Гетьман Петро Конашевич-Сагайдачний

Адріан Кащенко

У цей час з-поміж запорозького товариства постає величезна постать Сагайдачного. Родом він був з-під міста Самбора. Як син українського шляхтича, він освіту дістав в українській школі князя Острозького, та, маючи з природи войовничий хист і жваву вдачу, Сагайдачний не пішов шляхом тодішніх учених, а ще за молодих літ захопився думкою про боротьбу з бусурманами. Під час другого гетьманування Самійла Кішки Конашевич перебував у всіх його походах, здобув собі військовий досвід і зажив собі між козаками значної слави, бо, як писав поляк Собеський, «був він чоловік великого духу, що сам собі шукав небезпеки, легковажив життям, у битві був перший, коли ж доводилося відступати – останній; мав жваву діяльну вдачу, в таборі сторожкий, мало спав і не пиячив; на нарадах поводився обережно, в розмовах був небалакучий».

Коли саме Сагайдачний став гетьманом Війська Запорозького, з певністю невідомо. Дмитро Бантиш-Каменський та Володимир Антонович твердять, що з року 1606-го, але перший додає, що через дуже сувору розправу Сагайдачного над неслухняними козаками запорожці не раз скидали його з гетьманського уряду, а далі, під час рішучих подій, знову обирали на гетьмана.

Чи був Сагайдачний 1606 року гетьманом, чи ще не був, можна тільки сказати, що тоді славний похід запорожців на море відбувався не без нього. Надосінь запорожці вийшли на чайках, вистежили недалеко від турецького міста Варни десять турецьких галер, несподівано атакували їх уночі, дісталися за допомогою линв на судно й, вирізавши всіх турків, попереносили їхні менші гармати на свої човни, а після того взяли приступом і саму Варну.

Про цю подію співають кобзарі і в наші часи:

А в неділю пораненьку

Зібралися громадоньки

До козацької порадоньки:

Стали раду радувати –

Відкіль Варну добувати:

Ой, чи з поля, ой, чи з моря,

А чи з річки-невелички?

Ой, в неділю пораненьку

Біжать, плинуть човенцями,

Поблискують весельцями,

Ударили з самопалів

В семи – п’ятдесят запалів;

Ударили із гармати –

Стали місто добувати,

Стали турки утікати,

Тую річку проклинати: –

Бодай річка висихала,

Що нас, турків, в себе взяла.

Була Варна здавна славна –

Славнішії козаки,

Що ту Варну дістали

І в ній турків забрали.

З цієї пісні можна собі уявити, що запорожці атакували Варну і з моря, і з берега, причому, мабуть, як за звичай запорожці чинили: вони виманили турків із міста за річку, вдарили на них з усією силою і потопили в тій річці, а вже після того, як турецьке військо зменшилося, пішли на Варну з моря і суходолу й узяли її штурмом.

У Варні козакам дісталися великі скарби й сила всякого добра, як стверджує історик, на 180 000 злотих. Опріч того, вони визволили тут кілька тисяч невольників, що складалися не тільки з українців, а ще й з угорців, волохів, поляків та німців, та чимало ще захопили козаки у бранці знатних турків, щоб потім узяти за них викуп або поміняти їх на своїх товаришів, що гибіли в турецькій неволі.

Року 1608-го, коли значна частина Війська Запорозького і все городове козацтво було із Лжедмитрієм Другим під Москвою, Сагайдачний вийшов потай із Січі, підступив до міцного Перекопу і, виманивши хитрощами татарське військо у степ, розгромив його, а саме місто пошарпав і спалив. Наступного року більшість козацтва, під рукою самого польського короля, ходила воювати Московщину и була під Смоленськом: ті ж із запорожців, що не ходили ТУДИ, вийшли теж, мабуть, під проводом Сагайдачного в Чорне море й поруйнували турецькі міста на Дунаї: Ізмаїл, Килію та Білгород.

Подальші три роки козаки дуже були захоплені походами в Московщину. Польський уряд і польське панство заохочували їх до походів і не чинили тепер жодних перешкод до переходу селян у козаки, а добра пожива й без того вабила їх. Через таке становище козаччина, починаючи з 1604 року, почала хутко зростати. Року 1612-го запорожці знову вирушили на Чорне море; наступного ж року вони під проводом Сагайдачного ходили всім військом на Московщину й, руйнуючи міста, сягали Калуги.

