступливості, віддати йому всі гармати.

Коли посланці вернулися до польського табору, Потоцький зібрав на раду всю шляхту, й після тривалих суперечок польське панство згодилося на умови Хмельницького. 8 травня поляки передали козакам гармати й почали відводити своє військо назад, маючи на думці вийти на шлях до Сміли та Корсуня. Там по дорозі були великі байраки, що звалися Княжими. І гетьман відрядив туди Перебийноса з тисячею козаків, щоб на шляху польського війська поробили засіки та викопали рови; сам же із полками пішов слідом за Потоцьким; дотримуючись умов, не нападав на нього, а обходом послав татар, які мали перетнути полкам відхід на Україну та навернути їх на Княжі байраки.

Рятуючись од татарських стріл, польське військо справді повернулося на схід, у бік Княжих байраків, і, як тільки потрапило там на рівчаки та засіки, на них одразу накинулися козаки Перебийноса й татари Туган-Бея; Хмельницький же вдарив на поляків з тилу. Зчинилася нечувана різанина, і до ночі вся шляхта була перебита або поранена; врятувався тільки один жовнір, переодягнений селянином, – він і подав Потоцькому до Корсуня звістку про загибель його сина з усім військом. Криваво відомстили запорожці за польські кривди, і була велика радість козацтва з такої рішучої перемоги над ворогом.

З народних дум про бій на річці Жовтих Водах та першу перемогу Хмельницького над поляками збереглися тільки невеличкі уривки:

Чи не той то хміль, що коло тичини в’ється?

Гей, той то Хмельницький, що з ляхами б’ється.

Гей, поїхав Хмельницький ік Жовтому Броду,

Гей, не один лях лежить головою в воду,

Не пий, Хмельницький, дуже тої Жовтої Води:

Іде ляхів сорок тисяч хорошої вроди.

«А я ляхів не боюся і гадки не маю,

За собою великую потугу я знаю

І ще орду за собою веду,

А все, вражі ляхи, на вашу біду».

Утікали ляхи, погубили шуби…

Гей, не один лях лежить, вищіривши зуби!

Становили ляхи дубовії хати,

Прийдеться ляшенькам в Польщу утікати!

Утікали ляхів деякі полки,

їли ляхів собаки і сірії вовки.

Гей, там поле, а на полі цвіти:

Не по однім ляху заплакали діти,

Гей, там річка, через річку глиця,

Не по однім ляху зосталась вдовиця.

Звістка про перемогу запорожців над поляками прудкою ластівкою полетіла по Україні. Всі козаки, які ще взимку вийшли із Січі і гуртували навколо себе в лісах ватаги найзавзятіших людей: козаків-«випищиків» та селян, що повтікали від панів, – тепер узялися за діло й стали нападати на польські маєтки й невеликі роти польських жовнірів. Кобзарі ходили з міста у місто, із села до села, оспівуючи перемогу козаків та пророкуючи визволення від польського ярма. І по всій українській землі хутко зростали ватаги повстанців, озброювалися й зміцнювалися, а почасти й посувалися назустріч козацькому війську. Отож, запорожці не тільки розбили поляків у першому бойовищі, а ще й скликали й навчали люд військовій справі, що й дало Хмельницькому силу визволити Україну від поляків.

Не гаючись, Богдан із запорожцями та реєстровцями від Княжих байраків рушив на Чигирин, а Ганжу з полком козаків спрямував на Умань громити шляхту, яка, зокрема, зібралася в тому місті. З Чигирина гетьман пішов на Корсунь, де стояло головне польське військо з коронним гетьманом Потоцьким та польним – Калиновським. Тут Хмельницький, підіславши у ворожий табір козака Галагана, налякав поляків тим, що начебто слідом за Військом Запорозьким наступає кримський хан з усією ордою. Та вигадка так настрахала Потоцького, що він покинув свої окопи й заходився одходити на Богуслав тоді, як запорожці були вже біля самісінького Корсуня.

Хмельницький тут, як і в Княжих байраках, доручив Перебийносові перекопати в лісі шляхи, й той, вичекавши, доки поляки, відступаючи, розтягли своє військо на кілька верст, 28 травня напав на них з усіх боків і вщент розбив. Передні лави цілком загинули в Глибокому Байраці на перекопах, які влаштували козаки. Польські вози й гармати котилися з крутої гори прямо у рівчаки й падали туди разом із кіньми під радісні вигуки й стрілянину запорожців Перебийноса. З тилу на поляків тиснув сам Хмельницький, а козацькі полки з реєстровців та запорожців насідали збоку. За кілька годин бою обидва польські гетьмани потрапили в полон, а решта поляків здалася козакам на милосердя.

