Тарас Трясило. Петражицький-Кулага
Адріан Кащенко
Після повернення козаків із Криму на великих радах, що року 1629-го відбулися на Січі з приводу обрання нового гетьмана, товариство розкололося на дві помітні течії. Ті з козаків, що мали на Україні власність і сім’ї (городові козаки), схилялися до того, щоб скоритися забороні ходити на море, аби жити спокійно, у згоді з поляками; інші ж, здебільшого, запорожці, лицарі боротьби з бусурманами до загину, не хотіли й чути про це. І от після довгих суперечок і навіть колотнеч козацтво розмежувалося. Поміркована частина обрала гетьманом Грицька Чорного і з ним вийшла із Січі на Україну; певне ж, запорозьке товариство настановило своїм гетьманом Тараса Трясила й лишилося на Січі.
Якраз тоді із шведської війни повернувся затятий ворог козаків Конецпольський. Він розташувався із жовнірами по всій Україні й одразу ж почав проводити в життя Куруківські умови та записувати козаків у реєстр. Грицька Чорного ним було затверджено на гетьманстві (призначив старшим над козаками), і той уже допомагав йому повертати панам тих козаків, які не ввійшли до реєстру; на Січ же він послав сказати, що Конецпольський вимагає, аби запорожці спалили чайки й вийшли б «на волость» (себто на Україну); коли ж січовики не виконали його слова, Чорний виписав із козацького реєстру всіх запорожців.
Такі вчинки реєстрового гетьмана рада Січі проголосила зрадою, й Військо Запорозьке ухвалило йти зі зброєю на Україну, щоб добувати собі, а водночас і всьому людові українському, стародавніх прав.
На початку року 1630-го запорожці під проводом Тараса Трясила вирушили невеликими силами з Січі й, захопивши несподівано Грицька Чорного, скарали його на смерть. З цього почалося між городовими козаками замішання: налякана розправою над Чорним, козацька городова старшина кинулась тікати в Корсунь, де стояло польське військо; прості ж, реєстрові, козаки або вагалися, на чий бік стати – до поляків чи до запорожців, або ж, одцуравшись своєї старшини, відразу переходили до січового товариства.
Щоб збільшити своє військо, Тарас Трясило видав універсал, закликаючи всіх, хто був козаком або хоче ним бути, збиратись до нього й разом здобувати собі права й волю та рятувати від польських утисків православну віру. Під впливом універсалу міщани почали виганяти з міст жовнірів; селяни ж тим часом стали тікати від панів та прилучатися до запорожців… Спалахнуло перше на Україні народне повстання під прапором боротьби за волю та за православну віру. Перше, бо попередні війни з поляками не мали такого розмаху через те, що в них брали участь самі лише козаки; народ же український взагалі залишався осторонь.
Конецпольський, розлютований розправою запорожців над його прихильником Грицьком Чорним, заходився збирати жовнірів, погрожуючи своїм ворогам кривавою помстою, і послав свого підручного, відомого в ті часи харциза й розбишаку Самійла Лаща з кількома сотнями війська втихомирювати повстанців. Наскочивши з хоругвою жовнірів якраз під Великдень на Лисянку й заставши людей у церкві, той вирізав їх усіх, разом із жінками й дітьми та навіть із попом і причтом, що правили службу. Далі він вирізав людей у містечку Димері й, переходячи від міста й до міста, завдавав населенню пекельних мук, залишав за собою криваві річки. Чутки про нелюдські вчинки поляків хутко розійшлися по Україні, й повстанці зі свого боку кинулися вбивати й мордувати кожного поляка, хоча б де тільки його схопили. Місяць тривала ця колотнеча, доки посеред літа 1630 року Тарас Трясило скупчив усе Запорозьке Військо під Переяславом, а Конецпольський, скликавши жовнірів, переправився біля Києва на східний берег Дніпра й пішов у наступ на табір запорозького гетьмана.
Трясило добре керував своїм військом: обходив поляків з усіх боків і погрожував одтіснити їх від Дніпра, так що Конецпольський, прямуючи на Переяслав, чимало жовнірів мав залишити заставами між Дніпром та своїм місцем розташування і тим зменшив бойові сили. Проте поляки, покладаючись на кращу ручну зброю та гармати, підступили до табору козаків і заатакували його.