Повернувшись із Московщини, запорожці вспіли того ж року вийти у Чорне море й добре пошарпати береги Криму, зруйнувавши, між іншим, місто Ахтіяр, що лежав там, де зараз Севастополь. Турки, почувши про цей напад, зібрали в Очакові кілька галер і багато сандалів, щоб розгромити запорожців, які вертатимуть повз Очаків до Дніпра; та тільки вийшло навпаки – запорожці серед темної ночі самі напали на турків і, розбивши їхній флот, безпечно піднялися Дніпром на Січ.

Воюючи з татарами й турками, Сагайдачний забув, що й Польща була потайним ворогом України, бо дедалі дужче й міцніше підгортала українське селянство під польських панів, обмежувала права українських селян та міщан і якнайтяжче утискувала православну віру, поширюючи унію й католицтво. Під тим гнітом українське національне життя наприкінці XVI століття зовсім занепало, а зі смертю старого князя Острозького року 1608-го згасли й останні вогнища української культури – Острозька школа й друкарня, а стародавній рід князів Острозьких пішов слідом більшості української шляхти – покатоличився.

Сагайдачний добре почував потребу розпочати боротьбу з Польщею, та, маючи за спиною бусурманський Крим, він вважав неможливим виступати проти шляхти зі зброєю, бо, на його думку, тим скористалися б татари, щоб украй сплюндрувати Україну. Він гадав, що з Польщею треба боротися лише культурними засобами, і через те звернув свою увагу на піднесення української національної культури.

З початку 1614 року Сагайдачний прибув до Києва і взявся до спільної праці зі своїми земляками-галичанами: Плетенецьким, ігуменом Києво-Печерського монастиря, та Борецьким – вченим зі Львова. Вони придбали монастирським коштом друкарню Балабанів і року 1615-го видрукували в Києві першу книжку, а далі заснували Київське українське братство на зразок Львівського. До того братства почали приписуватися всі свідомі українці, що мали на меті боротьбу з польщизною: приписався до братства і Сагайдачний, а слідом за ним – і все Запорозьке Військо, так що братство в Києві, спираючись на козаччину, стало на міцний грунт.

Під осінь 1614 року Сагайдачного знову було викликано на Січ, бо там сталася тяжка пригода: січове товариство по весні вийшло, було, без нього на море, та там здійнялася така хуртовина, що чайки козацькі були розкидані по всьому морю й деякі потонули, а деякі порозбивалися об турецькі береги.

Треба було рятувати тих козаків, які ще були живі, й Сагайдачний, прибувши на Січ, спорядив до морського походу 40 чайок і, перепливши з двома тисячами козаків Чорне море впоперек, напав на турецьке місто Трапезунт. Тут на козаків ніхто не сподівався, бо вже три століття, як турки на південному березі Чорного моря не бачили жодних ворогів. Поруйнувавши та пошарпавши Трапезунт, запорожці попливли понад берегом на захід сонця, руйнуючи до ряду всі міста, і скрізь до них прилучалися захоплені турками в неволю товариші й показували, яким способом легше нападати на турецькі замки і знищувати ворожі залоги. Там запорожці дійшли до найбагатшого на цьому березі турецького міста Синопа, що завдяки своїй красі й розкоші був прозваний «містом кохання». Напавши на Синоп, запорожці добули замок, вирізали залогу, спалили турецькі кораблі, галери й сандали, що були в затоці, й, забравши на свої чайки великі скарби й багато визволених невольників, попливли до Дніпра.

Звістка про сплюндрування Синопа мов громом ударила султана, і в запалі гніву він звелів повісити великого візира; ледве вже жінки та доньки вблагали султана, щоб змилувався, і той, трохи одійшовши, обмежився тим, що побив візира булавою. Аби виправдатися перед султаном, візир послав кораблі й сандали з яничарами до Очакова, щоб перестріти там запорожців. Турецький флот справді встиг туди раніш за козаків, та Сагайдачний довідався про те і, щоб якось вбрати турків у шори, поділив свої чайки надвоє: з однією половиною він пристав до Кінбурнської коси, що проти Очакова, й почав перетягати чайки через Прогноїнські озера до лиману; другу ж половину послав пробиватися в лиман серед ночі повз турецькі кораблі.