У бойовищі під Корсунем були захоплені всі польські гармати, обоз із великими скарбами та сила знатного панства. З усього війська, яке налічувало 18 000, більше 7000 залишилося трупом, майже 9000 потрапило в бранці й тільки 1500 вершникам вдалося втекти.

За великі послуги Війська Запорозького під Жовтими Водами та під Корсунем Хмельницький після такої перемоги надіслав на Січ коштовні подарунки: за кожну корогву – чотири корогви, за бунчук – два бунчуки, за булаву – Дві булави, за пару котлів – три пари і за кожну поганеньку гармату – дві добрих. До всього того він іще додав 1000 талярів січовому товариству на пиво і 300 талярів на січову церкву. Все те було захоплено з польським обозом, та й не тільки те, бо ще кількасот возів із золотом, грішми та всяким іншим добром гетьман відправив до Чигирина й Суботова.

Про Корсунський бій та про те, що постало на Україні після нього, народна дума розповідає таке:

Ой, обізветься пан Хмельницький,

Отаман-батько Чигиринський:

«Гей, друзі-молодці,

Браття-козаки, запорожці!

Добре дбайте, барзо гадайте,

З ляхами пиво варити зачинайте:

Лядський солод, козацька вода,

Лядські дрова, козацькі труда».

Ой, з того пива

Зробили козаки з ляхами превеликеє диво.

Під городом Корсунем вони станом стали,

Під Стебловим вони солод замочили;

Ще й пива не зварили,

А вже козаки Хмельницького з ляхами добре посварили:

За тую бражку

Зчинили козаки з ляхами велику дражку;

За той солод

Зробили ляхи з козаками превеликий колот;

А за той, не знать який, квас

Не одного ляха козак за чуба тряс.

Ляхи чогось догадались,

Від козаків чогось утікали,

А козаки на ляхів нарікали:

«Ой ви, ляхове,

Пеські синове!

Чом ви не дожидаєте,

Нашого пива не допиваєте?»

Тоді козаки ляхів доганяли,

Пана Потоцького піймали,

Як барана в'язали

Та перед Хмельницького гетьмана примчали:

«Гей, пане Потоцький!

Чом у тебе досі розум жіноцький?

Не вмів ти єси в Кам’янськім Подільці

Поганого поросяти, куриці з перцем та шапраном уживати,

А тепер не зумієш ти з нами, козаками, воювати

І житньої соломахи з тузлуком уплітати.

Хіба велю тебе до рук кримського хана,

Щоб навчили тебе кримські діти

сирої кобилини жувати!»

Тоді ляхи чогось догадались,

На жидів нарікали:

«Гей, ви, жидове,

Поганські синове!

Нащо то ви великий бунт, тривоги зривали,

на милю по три корчми становили,

Великі мита брали:

Від возового

По півзолотого,

Від пішого – по два гроші,

А ще не минали и сердешного старця –

Відбирали пшоно та яйця!

А тепер ви тії скарби збирайте

Та Хмельницького єднайте;

А то як не будете Хмельницького єднати,

То не зарікайтесь за річку Віслу до Полонного

прудко тікати».

Жидове чогось догадались,

На річку Случу тікали.

Которі тікали до річки Случі,

То погубили чоботи й онучі;

А которі до Прута,

То була від козаків Хмельницького

доріженька барзо крута.

По річці Случі

Обломили міст, ідучи,

Затопили всі клейноди

І всі лядські бубни.

Которі бігли до річки Росі,

То зосталися голі й босі.

Обізвався первий жид Гичик,

Та й хапається за бичик,

Обізветься другий жид Шльома:

«Ой, я ж пак не буду на сабас дома!»

Третій жид озоветься, Оврам:

«У мене невеликий крам:

Шпильки, голки,

Креміння, люльки,

Так я свій крам

У коробочку склав

Та козакам п'ятами накивав».

Обізветься четвертий жид Давидко:

«Ой, брате Лейбо! Уже ж пак із гори

козацькі корогви видко!»

Обізветься п'ятий жид Юдко:

«Нумо, до Полонного втікати прудко!»

Тоді жид Лейба біжить,

Аж живіт дрижить;

Як на школу погляне,

Його серце жидівське зів'яне:

«Ей, школо моя, школо мурована!..