Козаки зуміли відбити поляків, та ті напали й наступного дня. І так тривало впродовж двох тижнів – запорожці щоразу дужче наступали й заганяли ворогів аж у їхній табір, хоча на боці Конецпольського билися й реєстрові козаки з усією старшиною в кількості майже 2000 душ.
Через два тижні Тарас Трясило надумав виманити Конецпольського з його табору й послав кількасот козаків у сусіднє село. Шпиги відразу ж повідомили коронного гетьмана про підступи запорожців, і той, взявши із собою Лаща з полком та кілька тисяч жовнірів, вискочив із табору, щоб захопити розрізнених козаків. А Тарасові тільки того й треба було: дочекавшись вечора, він вдарив на польський табір, який стояв на маленькій річечці Альті, і влаштував там кривавий бенкет. Багато полягло поляків; козаки ж, оволодівши табором, забрали польські гармати й гаківниці й перетягли їх до свого табору.
Після цього бою у Конецпольського лишилася, може, половина війська, та й те було вже відрізане від Дніпра, ті ж роти жовнірів, яких прислав йому на поміч король, не змогли пробитися через охоплену повстанням Україну й загинули цілими сотнями від рук селян. Довелося коронному гетьманові просити запорожців про угоду, й він послав до Тараса Трясила гінців, переконуючи, що поляки и козаки – діти и слуги одного короля і запорожцям негоже й гріх здіймати зброю на свого державця.
Тарас Трясило, як і всі січові козаки, добре вмів битися з ворогами, але не мав хисту до політики. Слова згоди, мовлені лукавим польським паном, одразу вгамували серце козацького гетьмана й запорожців, і вони змирилися з тим, що «все має забутися, реєстр же козаків збільшується до 8000»; до того ж, Конецпольський пообіцяв, що насправді ж реєстр зовсім не буде складатись, і це дуже втішало козаків, бо кожен, хто взяв зброю до рук, міг би називати себе реєстровим козаком і вимагати собі відповідних прав.
Петражицький-Кулага
Куди подівся після того Тарас Трясило, оспіваний Шевченком у його поемі «Тарасова ніч», невідомо. Історичні джерела більше не згадують про нього. Певно, що він, виступивши проти короля, вже не мав змоги лишатися гетьманом і, передавши булаву заступникові, знову став звичайним військовим товаришем, як це чинила й уся запорозька старшина; відомо лише, що невдовзі після битви на Альті гетьманом було затверджено Арандаренка, та запорожці незабаром скинули його і року 1631-го обрали своїм ватажком Петражицького-Кулагу.
Року 1632-го в Польщі сталася велика подія: вмер король Жигмонт III, що стільки лиха завдав православній вірі, козацтву і взагалі Україні. На сейм, який мав обрати нового державця, прибули делегати й од свідомої української шляхти (хоч її й було обмаль), од православного духовенства й од Війська Запорозького. Всі вони вимагали: щоб українська шляхта зрівнялась у правах із польською, а православна віра мала ті ж права, якими користувалися за зверхності литовської, й православних владик потрібно затвердити й повернути їм усі церкви, монастирі й маєтки, передані уніатам; до того ж, козаки прагнули добитися дозволу брати участь у виборах короля, бо вони – частина тіла Речі Посполитої.
На вимоги про виборчі права польські сенатори глузливо відповіли, що хоч козаки справді частина тіла Польщі, але така, як волосся або нігті, що, мовляв, доки вони невеликі, то їх доглядають, а як одростуть, то їх підрізають. Тож ніяких прав на вибори козаки й не дістали. Що ж до духовних справ, то новий король Владислав, “хоч і з великими зусиллями, та вмовив-таки сейм постановити, щоб митрополичі кафедри були рівно поділені між уніатами й православними, а также вчинити із церквами й монастирями.
Отже, зі смертю Жигмонта III православні дещо придбали на папері, та тільки здійснити те в житті було нелегко, бо уніати не хотіли нічим поступатися; польський же уряд не лише їх не змушував до того, а навіть заступався за них. За таких обставин гетьман Петражицький із Військом Запорозьким щиро підтримав православне духовенство – козаки зі зброєю відбирали в уніатів церкви й монастирі. Між іншим, ними було захоплено й собор святої Софії в Києві й передано його митрополитові Петру Могилі, що багато працював для піднесення православної віри й українського національного життя.
Подається за виданням: Кащенко Адріан Оповідання про славне Військо Запорозьке Низове. – Дніпропетровськ: Січ, 1991 р., с. 119 – 123.