Тільки на цей раз запорожців дуже пильнували і турки, й татари; на тих козаків, що перетягли чайки через Прогноїнські озера, напали татари й засипали їх стрілами. Козакам довелось одбиватися, та все-таки вони хоч і втратили кілька десятків товаришів, а таки пробилися до лиману й попливли в напрямі Дніпра. Ті ж запорожці, що йшли водою, хоч і щасливо обминули турецькі кораблі, та турки світом їх помітили й, наздогнавши, почали громити з гармат. Все-таки й ці козаки пробилися до Дніпра, туркам пощастило тільки потрощити гарматними кулями одну чайку та взяти з неї у бранці двадцять запорожців. Тих знедолених вояків турецький султан послав до Синопа, і їх було замучено на смерть задля втіхи синопських турків.

Після нападу запорожців на Синоп і Трапезунт султан пригрозив королю Жигмонту, що сам піде з військом на Україну й Запорожжя, щоб винищити козацтво. Польський уряд збентежився цими погрозами й почав навіть збирати військо, та запорожці на те не вважали й напровесні року 1615-го знову вийшли із Сагайдачним у Чорне море вже на восьми десятках чайок.

Цим разом, маючи під рукою 4000 козаків, Сагайдачний намислив, як казали запорожці, «обкурити мушкетним димом самий Царгород».

Несподівано запорожці підпливли до Босфору; діставшись до самого Царгорода, запалили його передмістя Архіокой та Мізовню разом з усіма портовими будівлями й почали грабувати заможних турків. Султан, що саме тоді перебував на ловах, своїми очима бачив ту пожежу й чув пальбу запорозьких мушкетів. Страшенно розгніваний, помчав він верхи у Царгород і звелів вислати на козаків усі свої кораблі й галери, наказавши потопити козацькі чайки, а козаків привести до нього бранцями. Султан Осман хотів власноруч мордувати запорожців, та тільки це йому не вдалося, бо налякані козаками яничари не бажали сідати на кораблі, а доки їх позаганяли туди киями, козаки, обтяжені здобиччю, пливли вже Чорним морем.

Через кілька днів навпроти Дунайського гирла турецькі галери почали-таки наздоганяти козаків, але те вийшло їм же на лихо; побачивши ще здалеку погоню, запорожці весь день налягали на всі весла, чимдуж поспішали на північ; коли ж увечері сутеніло, вони підпустили турків ближче; а як стало зовсім темно, вони повернули свої чайки на ворогів і, оточивши турецькі галери з усіх боків, пішли на них штурмом. На деякі галери козаки закидали залізні гаки з линвами й лізли по них на судна, інші галери вимащували дьогтем і підпалювали; третім прорубували дірки у боках і топили їх. Врешті дуже мало турецьких галер урятувалося і втекло до Царгорода; останні або ж були потоплені, або попалені запорожцями, а кілька вцілілих галер, що їх захопили козаки, вони пригнали до Очакова і вже там спалили перед очима в турків. Усіх яничарів, що перебували на галерах, запорожці повикидали в море або повбивали; пашу ж, що керував флотом, забрали пораненим у бранці, та тільки він скоро помер.

Наступної весни року 1616-го турецький султан, сподіваючись нового нападу козаків, завчасно послав під Очаків цілий флот, щоб не пускати запорожців на море. Сагайдачний справді-таки налагодив новий похід. І на цей раз узяв козаків багато, як ніколи, аж 700 на півтораста чайках. З такою великою силою він сміливо напав на турецький флот, і хоч турецького війська на галерах було далеко більше, ніж на чайках козаків, він упень погромив турків. Паша турецький Алі з кількома галерами втік, а десятка півтора суден та біля сотні сандалів запорожці захопили.

На цей раз Сагайдачний не звелів ні топити, ні палити галер, а, обсадивши їх запорожцями та визволеними невольниками, прилучив до своїх чайок; випливши в море, напав на турецьке місто в Криму Кафу (тепер Феодосія). Навкруг того міста стояли міцні замки й фортеці, збудовані ще італійцями; турки ж, захопивши в них чорноморські міста, ще дужче зміцнили Кафу і зрихтували її гарматами.