Тепер тебе ні в пазуху взяти,

Ні в кишеню сховати,

Але ж доведеться Хмельницького козакам

на балаки покидати!»

Отже, панове-молодці, над Полонним

не чорна хмара вставала:

Не одна пані-ляшка удовою зосталась.

Озоветься одна пані-ляшка:

«Нема мого пана Яна,

Десь його зв'язали козаки, як би барана,

Та повели до свого гетьмана».

Озоветься друга пані-ляшка:

Нема мого пана Кордаша!

Десь його Хмельницького козаки повели до коша».

Озоветься третя пані-ляшка:

«Нема мого пана Якуба!

Десь узяли Хмельницького козаки

та либонь, повісили на дуба».

З-під Корсуня Богдан відрядив татар до Криму, а запорожців розпустив по Україні вимітати загонами з руської землі панів та жидів. Сам же гетьман із реєстровими козаками перейшов до Білої Церкви і заходився там складати нові полки українського козацького війська.

Запорожці, приєднавши до себе ватаги повстанців, ходили скрізь, руйнуючи польські маєтки, замки й міста та визволяючи людей з неволі. їхні загони зростали з кожним днем, гуртували навколо себе по кілька тисяч козаків і невдовзі ймення їхніх ватажків, полковників та курінних отаманів Війська Запорозького – Нечая, Богуна, Перебийноса, Ганжі, Остапа, Полов’яна, Морозенка, Гайчури, Кривошапки, Гаркуші, Вовгури й багатьох інших – облетіли всю Україну й прославилися в народних піснях і думах, як борці за визволення поневоленого українського люду; душі ж польської шляхти та її прибічників і підручних – жидів – ті імена виповнювали жахом.

Наймилішими народові героями повстання були, коли рахувати за кількістю складених про них пісень, полковники Війська Запорозького – Перебийніс, Нечай та Морозенко. Одну з пісень про Перебийноса можна й зараз почути на Україні, й не тільки від кобзарів, а й по селах, по бурсах і по військових школах:

Ой, не дивуйтеся, добрії люде,

Що на Вкраїні повстало;

Ой, за Дашевим, під Сорокою,

Множество ляхів пропало!

Перебийніс водить не много –

Сімсот козаків за собою;

Рубає мечем голови з плечей,

А решту топить водою:

«Ой, пийте, ляхи, води калюжі,

Води калюжі болотяної,

А що пивали по тій Вкраїні

Меди та вина ситії».

Зависли ляшки, зависли,

Як чорна хмара на Віслі.

Лядську славу загнав під лаву,

Сам бравий козак гуляє:

«Нуте, козаки, у скоки,

Заберімося під боки,

Заженім ляшка, вражого сина,

Аж за Дунай глибокий».

Дивують ляхи, вражі сини,

Що ті козаки вживають:

Вживають вони щуку-рибуху,

Ще й соломаху з водою.

Ой, чи бач, ляше, як козак пляше

На сивім коні горою:

Мушкетом бере, аж серце в’яне,

А лях від страху вмирав.

Ой, чи бач, ляше, що по Случ наше,

По Костяную могилу:

Як не схотіли, забунтували,

Та й утеряли Вкраїну.

Ой, чи бач, ляше, як пан Хмельницький

На жовтім піску підбився:

Від нас, козаки, від нас, юнаки,

Ні один ляшок не скрився:

«Нуте ж, козаки, у скоки,

Заберімося у боки;

Загнали ляхів за річку Віслу,

Що не вернуться і в три роки».

За літо, доки поляки скликали нове військо, Україна від Дністра й до Путивля та Лубен стала вільною. Повстання, мов величезна пожежа, перехопилося навіть у Галичину й на Білу Русь. Уся міська й сільська молодь узялася за ножі, сокири й коси й, повбивавши панів та озброївшись їхньою зброєю, пішла козакувати, гуртуючись то в загони, то в полки, що складав гетьман. Назва «реєстровий козак» стала зникати – козаком звав себе кожен, навіть той, хто замість зброї тримав у руці кийок. Селяни, долітні й підстаркуваті, що лишилися по оселях, поділили між собою добро своїх панів, їхнє господарство й худобу, попаювали навіть землю, так що за кілька місяців із поневолених кріпаків стали вільними людьми, до того ж, заможними землевласниками.