За часів Сагайдачного Кафа була найголовнішим невольницьким ринком на всі землі, що оточували Чорне й Середземне моря. До цього міста приганяли татари з України, Польщі, Литви й Московщини велику силу людей, часом по кілька сот тисяч, продавали їх тут у неволю купцям, що приїздили сюди морем із Царгорода та інших міст.

От тих-то нещасних невольників і прибув визволяти Сагайдачний. Добуті біля Очакова турецькі галери з гарматами тепер стали у великій пригоді й за допомогою їх запорожці за кілька днів добули Кафу, побили й вигубили 14 000 бусурманів, визволили й забрали на галери й чайки силу невольників з усіх земель і, набравши ще, як звичайно, всіляких скарбів та добра, щасливо вернулися на Січ.

Велика радість була по всій Україні й по сусідніх землях, коли припливли до рідних осель визволені з Кафи батьки, сини й дочки, що були вже оплакані; а слава Сагайдачного розійшлася по всьому світу.

Рухливий козацький гетьман і після цього не всидів довго на Січі, а як тільки минулися ясні та гарячі ночі, знову опинився із запорожцями на Чорному морі. І почав удруге руйнувати малоазіатський турецький берег. Налетіло, було, тоді на козаків шість великих турецьких галер і чимало менших, та Сагайдачний їх розбив, а три великі галери потопив. Довідавшись ще од турецьких бранців, що султан послав увесь свій флот до Очакова, щоб там перестріти запорожців, Сагайдачний повернув із Трапезунта на необоронений Царгород і, наробивши там шкоди та нагнавши на турків страху, повів козаків додому не повз Очаків, а морем на Тамань, а звідти перейшов Азовське море й, піднявшись у степ чи річкою Бердою, чи Молочною, перетяг чайки на Кінські Води й виїхав до Великого Лугу.

Тут козакам трапилась несподіванка. Турецький паша Ібрагім, що його послав султан під Очаків стерегти козаків, очікуючи собі од султана кари за те, що не вловив їх, піднявся на сандалах та човнах угору Дніпром аж до Січі Запорозької, себто до острова Базавлуцького. На Січі тоді козаків було всього сот три, бо всі, хто не був у поході із Сагайдачним, зважаючи на пізню осінь, уже повиходили зимувати на Україну; придатних гармат на Січі теж не було, їх побрали на чайки; так що, не маючи чим оборонитися, запорожці покинули Січ і засіли в плавнях. Паша Ібрагім без перешкоди зайшов у табір, спалив курені й церкву, але, відшукавши дві залишені запорожцями непридатні гармати, взяв їх із собою, щоб похвалитися перед султаном.

Зруйнувавши Січ, Ібрагім, побоюючись здибатись із Сагайдачним на Дніпрі й надумавши повернутись до Очакова через Крим, поплив у Кінські Води, та біля Великого Лугу якраз і натрапив на запорожців, що верталися із Сагайдачним на Січ. Зчинилася кривава битва, яка скінчилася тим, що козаки оточили турків з усіх боків і винищили всіх до одного.

Наблизившись до Січі й побачивши, що вона зруйнована, Сагайдачний не захотів наново будуватися на Базавлуцькому острові, бо він був невеликий і щодалі дужче змивався Чортомликом. Січі там було так тісно, що під час великих негод Запорозьке товариство мусило переїздити на берег.

Сагайдачного й манило на більший простір та привілля… І от, за згодою товариства, він піднявся чайками угору до острова Хортиця й став кошем на руїнах городків славного гетьмана Байди-Вишневецького. Там, на старому Дніпрі, що розмежовує Хортицю й західний берег, біля Малої Хортиці, була добра затока, в якій стояли й зимували запорозькі військові чайки. На східному березі Дніпра проти голови Хортиці ріс гарний дубовий гай, у якому, певне, стояла хата Сагайдачного, бо та місцевість і досі зветься «Сагайдачне». Величезні скелі урочища «Сагайдачного» теж донедавна зберігали згадку про видатного козацького гетьмана, бо один із великих каменів, що лежав на Середній скелі й був схожий на турецьку софу, люди називали… «Ліжком Сагайдачного».

Пробула Запорозька Січ на Хортиці недовго, всього сім або вісім років, бо коли після смерті Сагайдачного почалися війни з Польщею і кількість Війська Запорозького зменшилась, воно перейшло із Січчю на стародавнє своє місце – на краще захований лиманами та плавнями острів Буцький або Томаківку.

Славні походи Сагайдачного на турків і татар високо піднесли славу козацтва. Чутка про запорожців, що в’їдалися в самісіньке серце бусурманського світу – Стамбул, тоді коли інші народи Європи з їхніми військами і флотами не насмілювалися вже про те й гадати, полинула з краю в край, і спілки із козаками почали шукати не тільки близькі його сусіди – Москва й Молдова, а й далекі – італійці, німці й шведи. Та тільки й польський уряд дивився на ту запорозьку славу лихим оком, бо, з одного боку, походи Сагайдачного на Чорне море дратували турецького султана, й він, маючи Польщу за зверхника козаків, погрожував королю Жигмонту війною; з другого ж, польські пани й магнати, власники українських земель, вимагали од короля, щоб той вгамував козаччину, бо їхні селяни-кріпаки під впливом козаків не хотіли їм коритися й або бунтувалися, або втікали на Запорожжя. Король Жигмонт, захоплений розповсюдженням католицтва, і сам ненавидів козаків як оборонців православної віри й під впливом панських домагань вислав на Україну комісарів разом із польським військом, щоб вгамувати українську людність. Вони вимагали від козацької старшини й Сагайдачного вирядити з військом усіх новоприбулих людей і зменшити кількість козаків до однієї тисячі й заборонити їм зачіпати турків.

Щоб не доводити до війни з Польщею, Сагайдачний дав обіцянку комісарам, що підпише згоду на їхні вимоги, та тільки не на всі, й поїде просити короля про зміну деяких пунктів і, таким чином, одтягав справу, сподіваючись, що тим часом виникне якась війна й козаки знову будуть потрібні Польщі; поки війна минеться, то забудуться й ті комісарські вимоги.

На цей раз воно справді так і сталося. Року 1617-го королевич польський Владислав, домагаючись московської корони, пішов на Москву з невеликим військом й опинився в скрутному становищі. Його треба було врятувати, а польський сейм не хотів давати на війну грошей.

Через те король змушений був звернутися до Сагайдачного, щоб не тільки не зменшував козацтво, а, навпаки, збільшив його та повів би на підмогу королевичу.

Маючи надію, що за послугу козаків польський уряд залишить запорожцям усі їхні права, Сагайдачний охоче почав скликати козаків, зібравши їх до 20 000, і літом року 1618-го рушив під Москву, руйнуючи всі міста, які траплялися йому на дорозі. Прибувши під Москву і з’єднавшись із польським військом, Сагайдачний сприяв тому, що московський уряд згодився на деякі домагання поляків і змирився з королем.

Повернувшись із походу, Сагайдачний вирядив запорожців на Січ, городових козаків розпустив по домівках, сам же поїхав у Київ клопотатися за просвітні та релігійні справи. Це було його помилкою, бо коронний гетьман Жолкевський та королівські комісари скористалися з того, що він опинився без війська, й примусили його підписати угоду про те, щоб козаків лишалося всього 3000, а останні вернулися б у підданство до панів.

Коли після того Сагайдачний поїхав на Запорожжя, козацтво зустріло його дуже неприхильно, і, хоч як шанувало його за славні походи, але не подарувало того, що підписав угоду з поляками без волі військової ради. Після дорікань Військо Запорозьке скинуло Сагайдачного з гетьманства, а обрало замість нього Бородавку.

Сагайдачний не образився з того, бо такі зміни були, й, передавши булаву, поїхав у Київ служити Україні тим чином, який мав за найкращий.