Проте під осінь поляки, зібравши 80 000 війська, почали знову наступати на Україну й перейшли на східний бік річки Случі. Почувши про це, Хмельницький скликав до себе всі козацькі загони, щоб дати польським військам бій. Вороги розташувалися табором біля річки Пиляви, на її берегах. Хмельницький не квапився нападати, сподіваючись на допомогу татар і гадаючи оточити поляків, як під Корсунем, з усіх боків. Проте шляхта сама прискорила свою загибель. Роздратовані запорозьким полковником Ганжею, що перемагав усіх польських богатирів на герці, поляки необережно кинулися на козаків і з кількома полками підступили через греблі та броди за Пиляву аж до козацького табору. А Хмельницький тільки того й чекав: він ударив на них усім військом, і козаки, перетнувши полякам шлях назад до гребель, або посікли їх, або потопили в річці та в болотах.

Ця пригода з кількома полками так засмутила польське панство та нагнала на нього такого страху, що шляхта починаючи з привідців польського війська, залишила все своє добро, що мала в обозі, і з великим переляком кинулася тікати назад до Случі. За панством побігли й жовніри; вони тікали в такому безладі, що біля Костянтинова завалили міст через Случ і у великій кількості потопилися в річці.

Про наслідки Пилявського бою так згадує народна дума:

То пан Хмельницький,

Житель Чигиринський,

То він ночей не досипає,

Коло Случі-річки ляхів і жидів доганяє.

Скоро догнав увечері пізно,

І там стало дуже по вулицях тісно:

І там до їх прибуває,

Ще й на козаків гукає,

Да ще й словами промовляє:

«Друзі панове-молодці! До Случі-річки прибувайте,

Жидів та ляхів упень рубайте

І до їх козацькими словами промовляйте:

«Ото буде по той бік Случі ваше,

А по сей бік Случі буде пана Хмельницького й наше!»

Проте Хмельницький не зупинився на Случі. Запорожці хотіли відомстити полякам у самій Варшаві й обмити ворожою кров’ю майдан Старого міста, на якому було замордовано стільки запорозьких гетьманів. Вони вмовляли Богдана взяти королівську столицю, й під впливом їхніх домагань Хмельницький пішов через Костянтинів та Зборів на Львів і Варшаву.

Запорожці на той час вважали себе найближчими прибічниками Богдана. Багатьох їх гетьман попризначав полковниками та осавулами козацьких полків, а кожен із тих полковників, як-от: Нечай, Богун, Джеджалик, Пушкаренко й інші – закликали за собою в нові полки своїх побратимів і товаришів, і, таким чином, із запорожців склалася нова українська старшина.

Побували запорожці з Хмельницьким і у Львові, і під Замостям. Та тільки там восени 1648 року гетьман почав вагатися – незадовго перед тим помер польський король Владислав, і новий державець Речі Посполитої Ян Казимир, за якого під час обрання голосував і Богдан, зумів заспокоїти його й улестити обіцянками. Він запевнив Хмельницького, що й без походу на Варшаву зробить усе, як бажають козаки, аби тільки війська повернулися на Україну й там очікували королівських комісарів, адже гетьман тоді ще не мав думки відлучати Україну від Польщі. Він перестав зважати на запорозьких порадників і, повернувши полки від Замостя на Київ, ще з походу дозволив козакам розходитися по домівках.

У Києві Хмельницького зустрічали дуже урочисто. Верхи на коні він під’їхав до Золотої Брами, вислухав там промови, в яких славили його, як визволителя України від польського ярма, а православної віри – від утисків католицтва; і серед радісних вигуків киян доїхав до собору святої Софії, на паперті якого його вітав митрополит Київський і патріарх Ієрусалимський Паїсій. І, справді, було за що прославляти Богдана Хмельницького: з незначною силою у 8000 запорожців спромігся він зробити те, про що мріяли й чого не досягли його попередники: Наливайко, Лобода, Жмайло, Тарас Трясило, Сулима, Павлюк, Остряниця, – збудив український народ до національної свідомості, розбурхав його, визволив із довговічної польської неволі. Вся Україна від Карпатських гір до верхів’їв Десни, Псла та Ворскли стала вільною і визнавала владу тільки гетьмана Хмельницького.

Завершивши своє діло – визволення України, запорожці з Києва подалися на Січ у свої улюблені степи та до батька Великого Лугу. З Богданом лишилися тільки ті з них, хто став старшиною в нових полках українських козаків.

Подається за виданням: Кащенко Адріан Оповідання про славне Військо Запорозьке Низове. – Дніпропетровськ: Січ, 1991 р., с. 138 – 152.