На той час закінчили будівлю Братського монастиря на Подолі, та стала працювати при тому монастирі школа; Сагайдачний разом із Плетенецьким та Борецьким узявся до подальшої боротьби проти латинства та спольщення українського народу. На першу чергу він поставив відновлення на Україні православних владик. По смерті Балабана (1607) у Львові, Копистенського (1610) у Перемишлі король Жигмонт віддавав владицтва тільки уніатам, і до року 1619-го на всю Україну лишався тільки один православний владика Тисаровський, та й той здобув сан тільки через те, що обіцяв королеві прийняти унію, хоча й не зробив того.

Почувши, що через Україну має вертатися з Москви в Туреччину патріарх Теофан, Сагайдачний закликав його до Києва на престольне свято Печерського монастиря; разом з іншими православними діячами почав просити його, щоб висвятив для України митрополита і владик. Патріарх не наважувався того зробити, боячись помсти короля й католиків, та Сагайдачний, що держав під своєю рукою всіх городових козаків, узяв на себе відповідальність за безпеку для патріарха, й тоді Теофан висвятив за осінь та зиму 1620 року митрополита в Київ та п’ятьох владик на українські та білоруські кафедри. Дотримуючи свого слова, Сагайдачний з цілим полком козаків провів патріарха аж за річку Дністер.

Король Жигмонт, почувши про висвячення владик, звелів усіх їх захопити та кинути до в’язниць; проте Сагайдачний із козаками не допустили того злодійства й переховували владик у різних монастирях. Доки Сагайдачний працював над розвитком української національної свідомості, на Запорожжі гетьман Бородавка водив Запорозьке Військо новим походом на Чорне море. Підпливши знову під Царгород, запорожці почали шарпати його околиці. Турки не чинили козакам жодних перешкод, бо походи Сагайдачного нагнали такого страху на турецьке військо, що яничарів навіть киями не змогли загнати на кораблі, й турецький флот так і не вийшов у море. Погулявши по околицях Царгорода досхочу, запорожці після того пограбували береги мало не по всьому Чорному морю.

Турецький султан, украй роздратований останнім походом запорожців та нападами поляків на підлеглих султанові угорців, послав на Польщу своє військо й неподалік Дністра так розгромив поляків, що сам коронний гетьман Жолкевський наклав там головою, а польний гетьман дістався туркам у бранці.

Після того погрому Польща опинилася в дуже скрутному становищі, бо підготовленого війська майже не мала, на упорядкування нового не було часу й грошей. Доводилося королеві проти бажання знову звертатися до козаків. Сагайдачний скористався з цього й року 1621-го вирядив на польський сейм свого посла клопотатись, щоб за участь козаків у війні було затверджено православних владик та надано козацтву полегкості. Тільки всі вимоги й докори українського посла пішли на вітер: король та сенатори ніде не хотіли поступатися.

Тоді Сагайдачний задумав повести політику Самійла Кішки й разом із владикою Курцевичем поїхав на Січ умовляти запорожців, щоб не йшли на поміч польському військові, доки король не задовольнить козацьких вимог. Під впливом промов Сагайдачного та владики запорожці зчинили гвалт, що боронитимуть православну віру до загину свого, а проте, коли королівський посол сипнув грошима та понадавав усіляких обіцянок, запорожці не втерпіли… Війна з бусурманами здавалася їм святим ділом, політика ж для більшості з них не була зрозуміла. Скінчилося тим, що Військо Запорозьке доручило Сагайдачному разом із Курцевичем їхати до короля випрошувати козацькі права, саме ж під проводом Бородавки виступило походом до Дністра на поміч Польщі.

Доки Сагайдачний прибув до Варшави, король уже довідався, що козаки виступили із Січі, й не схотів поступатися; у розмові із Сагайдачним обмежився тільки ласкавими словами, так що той ні з чим повернувся до війська.

Тим часом у козаків настрій перемінився; Бородавці запорожці дорікали за те, що невдало керував військом і втратив уже в зачіпках із турками чимало товариства; коли ж Сагайдачний прибув на Січ, запорожці одразу ж скинули Бородавку з уряду, а обрали гетьманом Сагайдачного.

Прийнявши булаву, Сагайдачний мав владу одвести козаків од Дністра й лишити поляків без підмоги, аж доки король задовольнить його домагання, та тільки знаючи, що на 35 000 польського війська наступає сам султан Осман із величезною силою в 300 000 турків, він зрозумів, що таким вчинком віддав би польське військо на вірну смерть, а саму Польщу разом з Україною – на руїну й загибель; маючи ж короля за свого державця, Сагайдачний вважав такий вчинок зрадою, і його лицарська вдача не дозволила йому так вчинити. Український лицар обмежився тільки тим, що ще раз листом просив короля, щоб за козацьку послугу задовольнив бажання козаків; сам же якнайскорше почав гуртувати навколо себе не тільки козаків, а й тих, хто, не бувши козаком, хотів козакувати. Це добре йому вдалося, бо його ім’я і слава були відомі всій Україні, й на цей заклик зійшлося більш як 40 000 озброєного люду. З тією силою він і рушив за Дністер визволяти коронного гетьмана Ходкевича, що стояв, оточений турками, під Хотином.

Нападаючи на турків несподівано то з одного, то з другого боку, Сагайдачний зумів здійняти в турецькому війську переполох і пробився під Хотин на велику радість поляків, що вже очікували свою загибель.

Поляки тим дужче раділи з приходу козаків, що знали їхню звичку до війни з турками й татарами та їхній войовничий хист. Турки ж вважали козаків за більшу силу од польської і всю увагу звернули на те, щоб перемогти спочатку козаків, а потім уже взятися за поляків. Вони рішуче атакували козацький табір, та Сагайдачний не тільки відбив їх, а ще й сам почав атакувати, розгромивши їхні чати, залоги й окремі загони, ба навіть вдерся в турецький табір.

Така відвага даремно не минулася й самому Сагайдачному, який особисто водив козаків у бій: його було поранено кулею в руку. Проте й це нещастя не зменшило завзяття гетьмана, і він, ховаючись зі своєю раною од товариства, щоб не завдавати козакам жалю, бився поряд із ними до кінця. Хоча війна тривала довго, так що польські шляхтичі занудьгували за домівками і без сорому потай тікали з табору, ховаючись у возах, що йшли за припасом, та Сагайдачний зумів втримати козаків у слухняності, й вони рішуче билися, аж доки султан, побачивши, що нічого не вдіє, змирився з Польщею.

Одходячи з-під Хотина, поляки прославляли козаків та Сагайдачного, називаючи їх збавителями Польщі. Сподіваючись, що так тепер дивиться на козацтво й король, Сагайдачний, повертаючись на Україну, послав до нього гінців із проханням, щоб за послугу було збільшено плату козакам із 40 000 злотих до 100 000, щоб їм вільно було пробувати по всій Україні в своїх оселях по маєтностях королівських, духовних та панських, користуючись вольностями своїми, та щоб заспокоєно було православну віру. Але козаки вже були не потрібні королеві, сила ж їхня лякала польське панство, й через те король передав тільки через посланців Сагайдачному трохи грошей на лікаря, щоб гоїти його рану; волю ж свою з приводу козацьких домагань обіцяв передати через комісарів. Після того, як Сагайдачний розпустив козаків і повернувся в Київ, до нього прибули комісари й повідомили, що з волі короля військо козацьке має бути зменшене до двох, а найбільше до трьох тисяч; решта ж козаків має вернутися до своїх панів у підданство; що ж до віри, то, мовляв, козакам, як і досі, не було ніякої кривди, то так і надалі не буде…

Така лиха звістка од короля тяжко вразила недужого, з раною, гетьмана. Всі його надії на піднесення українського національного життя шляхом миру та згоди з польським урядом, разом із мріями про те, що Польща колись гляне на Україну, як на свою сестру, в прах розвіялися. Він зрозумів, що кров козаків і його власна кров, пролита за Польщу, тільки зміцнила ворога козацтва. Розкраяним своїм серцем він почав передчувати свою смерть од рани, добутої на війні не за рідний край, а за щастя недругів свого народу, і в останній день життя душу гетьмана охопила туга за покривджену Україну.

Незадовго до смерті Сагайдачний склав духівницю, одписавши свої маєтки на українські братства: Київське та Львівське, а 10 квітня року 1622-го помер на горе козацтву і всім, хто разом із ним працював…

Подається за виданням: Кащенко Адріан Оповідання про славне Військо Запорозьке Низове. – Дніпропетровськ: Січ, 1991 р., с. 102 – 114.